Інтернаціоналізація бізнесу: сутність, мотиви, стратегії та проблеми розвитку в економіці України

Сучасна міжнародна економіка являє собою інтегровану макросистему, яка складається із взаємодіючих між собою її елементів - національно-державних економічних систем, потужних інтегрованих структур та інтеграційних угруповань. Кожна з підсистем світової економіки має власну модель її зчеплення з іншими підсистемами та вживлення у загальну систему світової економічної взаємодії.

Ключовим поняттям, яке розкриває механізм зчеплення та взаємодії окремих структур у світовому економічному розвитку, є інтернаціоналізація.

Інтернаціоналізація бізнесу - це форма зчеплення та інтеграції національних господарських структур у світогосподарські процеси та комплекси, яка зумовлюється стратегічними цілями та мотивами суб’єкта бізнесу.

Вихід капіталу за кордони національної держави зумовлюється самою природою та мотивами бізнесу, до яких у випадку прямого іноземного інвестування відносяться:

1. Оптимізація розміру підприємства та економія на масштабах виробництва, які стримуються вузькими рамками національного ринку.

2. Доступ до закордонних природних ресурсів для надійного забезпечення власного виробництва сировиною та матеріалами.

3. Розширення ринку збуту товарів.

4. Зниження собівартості продукції за рахунок раціоналізації і координації операційних процесів, використання специфічних рис податкових систем окремих країн.

5. Досягнення технологічного лідерства та конкурентних переваг у глобальних координатах бізнесу.

Реалізація цих і інших стратегічних установ та мотивів породила різноманіття стратегій та організаційних структур інтернаціоналізації бізнесу у різних країнах.

Головною відмінністю стратегій інтернаціоналізації бізнесу розвинених країнах є активне використання виробничо-інвестиційної моделі, що є складовою стратегічного потоку міжнародного економічного обміну, спрямованого на встановлення та розвиток великомасштабних та тривалих у часі форм зовнішньоекономічної діяльності. Об'єктами міжнародного обміну у рамках стратегічного потоку є не стільки одиничні товари, скільки товар-група (об'єкт, що здається «під ключ») і товар-програма (комплекс функціонально або технологічно пов'язаних між собою підприємств або систем). Стратегічний виграш у рамках виробничо-інвестиційної моделі інтернаціоналізації полягає у тому, що країна виводить за національні рамки її відтворювальні цикли й інституціонально оформляє їх, придаючи своїм транснаціональним структурам статус носія національних інтересів країни та активного учасника розподілу світового доходу, який формується в межах світових відтворювальних комплексів.

«Невроз суверенізації» не дозволив Україні виробити на початковому етапі реформ оптимальну стратегію інтеграції її економіки у світовий економічний простір. Його наслідком стало домінування торговельно-посередницької доктрини взаємодії економіки України з зовнішнім світом, що звужує масштаби такої взаємодії до русла лише кон'юнктурного потокуміжнародного економічного обміну, а засоби взаємодії - до простої купівлі (продажу) одиничних товарів на основі експортно-імпортних операцій.

В рамках такої моделі інтернаціоналізації сили та кон'юнктура світового ринку виявилися здатними швидко переорієнтувати сировинні, інтелектуальні та інші ресурси економіки України з внутрішнього їх споживання на зовнішнє, залишаючи вітчизняні відтворювальні комплекси на «голодному пайку».

Цілеспрямоване формування потужних вітчизняних транснаціональних корпоративних структур в економіці України має стати головною ціллю стратегії інтернаціоналізації української економіки.

Процеси формування потужних вертикально та горизонтально інтегрованих структур, принципова схема яких наведена на рис. 1.2, у залежності від конкретних умов мають охоплювати не тільки великі, а й середні підприємства, банки, об'єкти різних галузей і секторів економіки, вони можуть приймати регіональні, федеральні та транснаціональні масштаби.

а) б)

Рис. 1.2. Вертикально інтегрована (а) і диверсифікована (б) структури транснаціональних корпорацій

Очевидно, що стратегічним полем діяльності вітчизняних ТНК на початковому етапі має стати пострадянський економічний простір, а ключовою проблемою у його засвоєнні - формування єдиного економічного простору. Підписана у вересні 2003 р. у Ялті угода між Україною, Російською Федерацією, Білорусією та Казахстаном щодо створення єдиного економічного простору на теренах цих країн передбачає послідовне проходження наступних етапів, які відповідають об'єктивним умовам та рівням розвитку національних економік країн – засновників інтеграційного процесу, а саме:

Формування зони вільної торгівлі,що передбачає поступовий перехід без застосування будь-яких тарифних обмежень у торгівлі між країнами;

Формування митного союзу - торговельного режиму, при якому забезпечується вільний рух товарів та послуг в межах митного простору країн-учасниць, формування єдиної митної політики в межах митного простору;

Формування єдиного економічного простору – на основі «різнорівневої» та «різношвидкісної» інтеграції економік країн-учасниць має бути створена якісно нова форма регіонального інтеграційного угруповання з вільним рухом товарів, послуг, капіталів та робочої сили.

Рішення щодо створення єдиного економічного простору відповідає, насамперед, економічним інтересам України і тим глобальним змінам, які суттєво модифікують сьогодні усі параметри світогосподарського розвитку - його структурно-функціональну, організаційно-технічну, географічну, етноекономічну та ін.

Стратегія інтернаціоналізації української економіки має передбачати етапність і стратегічне маневрування.

Перший етап процесу інтернаціоналізації української економіки повинен сполучатись з аналізом стратегічної кон’юнктури, що складається під впливом реальних загроз і викликів, з одного боку, і виходячи з ресурсних можливостей країни - з іншого. Серед загроз і викликів, безсумнівно, головним є прагнення західної постіндустріальної цивілізації на засаді створення наднаціональних структур не тільки підкорити нові джерела ресурсів інтересам гігантських транснаціональних структур і пов’язаних з ними «країн-систем», але й заблокувати рівноправну участь України у розподілі світового доходу, що формується у світових відтворювальних ядрах.

Другий етап процесу інтернаціоналізації української економіки пов’язаний з формуванням базових точок прориву і зростання. Вирощування і перетворення цих точок зростання – високотехнологічних галузей і виробництв – у транснаціоналізовані ядра і технологічні системи – суть довгострокової мети другого етапу стратегії інтернаціоналізації економіки України. Тільки при умові системної і цілеспрямованої державної підтримки можливо формування потужних економічних структур усередині країни, здатних на рівних приймати участь в освоєнні світового економічного простору. Лише цим структурам держава може делегувати реалізацію національних інтересів, і тільки такі структури вправі розраховувати на захист їх інтересів усіма засобами, що має держава.

Для створення таких структур в економіці України можливості є як у базових галузях (чорна і кольорова металургія, хімічна), так і у високо-технологічних (авіабудування, ракетобудування, виробництво деяких видів озброєнь, продукції воєнно-технічного призначення). Цей процес, здатний стимулювати міжнародне співробітництво та інтеграційні процеси у рамках СНД, з країнами Східної Європи, Персидської затоки, Південно-Східної Азії, повинен бути центральною ланкою стратегії інтернаціоналізації української економіки.

Зростаючі масштаби міжнародного бізнесу підвищують актуальність розробки й впровадження ефективних механізмів його регулювання як на національно-державному так і на міждержавному рівнях.