Проблеми реалізації конституційних нововведень

Після ухвалення Конституції України, її положення почали втілювати у життя. Здійснювалося формування органів державної влади на основі нової Конституції: затвердження кан­дидатури Прем'єр-міністра Верхов­ною Радою за поданням Президента (липень 1996); формування Консти­туційного Суду (осінь 1996); вибори Верховної Ради та Президента у стро­ки, встановлені перехідними поло­женнями нової Конституції (березень 1998 та жовтень-листопад 1999 року відповідно). Незважаючи на те, що в цілому Конституція визначала форму державного правління в Україні як прези­дентсько-парламентську, роль Президента за «неписаною Конституці­єю» (політично-правовою практи­кою) стала більш значною. У свою чергу місцеві державні ад­міністрації перебрали на себе значну частину функцій і повноважень орга­нів місцевого самоврядування. Отже, в Україні протягом перших років функціонування нової Конституції утво­рилася жорстка вертикаль виконав­чої влади на чолі з Президентом. Реальний вплив Верховної Ради, Кабі­нету Міністрів, органів місцевого са­моврядування був значно менший за їхні конституційні повноваження. Практика сприйняття на початку виконання Конституції визначила логіку розвитку конституційного процесу в Україні.

Наступниметапом конституційного процесу стала спроба перегляду основних положень Основного Закону, яка відбувалася з грудня 1999 по сі­чень 2001 року. Запропонованим проектом конституційних змін перед­бачалося запровадження двопалат­ного парламенту, зменшення кількос­ті депутатів з 450 до 300, скасування депутатської недоторканності, надан­ня Президенту додаткових можли­востей щодо розпуску Верховної Ра­ди.

Ключовою подією цього етапу став всеукраїнський референдум за народною ініціативою, який відбувся 16 квітня 2000 р., щодо конституційних змін складу і структури парламенту, його відповідальності та депутатської недоторканності. Сам спосіб його проведення (проце­дура дострокового голосування, маніпулятивний характер питань рефе­рендуму) поставив під сумнів його результати, а також надалі дискреди­тував Конституцію. Законопроект щодо змін до Кон­ституції, який був предметом квітне­вого референдуму, не підтримала Верховна Рада. Імплементація ре­зультатів референдуму стала предме­том складних політичних консульта­цій та активної суспільної дискусії во­сени 2000 року. Опозиційні політичні сили активно виступали проти пропонованих змін до Конституції, з огляду на порушення, які відбувалися в ході референдуму. Окрім цього, небезпідставними були побо­ювання, що внесення змін до Основного Закону й надалі послабить пар­ламентаризм у країні. Отже, результати референдуму не були реалізовані на практиці.

24 серпня 2002 року чинний на той час Президент України Л. Кучма висловив пропозиції щодо політичної реформи. Її зміст полягав у обмеженніповноважень Президента та переході до парламентсько-президентської республіки. Із серпня 2002 по березень 2003 року тривали активна дискусія щодо політичної реформи серед експертів та обговорення необхідності змін до Конституції у мас-медіа. Однак сам текст законопроекту було розроблено лише в березні 2003-го. Після цього відбулося «всенародне обговорення» проекту змін до Конституції, запропонованих Л. Кучмою, яке мало здебільшого формальний характер.

З вересня 2003 по квітень 2004 року Конституція стала однією з головних тем політичного життя країни в контексті майбутньої президентської кампанії. Конституційною комісією на чолі з О. Морозом та С. Гавришем було підготовлено проекти законів щодо змін до Конституції (реєстр. номери 4105 та 4180). Після бурхливих дискусій у парламенті з їхнього тексту вилучили положення про обрання Президента Верховною Радою. 3 лютого 2004 року відбулося попереднє схвалення парламентом (304 голоси «за») проекту закону №4105, але 8 квітня того ж ро­ку Верховна Рада відхилила його (294 голоси «за» за необхідних 300).

Політична реформа стала інструмен­том порозуміння між різними політичними силами під час виборів Пре­зидента та Помаранчевої революції. 8 грудня 2004 року було ухвалено в цілому проект закону №4180щодо внесення змін до Конституції, в па­кеті зі змінами до закону про вибори Президента України. У результаті політична реформа набула чинності з 1 січня 2006 року, а основ­на її частина, що стосувалася нової процедури формування уряду, - у травні 2006-го, після демократичних виборів до Верховної Ради V скли­кання. Період із грудня 2004 по травень 2006 року можна вважати перехідним етапом у сфері змін до Конституції.

Нинішній етап кон­ституційної дискусії у сучасній Україні розпочався з обранням Верховної Ра­ди V скликання. Було вперше втілено в життя ряд новел Основного Закону, створено коаліцію депутатських фракцій і сформовано на її основі уряд, що значно посилив свої повно­важення. Однак стало зрозуміло, що ціла низка проблем чинною Конституцією залишається досі неврегульована. Також, нова модель конституційно-правового регулювання породила ряд нових проблем у діяльності державної виконавчої влади, протистояння між главою держави та урядом країни, спричинила невідповідність зовнішнього та внутрішнього політичного курсу країни, протистояння місцевого самоврядування і державних адміністрацій у регіонах нашої держави. Не завжди положення, які декларуються Україною у зовнішньополітичному курсі, послідовно реалізуються на практиці.

Цілком логічно, що нині в Україні розпочалася підготовка нової редакції Основного Закону, яка має містити корективи, завдяки яким Конституція відповідатиме стану суспільних відносин, а держава та суспільство матимуть змогу адекватно реагувати на вимоги часу. У 2008-2009 роках політичними силами України було запропоновано чимало проектів змін до чинної Конституції, серед яких насамперед слід виділити проект Закону України «Про внесення змін до Конституції України» Президента України Віктора Ющенко, який він презентував 31 березня 2009 року та визначив для розгляду парламентом як невідкладний. Стосовно свого проекту 25 серпня 2009 року Президент Ющенко підписав указ про винесення його на всенародне обговорення.

Отже, конституційний процес на сьогоднішньому етапі не може бути зупинено, основні напрями конституційного реформування будуть розвиватись, доповнюватись, змінюватись, удосконалюватись й надалі з урахуванням актуальних реалій. На порядку денному постануть питання, одна частина яких може бути вирішена на законодавчому рівні, а друга знову вимагатиме внесення змін до Конституції. Головне, щоб ці реформи були чітко орієнтовані на високі цілі досягнення соціальної злагоди та миру, на засадах яких стає можливим зростання добробуту кожного громадянина, подальший демократичний розвиток держави та суспільства.