Семінарське заняття з теми №1: Педагогіка як система наукових знань.

Завдання (виконується особливо студентами у письмовій формі):

1. Вивчити зміст навчального матеріалу.

2. Визначити й надати характеристику сутності національної освіти в Україні.

3. Охарактеризувати суть поняття ”Реформування системи освіти”.

3. Розробити та скласти схему ”Нові умови і тенденції у сфері освіти” й пояснити на прикладах.

4. Дати визначення поняття національна доктрина розвитку освіти в Україні та джерела його виникнення.

5. Розкрити сутність мети та приоритетні напрямки національної доктрини розвитку освіти в Україні.

6. Обґрунтувати головні риси нової національної моделі вищої освіти в Україні.

7. Охарактеризуйте принципи системи середньої та вищої освіти.

8. Пояснити суть та ознаки нової освітньої парадигми.

Національна доктрина розвитку освіти України у XXI ст.

Загальновизнаним фактом є те, що майбутнє будь-якоїкраїни і людської цивілізації в цілому визначається її системою освіти.

Особливості нинішнього етапу становлення людської цивілізації пов'язані з загостренням комплексу ключових проблем розвитку суспільства. До них належать економічні, екологічні, енергетичні кризи, а також соціальні й національні конфлікти. Техногенний тип культури, технократичне мислення, що на перших етапах сприяли суспільному прогресу, нині активно породжують засоби знищення цивілізації. У структурі особистості починають домінувати прагматизм, духовне зубожіння й антинаукові забобони, спостерігається зниження престижу освіченості й наукової грамотності. Фахівці твердять, що джерела дефіциту духовної культури і раціонального наукового мислення у нашій країні слід шукати, поряд із важким економічним станом та політичними проблемами, у вадах освітньої системи.

Спеціалісти вважають, що школа сьогодні не менш, ніж суспільство і держава, винна в загрозливому зростанні масової аморальності та безвідповідальності, у поширенні на планеті смертоносних епідемій, насильства, наркобізнесу, міжрелігійного і міжнаціонального антагонізму. Ця обставина є підставою для пошуку шляхів реформування освіти, яка нині не виправдовує свого громадського призначення.

Вирішальне значення для економічної ефективності і конкурентоспроможності тієї чи іншої країни, забезпечення її інтелектуальної самостійності і гідного місця в сучасному світі мають наукові й технічні знання, високі моральні якості особистості, її інтелектуальний і творчий потенціал, винахідливість, ініціативність, чуття нового, здатність адаптуватися до умов, що змінюються, не лише певних груп, а й населення загалом.

Ці вимоги суспільства до особистості зумовлені тим, що за наявності таких досконалих технологій, які має людство на початку XXI ст., ефективне використання їх, не кажучи вже про створення і вдосконалення нового, можливе лише за наявності працівників із зазначеними якостями.

Щодо інтелектуального потенціалу особистості і країни в цілому, то, як зазначив І. Я. Лернер на Міжнародному симпозіумі в листопаді 1989 р., розуміти під цим терміном лише сукупність обдаровань певної частини населення, еліти неправомірно. «Гадаємо, нині всі цивілізовані країни підготовлені до розуміння інтелектуального потенціалу як сукупності обдаровань усього покоління в цілому, всієї молоді і здорової частини суспільства».

Більшість фахівців, громадських міжнародних організацій дійшли думки, що ключ до майбутнього, до розв'язання сучасних проблем виживання людського роду, розвитку суспільства в інтересах людини — в освіті усього населення і в постійному підвищенні його освітнього рівня (відповідно до принципу безперервності освіти).

та включатися в систему неперервної освіти и підвищення кваліфікації;

У наступний час в сфері освіти склалися нові умови і тенденції:

* швидко змінюються технології, що спричинює моральне старіння виробничих потужностей упродовж 7—10 років. Такі умови потребують від спеціалістів ґрунтовної фундаментальної підготовки і здатності швидко оволодівати новими технологіями;

* на перший план виходять наукові дослідження, які проводяться на стику різних наук (біофізика, молекулярна генетика, фізична хімія та ін.); успіху в них можна досягти лише за наявності широких і фундаментальних знань та вміння працювати колективно;

* з'явилися потужні зовнішні засоби активізації розумової діяльності. Це приводить до автоматизації не лише фізичної, а й розумової праці, неалгоритмічної, тобто евристичної, діяльності, й зумовлює потребу в спеціалістах, які здатні до такої діяльності;

* зросла кількість людей, залучених до наукової та інших видів складної діяльності;

* дедалі більше зростає продуктивність праці у промисловості й сільському господарстві, що дає змогу зменшити частку населення, зайнятого в матеріальному виробництві, і збільшити чисельність фахівців, які працюють у галузі науки, культури і духовної творчості;

* зростає добробут і грошовий прибуток населення, що зумовлює зростання платоспроможного попиту на освітні послуги.

Важливість освіти підтверджують і такі факти. На заводах Форда (США) 97 % робітників, прийнятих після 1991 р., мали вищу освіту, що, очевидно, виявилося вигідним. Такий працівник є відповідальним, він може швидко змінити кваліфікацію, краще засвоює нові знання і прогресивні технології.

На нафтопромислах Тюмені виявилося вигідніше комплектувати бригади бурильників з числа безробітних інженерів різних спеціальностей. Дослідженнями виявлено такий факт: стомленість у бригаді інженерів за інших однакових умов наприкінці зміни була нижчою, ніж у бригаді робітників, оскільки інженери працювали в оптимальному режимі, а робітники гаяли час на спроби порозумітися, перекури, очікування вказівок керівництва тощо.

Вища школа індустріально розвинених країн оперативно відреагувала на такі зміни і вимоги часу в складному багатоплановому процесі реформування новими тенденціями: демократизацією, фундаменталізацією, гуманізацією і гуманітаризацією, комп'ютеризацією, індивідуалізацією і диференціацією вищої освіти, переходом до масової вищої освіти, створенням науково-навчальних — виробничих комплексів. Вони специфічні для сучасної вищої школи й інтегрують науку, освіту і виробництво. Посилилася тенденція до автономізації і переходу вищих навчальних закладів на самоврядування. Зростають вимоги до професіоналізму викладацького складу, виробляються критерії оцінки діяльності, відроджується дидактика, підвищується значущість педагогіки і психології вищої школи.

Утворюється система регулярного оцінювання роботи вищих навчальних закладів з боку суспільства й Міністерства освіти і науки України.

Ці та інші тенденції у розвитку вищої школи по-різному виявляються в різних країнах, що залежить від національних особливостей, економіки країни, традицій у системі освіти.

1988 р. в рішеннях Паризької конференції нобелівських лауреатів було записано: «Освіта повинна мати абсолютний пріоритет у бюджетах усіх держав і сприяти розвитку всіх видів творчої діяльності».

Нині, як ніколи, стали актуальними слова Герберта Уеллса: «Людство щодалі більше нагадує біг наввипередки між освітою і катастрофою».

Ми вступили в нове століття, яке часто називають інформаційним, комп'ютерним. Постіндустріальне суспільство переростає в інформаційне, за яким починають вимальовуватися обриси суспільства знання та освіти. Перед системою освіти постають нові завдання, пов'язані з виробленням педагогічної стратегії в умовах масової комп'ютеризації та інформатизації всіх аспектів життя.

Зазначені вище чинники спонукали в останні два десятиріччя всі розвинені країни світу шукати нових парадигм реформування освіти, її нових моделей і технологій.

Загострення проблем освіти призвело до того, що вже на початку 70-х років XX ст. ЮНЕСКО віднесло реформування освіти до глобальних проблем людства. Більшість дослідників погоджуються з твердженням відомого американського соціолога Д. Белла і визнають, що провідною нацією буде та, яка створить ефективну систему освіти, щоб максимально розвивати потенціал своїх молодих співвітчизників.

1983 р. у США вийшла друком урядова доповідь «Нація у небезпеці: необхідність реформи освіти», де констатувалося, що нація у небезпеці, оскільки освітні підвалини суспільства нині дедалі більше підточує хвиля посередності, яка загрожує майбутньому нації і країни загалом. Якби ворожа держава спробувала нав'язати Америці таку пересічну систему освіти, яка існує нині, то це було б розцінено як акт війни.

Учені стверджують, що в історії цивілізації ще не було прикладу, коли країна збагачувалася б при одночасному занепаді освіти, науки і культури.

1984 р. у США було опубліковано документ «Освіта для американців XXI сторіччя», а 1990 р. губернатори штатів на чолі з президентом Дж. Бушем розробили перспективну програму розвитку шкільної освіти «Америка-2000». У цій програмі було висунуто головне завдання — повністю охопити молодь 12-річною середньою освітою.

Нині 85 % молоді віком від 25 до 29 років уже здобули таку освіту. Серед стратегічних напрямів програми — досягнення світового рівня навчання математики і природничих наук. У документі також зазначалося, що до 2000 р. американські школярі найкраще у світі знатимуть математику, вмітимуть міркувати, обґрунтовувати свої твердження.

У 1994 р. у США було розроблено федеральну програму реформи освіти «Цілі 2000 року», підтриману Б. Клінтоном.

У Японії освіта посідає одне з провідних місць у суспільній системі цінностей. 1984 р. там опубліковано документ «Пошук моделі освіти для XXI сторіччя». За відомостями Міністерства освіти Японії в 1988 р. старшу школу (X— XII класи) відвідувало 96,2 % учнів, які закінчили молодшу середню школу. У вищих навчальних закладах у той час навчалося 32,4 % випускників старшої школи. Витрати на освіту становили 6,5 % бюджету (для порівняння: у США — 6,7%).

Нині в Японії час, упродовж якого молода людина навчається в середніх навчальних закладах, становить у середньому 14,5 р. (для порівняння: в Росії і в Україні — 10,5; лише в останнє десятиріччя ця цифра почала збільшуватися). На 2000 р. у Японії 68 % молодих людей здобували вищу освіту, а освітня політика країни спрямовувалася на перехід до загальної вищої освіти.

У 1985 р. Німеччина ухвалила програму «Освіта для 2000 року», а Франція — програму «Освіта майбутнього». У своїх працях такі видатні економісти світу, як Т. Шульц та І. Бенсон, зазначають, що інвестиції на освіту забезпечують понад 50 % річного приросту національного прибутку.

Отже, ідеї пріоритетної ролі освіти, як середньої, так і вищої, необхідності реформування її системи для забезпечення міцних позицій на світовому ринку, а також неперерв­ності освіти стали провідними в освітній політиці високорозвинених країн. «Наша головна стратегія, — зауважується в документі про реформу освіти в Японії, — перехід до неперервної освіти, яка розвиватиме і збагачуватиме людину все життя» (1989).

Пріоритетну роль освіти в розвитку держави спостерігаємо і в зарубіжному історичному процесі. Повоєнна Німеччина і Японія розв'язували найскладніші завдання власного виживання, відродження й розвитку на шляхах ринкової економіки, розглядаючи сферу вищої освіти як пріоритетну. Нині ці дві країни — серед лідерів світової спільноти.

Реформаторська діяльність уряду російського царя Олександра II була пов'язана з державною підтримкою освіти, і насамперед вищої. Результати не забарилися — вже в 90-х роках XIX ст. капіталістична Росія не знала собі рівних за темпами промислового зростання.

Тепер у всьому світі визнано, що всі юнаки й дівчата, вступаючи у життя, мусять мати солідну природничо-математичну підготовку, а предмети цього циклу мають вивчати всі без винятку протягом усього періоду навчання в середній школі.

Водночас у середній і вищій школі посилюється значення гуманітарної освіти. Курси природничо-математичного циклу мають охопити матеріал, що розкриває взаємозв'язок науки, технології та суспільства і допомагає усвідомити відповідальність людини за збереження життя на планеті. Має розширюватися коло знань про людину та її розвиток, мотиви поведінки, способи спілкування в умовах щасливо­го і плідного життя.

Криза традиційної середньої і вищої освіти в Україні є виявом глобальної світової кризи. За оцінками спеціалістів, вона виявляється, зокрема, в суперечностях між потребами сучасного суспільства та рівнем підготовленості випускників шкіл і вищих навчальних закладів, між новими цілями й завданнями та застарілими формами управління і функціонування вищої освіти, у розбіжностях інтересів і можливостей суб'єктів освітнього процесу. Відомий спеціаліст Д. Бок (колишній президент Гарвардського університету) зазначав, що головна вада сучасних університетів полягає у їхній відносній ізольованості від суспільства, у недостатньому врахуванні потреб життя, що постійно розвивається.

Серйозною залишається проблема підготовки і підвищення кваліфікації викладачів. У країнах СНД фах «викладач вищого навчального закладу» не був конституційований: немає документа державного зразка на право викладання у вищій школі; не були вказані вимоги до спеціальних знань, умінь і способів діяльності викладача вищої школи; не були визначені групи спеціальностей, зі складу яких міг би формуватися педагогічний корпус різних вищих навчальних закладів; не було спеціальних навчальних підрозділів, що забезпечували б підготовку до викладацької діяльності у цих закладах.

Організаційні та юридичні основи для розвитку середньої і вищої освіти створені нині Законом України «Про освіту», Державною національною програмою «Освіта» («Україна XXI століття»), Концепцією розвитку національної (після середньої) освіти України, Законом України «Про вищу освіту», Національною доктриною розвитку освіти в Україні та нормативними документами Міністерства освіти і науки України, які розглядатимуться в наступних розділах.

Реформування системи освіти України

Аналіз процесів реформування освітніх систем у розвинених країнах засвідчує, що всі вони зумовлені необхідністю формулювання нової парадигми освіти. При цьому у зв'язку з інтеграційними процесами, створенням світового освітнього простору така парадигма у своїй основі має бути актуальною і в загальних рисах спільною для всього світу. Саме тому в межах ЮНЕСКО в 1992 р. створено Міжнародну комісію з освіти XXI ст. на чолі з Жаком Делором і Всесвітню комісію з культури і розвитку на чолі з Пересом де Куельяром. Цим комісіям було доручено підготувати й опублікувати до 1995 р. свої доповіді, які мали допомогти країнам у розробленні розрахованої на XXI ст. політики в галузях науки, освіти та культури.

Це пов'язано з тим, що розв'язати сучасні загальнолюдські проблеми самотужки не здатна жодна країна, хоч би яку потужну економіку вона мала. Для виконання таких завдань потрібно поєднати економічні, інтелектуальні й духовні можливості усього світового співтовариства.

Термін «парадигма» (від грец. — приклад, взірець) означає — теорія або модель порушення проблеми, прийнята за зразок розв'язання дослідницьких завдань певним науковим співтовариством. Принципи загальноприйнятої парадигми — методологічна основа єдності певного наукового співтовариства (школи, напряму), що значно полегшує їхню професійну комунікацію.

У праці С. Подмазіна «Особистісно орієнтована освіта» поняття «парадигма» тлумачиться так: «Парадигма являє собою модель, що використовується для розв'язання не лише дослідницьких, а й практичних завдань у певній галузі діяльності. Потреба в новій парадигмі виникає у зв'язку з переходом до нових типів мислення і нових способів перетворення дійсності».

Нова парадигма як пріоритетне завдання освіти (загальної середньої та вищої) передбачає орієнтацію на інтереси особистості, адекватні сучасним тенденціям суспільного розвитку.

Освіту можна вважати спрямованою на інтереси особистості, якщо через неї можна розв'язувати такі завдання:

* гармонізувати стосунки людини з природою через засвоєння сучасної наукової картини світу;

* стимулювати інтелектуальний розвиток і збагачення мислення, творчість через засвоєння сучасних методів і засобів наукового пізнання;

* виходячи з того, що людина живе в суспільстві, домогтися її успішної соціалізації шляхом занурення в існуючу культуру, зокрема й техногенну, в комп'ютеризоване середовище;

* враховуючи, що сучасна людина живе в умовах насиченого активного інформаційного середовища, навчити її жити в його потоці, створити умови для безперервної освіти;

* зважаючи на інтегративні тенденції розвитку науки й техніки та потребу в новому рівні наукової грамотності, створити умови для здобуття широкої базової освіти, яка дасть змогу доволі швидко переключатися на суміжні галузі професійної діяльності.

Нова освітня парадигма передбачає стосовно вищої освіти також набуття компетентності, ерудиції, формування творчості, культури особистості. У цьому головна відмінність її від старої парадигми, що в цілому була спрямована на навчання, гаслами якої були: знання, вміння, навички і виховання.

Пошук шляхів запровадження нової парадигми і відповідних нових моделей освіти не зводиться до збільшення обсягів змісту навчальних дисциплін або подовження термінів навчання. Йдеться про досягнення принципово нових цілей освіти, які ніколи раніше не ставилися і які полягають у досягненні нових, вищих рівнів освіченості кожної особистості та суспільства в цілому.

Національна доктрина розвитку освіти в Україні (затверджена Указом Президента України 17 квітня 2002 р., № 327/2002) — державний документ, який визначає систему концептуальних ідей і поглядів на стратегію та головні напрями розвитку освіти у першій чверті XXI ст.

Мета державної політики в галузі освіти полягає у створенні умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України, виховання покоління людей, які будуть ефективно працювати і навчатися протягом життя, зберігати й примножувати цінності національної культури і громадянського суспільства, розвивати й зміцнювати незалежну, демократичну та правову державу як невід'ємну складову європейської та світової спільноти.

Пріоритетними напрямами державної політики в галузі освіти є:

* її особистісна орієнтація;

* формування національних і загальнолюдських цінностей;

* створення для громадян рівних можливостей у здобутті

освіти;

* постійне підвищення якості, оновлення змісту та форм організації навчально-виховного процесу;

* розвиток системи безперервної освіти та навчання протягом життя;

* пропаганда здорового способу життя;

* створення україномовного освітнього простору;

* забезпечення освітніх потреб національних меншин;

* забезпечення економічних і освітніх гарантій для професійної самореалізації педагогічних, науково-педагогічних працівників, підвищення їх соціального статусу;

* розвиток дошкільної, позашкільної, загальної середньої освіти у сільській місцевості, професійно-технічної освіти;

* запровадження освітніх інновацій, інформаційних технологій;

* створення індустрії сучасних засобів навчання й виховання, повне забезпечення ними навчальних закладів;

* створення ринку освітніх послуг та його науково-методичне забезпечення;

* інтеграція вітчизняної освіти в європейський та світовий освітній простір.

У Національній доктрині розкрито обов'язок держави щодо забезпечення основних напрямів діяльності освітніх установ, наголошено на національному характері освіти і виховання, рівних можливостей для здобуття якісної освіти, накреслено шляхи забезпечення безперервності освіти, навчання протягом життя, підкреслено необхідність застосування інформаційних технологій в освіті. Чітко сформульовано вимоги до сучасного управління освітою, до економіки освіти, вказано на необхідність поєднання освіти і науки, підготовки педагогічних і науково-педагогічних кадрів, які були б здатні забезпечувати соціальні гарантії учасникам навчального процесу. В Доктрині визначено стратегічні завдання освітньої галузі у сфері міжнародного співробітництва.

В останньому розділі Національної доктрини прогнозуються очікувані результати: «Реалізація Національної доктрини забезпечить перехід до нового типу гуманістично-інноваційної освіти, що сприятиме істотному зростанню інтелектуального, культурного, духовно-морального потенціалу особистості та суспільства. В результаті цього відбудуться потужні позитивні зміни у системі матеріального виробництва та духовного відродження, в структурі політичних відносин, побуті й культурі.

Зростуть самостійність і самодостатність особистості, її творча активність, що зміцнить демократичні основи громадянського суспільства і прискорить його розвиток.

Активізуються процеси національної самоідентифікації особистості, підвищиться її громадянський авторитет, а також статус громадянина України у міжнародному соціокультурному середовищі.

Освіта, здобута в Україні, стане конкурентоспроможною в європейському та світовому освітньому просторі, а людина — захищеною і мобільною на ринку праці.

Зростаючий освітній потенціал суспільства забезпечить упровадження новітніх виробничих та інформаційних технологій, що дасть змогу протягом наступних 10—15 років скоротити відставання у темпах розвитку, а надалі істотно наблизитися до рівня і способу організації життєдіяльності розвинутих країн світу».

У 1995 р. на других академічних читаннях Міжнародної академії наук вищої освіти (Київ) міністр освіти України М. Згуровський у доповіді «Вища освіта України сьогодні та завтра» визначив головні риси нової національної моделі вищої освіти в Україні, які фактично стали підвалиною концепції вищої освіти:

* відповідність суспільним потребам, що змінюються;

* перехід від жорстких, уніфікованих схем до багатоманітності форм власності, джерел фінансування навчання та наукових досліджень, організаційних структур;

* багатоваріативність навчально-методичної роботи: самостійне визначення вищими навчальними закладами форм і методів навчального процесу, впровадження прогресивних педагогічних технологій та різних форм контролю знань студентів, використання прискореного навчання за індивідуальними навчальними планами;

* демократизація управління вищою освітою: розширення прав та повноважень вищих навчальних закладів, удосконалення їх структури, розробка правил та проведення прийому студентів, вирішення кадрових питань, організація виробничої та комерційної діяльності, здійснення міжнародного співробітництва;

* єдність системи вищої освіти: поєднання демократизації управління з єдиними державними вимогами, із впровадженням єдиних освітніх стандартів з єдиними критеріями оцінки діяльності вищих закладів освіти та визначення їхнього статусу;

* інтеграція освіти та науки, активізація наукових підрозділів, співробітництво з НАН України та галузевими академіями наук;

* удосконалення формування контингенту студентів. Пошук, підтримка та стимулювання розвитку обдарованих дітей, підлітків, юнацтва, диференційоване навчання обдарованих студентів;

* формування механізму розподілу та соціального захисту випускників, розробка відповідної нормативної бази, зокрема відповідальності сторін за невиконання своїх обов'язків;

* посилення виховної роботи, розробка концепції виховання студентської молоді; суворе дотримання закону про світський характер державної освіти;

* подальша інтеграція української вищої школи та науки до європейського та світового освітнього і наукового простору, співробітництво з міжнародними, регіональними та національними фондами, налагодження взаємовигідних зв'язків із закордонними партнерами, заохочення закордонних інвесторів до участі у розвитку вищої освіти та науки в Україні.

Пізніше зазначені концептуальні положення були документально відображені в Законі України «Про освіту», Національній доктрині розвитку освіти в Україні, Законі України «Про вищу освіту», нормативних документах Міністерства освіти і науки України.

Основні принципи розвитку освіти

До основних принципів розвитку системи як середньої, так і вищої освіти слід віднести всі 12 принципів, що зазначені у ст. 6 Закону України «Про освіту»:

* доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;

* рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, талантів, усебічного розвитку;

* гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;

* органічний зв'язок зі світовою та національною історією, культурою, традиціями;

* незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій;

* науковий, світський характер освіти;

* інтеграція з наукою і виробництвом;

* взаємозв'язок з освітою інших країн;

* гнучкість і прогностичність системи освіти;

* єдність і наступність системи освіти;

* безперервність і різноманітність освіти;

* поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті.

У зв'язку зі специфікою вища освіта виокремлює ще два принципи:

* фундаментальності;

* варіативності й альтернативності.