Органи влади й управління

Українська гетьманська держава не обіймала терито­рію всіх етнічних українських земель. На заході до її складу не увійшли Галичина, Західна Волинь та Холм-щина, на сході - Слобожанщина. Поза кордонами Геть­манської держави лишалися незаселені тоді землі тепе­рішнього півдня України. Проте на півночі Чернігівщини та Стародубщини до її складу були включені деякі етніч­ні білоруські землі.

Спробу повернути Гетьманщину до Речі Посполитої здійснив гетьман І. Виговський. Водночас це була й спроба змінити державний устрій у напрямі до шляхетської демократії. 16 вересня 1658 р. він уклав з польським урядом Гадяцький договір, за умовами якого Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства, об'єднані у «Ве­лике Князівство Руське», мали скласти федерацію з Поль­щею і Литвою під егідою «спільно обраного короля». Гетьман, якого обирали б українські стани і затверджу­вав король, мав бути першим сенатором Наддніпрянщи­ни; йому підпорядковувалось військо (ЗО тис. козаків і Ю тис. найманців), але заборонялося мати зовнішньо-

121політичні зносини, крім Кримського ханства. Передбача­лися нові посади канцлера, маршалка, підскарбія, послів до спільного сейму, свій судовий трибунал, своя монета. Православна віра мала бути зрівняна в правах з римо-католицькою, Берестейська унія скасовувалась, а в спіль­ному сеймі мали дістати місця православний митрополит і єпископи. Планувалось заснувати і дві українські ака­демії, а також стільки шкіл і друкарень, «скільки буде потрібно».

Гадяцький договір не було реалізовано. Підтриманий лише частиною козацької старшини, він не знайшов схвалення широких народних мас, які не бажали повер­нення польсько-шляхетського панування. Невдовзі після його підписання спалахнуло повстання проти гетьмана, підтримане царськими військами. Після початкової пе­ремоги під Конотопом 28 червня 1659 р. він зазнав по­разок у війні з Москвою. Усе це коштувало Виговському гетьманської булави.

На початку 1660 років із загостренням міжусобиць між гетьманами Україна розкололася на Лівобережну (у союзі з Росією) та Правобережну (у союзі з Польщею, пізніше Туреччиною) державні організації. Цей розкол посилився внаслідок Андрусівського мирного договору 1667 р. між Росісю та Річчю Посполитою. У 1699 р. Річ Посполита відновила своє панування над Правобереж­жям. Спроби на рубежі ХУП-ХУІІІ ст. відродити тут ко­зацьку організацію виявилися невдалими.

Березневі статті (1654р.) визначили державний лад України (Гетьманщини) таким, в якому тісно перепліта­лися республіканські й монархічні начала. Зберігався вій­ськово-адміністративний апарат влади та управління, який склався під час національно-визвольної війни.

На чолі Української держави стояв гетьман, якого обирала Генеральна рада. Але вже на початку XVIII ст, кандидатуру на цю посаду визначав царський уряд. Спро­би деяких гетьманів (Б. Хмельницького, І. Самойловича) перетворити гетьманську владу на спадкову були невда­лими. А коли у 1763 р. представники української старши­ни звернулись до царського уряду щодо успадкування гетьманства родом Розумовського, відповіддю було ска­сування Катериною II інституту гетьманства як такого. Зрозуміло, що спадкове гетьманство, в умовах феодалізму

не тільки б значно посилило статус правителя (гетьмана), а й юридичне оформило подальше існування Української держави.

Термін перебування гетьмана на посаді не визначався, вважалося, що обирали «доживотно», тобто довічно. Хоча у гетьманських статтях 1669 та 1672рр. передбачалося право Генеральної старшини змістити гетьмана у випадку його зради. Деякі гетьмани (Ю. Хмельницький, І. Вигов-ський) самі складали повноваження на Генеральній раді. Новообраний гетьман присягав на вірність царю, після чого отримував царську грамоту на гетьманування та клейноди - знаки гетьманської влади.

Обрання нового гетьмана супроводжувалось складан­ням статей, за якими визначались взаємовідносини Ук­раїни і Росії, гетьмана і царя. Гетьманські статті мали назви, переважно, за місцем їх підписання: Переяславські (Ю. Хмельницького, 1659 р.), Московські (І. Брюховець-кого, 1665 р.), Глухівські (Д. Многогрішного, 1669 р.), Конотопські (І. Самойловича, 1672р.), Коломацькі (І. Ма­зепи, 1687 р.), Решетилівські (І. Скоропадського, 1709 р.), «Рішучі пункти» (Д. Апостола, 1728 р.). За своїм основ­ним змістом ці акти, безперечно, мали конституційний характер, але з часом вони все більше обмежували права гетьманів і старшини.

Гетьманові належала вища законодавча влада: він ви­давав універсали, які мали статус вищих законодавчих актів. Як глава виконавчої влади, гетьман розпоряджався державними витратами, організовував збирання податків, мав право на роздачу державних земель. Гетьман пред­ставляв державу у зовнішніх зносинах, був вищим воє­начальником, часто сам призначав генеральну старшину та полковників. Гетьман був вищою апеляційною судовою інстанцією. Він мав право затвердження судових вироків, інколи, якщо це стосувалося бунчукових товаришів та ко­зацької верхівки, самостійно розглядав судові справи.

Проте вже після Б. Хмельницького царський уряд усі-ляко обмежував повноваження гетьманів. За Переяслав­ськими статтями 1659р. гетьманові не дозволялося прий­мати послів, брати участь у воєнних походах без поперед­нього дозволу царського уряду. Глухівські статті 1669 р. заборонили гетьману безпосередні дипломатичні зв'язки з іноземними державами. Після переходу гетьмана Ма-

123зепи на бік Швеції у 1708 р. царський уряд істотно об­межив повноваження гетьманської влади. Було відхиле­но запропоновану старшиною кандидатуру на нового гетьмана ГІ. Полуботка, і гетьманську булаву вручили 1. Скоропадському.

У 1709р. влада гетьмана була обмежена введенням посади царського резидента, який здійснював контрольні функції щодо гетьманського уряду. ;

У військових справах гетьман підпорядковувався ко­мандувачеві російської армії в Україні. До того ж Петро І самовладне проводив потрібні йому переміщення серед урядовців України. З 1722 по 1727 рр. замість посади ре­зидента діяла Малоросійська колегія. Хоча офіційно ЇЇ статус визначався як вищої апеляційної інстанції, колегія перебрала на себе всю повноту влади. Без узгодження з колегією гетьман не міг видавати універсали, надавати накази полковникам. Колегія контролювала надходжен­ня в її розпорядження грошових та натуральних зборів, відтепер усі податки йшли до Росії,

У період з 1734 по 1750 рр. Україна була без гетьмана. Справами України відало Правління гетьманського уряду, що складалося з рівної кількості представників вищого російського офіцерства та козацької генеральної стар­шини. Обрання у 1750р. останнього гетьмана К. Розу-мовського було дозволено імператрицею Єлизаветою не стільки з державних, скільки з особистих міркувань: 22-літній Кирило був рідним братом морганатичного (без права престолонаслідування) чоловіка імператриці.

у 1764р. указом Катерини II гетьманство було оста­точно ліквідовано. Для управління Україною знову було створено Малоросійську колегію, до якої входили по чо­тири представники царського уряду й української вер­хівки. Колегію очолив російський воєначальник граф П. Рум'янцев. Після поширення на українські землі у 1781 р. російської системи управління потреба у Мало­російській колегії відпала. У 1786 р. вона була ліквідована.

У системі управління Гетьманщиною важливу роль відігравали генеральна та старшинська ради. Генеральна рада зародилась під час національно-визвольної війни як збори козацького війська для вирішення військових справ, про що свідчить й її первинна назва: «Військова рада». В цей період вона набула ознак органу прямого народо-

владдя, але з тим, що це пряме народовладдя здійснював один суспільний стан - козацтво. З часом розширився склад Генеральної ради, за рахунок представників духо­венства та міщан, і вона набуває певних ознак вищого представницького органу. Але вона не стала постійно діючим органом й скликалася для розв'язання найважли­віших питань зовнішньої і внутрішньої політики, укла­дення миру.

Генеральна рада не перетворилася на орган влади й тому, що не було визначено організаційних засад її робо­ти, періодичності, порядку скликання. Це було зібрання великої кількості людей, в тому числі випадкових і не­компетентних. Пізніше Генеральну раду намагалися від­родити гетьмани, які були прихильниками республікан­ського напряму розвитку України (1. Виговський, П. Доро­шенко).

Функції представницького органу перебирає на себе старшинська рада. Існувало три види старшинських рад: а) рада гетьмана за участю Колегії генеральної старши­ни, яка мала постійний характер; б) рада генеральної та полкової старшини, яка скликалася за необхідності; в) з'їзди старшин усїх рівнів, у яких могли брати участь представники духовенства, міщан. Рада у формі з'їздів старшин за традицією запорозького козацтва збиралася по великих святах у гетьманській столиці. За відсутнос­ті гетьмана старшинська рада перетворювалася на ви­щий орган управління державою. Це було, наприклад, у 1672 р. після усунення від влади й арешту гетьмана Д. Многогрішного, у 1722 р. після смерті гетьмана І. Скоропадського. Старшинська рада розглядала питання внутрішньої і зовнішньої політики, фінансові, податкові справи. Рада виконувала й судові функції при розгляді справ про державні злочини. Відомо, що при гетьмані К. Ррзумовському на старшинській раді розглядалась ко­дифікація українського права «Права, за якими судиться малоросійський народ». Отже, старшинські ради геть­манської України можна вважати як вид тогочасного станового парламенту. Але в умовах посилення впливу монархічної Росії подальший розвиток елементів парла­ментаризму на українських землях був неможливим.

Вищим військово-адміністративним органом, генераль­ним урядом, за допомогою якого гетьман здійснював

125цивільну і військову владу була Генеральна військова канцелярія. Вона утворилася ще в роки визвольної війни і діяла до скасування гетьманства у 1764 р. Намагаючись обмежити її компетенцію, Петро 1 в 1720р. вилучив іч ведення генеральної канцелярії фінансові й судові спра­ви, а в 1722р. підпорядкував її Малоросійській колегії. Очолював Генеральну військову канцелярію генераль­ний писар. Вона поділялась на дві частини: колегіальну (складалась з генеральної старшини) і розпорядчу (скла­далась з українських та російських чиновників). Колегія 'генеральної старшини, як уже зазначалося, була постій­ною радою при гетьмані. Генеральну старшину обирала старшинська рада або призначав гетьман. Генеральні старшини очолювали окремі галузі управління. Так, ге­неральний обозний завідував артилерією, за відсутності гетьмана, виконував обов'язки наказного гетьмана, керу­вав військом.

Генеральш судді (від одного до трьох, в різні часи) розглядали цивільні й кримінальні оправи, були радни­ками гетьмана, викопували спеціальні його доручення. Генеральний підскарбій контролював фінанси країни. З 1728 р. було вже два підскарбії - один росіянин, а дру­гий - українець. Генеральний писар завідував генераль­ною канцелярією, архівом, зберігав державну печатку, виконував доручення з міжнародних справ. Існувала та­кож і нижча генеральна старшина, функції якої чітко не встановлювались. По суті вони були гетьманськими поміч­никами й ад'ютантами, виконували різні доручення геть­мана. Однак відомо, що в урочистих випадках генераль­ний хорунжий ніс військовий прапор - корогву, генераль­ний бунчужний - гетьманський бунчук. На генеральних осавулів, а їх було два, могло покладатись виконання дип­ломатичних доручень, судових розслідувань, а під час воєнних походів - навіть обов'язки наказного гетьмана.

На місцях управляли полкові та сотенні уряди, які сформувалися після визвольної війни. Територія України поділялася на своєрідні воєнно-адміністративні одиниці -полки і сотні. У другій половині XVII ст. на Правобереж­жі було 12 полків, а на Лівобережжі — 10. На чолі полко­вого уряду стояв полковник, якого обирала полкова коза­цька рада чи рада старшин, або ж його призначав геть­ман. Полковник був вищим воєначальником полку, він же

очолював виконавчу владу на території полку, здійснюваа судові функції, мав право роздачі землі за службу. У своїй діяльності він опирався на полкову старшину, яка обиралася на раді полку, і за фуггкціями була схожа на генеральну (полкові: обозний, суддя, писар, осавул, хорунжий). У су­купності полковник і полкова старшина складали полковий уряд. Сотня була найнижчою адміністративною одиницею. Сотник, його заступник - отаман та сотенна старшина (гнл-сар, осавул) виконували функції сотенного уряду.

У XVIII ст. відбулися зміни в полково-сотепній сис­темі територіального управління. Полковника призначав царський уряд, щоправда, з числа трьох обраних на раді кандидатів. Значення полкової ради помітно впало, при­значений полковник користувався єдиноначальною вла­дою. За аналогією перейшли й до призначення сотників. Замість рад організуються полкові та сотенні канцелярії, діяльність яких дедалі більше має бюрократичний харак­тер. У 1743 р. полкові канцелярії було прирівняно до кан­целярій російських губерній, а судочинство й діловодство підпорядковано російському законодавству. Дещо пізніше (1781 р.) полково-сотенпий територіально-адміністратив­ний устрій було скасовано і введено губернський подкі* відповідно до російського «Уложепия о губерніях».

Система управління в містах залежала від їх статусу. Великі міста користувалися магдебурзьким правом, яке надавалось або підтверджувалося гетьманськими універ­салами та указами царського уряду. Але поряд з магіст­ратами в них діяли ще й полкові чи сотенні уряди. Коза­цька старшина, постійно втручаючись в справи міста, звужувала сферу міського самоврядування. Значна кіль­кість міст мала статус ратушних, тобто не користувалась магдебурзьким правом і ще більш значною мірою зале­жала від козацької адміністрації. У деяких містах органи самоврядування виникали й функціонували на базі спе­цифічного українського міського права (місцевих стату­тів), яке істотно трансформувало норми магдебурзького права у відповідності до місцевих вимог.

Судова системаГетьманщини після 1654р. являла собою ієрархію підпорядкованих один одному сільських, сотенних, полкових судів та Генерального військового ^СУДУ- Сільські суди отаманів діяли колегіальне, за участю представників козацької громади. Поступово їх значення

127зменшилось, а сфера компетенції звузилась до розгляду незначних спорів між козаками. Сотенні суди діяли на території сотні і за своїм складом та діяльністю були схожими на сотенні правління. До їх юрисдикції належали цивільні й кримінальні справи місцевих козаків. Полкові суди існували в центрах полкових територій і складалися з полкового судді й полкової старшини. Судову колегію очолював полковник. Вони діяли як суди першої інстанції для сотенної та полкової старшини і другої, апеляційної інстанції, щодо сотенних судів.

Вищою судовою інстанцією був Генеральний військо­вий суд. Він діяв як суд першої інстанції у справах особ­ливої важливості і складався з генерального судді та ге­неральної старшини. В різні часи кількість генеральних суддів була від одного до трьох. В 1728 р. до складу суду було введено три українських і три російських чиновни­ки. Кандидатури членів суду затверджувались царем. Геть­ман став президентом суду. В містах суди перебували під значним впливом козацької адміністрації. Інколи це були отаманські суди за участю козацької ради, які кори­стувались звичаєвим правом. У магістратських містах продовжували існувати суди, що діяли на основі магде­бурзького права. Гетьман Д. Апостол Інструкцією від 1 червня 1730р. дещо розмежував компетенцію полко­вих, сотенних і міських судів.

Доменіальш суди після 1648 р. зникли, але згодом, після виникнення нового панівного стану, відродилися, що­правда, в дещо іншій формі,

Громадські (копт) суди не знайшли сприятливих умов для подальшого розвитку, їх роль народного чинника в судівництві заступила колегіальність, що певною мірою була притаманна майже всім судовим установам.

Церковні суди зберегли свій окремий статус. Держава не втручалась у сферу духовного судівництва, хоча знач­но обмежила його компетенцію. Кримінальні і важливі цивільні справи церковних людей відтепер розглядалися світськими судами.

Окрім зазначених судів, у Гетьманщині діяли мирові, цехові, третейські та ярмаркові суди.

У 1760-1763 рр. на прохання старшини, що прагнула зрівнятись у правах з російським дворянством, було про­ведено судову реформу. Реформа мала зрівняти у підсуд-

ності всі прошарки панівного класу, обмежити компетен­цію Генерального військового суду як суду першої ін­станції для вищої старшини. Потрібно було, нарешті, ві­докремити розгляд цивільних та кримінальних справ, спростити судову систему. За результатами реформи бу­ло створено 20 судових повітів, у кожному з яких засно­вано земський суд з цивільних та підкоморський суд з земельних справ. Для розгляду кримінальних справ було відновлено діяльність гродських (міських) судів у кож­ному з 10 полкових міст. Судді обиралися з числа коза­цької старшини. Генеральний військовий суд, до складу якого входило два судді і по одному представникові з 10 полків, став апеляційною інстанцією для новоутворе­них судів. Таким чином, судова реформа, відокремивши судову систему від адміністративної, мала, безперечно, позитивне значення. Разом з тим, вона фактично понови­ла судову систему литовсько-польської доби.

Запорозька Січпісля 1654 р. зберегла самоврядування на основі колишніх традицій суспільно-політичного ладу і намагалась проводити незалежну політику. За умовами Андрусівського перемир'я (1667 р.) вона перебувала під спільним російсько-польським контролем, а після укла­дення у 1686 р. «Вічного миру» відійшла до Москви. Це був своєрідний державний організм, який лівобережні гетьмани завжди вважали підлеглим у формі, близькій до васальних відносин. Проте, вона продовжувала відігра­вати роль опозиційного центру, приймаючи всіх, хто був незадоволений політикою гетьманів. Політичні орієнти­ри Запорожжя час від часу змінювались. Майже до кінця XVII ст. запорожці продовжували напади на татар і тур­ків, хоча це не заважало їм інколи об'єднуватися з мусуль­манами чи проти гетьмана, чи проти польського короля. чи проти російського царя.

Царський уряд, зважаючи на необхідність охорони південних кордонів, змушений був миритись з існуван­ням Січі. Перехід кошового отамана К. Гордієнка і його прибічників разом з І. Мазепою на бік Карла XII було використано Петром І як привід для ліквідації Запорозької Січі, Частина запорожців з дозволу кримського хана на півдні заснувала Олешківську Січ. В результаті січове козацтво було відірване від України-Гетьманщини. На прохання гетьмана Д. Апостола у 1734р. імператриця

5 1-ій 129Анна ІоанІвна дозволила запорожцям заснувати Нову Січ. Було укладено договір між царським урядом і запо­рожцями на зразок гетьманських статей, за яким Січі поверталися всі землі і підтверджувалася її'автономія. За несення військової служби запорожцям виплачувалось 20 тис. крб. щорічно. Січ перебувала у підпорядкуванні Київського генерал-губернатора, який був головноко­мандувачем російськими військами в Україні. |

У подальших російсько-турецьких війнах запорожці воювали так добре, що імператриця Катерина II осипала їх похвалами й нагородами. Але автономне існування Запорозької Січі в соціально-політичному й економічному відношенні не вписувалось у систему самодержавства. Запорожжя, яке не знало кріпацтва і мало достатньо віль­них земель, надавало притулок селянам-втікачам. Запо­рожці незмінне брали участь у селянських повстаннях проти панів. Керівник Коліївщини М. Залізняк був запо­рожцем. Чимало запорожців брали участь у гайдамаць­кому русі. До того ж серед самих запорожців звичайним явищем були соціальні конфлікти між багатою старши­ною і неімущою голотою. Зокрема, у 1768р. особливо запекла сутичка змусила старшину переховуватись у су­сідніх російських залогах і звернутись за допомогою у наведенні порядку до російських військ. Після завер­шення російсько-турецької війни 1769-1774 рр. Запоро­зька Січ утратила й своє військово-стратегічне значення форпосту проти турецької та кримськотатарської агресії. Повертаючись з війни, російські війська під команду­ванням генерала Текелі оточили й зруйнували Січ.

З серпня 1775 р. Катерина II підписала маніфест про ліквідацію Запорозької Січі, її територію було приєднано до Новоросійської губернії. Близько половини всіх запо­розьких земель було розподілено між російськими вель­можами, решту передано німецьким і сербським колоні­стам. Кошового отамана П. Калнишевського й частину козацької старшини було заслано до Соловків. Рядовим козакам було дозволено поступати на службу в козацькі полки або переходити в селянство. Значна частина запо­рожців була віднесена царським урядом до розряду вій­ськових поселенців. Близько 5 тис. запорожців знайшли собі притулок на турецькій території, створивши Заду­найську Січ поблизу гирла Дунаю.