Основні риси права

Джерела права. Правова система на українських зем­лях після Люблінської унії 1569 р. формувалась на основі звичаєвого руського права та законодавчих документів польсько-литовського законодавства (статутів, судебни­ків, сеймових постанов, привілеїв тощо).

Королівські та великокнязівські грамоти, «Устава на волоки», Литовські статути визнавалися польськими судами основними джерелами чинного права. Звичаї, як джерело права, відійшли на останнє місце. Однак спочат­ку роль польського права у регуляції суспільного життя на українських територіях не була значною. У Польщі на той час ще не була вирішена проблема кодифікації права, хоча й діяли окремі збірники законів і статути. Зважаючи на це, більшість дослідників стверджують про рецепцію Річчю Посполитою більш розвиненої правової системи, що склалася у Великому князівстві Литовському на ос­нові київського права.

На українських землях продовжував діяти Другий Литовський статут 1566 р., який взагалі вважався ук­раїнським. Після зміни у державному становищі Литви за Люблінською унією польські феодали вимагали ви­правити та доповнити текст другого Статуту відповідно до польського законодавства. Проте комісія на чолі з ли­товським підканцлером Л. Сапегою підготувала проект статуту на засадах самостійності і повноправності Вели­кого князівства литовського. По суті це суперечило умо­вам унії. Тому, вірогідно, він і не розглядався сеймом Речі Посполитої. У 1588 р. цей проект був затверджений королем Сигизмундом III як Третій Литовський ста­тут 1589р. Він набрав чинності у Великому князів­стві Литовському, а також на українських землях, що відійшли до Польщі. Структурно він складався з 14 роз­ділів і 488 артикулів. Виданням 1588 р. у Вільно Статуту давньоруською мовою був завершений процес уніфікації правових систем на українських землях. Замість різно­манітних місцевих прав було створено загальне «поспо­лите право». На початку XVII ст. Статут 1588р. пере­клали на польську мову І з доданням положень з польсь­ких конституцій у 1614р. надрукували польською мовою. При перекладі в цій редакції Третього Литовського ста­туту знайшли своє відображення окремі принципи поль­ського феодального права.

Статут 1588 р.— це найдосконаліший кодекс феодаль­ного права. Він всебічно регулював суспільні відносини, містив досконалі та той час норми державного, адмініст­ративного, цивільного й кримінального права. У Статуті юридичне закріплювалося панівне становище шляхти,

105оформлялося остаточне закріпачення більшості селянства, регламентувалася процедура судочинства. Як зазначають І. Усенко та В. Чехович, прогресивним було декларування обмеження влади монарха законом, проголошення єдно­сті права для всіх громадян, відмежування судової влади від адміністрації. Статут 1588 р. захищав інтереси украї­нського (руського) населення від польської експансії, гарантуючи право судитися за нормами свого звичаєвого права у копних (громадських) судах, вимагав, щоб 'суддів і управителів обирали з людей, знаючих право й руське письмо. За своїми правничими якостями Третій Литов­ський Статут стояв значно вище багатьох тогочасних західносвропсйських кодексів. Він мав чималий вплив на законодавство сусідніх держав, був чинним, як офіцій­ний збірник законів, в Україні-Гетьманщині і продовжу­вав діяти на українських землях аж до середини ХїХ ст.

Польська влада сприяла значному поширенню на ук­раїнські землі магдебурзького права, відповідно до якого окремі міста дістали право самоврядування. В українсь­кому судочинстві застосовувались положення з німець­ких збірників у польському перекладі, зокрема, «Статей магдебурзького права» Б. Троїцького, «Зерцала саксонів» П. Щербича, «Права цивільного хелмінського» П. Куше-вича. Однак місцева інтерпретація магдебурзького права не дозволяла містам стати цілком самостійними і неза­лежними. Можна погодитись з думкою С. Юшкова, який вважав, що магдебурзьке право в українських містах за­стосовувалося лише як зразок юридичного регулювання.

Магдебурзьке право посилило диференціацію місько­го населення: верхівка (шляхта, купецтво, власники май­стерень) набула панівного становища, а нижчі верстви городян усувалися від участі в управлінні містом.

Джерелами церковного (канонічного права) православ­ної церкви були кормчі книги «Номоканон» і церковні устави Володимира і Ярослава. Основною кодифікацією католицького права був «Звід канонічного права» 1532 р.

Цивільно-правове регулювання. Серед основних інс­титутів права того часу було право власності. Існував поділ речей на рухоме й нерухоме майно. До останнього за польсько-литовським правом належали маєтки, будівлі, землі, ліси, тобто усе, що було пов'язано із землею. Голов­на увага приділялася правовому регулюванню феодаль-

ного землеволодіння (королівського, великокнязівського, магнатського, шляхетського, церковного). Власниками землі могли бути лише «вільні люди шляхетського, війсь­кового і громадянського стану».

Третій Литовський Статут заборонив селянам віджу-чувати землі, на яких вони сиділи, без згоди своїх панів.

Правовий режим маєтків залежав від способу їх при­дбання. Розрізнялися: а) одержані у спадщину родові володіння («отчини», «дідини»); б) одержані в користу­вання за службу на визначений час (наприклад, «до жи­вота», «до волі панської»); в) «куплені». Якщо власник купленого маєтку розпоряджався ним вільно, то щодо землеволодінь, отриманих іншими шляхами, існували певні обмеження. Так, за Литовськими статутами 1529 і 1566рр. власники родового І вислуженого майна могли продавати, міняти, дарувати лише третину такого майна. Зрозуміло, що ці обмеження суперечили як статусу шлях­ти, так і потребам господарського розвитку. Литовським статутом 1588 р. вони були остаточно скасовані.

Право володіння ґрунтувалося на пожалуванні госпо­даря, яке підтверджувалося відповідною грамотою. У ви­падку відсутності грамоти застосовувався принцип давно­сті часу. За Статутом 1529р. після 10-ти років володіння землею гарантувалася недоторканність таких володінь і будь-які позови визнавалися недійсними. За загальним правилом, шляхетська земельна власність усіх видів була недоторканною. Винятком було майно державних злочин­ців, яке копфісковувалось.

Обов'язком кожного землевласника, за Литовськими статутами 1529, 1588 рр., було особисте несення військо­вої служби. Крім того, він був зобов'язаний поставити на війну певну кількість озброєних людей, залежно від роз­міру володіння. Шляхтич, який не виконував військову повинність, втрачав право на володіння землею. Перед­бачалась можливість неприбуття на службу лише у зв'яз­ку з хворобою.

У самостійний правовий інститут виділилось і спадкове право. Успадкування розрізнялося за законом, за запові­том і на основі звичаю. За законом діти ставали спадкоєм­цями майна своїх батьків. Однак у Польщі нерухоме майно переходило до синів і лише у разі їх відсутності маєтки успадковували дочки. Пізніше, за Литовськими

107статутами, до спадкоємців за законом почали належати діти, внуки, правнуки, а за їх відсутності - бічні кровні родичі (брати, сестри тощо). Але, що стосується батьків­ського, в тому числі купленого майна, дочкам належало «тільки придане з четвертої частини». Материнське ж майно, як рухоме, так і нерухоме, рівно розподілялося