Державний лад

Після входження в другій половині XIV ст. українсь­ких земель до Литви й утворення Великого князівства Литовського деякий час тут зберігався старий удільний устрій.

Вищі органи влади. На чолі держави стояв Великий княіь. Це був монарх, який здобував княжий стіл на змі­шаних підставах наслідування і вибору (вибір одного з синів Великого князя). Взаємини між Великим князем і місцевими князями мали васальний характер. Місцеві

мали широку автономію у внутрішніх справах, але, на вимогу Великого князя, повинні були брати участь у воєнних походах зі своїм військом і платити данину (підданщину). За правління Вітовта і його наступників, у першій половині XV ст. місцеві князівства було перетво­рено на провінції єдиної держави, усунуто удільних кня­зів, які з васалів Великого князя перетворилися на його слуг і поступово змішалися з верхівкою служилої знаті. Привілей 1434 р. остаточно закріпив утрату державниць­ких прав місцевих князів і перетворив їх на підданих Великого князя.

У XV ст. влада Великого князя значно посилюється. Він має широкі повноваження в питаннях внутрішньої та зовнішньої політики: оголошує війну, укладає мир, при­значає й звільняє з посад вищих службових осіб; він -верховний головнокомандувач війська, розпорядник дер­жавного майна й коштів, а також - виконує функції ви­щого суду. Однак наприкінці століття розширилася ком­петенція іншого важливого органу держави панів-ради, який сформувався з найвпливовіших васалів Великого князя (удільних князів, магнатів, бояр, панів, зокрема й українських, церковних ієрархів) і діяв спочатку при ньому як дорадчий орган. За привілеєм 1492р. найваж­ливіші державні справи князь вирішував спільно з Ііана-ми-радниками. Це стосувалося питань зовнішньої полі­тики, видання й скасування законів, призначення та звільнення вищих урядовців, здійснення видатків із дер­жавної скарбниці, судових рішень. Зросла не тільки ком­петенція, а й кількісний склад панів-ради, який налічував уже 80 осіб.

До особливо вітливого становища панів-ради спричи­нили часті й довгі випадки перебування Великого князя поза межами держави (у Польщі, королем якої він одно­часно був). Привілей 1506р. ще більше зміцнив правове становище ради. Тепер, якщо думки ианів-радників не збігалися з поглядами князя, останній повинен був під­коритися раді. За відсутності Великого князя рада мала керувати всією внутрішньою та зовнішньою політикою,-із правом оголошувати війну включно.

За прикладом Польщі з'явився новий колегіальний, більш представницький орган -Вальний (загальний) сейм. Спочатку так називали з'їзди феодалів, а також литовсь-

73кої, української та білоруської шляхти. У 1507 р., з при­воду збору коштів на війну з Росією, вперше відбувся сейм, де, крім магнатів і урядовців, брала участь шляхта. Литовський статут 1529 р. визнав Великий Вальний сейм

як державний орган.

Становлення сейму як представницького парламент­ського органу тривало до середини XVI ст. Якщо спочат­ку на сейми приїздили місцеві адміністратори-намісники з кількома шляхтичами, то з 1564 р. шляхта почала оби­рати на сейми по два представники від повіту. Крім вибору депутатів на повітових сеймиках, вироблялась писана інструкція, положень якої депутати мали дотри­муватись на сеймі.

Пани-рада стала верхньою палатою сейму - «лави­цею», до другої палати - «кола» входили представники

шляхти.

Компетенція сейму певною мірою наближалась до компетенції Великого князя і панів-радних. Сейму нале­жало право ухвалювати державні податки (насамперед, у разі їх збільшення), що можна вважати початком вітчиз­няної парламентської форми ухвалення державного бюд­жету. Ухвали сейму затверджувалися Великим князем у формі Його «отказів» (відповідей).

Створення органів центрального управління відбу-валося повільно, у процесі централізації строкатого конг­ломерату васальних князівств протягом XV ст. Основою їх формування були урядовці Вилепського князівства, Спочатку Великий князь призначав їх особисто, а потім -за погодженням із панами-радою та сеймом.

Характерною рисою Великого князівства Литовського було те, що для більшості центральних посад утворилося по два носії. Перший з них був старий придворний уря­довець виленського князя. Другий, що з'явився після лік­відації державної природи васальних князівств, опіку­вався у справах усього Великого Князівства. Урядник придворний виленського князя (двірський) стає заступ­ником урядника земського (вседержавного).

Найважливішими з центральних урядовців були мар-шапки. Маршалок земський - перша особа при Велико­князівському дворі. За відсутності князя головував на зборах панів-ради. Маршалок двірський був його заступ­ником і помічником. Державною канцелярією відав

канцлер, а його заступником був підканцлер. Фінансами завідував підскарбій земський, а його заступником був підскарбій двірський. Бійськом командував гетьман земський (пізніше великий), а його заступником був гетьман двірський (польний), до відання якого пізніше відійшло наймане («кварцяне військо»). Були й інші урядовці (стольник, ловчий, кухмістер, чашник, кравчий тощо), які, окрім придвірських функцій, виконували дер­жавні доручення - адміністративні, судові, дипломатичні.

Місцеве управління після ліквідації удільних князівств у землях здійснювали намІсники-державцІ. Згодом, після поділу на воєводства І повіти, Великий князь став при­значати воєвод* їх заступників - каштелянів та повітових старост. Вони збирали податки, чинили суд, організо­вували оборону територій, стежили за порядком. Апарат місцевого управління становили службовці зі старорусь­кими назвами (тіуни, дітські). Пізніше появилися возні, які були помічниками старост і виконували судові рі­шення, хорунжі, городничі, мостівничі та Ін.

Устрій більших міст Литовсько-Руської держави у XV ст. зорганізувався за німецьким (магдебурзьким) пра­вом), яке надавалося спеціальними привілеями Великого князя. Цим актом жителі міста вилучалися з-під юрисдик­ції місцевої адміністрації і переводилися в окремий соці­альний стан - міщанство., що мав свої органи самоуправ­ління. Такими органами були рада (колегія у справах адміністративних) і лава (колегія, насамперед, у кримі­нальних справах). На чолі самоуправління в містах були війти та бурмістри, виконавчі функції належали писарю та шафарям. Проте, магдебурзьке право розповсюджува­лося лише на католиків, православне населення міст не мало права на участь в самоуправлінні.

Устрій міст Литовсько-Руської держави не був одно­рідним. Деякі міста тільки частково запроваджували управління за магдебурзьким зразком, інші - підлягали владі урядовців чи феодалів.

Суд спочатку був аналогічний суду Київської Русі. Найвищою судовою інстанцією вважався великокнязівсь­кий суд, який мав необмежену компетенцію. Справи по звинуваченню князів, бояр, урядовців, справи про позбав­лення феодалів честі, обвинувачення в антидержавних злочинах, а також скарги на рішення нижчестоящих

75судів князь розглядав одноособове і сам виносив рішення. Пізніше важливі справи почали розглядатися князем спільно з панами-радою.

Іноді пани-рада судили без князя, проте цей суд так і не сформувався в окрему судову установу. Через велику кількість справ князь доручав службовцям із найближчо­го оточення чинити суд, але ці суди (маршалкові, асесорські) мали тимчасовий характер. ;

Система церковних судів діяла аналогічно добі Київсь­кої Русі.

Після Кревської унії (1385 р.) судоустрій зазнав захід­ноєвропейського і польського виливу. Посилилась ланка провінційних або територіальних судів, де судочинство здійснювали князівські намісники, а потім - старости, воєводи та великокняжі державці. Спочатку цс були од­ноособові суди, які розглядали справи вільного населен­ня та населення залежного від Великого князя як земле­власника, але з 1529р. до їх складу входило також по

2 шляхтичі. З 1542р. воєводські суди діяли як суди ви­щої інстанції, а дещо пізніше, у середині XVI ст., статус вищих судів набули сеймові суди даної землі.

У привілейованих містах цивільні й кримінальні справи міщан розглядав повний суд, який, зазвичай, складався

3 12 членів; його головою був війт.

Діяли також доменіальні суди (суди феодалів-зешевхас-ників). Спочатку вони здійснювали судочинство над залеж­ним (невільним і напіввільним) населенням. Під кінець XIV ст. за західноєвропейським зразком їх юрисдикція поширилась і на вільне населення, що мешкало у межах панських імунітетів. Привілеєм 1457р. феодальні (домснІ-альні) суди були офіційно узаконені, а Судебник Казимира 1468 р. врегулював їх компетенцію. Проте справи про важ­ливі види злочинів розглядалися державними судами.

Від часів Київської Русі на великокнязівських землях існували «копні» (громадські, або колишні «вервні») су­ди». Населення певної території у такий спосіб об'єдну­валось для вирішення цивільно-правових спорів і само­захисту від злочинних елементів. У Литовсько-Руській державі шляхта дуже швидко звільнилася з-під юрисдик­ції цього суду, і він перетворився на власне селянський суд. Існувало три види коппих судів: малі (копи сусідів), великі (копи громади) і згромаджені (складалися із

жителів кількох сіл, а то й містечок). Право належати до членів копи мали лише глави сімей. Кількісний склад суду не був чітко визначений і становив, як правило, 10-20 осіб. Це мали бути «люди добрі, ні в чому не запідо­зрені, задні й нсосуджені та віри гідні». Крім головних учасників - «сходаїв», на суд заношувались інші члени селянських сімей, а також селяни сусідніх громад («люди сторонні»), які не мали права втручатися у справи.

Засідання копного суду проходили на заздалегідь ви­значеному місті - «коповищі», в присутності священика (під час складання учасниками присяги) та представника державної адміністрації - возного, який складав прото­кол та донесення в державний (гродський) суд для запису рішення в актові книги. Копні суди розглядали цивільно-тіравові, сімейні справи, а також справи про кримінальні, переважно майнові, злочини. Судили, керуючись звичаями (здоровим глуздом), а в разі потреби могли посилатися на закон.

Характерно, що копні суди проводили широке коло слідчих дій, які, зазвичай, покладалися на «гарачу копу» (групу сусідів потерпілого): опит або вивідування, огля­дання, гоніння сліду, звід, трус, допит, здійснювали роз­шук обвинуваченого та Ін. Під час судового слідства з метою «домучитися признання» допускалося застосу­вання проб (мук) биттям, вогнем і розтягуванням на ко­лесі. Але «мучити можна було до вечора, не переносячи на другий день й не переходячи за певні межі - не охро-мити або до смерті не замучити». Рішення копного суду виконувалися звичайно «завитою копою».

Найбільший розвиток копних судів припадає на пер­шу половину ХУІст. Після Люблінської унії 1569р. та юридичного закріпачення селянства Третім Литовським статутом 1588 р. копні суди поступово було замінено доменіальними судами феодалів. Однак, як свідчать чис­ленні джерела, вони існували ще й у XVII - на початку XVIII ст., зокрема, на Правобережжі.

Після Бєльського сейму 1564 р., коли під натиском шляхти магнати зреклися права на привілейовану підсуд­ність, відбулася судова реформа. Великим князем була створена нова система державних судів:

• Гродські (або замкові), де розглядалися криміналь­ні справи усіх вільних станів (шляхтичів, міщан, селян).

77Судочинство здійснював одноособово намісник, староста чи воєвода. За дотриманням формальної сторони судової процедури стежив замковий суддя, судові книги вів су­довий писар. Апеляційною інстанцією для цих судів був суд Великого князя.

• Земські шляхетські суди (або шляхетські трибуна­ли) обиралися шляхтою в кожному повіті. До їх складу входили судді, підсудки та писарі. Вони судили шляхти­чів у всіх справах, крім значних кримінальних (убивство, розбій, підпал, зґвалтування тощо); засідання відбувалися тричі на рік і тривали два тижні. Апелювати на їх рішення можна було до суду Великого князя.

* Відповідно до Другого Литовського статуту 1566 р. в кожному повіті створювалися підкоморські суди, які розглядали земельні справи. Судочинство здійснював підкоморій, котрий призначався для кожного повіту Ве­ликим князем. Заступником його був коморник.