Суспільний устрій. Актом Люблінської унії 1569 р

Актом Люблінської унії 1569 р. комплекс українських земель Великого князівства Литовського був вилучений із його складу і включений до Польського Королівства. Розпочався новий період перебування українських земель у складі Речі Посполитої. Польська експансія наклала певний відбиток на соціальну еволюцію українського су­спільства. Замість численних, строкатих суспільних груп, у цю добу виокремлюється кілька дедалі більш суворо обмежених за правовим становищем суспільних станів.

Панівна верхівка суспільства (магнати й шляхта) яв­ляла собою соціальну базу полонізації українських зе­мель. Після Берестейської церковної унії (1596 р.) процес приєднання українських феодалів до польського панства й польської культури набуває ще більшої інтенсивності. Економічним підґрунтям цих процесів був перерозподіл земельних багатств на користь групи польських, литов­ських, а також українських феодалів (магнатів), які по­при національне походження, належали до польської по­літичної еліти І являли собою вищий соціальний стан Речі Посполитої. За постановами сейму та королівськи­ми універсалами маї натам-землевласникам роздаються земельні багатства Ьраплавщини, Волині, Київщини та Лівобережної України. На цій території у XVI ст, ство­рюються величезні латифундії, де безконтрольно панували магнати, які вважали себе «віце-королями» та «королика­ми». Феодальна анархія, що була так характерна для Речі Посполитої, на українських землях не знала ніяких меж.

89Польські феодали, об'єднавшись 5 українськими панами, почували себе в Україні ще більш незалежними від коро­лівської влади, ніж на власне польській території.

Магнати, в тому числі й українського походження, вхо­дили до складу сенату в сеймі Речі Посполитої, де корис­тувались правом «вето». Третім Литовським статутом їм надавалося право юрисдикції не лише щодо селян, а й залежних від них феодалів. Самі ж вони користувалися правом широкого судового імунітету й підлягали'юрис­дикції лише королівського суду. У їхньому середовищі сформувався найвищий соціальний прошарок (мснпати-сенатори), який був вирішальною політичною силою в державі. З представників цього стану сенатом кожних два роки призначалися 16 сенаторІв-резидентів, із якими мав узгоджувати свої дії король.

Найчисленнішою групою феодального стану на укра­їнських землях була шляхта. Соціальне становище шлях­ти тривалий час було невизначеиим і постійно змінюва­лося. Розрізненість і недостатня освіченість гднала знач­ну кількість її представників з нижчими соціальними прошарками — заможними селянами й міщанами. Протя­гом першої половини XVI ст. неодноразово здійснюва­лися намагання, спрямовані нате, щоб відокремити шляхту й підвищити її соціальний статус (1522р.- постанова сейму про «вивід» шляхти; 1528р.- перепис шляхти; 1545, 1552 рр.- складання списків шляхти під час реві-зій-люстрацій замків і старосте). Особи, які не мали змо­ги документально підтвердити своє шляхетське поход­ження, позбавлялися шляхетства.

Економічним підґрунтям процесу відокремлення шляхти від інших станів став розвиток фільваркового господарства в Україні, На основі збірника литовського права «Устава на волоки» (Ї557 р.) з метою впорядку­вання сплати податків всі землі поділялися на волоки -земельні ділянки від 18 до 21 га. Кращі землі включалися у фільварки - господарства шляхтичів, які оброблялися закріпленими за ними селянами, а малородючі ділянки передавалися у користування селянам, приписаним до мастку.

В «Устава на волоки» зазначалося; «Фільварки хочемо мати, щоб вони були зведені, причому якнайбільшого розміру, при кожних замках і дворах наших, крім тих, діє б

91)

грунти погані або неродючі були,- такі (грунти) наказати

людьми осаджувати...».

Акти королівської влади стверджували право земель­ної власності виключно за феодалами. Нехтуючи право селянського землекористування, що було засноване на звичаях, «за давністю», феодали захоплювали кращі се­лянські наділи. При цьому вони посилалися на відсут­ність у селян «юридичного права власності».

Посилення політичної ролі та економіко-господарсь-ких функцій шляхти привело до встановлення режиму «шляхетської демократії». Низкою постанов сейму в 50-60 роках XVI ст. шляхта фактично була зрівняна в пра­вах із магнатами. Запроваджуються представницькі ста­нові органи шляхти - повітові сеймики, які обирали міс­цеві органи управління і послів на загальнодержавний сейм. Належність до шляхетського стану відтепер пере­давалась у спадок. Дарувати шляхетство мав право лише сейм, втрата ж шляхетського стану відбувалась за вироком суду або коли шляхтич поселявся у місті і займався там ремеслом чи торгівлею. Запроваджується єдиний для маг­натів і шляхти порядок проходження військової служби.

Постановою сейму (1564р.) були запроваджені спільні для шляхти і магнатів виборні земські суди, до юрис­дикції яких належав розгляд усіх цивільних справ. Після Люблінської унії шляхетські права і привілеї були роз­повсюджені й на верхівку українських феодалів. Біль­шість же дрібних феодалів, які не спромоглися довести своє шляхетське походження, були поневолені королів­ськими намісниками й старостами. Дехто з них отримав статус «замкових слуг» чи «служилих бояр» і, володіючи невеличкими маєтками, був зобов'язаний виконувати військові, адміністративні й поліцейські функції.

Духовенство становило окрему суспільну верству, до якої належали не тільки священики, а й їхні родини, весь церковний люд. Усі вони підлягали суду єпископа. На­лежність до соціальної верстви духівництва була спадко­вою. Після утворення Речі Посполитої православна церква втратила привілейоване становище, а після Берестейсь­кої церковної унії опинилася під загрозою повного зни­щення. Польська влада контролювала призначення на вищі церковні посади, віддаючи перевагу «слухняним» священнослужителям. Православних усунули від участі

91в управлінні державою, їх не призначали на вищі адмініс­тративні посади на місцях. За умов посилення католиць­кої експансії православна церква взяла на себе місію по­літичної репрезентації українського народу, охоронця національних прав і традицій.

Селянський стан вбирає в себе всі строкаті групи се­лянського населення попередньої доби. На українських теренах жили переважно селяни, які за правовим стано­вищем поділялися на державних (проживали на королів­ських землях) і приватновласницьких (мешкали на зем­лях феодалів чи церкви).

Останніх було більше, і за ступенем залежності від феодалів вони поділялися на три соціальні групи. Першу становили особисто вільні селяни, які мали право безумов­ного виходу від феодала після виконання своїх зобов'я­зань. Другою була група напіввільних селян, які ще мали право переходу, але з певними обмеженнями (виплати викупу, надання замість себе «селянина-замісника» тощо). Це були й селяни-данники, вони сплачували феодалу на­туральні і грошові податки. До третьої групи належали селяни, які повністю втратили волю (право виходу). Вони були особисто залежними від пана й відбували повиннос­ті переважно у формі панщини. Кількість селян цієї групи постійно зростала, посилювалась їх експлуатація.

Державним селянам спершу жилося порівняно легше. Але з появою на королівських землях у другій половині XVI ст. фільварків на них було накинуто ярмо тих же повинностей, що й селян панських. Вони не могли зали­шити своє господарство без дозволу управителя маєтком.

Розширення фільваркових господарств стало причи­ною збільшення кількості безземельних і малоземельних селян. У західноукраїнських повітах вони становили біль­шість селянства. Це були так звані загородники, які мали невеличкі садиби, городи та орну землю у розмірі не бі­льше трьох моргів (близько 1,8га); халупники, які мали лише будиночок і город; коморники та підсусїдки, які мешкали у чужих дворах. Окрім панщини, вони мали найматись на інші роботи, щоб спалатити грошовий оброк.

Внаслідок «волочної поміри» (1557 р.) фактично при­пинилось вільне землекористування і процес закріпачен­ня селянства набув ще більших обертів. Панщина з двох тижнів на рік зросла до двох днів на тиждень. «Артику-

ли» Генріха Валуа (1573р.) надали право феодалам за­проваджувати необмежену панщину «по волі пана». За тре­тім Литовським статутом (1588р.) селянин, який прожив на землі пана десять років, набував статус кріпака. Удвічі, з десяти до двадцяти років, збільшувався термін розшуку кріпаків-втікачів. Цей статут установив вигідний для пан­ства порядок, за яким селяни «мають бути осажувані на землях і розумітись за отчичів». Феодали отримали право продавати, купувати, дарувати, передавати у спадщину, віддавати як заставу, судити й карати своїх селян.

Законодавство закріплювало лише обов'язки селян, а не їх права. Не задовольняючись цими нормами, феодали на свій розсуд складали ще більш суворі власні кодекси щодо підлеглих селян. Особливо жорстокого гніту зазна­вали українські селяни з боку середніх та дрібних поль­ських шляхтичів - управителів або орендарів магнат­ських маєтків. Як зазначає у своєму Описі України Г. Бо-план, українські селяни виконували «тисячі виснажливих і несправедливих вимог..., поміщики, відбираючи маєтки від селян, розпоряджаються вільно і життям їх... Багато хто з них (селян) від рабства рятується втечею».

Міське населення за своїм соціальним становищем становило три основні групи: міський патриціат, власне міщанство і міські низи.

На вищому щаблі соціальної Ієрархії перебував неве­ликий за чисельністю міський патриціат; впливові сім'ї багатіїв, найзаможніші купці та власники ремісничих майстерень. Аристократичний прошарок міст утворюва­ли переважно іноземці. До того ж влада надавала інозем­ним колоністам широкі соціально-економічні права, піль­ги та привілеї.

Власне міщанство («поспільство», «бюргерство») ста­новили звичайні повноправні мешканці міст: середні та дрібні торгівці, ремісники, майстри, власники невеличких промислів і майстерень. Бюргерство, невдоволене приві­лейованим становищем міської аристократії, перебувало в опозиції до неї й прагнуло розширити свої права. Міщани-українці зазнавали також національно-релігійних утисків. Вони були обмежені у праві займатися торгівлею та де­якими прибутковими видами ремісництва. Й проживати могли тільки у певному районі (у Львові це була Руська вулиця), як правило, у передмісті, а то й за межами міста.

93Більшість населення міст становили міські низи -«робітні люди», «партачі», ремісники, що розорилися, підмайстри, учні, голота, плебс. Посилення соціального, національного та релігійного гноблення, експлуатації міських низів змушувало голоту чинити опір; час від часу через це виникали навіть локальні конфлікти.

Інтенсивний розвиток ремесла спричинив появу .в міс­тах об'єднань - цехів. Члени цих своєрідних професійних корпорацій за соціально-правовим станом не були рів­ними. Повноправними вважалися лише майстри; вони мали високу кваліфікацію й володіли майстернями, де працювали кілька найманих підмайстрів та учнів. Очо­лювали ці об'єднання цехові старости («цехмейстери»), яких обирали з-посеред найвпливовіших майстрів. Вони розпоряджалися майном, керували справами цеху, здійс­нювали в ремісничих громадах судові повноваження з цивільних, господарських і дрібних кримінальних справ.

Соціальне-правове становище міського населення зале­жало також і від категорії міста, де воно проживало. Більша частина міст, особливо дрібні та середні, була перетворена у приватну власність польських та українських магнатів. Менша ж їх частина, особливо ті, що займали важливе стратегічне положення, вважались королівськими і управ­лялися королівськими старостами.

Мешканці королівських міст виконували загальнодер­жавні й міські повинності (будували й ремонтували спо­руди та шляхи, утримували адміністрацію, міську варту, виробляли зброю і боєприпаси, створювали ополчення у випадку нападу ззовні тощо). Вони сплачували особливий податок на користь старости - десятину від торгівлі. Інші податки визначалися залежно від кількості землі, що пере­бувала у користуванні, наявності будинків, ремісничих май­стерень тощо. УсІ міщани сплачували подимний податок.

Жителі приватновласницьких міст, крім загальнодер­жавних податків, виконували повинності на користь влас­ника й не могли без дозволу адміністрації залишати місто.

Мешканці самоврядних міст, хоча й були юридичне віль­ними, але також не звільнялися від повинностей і податків.

Починаючи з останньої третини XVI ст., в містах по­ширилась діяльність православних братств. Най відо­мішими з них були: Львівське, Луцьке, Київське, Пере­мишльське, Братства створювали школи, друкарні, сприяли

будівництву храмів, намагалися виборювати громадянські та релігійні права православних у судах та станово-пред­ставницьких органах влади - сеймиках і сеймах.

Козацтво не належало до жодного із вищезгаданих станів і мало своє правове становище в суспільстві. Вини­кнення цієї групи населення пов'язане з виходом членів різних соціальних груп в безлюдні степи Північної Украї­ни. Ці люди вважали за краще жити у постійній небезпеці нападу кримських татар, виносити труднощі освоєння ці­линних земель, ніж терпіти свавілля та гніт феодалів. Це була реакція на посилення кріпацтва, обмеження націона­льних і релігійних прав українського народу. Войовничо­сті козацтво набувало у боротьбі із зовнішніми ворогами.

Основу поселенців становили селяни-втікачі. Але на нові землі переселялися не тільки бігла голота, а й замож­ні селяни, міщани і навіть дрібні шляхтичі, які мали ши­рокі можливості для експлуатації бідняків. Хоча форма­льно кожен утікач, що прибував на козацькі землі, ді­ставав рівні з іншими права користуватися громадськими землями, брати участь у самоврядуванні. Суспільною ор­ганізацією козацтва була «громада», яка. незважаючи на домінантну роль заможного козацтва, переважно базува­лася на демократичних принципах. Козаки займалися зе­млеробством, скотарством, промислами, ремеслами, їхні слободи й хутори, порівняно із селами селян-кріпаків, ви­різнялися значним добробутом. Серед козаків можна було знайти «плотників для будівлі будинків і човнів..., кова­лів, зброярів, кравців... Всі козаки,- повідомляє згадува­ний уже Г, Боплан, - вміють орати, сіяти, жати, косити..., турбуються лише про корисне і необхідне, особливо в та­ких справах, які необхідні для сільського господарства».

В умовах постійної небезпеки з боку кримських татар козаки об'єднувалися у військові загони. Поступово ці за­гони організувалися в сотні і полки, а за дніпровськими порогами створився осередок козацтва - Запорізька Січ. Козацькі землі відігравали роль своєрідного буфера між Кримським ханством і володіннями польських феодалів.

Козаки мали окреме й своєрідне соціальпо-праковє становище, проміжне між становищем шляхтича-помі-щика і селянина-кріпака. Як і шляхтич, козак був зобо­в'язаний державі військовою службою. Як і селянин, ко­зак, здебільшого, був хліборобом, бо обробляв землю влас-

95ною працею. Але на відміну від шляхтича козак не мав залежних від себе кріпаків, на відміну від кріпака-селя-нина він був вільною людиною.

Правове становище козацтва виявилося в системі окре­мих для цієї групи населення правових норм. Польська держава визначала належність до цього стану виключно належністю до реєстрового козацтва - прийнятих на державну службу козаків, яких заносили до окремого списку (реєстру). Кількість їх не була значною і зміню­валася залежно від зовнішніх і внутрішніх обставин. Ре­єстрові козаки звільнялися від юрисдикції феодалів, ста­рост, міських магістратів, підлягаючи виключній юрис­дикції реєстрового війська. За службу вони отримували грошове жалування та низку привілеїв (право на землю, на промисли й торгівлю, звільнення від податків).

Під час воєн уряд Речі Посполитої в декілька разів збільшував чисельність реєстрового війська. Але відразу ж після завершення бойових дій польська влада, вбачаючи певну небезпеку для себе з боку багатотисячних форму­вань реєстрових козаків, значно обмежувала їх кількість. Це спричинило появу козаків - виписчиків (виписаних з реєстру). Вони мали повертатися до свого попереднього стану (селянство, міщанство), але змусити їх до цього польській адміністрації вже не вдавалося. Тому виписчи-ки, прагнучи позбутися свого невизначеного, нелегаль­ного становища, складали опозиційну групу, завжди го­тову повстати проти Польщі.

1638 р. сейм вдався до надзвичайних заходів, затвер­дивши «Ординацію Війська Запорозького реєстрового». В ній зазначалося: «На вічні часи позбавляємо козаків старшинства, всяких старовинних судових установ, права, доходів і інших відзнак, набутих ними..., і бажаємо тих, кого в живих зберегло воєнне щастя, мати в стані прос­того народу, оберненого в холопів». Виборність козаць­кої старшини була скасована. Верховне керівництво ре­єстровцями відтепер належало коронному гетьманові. Військова й судова влада зосереджувалася в руках комі­сара, якого обирав сейм із числа шляхтичів. Осавули й полковники призначалися зі шляхтичів, а сотники й ота­мани обиралися із числа козаків, які мали заслуги перед польськими властями. Чисельність реєстру становила б тис. осіб. Для придушення можливих конфліктів серед

козацтва в розпорядження старшого комісара була пере­дана особлива гвардія із польської шляхти. Використо­вуючи реєстрове козацтво не лише для охорони кордонів і військових походів, а й для придушення опору народ­них мас, польська влада намагалась у такий спосіб роз­колоти українське суспільство.