Суспільний устрій

На початку існування Литовсько-Руської держави не відбулося змін у соціально-політичному устрої українсь­ких земель. Але з кінця XV ст, розпочався процес централізації Великого князівства Литовського.

Феодали. Давніх удільних князів з роду Рюриковичів замінили представники литовської великокнязівської ди­настії. Волості підпорядковувалися удільним князям Ге-димІновичам, вони здійснювали адміністративне, військо­ве та судове управління. Князі становили вершину соціаль­но-станової ієрархії. Сюди також належали магнати і «княжита», які стали елементами реальної влади. Магнати мали велику земельну власність. Так, наприклад, володіння роду Острозьких охоплювало третину всієї землі на Воли­ні. Вони обіймали високі державні посади, були непідсуд­ні провінційній адміністрації, підлягаючи суду Великого князя, їхні посади іноді навіть передавались у спадок.

Магнати Острозькі, Гольшанські, Вишневецькі, Чар-торийські, Корецькі та інші мали своє військо і, за вимогою

69Великого князя, виводили його на війну. Із загальної кіль­кості ополченців, яку мала виставляти Україна, 3/4 ви­ступали під їхніми знаменами.

У становищі, схожому на князівське, перебувала вер­хівка бояр, або панів. Вони відрізнялися давністю роду, вотчинним характером землеволодіння й певним Імуні­тетом щодо удільних князів, не виконували повипностей, не сплачували податків, до них не застосовувалися тілес­ні й ганебні покарання. *

До феодального стану належала також шляхта. Шлях­тичі мешкали на землях Великого князя й магнатів, які надавались їм за військову службу (подібно до росій­ського дворянства). Вони були переважно держателями, а не власниками землі. Шляхта становила головну масу постійного війська, за що отримувала різні привілеї (звіль­нення від податків, непідлеглість місцевій адміністрації та ін.). Вагомим привілеєм шляхти було право обіймати державні посади.

Однак цей стан не був замкненою кастою. Титул шлях­тича могли отримати від Великого князя й представники інших верств - міщан, духовенства, навіть заможні селя­ни. Шляхта мала право отримувати від підлеглого насе­лення податки, вимагати виконання повинностсй.

Українська шляхта сформувалася лише в першій по­ловині XV ст. Привілеями короля Казимира IV на укра­їнських дрібних феодалів було поширено права та воль-ності шляхтичів. Загалом, шляхта у Литовсько-Руській державі протягам ХУ-ХУІ ст. стала досить впливовою і міцною верствою панівного класу. Шляхта поступово домоглася такого ж правового становища, яке мали князі чи пани-бояри. була основною опорою великокнязівської влади. Великокнязівський уряд надав шляхті права тор­гівлі, експорту сільськогосподарських продуктів, лісу, а також ввозу імпортних товарів без сплати мита. Феода-ли-шляхтичі влаштовували у власних мастностях реміс­ничі майстерні, мануфактури, млини, розвивали промис­ли. Така протекціоністська політика держави щодо шляхти мала й негативні наслідки: гальмувався розвиток міст, збереження натурального господарства перешкод­жало утворенню гдиного загальнодержавного внутріш­нього ринку як основи політичної централізації.

До вищих верств населення у Литовсько-Руській дер-

жаві належала верхівка духовенства. Литовсько-Руська держава підтримувала діяльність церкви. Князі та магна­ти надавали їй земельні пожалування, гроші, влаштову­вали при церквах школи, притулки для сиріт, шпиталі. У 1458р. Великим литовським князем всупереч зроста­ючому впливу московського митрополита була віднов­лена митрополія у Києві, яка підпорядковувалася безпо­середньо константинопольському патріархові.

Міське населення України було організоване на захі­дний кшталт. Міщани користувалися самоврядуванням на основі магдебурзького права. Але повну правоздат­ність мали тільки міщани-като,іики. Православні українці були зобов'язані проживати у передмісті або в межах пев­ного району міста. Вони були позбавлені можливості брати участь у діяльності органів міського самоврядуван­ня, обмежувались у правах на заняття ремеслами, ведення торгівлі тощо. Міщани виконували як загальнодержавні повинності (серебщина, подимний збір та ін.), так і вста­новлені міською владою. Боротьба українського міщанст­ва за рівні права з католиками призводила до збройних виступів, наприклад, у Черкасах, Каневі, Вінниці.

Міські жителі були зорганізовані за німецьким зразком у корпорації, серед яких привілейоване становище мало купецтво. Основні категорії міського населення об'єд­нувалися в цехи: будівельників, шевців, лікарів, зброярів, золотарів тощо. На вершині цехової ієрархії були цехмай-стри, які стежили за якістю й кількістю продукції, розпо­діляли повинності й податки.

Цехові корпорації встановлювали монополію на ви­пуск і продаж продукції, регулювали взасмини між окре­мими майстрами, стежили за належним виконанням за­мовлень, впливали на ринок цін тощо.

Справами у містах керував міський патриціат, він складався з міської знаті й багатіїв, а в національному відношенні - німців і поляків. Своєрідною українською общиною в містах були б{хлтства, які захищали правосла­вне міщанство, здійснювали просвітницьку діяльність.

Рівень розвитку міста залежав від того, кому воно на­лежало, тобто, чи було воно великокнязівське, приватно­власницьке чи самоврядне.

Селянство становило майже 80 відсотків населення Ли­то всько-Руської держави. Воно було антиподом шляхти:

71чим більше прав і привілеїв здобувала вона, тим відчут­ніше втрачали їх українські селяни.

Основою господарства українських сіл було «дворище», воно об'єднувало кілька хат. Декілька дворищ утворю­вали сільську громаду (село), яка володіла колективною земельною власністю. Громада («копа») мала адмініст­рацію, обирала старосту, здійснювала судово-поліидйські функції, стежила за сплатою податків, утримувала церкву. Села об'єднувались у волості. На волосному віче грома­дою (копою) обиралися волосні атамани або старшини.

Існувало три категорії селянства: 1) вільні селяни -смерди; 2) напіввільні - закупи; 3) невільники - холопи, челядь. Особисто вільні селяни - це: а) «тяглі селяни», які працювали на пана власною тягловою силою; б) «сс-ляни-ремісники», які займались кустарними промислами (ковалі, ткачі, каретники), та «службові селяни» (бортники, рибалки, конюхи, ловчі); в) «чиншові селяни» або «дан­ники», що працювали на власній землі, сплачуючи данину натурою.

Напівві.чьне населення - закупи зберігалися і в цей час (під назвою закупні, чи люди в пенезях), але на пом'як­шених проти попереднього часу умовах. Дещо зм'якше­ним був, але продовжував існувати до XVI ст. інститут невільництва (челядь дворная). З поглибленням феодаль­них відносин наприкінці XV ст. у Галичині, а у Велико­му князівстві Литовському на сто років пізніше, було запроваджено кріпацтво. Селяни втратили особисті й майнові права (право власності на землю, вільного пере­ходу до іншого феодала та ін.).