Гетьманська держава.

Павло Скоро­падський - на­щадок гетьмана поч. XVIII ст. Івана Скоропад­ського, один із найбільших ук­раїнських зем­левласників, з 1912 p. - гене­рал-майор ро­сійської армії, ад'ютант Мико­ли ІІ. Уряд гетьмана складався з великих зем­левласників, військових, помірно-консер­вативних громадських діячів. Очолив уряд поміщик, октябрист Ф.Лизогуб. Ядро уря­ду складали кадети, представників соціа­лістичних партій у ньому не було. Фактично гетьман і його уряд перебува­ли у повній залежності від німецько-австрій­ського окупаційного режиму. Основні напрями політики уряду П.Скоропадського:

• Замість УНР була проголошена Укра­їнська держава, республіканська форма правління замінена на монархічну (гетьма­нат). Гетьман зосередив у своїх руках всю повноту влади - законодавчу, виконавчу, судову.

•Відновлено поміщицьке землеволодіння, приватну власність на фабрики, заводи, шахти. Поміщики розгорнули рух за від­шкодування завданих їм під час революції збитків.

• Налагоджено дієздатний адміністра­тивний апарат, який вдавався до репресив­них методів. Переслідувалися політичні сили лівого спрямування, заборонялися ву­личні процесії, мітинги, припинилося видан­ня ряду газет. Демократичний режим змі­нився авторитарним.

•Створювалася регулярна українська ар­мія. Уряд видав закон про загальну військову повинність. Гетьман передбачав відродити козацтво як стан українського суспільства. Але план створення армії реалізований не був.

•Успішною була діяльність уряду в куль­турній сфері: українізація шкіл, відкрит­тя нових гімназій, університетів, Україн­ської академії наук, Національного архіву та інших культурно-просвітницьких центрів.

• Здійснювалася активна зовнішня полі­тика. Українську державу П.Скоропад­ського визнало 30 країн світу, у 23 країнах вона мала своїх представників. Було укла­дено договір про добросусідські відносини з Росією.

Оточення Павла Скоропадського складалося з помірковано-консервативних чиновників, військових і громадських діячів, зв'язаних з Україною з дореволюційних часів, Більшість з них була українцями, що­правда, зрусифікованими. Про своє походження вони згадали лише після падіння імперії Романових. Серед членів геть­манського уряду — Ради Міністрів — переважало переконання, що переворот відкрив можливість побудови нової за формою Української держави, яка встановить стабільний політичний лад на засадах приватної власності й забезпечить націона­льне відродження.

Головою Ради Міністрів став Ф. Лизогуб, до революції ок­тябрист з українофільською орієнтацією, великий поміщик з Лівобережжя. Спроба залучити до кабінету українських соціа­лістичних політиків виявилася невдалою. Абсолютна більшість не довіряла консерваторам, ставлячи партійні інтереси вище загальнонаціональних. Ліпне Д. Дорошенко, відомий історик, який на той час вийшов з Української партії соціалістів-федералістів, погодився обійняти посаду міністра закордонних справ. В умовах опозиції з боку українських національних пар­тій гетьман змушений був дедалі більше спиратися на стару дореволюційну бюрократію.

Старі чиновники доклали чимало зусиль щодо зміцнення державної влади, діючи звичними для себе репресивними ме­тодами. Після гетьманського перевороту Україною прокотила­ся хвиля арештів і розстрілів тих, хто ще недавно на чолі місцевих рад і ревкомів конфіскував поміщицьку власність, роз­поділяв землю і майно великих землевласників. Замість закон­ності й правопорядку, які обіцяв гетьман, його урядовці чинили сваволю і беззаконня, залякування і терор. Такі методи давали тимчасовий ефект, адже вони не зменшували число невдоволених: заарештовували, а часто й страчували не лише активних революціонерів, але й їхніх родичів, сусідів, випадкових людей. Ще не розвіяв вітер попіл па згарищах поміщицьких маєтків, як запалали селянські хати.

Орієнтація на кваліфікованих чиновників досить швидко дала свої результати: в Україні запра­цював адміністративний апарат, що узявся навести в суспільстві елементарний порядок, подолати безладдя. Але посилення апара­ту за рахунок службовців старої генерації несло загрозу Українсь­кій державі, бо саме в середови­щі старого чиновництва була сильна опозиція національно-державному курсу уряду Ф. Лизогуба. Багато хто з урядовців вважав Українську державу лише етапом до неминучого від­новлення «єдиної і неподільної Росії». Очевидець подій В. Андрієвський: писав: «В установах знов почулася скрізь московська мова. До української мови чимдалі, то все більш іронічно ставилися «українські» урядовці, без огляду на те, що її офіційно було про­голошено мовою урядовою». . .

Було переформовано військові частини, організовані ще в період Центральної Ради. Найбоєздатнішими підрозділами були Окрема запорізька дивізія, організована на базі Запоро­зького загону, Сердюцька дивізія, переформований після пе­ревороту галицький полк Січових стрільців, Сірожупанна дивізія та інші з'єднання. Функції поліції і державної безпеки виконувала Державна варта.

Гетьман зробив спробу відродити українське козацтво як окремий стан населення і резерв національної армії. 16 жовт­ня 1918 р окремим Універсалом П. Скоропадський відновив козацтво в Чернігівській, Полтавській губерніях та на Слобо­жанщині. До козацтва записувалися не лише нащадки коза­ків але й селяни, які взяли на себе зобов'язання щодо захисту прикордонних губерній України. Козаки кожної губернії скла­дали Кіш з кошовим отаманом, який підлягав безпосередньо гетьману. В кожному Коші було декілька полків. Однак ці пол­ки не було сформовано.

За гетьмана Україна продовжувала розширювати міжнарод­ні контакти. Вона мала дипломатичні відносини з Німеччи­ною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Фінляндією, Скандинавськими країнами, Кримом, а з осені 1918 р - з Францією, Англією, Румунією. Дипломатичні відно­сини підтримувалися також з Російською Федерацією, Доном і Кубанню. Було зміцнено судову систему, проведено адміністративну реформу на місцях. .

Відносного спокою в Україні гетьманський режим домігся, але орієнтація уряду на великих землевласників і буржуазію поступово відштовхувала від нього селянство, національну ін­телігенцію, робітництво. Необхідного компромісу між різними соціальними групами гетьману досягти не вдалося.

4. Внутрішня політика П.Скоропадського.

Відразу після ліквідації в Україні радянської влади великі землевласники за допомогою німецьких і австрійських військ почали спішно відновлювати свою власність на землю і майно: на їхні вимога власті примушували селян повертати не лише землю й реманент, та відшкодовувати втрати, яких заз­нали поміщики під час революції. При цьому, «стягуючи за зби­тки» вони нерідко вимагали значно більше, ніж втратили. Особливо великою була сваволя поміщиків у перші тижні оку­пації їхнє повернення в маєтки нерідко супроводжувалося масовими насильствами. Німецькі й австрійські воєнні власті охоче надавали в розпорядження поміщиків озброєні загони, а деякі землевласники формували з кримінальних злочинців власні каральні групи.

Разом з тим гетьманський уряд пішов на розробку аграрно­го законодавства й опублікував у липні 1918 р. «Проект загаль­них основ земельної реформи». Передбачалося збільшити кількість землевласників за рахунок наділення селян держав­ними, удільними, а також викупленими у великих власників приватними земляни. Землею за викуп наділялися «справжні хлібороби, які мали власні господарства» з робочою худобою і реманентом. Щодо лісових угідь, земельних ділянок у 140 - 200 дес. (а в деяких випадках і значно більше), то вони залиша­лися за власниками. Ця консервативна аграрна реформа відкидалася більшістю селянства. Негативно її сприйняли і великі землевласники. Зі свого боку гетьманський уряд нічого реального щодо впровадження в життя проголошеного проек­ту реформ зробити не встиг.

Деякі заходи в галузі економіки були добре продуманими й вдалими. Успішно формувалася власна банківська система. Введена Радою національна грошова одиниця - гривня - виявилася досить стабільною. Відновився залізничний рух, для чого було відремонтовано локомотиви, за­лізниці та мости.

Певна стабілізація відбувалася і в промисловості. Але тут, як і в сільському господарстві, давалася взнаки непоступливість фабрикантів і заводчиків, яким власті повертали націоналізо­вані підприємства. Прикриваючись інтересами народного гос­подарства, власники відкидали всі ті зміни у взаєминах з робіт­никами, які відбулися після Лютневої революції. В Україні була обмежена свобода профспілкової діяльності, хазяї на свій роз­суд визначали рівень заробітної плати. Відновлювалося доре­волюційне законодавство про покарання за участь у страйках. Швидко збільшувалося безробіття, яке у липні 1918 р. досягло 200 тис. чол. Соціальна напруга в місті не знижувалася.

Знаходячись під контролем Німеччини, уряд гетьмана не мав можливості налаго­дити стосунки з країнами Антанти і не­йтральними країнами. Гетьманський переворот, хоч і відбувся досить спокійно, масового схвалення не дістав. Орієнтація уряду на великих земле­власників, буржуазію, на німецький окупа­ційний режим позбавила його підтримки широких верств українського населення - селян, робітників, інтелігенції. Консерва­тивні ідеї, сповідувані урядом, не змогли консолідувати суспільство.