Основні аспекти розвитку культури в епоху неоліту

Людність епох мезоліту, неоліту — бронзи значною мірою зберегла духовні здобутки попередньої епохи і розвинула культуру далі.

Приблизно до 12 тис. років до н. е. палеоліт в Україні переходить в епоху мезоліту. Найсуттєвішим здобутком епохи мезоліту було винай­дення лука і стріли, що поліпшило якість полювання та дало змогу створювати запаси їжі. Мисливство стало провідною галуззю госпо­дарства. Лук і стріли використовувалися при індивідуальному й облав­ному полюванні. На Волині і Прикарпатті полювали головним чином на північних оленів, а в степовій зоні України — на биків-турів, диких коней, свиней та інших тварин. Значно вдосконалилася техніка вигото­влення кам'яних знарядь праці, що зробило їх більш спеціалізованими. Крім того, був зроблений крок до скотарства. Людина приручила со­баку — першу домашню тварину. В різних регіонах Землі було одомаш­нено свиню, вівцю, козу, корову, як про це свідчать археологічні матері­али, знайдені на численних мезолітичних стоянках в Україні та інших країнах світу.

Найцікавіші з них Журавська стоянка на Чернігівщині, Кирилівська у Києві, Гребеники на Одещині, Фатьма-Коба і Мурзак-Коба в Криму. У Прикарпатті і Подністров'ї також виділяються кілька культурних мезолітичних типів, зокрема Кунін, Вороців-Старуня, Камениця-Баранне, вивчення яких щойно розпочалося.

У цю епоху формуються деякі особливості різних культур, що слід розцінювати як прояви палеоетнографічних рис окремих етнічних спіль­ностей. У мезоліті палеоетнографічні відмінності між окремими етніч­ними спільностями визначаються контрастніше. В цей час поряд із подальшим розвитком продуктивних сил відбуваються і значні демогра­фічні зміни, збільшується чисельність населення. Невеликі родові колек­тиви палеолітичної епохи швидко розростаються, сегментуються, роз­селюючись на нові території, освоюючи їх і зберігаючи свою мову, звичаї, культуру. Процес етногенетичного розвитку в мезоліті охопив усю те­риторію України, як і інші райони Землі, сприятливі для життя людей. На думку вітчизняних і зарубіжних істориків, у мезоліті відбуваються суттєві зміни і в суспільній організації людей, яка набула вищої форми цієї організації — племінної. З появою племен завершується трива­лий процес формування родоплемінного ладу, що грунтувався на об­щинній власності на засоби виробництва і зрівняльному розподілі про­дуктів серед членів роду племені. Тому його й називають первісним, або докласовим, суспільством.

Розквіт родоплемінного ладу припадає на добу неоліту, який почався в Україні приблизно 7 тис. років тому, оскільки сприятливі екологія, клімат і родючі землі створювали ідеальні умови для розвитку господар­ства.

Велике значення для розвитку продуктивних сил первісного суспіль­ства мало зародження землеробства і тваринництва, що сприяло ви­никненню суспільного поділу праці.

Перший великий суспільний поділ праці — виділення пастуших племен — значно підвищив продуктивність праці і створив можливості для виробництва додаткового продукту й розвитку обміну.

Другий великий суспільний поділ праці — виділення ремесла — сприяв подальшому вдосконаленню та підвищенню її продуктивності. Нові знаряддя праці (мотика, плуг) були розраховані не на колективне, а на індивідуальне використання. Почали використовувати індивідуальну працю, на основі якої поступово виникли приватна власність і приватне господарство, що зумовило майнову нерівність і експлуатацію. Першою формою експлуатації була експлуатація рабів, яких брали у полон під час міжплемінних сутичок, війн. Згодом, у зв'язку із зростанням майно­вої нерівності, на рабів почали перетворювати не лише полонених, а й своїх сородичів, які потрапляли в боргову залежність.

Утвердження родоплемінного ладу сприяло розвиткові не лише ма­теріальної культури, а й духовного життя первісної людини. Значних успіхів було досягнуто в розвитку мислення, мови, мистецтва, основ прикладних знань та елементів ідеологічних уявлень.

У становленні людини, генезі суспільної організації, розвитку культури важливу роль відіграли мислення і мова. Цілком очевидно, що мислення й мова — дві сторони того самого процесу в становленні людини, про­цесу походження й розвитку трудової діяльності, виробництва й оволо­діння людиною силами природи. Неправильно було б ставити запитан­ня, що виникло раніше в історії найдавнішого людства — думка чи слово, яке виражає її.

Мислення й мова виникли одночасно, адже цілком зрозуміло, що свідомо виготовлені найпростіші знаряддя праці ознаменували виник­нення найпростіших уявлень, а вони, в свою чергу, мали передаватися або від одного члена колективу іншому або як сума набутого досвіду переходити до наступного покоління. Отже, поряд з появою найпрості­ших уявлень виникла й найпростіша форма передавання інформації — звукові сигнали.

Основою для виникнення таких звукових сигналів стали звукові сигнали гоміноїдів — безпосередніх предків людини. У сучасних лю­диноподібних мавп запас їх досить великий і становить, наприклад, у шимпанзе більш як 20 різних звуків, що виражають емоції і стан

організму. Напевне, ці звукові сигнали та життєві шуми стали тією базою, на якій розвинулася звукова мова. Зрозуміло, що лексичний запас її збільшувався з розвитком і поглибленням трудової діяльності людини.

Мислення і звукова мова зробили .значний внесок у становленні людини в період «неолітичної революції». Ймовірно саме з цього часу почали формуватись мовні системи, які мало чим відрізняються від існуючих нині. Згодом з перетворенням мов племен на мови народностей та з розкладом первісного суспільства почали складатися мовні сім'ї, тобто сукупності мов із типовою граматичною будовою й основним словниковим фондом, що походить із спільних коренів.

Уже наприкінці первісного суспільства існували найбільші мовні сім'ї. Зокрема в Північній та Східній Африці, у Передній Азії визначилася семіто-хамітська сім'я. На північ від неї склалась кавказька мовна сім'я, у Центральній, а згодом і південній Африці — мовна сім'я банту.

У Південній Азії склались мовні сім'ї дравідів, мунда і мон-кхмір, а в Південно-Східній Азії та Океанії — австро-незійська (малайсько-полінезійська) сім'я. У Східній Азії сформувалась китайсько-тібетська сім'я, Центральній Азії — алтайська мовна сім'я, Південно-Західному Сибіру — мови уральської (фінно-угро-самодійської) сім'ї. Між Балтій­ським морем і Середньою Азією виникла найбільша у світі індоєвропейська мовна сім'я, до якої належать сучасні слов'янські, балтійські, германські, кельтські, романські, іранські, індоарійські, а також вірменська, грецька й албанська мови.

Питання про виникнення мистецтва дуже складне. Існують теорії, які зводять мистецтво до побічних результатів релігійної практики, ху­дожнього інстинкту, потреби в розвагах тощо. На думку багатьох до­слідників, переважає теорія, згідно з якою мистецтво, так само як мис­лення й мова, прикладні знання, з'явилося в зв'язку з трудовою діяль­ністю людини. Відображаючи досвід людського колективу, мистецтво в естетично опосередкованій формі сприяло його емоційному узагальнен­ню, процесу передавання нащадкам. Цим пояснюється і реалістичність первісної графіки, фольклору, скульптури, музики, танцю.

Образотворче мистецтво родоплемінної общини, як свідчать архе­ологічні пам'ятки, — це кругла скульптура і рельєф. З'являються графіч­ні зображення тварин, рідше рослин і людей. Наскельні малюнки з великою експресією та реалістичністю зображують тварин і людей, ми­сливські та військові сцени, релігійні сюжети, танці. Зароджується пісен­не, танцювальне й інструментальне мистецтво. Зазначимо, що музичні інструменти виникли рано. Це ударні пристрої з двох кісток, дрючків, натягнутої шкіри, найпростіші щипкові інструменти, прототипом яких, мабуть, були тятива лука, різні сурми, сопілки, гудочки тощо. Одним з найдавніших видів мистецтва були танці. Первісні люди танцювали колективно, дуже образно відтворюючи сцени полювання, рибальства,воєнних дій, статевих стосунків, поклоніння силам природи та ін. З розвитком мислення і мови починає зароджуватися усна народна твор­чість у формі переказів, казок, оповідань про походження людини, світу, про явища природи.

У первісних людей формувалися також деякі практичні знання з медицини, фармакології, токсикології, які давали їм можливість лікувати переломи, вивихи, рани, нариви, отруйні укуси. Крім того, первісні люди закладають елементи знань лічби, вимірювання відстаней, обліку часу. Так, спочатку було три—п'ять позначень числових понять. Великі від­стані вимірювали днями шляху, менші — польотом стріли або списа, ще менші — довжиною різних частин людського тіла: ступні, ліктя, пальця. Звідси назви мір довжини, що збереглися в багатьох мовах: україн­ській — лікоть, англійській — фут і дюйм тощо. Час довго обчислю­вали лише порівняно великими відрізками, пов'язаними з положенням небесних тіл або з природно-господарськими сезонами.

Отже, бачимо нерозривність процесу формування матеріальної і ду­ховної культури первісного суспільства. В останній від самого початку існували і розвивалися, хоч й незначні, зародки раціонального світогля­ду. Цілком зрозуміло, що у людей родової общини інтелект був значно вищим, ніж у людей праобщини, і вони могли пояснити багато з того, за чим спостерігали, але багато було незрозумілого і таємничого, що зму­шувало їх відчувати своє безсилля. Тому поряд з раціональним світо­глядом виникає релігія у таких своїх первісних формах, як тотемізм, фетишизм, магія, анімізм.

Тотемізм — це віра в існування тісного зв'язку між людиною або якоюсь родовою групою та її тотемом — певним видом тварин, інколи рослин. Рід носив ім'я свого тотему, і члени роду вірили, що походять від спільних з ним предків, мають з ним кровну спорідненість. Тотемові не поклонялися. Його вважали «батьком», «старшим братом», який допо­магає людям цього роду. Люди повинні свій тотем оберігати. Взагалі тотемізм був своєрідним ідеологічним відображенням зв'язку роду з його природним середовищем. Історія походження тотемізму ще не до­сліджена. На думку вчених, тотемістичні вірування були започатковані ранньородовим суспільством з привласнюючим характером господарства. Кожний рід мав свій тотемістичний центр, з яким були пов'язані легенди, спогади про предків, їхні вірування, з допомогою яких було можливо продовжити життя.

Фетишизм — це віра в надприродні можливості неживих предме­тів, які нібито здатні допомагати людині. Фетишем могли бути камінь, дерево, окремі знаряддя праці, спеціально виготовлений культовий пред­мет (талісман). Раціональне світосприйняття первісної людини породжувало у неї віру, що ці предмети, як і їхнє зображення, здатні задовольни­ти всі її прагнення. Так формувалося фетишистське ставлення людини до навколишніх предметів і малюнків.

Магія — віра в здатність людини особливим чином впливати на інших людей, тварин, явища природи. Не маючи достатнього інтелекту, не розуміючи змісту і взаємозв` язку явищ природи, первісні люди вважа­ли, що за допомогою особливих слів та дій можна вилікувати її, викли­кати дощ, вітер, провести вдале полювання, рибалку. Зазначимо, що магію залежно від призначення поділяли на кілька видів: виробничу, шкідливу, охоронну, статеву, воєнну, лікувальну.

Анімізм — віра в існування надприродних істот, що містяться в будь-яких тілах (душах) або діють самостійно (духи). Анімістичні віру­вання у первісних людей були дуже поширеними. Вони вважали всю природу одухотвореною. Первісні люди були переконані, що вони склада­ються з двох частин — тіла і душі, яка перебуває в усіх частинах тіла, а також, що душа має здатність покидати тіло, наприклад під час сну. Са­ме тому був звичай не будити сплячу людину.

Зауважимо, що охарактеризовані види релігійних вірувань були до­ступними для всіх у здійсненні їх ритуалів. Проте з розвитком вірувань й ускладнення релігійних ритуалів, що потребували певних знань і до­свіду, їх виконували винятково старійшини роду або певні люди — чаклуни, шамани, лами.

Найбільшого розвитку матеріальна і духовна культура в умо­вах первісного ладу досягла в період неоліту. Саме в цей час поліп­шилась техніка виготовлення знарядь праці з каменю. Усі вони оброблялися способами шліфування і полірування, а також пиляння і свердлування, що давало змогу людині з більшим успіхом, ніж раніше надавати каменю необхідної форми. Найефективнішим знаряддям праці для неоліту, що суттєво полегшувало працю людини з вирубування лісових ділянок для землеробства, заготівель будівельного матеріалу спорудження житла, човнів тощо, була сокира. Однією з найвизначні­ших рис неоліту, притаманною всім культурам, було виробництво кера­мічного посуду. Кераміка стала новим штучним продуктом для вигото­влення знарядь праці. А це, в свою чергу, викликало до життя новий комплекс уявлень у духовній культурі. Форма й орнамент посуду різних культур відбили 300 антропоморфних персонажів, рослинних та косміч­них символів. Численні приклади доводять: посуд став одним із найважливіших символів Сонця, неба, Всесвіту. Кераміку виготовляли спеціально призначені люди в певні дні року, що супроводжувалося спеціальними обрядами. Покровителями господарства часто вважали основних богів, а гончарі користувалися великою повагою.

Новим видом господарства стало прядіння. Воно спонукало де винайдення першого колеса (яке, можливо, було прообразом колеса в транспорті) — прясла, що слугувало за маховичок і важок для веретена. Разом із прядінням виникло і ткацтво, внаслідок чого було створене ще один штучний продукт — тканину. З появою ткацтва в Північному Причорномор'ї з'явився й перший ткацький верстат. Виникнення цих нових виробництв (прядіння, ткацтва, землеробства, скотарства) зумовило появу уявлень про нитку долі та пов'язаних з нею божественних ткальмойр, чи парок, про нитку як основу Всесвіту, про тканину як Всесвіт.

Значно розвинувся в неоліті водний і наземний транспорт. Човни із стовбурів дерева стали звичайним явищем. Так, на території Украї­ни — на Південному Бузі та на Оскалі — виявлено два човни цього часу. Як наземний транспорт використовували сані, волокуші, в які, можливо, запрягали биків. Саме з цієї епохи худоба стає не лише джерелом добування м'яса, кісток, рогу, вовни, а й тягловою силою.

Найважливішою рисою неоліту вважають утвердження різних галузей відтворюючого господарства. Йдеться про поширення зем­леробства й тваринництва. Ці два величезних досягнення первісної економіки часто називають «неолітичною революцією». В духовній культурі це відбилося в поширенні уявлень, пов'язаних з культом тва­ринної та людської народжуваності. Такими символами родючості були статуетки жінок і тварин (Трипільська культура, Кам'яна Могила та ін.). Поширення відтворюючого господарства було зумовлене по­глибленням кризи привласнюючого господарства. Однак відтворююче господарство існувало лише в південних та частині західних племен України і відігравало допоміжну роль. Пояснюється це нерівномірністю розвитку різних культур та локальною своєрідністю їх на різних тери­торіях (що мало місце ще в палеоліті). Археологічні культури цієї епохи виявлено в Європі, Азії, на Близькому Сході. Найбільш ранні неолітичні культури Європи з'явилися в VI—V тис. до н. е. На Балканах це культури Старчево-Криш-Кереш, Боян, у Подунав'ї, Цен­тральній Європі та Прикарпатті — Дунайська культура з лінійно-стрічковою керамікою,

Прискореними темпами неолітична культура розвивалася на Близькому Сході. Саме там виникли землеробство і скотарство. У V тис. до н. е. (ранній неоліт) на Близькому Сході почали виготовляти знаряддя праці з міді. На початку III тис. до н. е. у Дворіччі із цегли-сирцю будували не лише житло, а й громадські споруди, палаци, храми, зрошувальні системи. Крім того, було винайдено гончарний круг і коліс­ний транспорт,

У V—VI тис. до н. е_. землеробські племена розвиненого неоліту населяли також Єгипет. Обробка каменю ретушшю досягає тут неперевершеної майстерності. З'являється вишукана кераміка з чудовим кольоровим розписом. Масово виробляються з міді різноманітні зручні у

використанні знаряддя праці.

Європа в епоху неоліту розвивалася під впливом Близького Сходу і Єгипту, звідки, певно, до Європи потрапили багато видів культурних рослин, ряд свійських тварин. Розвиток математичних знань зумовив появу перших лічильних пристроїв — спочатку в'язки соломи або куп­ки камінців, потім шнурів з вузликами чи нанизаними на них черепаш­ками. Зародження географічних знань привело до створення перших карт — позначення маршрутів, нанесених на кору дерева або шкіру. В неоліті набула розвитку піктографія, за допомогою якої робили різні записи.

В образотворчому мистецтві неолітичних племен поширюється де­коративний напрям, тобто прикрашення вжиткових речей (посуду, одя­гу, зброї тощо) художнім розписом, вишивкою, різьбою. Наприклад, кераміку, яку в ранньому неоліті нічим не прикрашали, в пізньому неоліті лісової смуги України почали оздоблювати орнаментом.

У V тис. до н. е. на південному сході Європи виникла велика куль­турно-історична область землеробсько-скотарських племен, яка про­стяглася до території сучасної України. Тут існувала землеробська культура із своєрідною керамікою, прикрашеною лінійно-стрічковим ор­наментом, в силу чого ця культура одержала назву — культура лінійно-стрічкової кераміки. В основі господарства племен цієї культури лежало вирощування ячменю, пшениці, гороху, бобів, льону на невелич­ких ділянках, які обробляли мотикою. Причому ці ділянки обробляли доти, поки вони давали врожай, а як тільки ті переставали родити, то люди переселялися на нове місце. Тварин тримали мало.

Близькою за типом господарства до культури лінійно-стрічкової кераміки була поширена в Україні Трипільська культура (назву дано за першим місцем її виявлення біля с. Трипілля поблизу Києва), яка була відкрита ще наприкінці XIX ст. В. Хвойкою. На сьогодні в межах України та Молдови відомі сотні трипільських поселень.

Трипільські племена займали величезний простір Східної Європи від Сло­бідської України до Словаччини і Румунії, від Чернігівщини до Чорного моря і Балканського півострова. Трипільське селище складалося з десятків будинків, розміщених по колу. Свої будинки — одно- або двоповерхові — трипільці споруджували з глини на дерев'яному каркасі. Вони мали прямокутну форму розміром від 20 до 150 м². Будинки мали округлі вікна, двосхилий дах, піч з лежанкою, комору, жертовник і місце для роботи. Фасад у приміщенні фарбували у жовтий або червоний колір. Забудову поселень здійснювали по колу, із загоном для худоби в центрі (Володимирівка). На поселенні Майданецьке (Черкащина) площею 300—400 га будинки стояли десятьма концентричними колами, розді­леними радіальними вулицями; зафіксовано близько 2 тис. жител. Такі самі поселення-гіганти, що їх умовно називають «протомістами», знайдено й поблизу сіл Доброводи й Талянки (Черкаська обл.). В мистецтві вживали улюблені червоні й чорні фарби. Трипільці мали культи (бугая, кози, гадюки) і язичницькі обряди. У килимарстві, гончарстві, вишиванках, писанках використовували геоме­тричні та рослинні орнаменти, які були поширені в неолітичну епоху в Україні. Одним з найкращих проявів матеріального та культурного розвитку трипільців було їхнє керамічне виробництво. Посуд поділяли на дві великі групи: кухонний та столовий. Кухонний (простий за формами) виготовляли з глини з домішкою товчених черепків або черепашки; орнамент складався з окремих наліпів на ший­ці. Столовий — більш вишуканий — з відмуленої глини. Типи — найрізноманітніші: горщики, миски, глечики, накривки та ін. Орнамент переважно спірально-меандровий. Серед орнаментальних схем трапляються зображення тварин і лю­дей.

Значного розвитку у трипільців набула пластика. Вони виліплювали з глини жіночі статуетки, фігурки тварин, моделі жител тощо. Разом із керамікою ці чудові вироби образотворчого мистецтва є яскравою етнографічною ознакою трипіль­ської спільноти.

Знаряддя праці виготовляли в основному з каменю, кістки, рогу. Металевих виробів було ще мало. Проте вони свідчать, що трипільці займалися куванням міді, імпортованої з Близького Сходу, а згодом — ливарством її та срібла. Важливо зазначити, що господарство трипільських племен було високорозвиненим. Його основою були землеробство й скотарство. Трипільці вирощували пше­ницю, ячмінь, овес, розводили велику та дрібну рогату худобу, коней, свиней. Крім того, займалися полюванням та рибальством.

Могутня Трипільська культура мала широкі зв'язки з культурами Малої Азії, Східної Європи, Кавказу і особливо з найпоширенішою і найвпливовішою тоді Егейською, або Кріто-Мікенською, культурою, яка постала близько 6000 років до н. е. в басейні Середземного моря. Егейська культура, як перша європейська і разом з тим світова, мала значний вплив на Трипільську, про що свідчить схожість у господарстві, житлобудуванні, побуті, кераміці, віруванні тощо. Отже, територія України ще за часів неоліту була поєднана з могутньою культурою, яка була не відокремленою, а пов'язаною з іншими культурами Європи, Західної Азії і яка входить як ланка до того ланцюга, що пов'язує в єдине ціле тодішній культурний світ.

В антропологічному плані, як свідчать багато дослідників Трипільської куль­тури, серед носіїв її переважав середземноморський тип вузьколицих людей. У північних районах території, зайнятої трипільцями, серед останніх зустрічають­ся також європеоїди, близькі до місцевого дніпро-донецького населення Подні­пров'я.

Враховуючи зміст, роль і значення Трипільської культури в історії України і світу, вважаємо, що український народ є безпосереднім і зако­номірним спадкоємцем культурного надбання трипільців, оскільки вони є прямими предками українців, як переконливо стверджував В. Хвойко. Український народ зберіг свою етнічну спорідненість із старожитною людністю Пра-України, про що яскраво засвідчило урочисте від­значення 100-річчя відкриття Трипільської культури. Цілий ряд еле­ментів Трипільської культури — система господарства, топографія поселень, декоративний розпис будинків, побут, приготування страв, одяг, характер орнаментальних мотивів розмальованої кераміки, весільна й поховальна обрядовість, вірування тощо — стали органічною належністю культури українського народу.

Саме з часів неоліту бере свій початок міфологія. Яскравим її прикладом є міфи про священний шлюб, репрезентовані, зокрема, широко знаними міфами про шлюби Зевса з богинями. Він обрав ці шлюби у вигляді змія, дракона, бика. В Україні ці сюжети втілені в трипільських жіночих статуетках — або обвитих тілом змія-дракона, або таких, що сидять на бикоподібних крісельцях. Знайдені такі композиції, що зобра­жують у символічній формі і шлюби, в Малій Азії (Чатал-Гуюк) і Подунав'ї (Вінча). Символіка священного шлюбу була практично все­осяжною. У давніх індоєвропейців і семітів обряд цього шлюбу викону­вався представниками вищої знаті на початку астрономічної весни й символізував відродження Всесвіту та часу в акті єднання неба й Землі, Сонця й Місяця. Ідея такого шлюбу збереглася до наших днів у фоль­клорі слов'ян та інших етнічних груп. Але найкраще її зафіксовано у священному шлюбі (непорочному зачатті) діви Марії на Благовіщення, яке вважається днем весняного рівнодення, та в народженні (відповідно до терміну) Ісуса Христа саме на Різдво в день зимового сонцесто­яння.

Отже, можемо зробити висновок, що матеріальна і духовна культура індоєвропейців, і в тому числі предків українців, на землях України в епоху неоліту розвивалася відповідно до нової соціально-економічної ситуації, позначеної розвитком землеробства і звідси поступовим пере­ходом племен до осідлого способу життя. Підвищення культури землеробства спричинило розвиток ремесел, що, в свою чергу, сприяло розвою ужиткового мистецтва. В цей же час вперше з'явилися зразки усної народної творчості. Таким чином, культура неоліту стала вагомим періодом становлення східноєвропейської культури.