Культура доби розпаду первісного суспільства

Продовжуючи вивчення змісту і рівня розвитку культури первісного суспільства, охарактеризуємо її в добу розпаду первісного ладу. Насам­перед підкреслимо, що активні економічні й соціальні процеси епохи роз­паду первісного ладу сприяли подальшому розвиткові культури, розши­ренню знань.

Розвиток землеробства потребував точного визначення по­чатку польових робіт, а це, в свою чергу, зумовило упорядкування календаря та вдосконалення системи астрономічних знань.

Перші календарі були сидеричними (від лат. sideris, sidus— небесне тіло, зоря), тобто грунтувалися на зміні фаз Місяця. Саме з того часу в багатьох сучасних мовах (наприклад, в українській, англійській) збере­глися поняття «місяць» — небесне тіло і назва календарної одиниці, англійської moon — небесне тіло і month — календарна одиниця.

Поряд із сидеричним календарем виникли сонячні. Сонячний календар на 11 діб довший від сидеричного, бо останній складався приблизно з 29,5 доби. Потреба узгодження цих календарів стимулювала розвиток математичних знань. Розвиток скотарства потребував обліку поголів` я худоби, обміну — обчислення міри вартості. Потреба оперування вели­кими числами і розвиток абстрактних уявлень привели до встановлення числових розрядів і системи числення, в основу яких було покладено принцип лічби на пальцях. Зародження приватного землеволодіння зумовило диференціацію математичних знань, а саме появу основ геоме­трії. Створення укріплень і таких транспортних засобів, як віз, вітриль­ний корабль, сприяли розвиткові не лише математики, а й механіки.

З початком виплавки рудних металів зародилися основи хімії і металознавства. Сухопутні і морські походи, пов'язані з грабіж­ницькими війнами, сприяли розвитку астрономії, географії і кар­тографії.

Полінезійці під час своїх тривалих морських походів користувалися картами з паличок і камінців, які зображали острови, морські шляхи, на­прямки течій і вітрів. Певною мірою війна відігравала свою роль у розвитку хірургії, якій під силу були операції, не лише пов'язані з ампута­цією кінцівок або трепанацією черепа, а й складніші — пластичні, які відомі давнім індіанцям і народу майя. Цікаво зазначити, що первісна медицина емпірично прийшла до практики примітивних запобіжних щеплень ослабленої форми інфекційних хвороб, які спалахували внаслі­док збільшення кількості населення і розвитку скотарства.

Суспільствознавчі знання розвивалися значно повільніше. Тут, як і раніше, панували тісно пов'язані з релігією міфологічні уявлення про природу всіх основних явищ господарського, громадського й ідеологіч­ного життя. Пояснюється це тим, що населення доби розпаду первісно­го суспільства значною мірою зберегло духовні традиції попередньої епохи. Свідченням цьому є пам'ятники і зображення Кам'яної Могили, зокрема коні, людські ступні, стилізовані гарби (волокуші) із запряжени­ми до них биками.

На цей час припадає зародження правових знань, які також не­від'ємні від релігійних уявлень. Про це яскраво свідчить первісний суд, в якому вирішальну роль відігравали не обставини справи, а «зна­мення згори». Щоб з'явилось знамення, звинуваченим пропонували по­єдинок або «божий суд», ордалії (від лат. ordalia — суд) — випробування клятвою, освяченою їжею, отрутою, зануренням у воду із зав'язани­ми руками тощо. Вважали, що винний загине, а невинний залишиться живий і здоровий. Слід зауважити, що поряд з поєдинком та ордаліями почали практикувати, наприклад, у ряді племен Західної Африки раціональні методи дізнання — огляд місця злочину, пошук і ознайомлення зі свідками і речовими доказами.

В умовах розпаду первісного ладу розвинулися нові форми мистецтва.

Будівництво оборонних споруд і розрахованих на віки, нерідко складних за своєю конструкцією, поховальних споруд поклало початок монументальній кам'яній архітектурі. Найдавнішими ката­комбами (оригінальними підземними поховальними камерами) можна вважати галавські катакомби в Північній Месопотамії. Варіантом ка­такомб були підземні частини багатьох єгипетських мастаб і пірамід, у тому числі й найдавнішої — Джосерової, а також гробниці із спускними шахтами в усатівських курганах. Цікаво, що мастаби стали кам'яною стилізацією земляного могильного насипу, подібного до насипу кургану, а піраміди — багатократним повтором мастабу. Причому всі ці похо­вальні споруди споріднені між собою. Найдавніші мастаби й кургани з'явилися одночасно — в мідному віці, яким у Єгипті був час Раннього царства, а перші піраміди — у Давньому царстві в епоху бронзи.

Відокремлення ремесла від землеробства супроводилося розкві­том ужиткового мистецтва. Для потреб військово-племінної знаті створювали ювелірні вироби, коштовну зброю, посуд, одяг. У зв'язку з цим поширилась торевтика, тобто художнє карбування, вибивання, тис­нення металевих виробів, а також застосування емалі, інкрустація кош­товним камінням, перламутром тощо. Розквіт художньої обробки ме­талу знайшов своє відображення у відомих скіфських й сарматських виробах, прикрашених реалістичними або умовними зображеннями лю­дей, тварин, рослин.

Досить специфічною формою мистецтва в цю добу був героїч­ний епос, розквіту якого сприяли грабіжницькі й оборонні війни. Тут доречно згадати давньовавилонське сказання про легендарного Гільгамеша та епічний розділ П'ятикнижжя. Іліада й Одіссея, Едда, Ірланд­ські саги, Рамаяна, Калевала, Бедуїнські перекази про Антафу й Нартські сказання — ці та багато інших класичних зразків епосу, що виникли в добу розпаду первісного ладу, донесли до нас згадки про тривалі війни, героїчні подвиги, багату здобич та її поділ. В усну народну творчість почали проникати класові тенденції: заохочувані військово-племінною знаттю співці та оповідачі прославляли їх благородне походження, воєнні подвиги, заслуги, багатство.

Розпад первісного суспільства зумовив появу нових форм релігії, які відповідали новим умовам життя. З переходом до патріархату утвердився культ чоловічих предків — покровителів. А з поширенням землеробства й скотарства утвердилися сільськогосподарські культи родючості з їхніми еротичними обрядами і людськими жертвами, що символізували передавання землі статевої потенції людини, і широко відомими образами духів, які вмирають і воскресають. Звідси значною мірою ведуть свій початок давньоєгипетський Осіріс ,вавилонський Думузу, грецький Діоніс, фінікійський Адоніс і, нарешті, Ісус Христос.

Посилення племінної організації й утворення союзів племен утвер­дили культ племінних покровителів, вождів, героїв, в образах яких пере­пліталися риси духів, що уособлювали явища природи. Особливі форми релігії становили культи страхітливих духів таємних спілок, культ пле­мінних вождів.

Цей культ у багатьох народів Океанії, Африки, Південної Азії доходив до прямої сакралізації (від. лат. sacralis — священний) вла­ди й особи вождя. В особі вождя вбачали носія добробуту племені, здатного впливати на явища природи, забезпечувати добрий урожай, військовий успіх. Вожді залишалися об'єктом культу й після смерті: вважалося, що вони стають впливовими духами, які допомагають своїм нащадкам й наступникам. Проте бувало й так, що вождя, який не виправдав сподівань племені, розвінчували й скидали, а в деяких наро­дів Африки навіть існував звичай ритуального умертвіння старого во­ждя, який нібито втрачав свою священну силу. Усі ці види релігії з'єд­нувалися й перепліталися між собою, зумовлюючи політеїстичне шану­вання одночасно сімейно-родових і племінних покровителів,аграрних і космічних духів, страхітливих духів таємних спілок і оточених ореолом святості вождів. Виникла ієрархія об'єктів культу — від звичайних духів до кількох особливо могутніх божеств.

З розвитком релігії виділялася особлива група служителів культу. Якщо раніше здатність впливати на сили природи мали всі або значна кількість членів роду, а старійшини виконували релігійні функції лише як представники роду, то цією здатністю почали наділяти певних осіб, вважаючи, що вони мають сильних предків-покровителів і володіють таємними знаннями тощо. Такі особи ставали професійними служите­лями культу — жерцями. Звичайно вони монополізували не лише релігійні функції, а й деякі позитивні знання: судочинство, тлумачення звичаїв племені. Переважно їхню ієрархію очолював вождь, який був головним жерцем, в інших жерці створювали власну еліту, що змагалася із світською владою. Проте в усіх випадках жерці використовували своє становище для особистого збагачення, змикалися з суспільною верхівкою і перетворювали релігію в засіб залякування родових общин­ників.

Значним здобутком духовної культури в добу розпаду первіс­ного ладу був початок виділення професійної розумової праці. При­чому цей процес поділу розумової і фізичної праці охопив усю куль­турну сферу.

Формується верства професіоналів з осіб, зайнятих організаційно-управлінською діяльністю, вождів, жерців, воєначальників, а згодом — співаків, оповідачів, постановників театралізованих міфологічних вистав, знахарів, знавців звичаїв, майстрів ужиткового мистецтва тощо. Утри­мувались професіонали общиною і правлячою верхівкою. Остання почала використовувати різні види духовної творчості для зміцнення своєї влади над общинниками. Слід зазначити, що виділення професійної розумової праці й утворення найдавнішої інтелігенції, як й інші види і спеціалізації, значно сприяли розвиткові і збагаченню духовної культу­ри первісного ладу.

Одним з найрельєфніших досягнень духовної культури первісно­го суспільства, що суттєво відокремлювало його від класових ци­вілізацій, було створення упорядкованої писемності. Це було досяг­нуто поступово, у міру перетворення піктографії — «передписемності», що передавала лише загальний зміст повідомлення, на ідеографічне або логографічне письмо, в якому точно фіксовані знаки означали окремі слова або, як у сучасних ребусах, повнозначні склади їх.

Таким було найдавніше письмо шумерів, єгиптян, еламітів, крітян, китайців, майя та інших народів, назване ієрогліфічним. Пізніше з ідео­графічного письма виникли розвинені складові й буквено-звукові «алфа­вітні» системи писемності, які конвергентно поширились по всьому світу, в тому числі й в Україні. Ідеографія збереглася лише в Китаї.

Отже, можна зробити висновки:

I. Духовна культура в добу розпаду первісного ладу розвивалась адекватно тим економічним і соціальним процесам, які відбувалися в світі, в тому числі й в Україні, готуючи фундамент для подальших етапів розвитку людства і особливо в епоху ранньокласових суспільств;

II. Матеріальна та духовна культура людства, в тому числі україн­ська, зароджувалась і розвивалась із своїх першооснов, які сформувалися в первісному суспільстві і були планетарними;

III. Українська духовна культура з початку свого зародження стала складовою і невід'ємною частиною у світовій духовній культурі. Розви­ваючись як своєрідна і неповторна, зазнаючи впливу інших культур (наприклад, культури Стародавнього Сходу і античної культури) і від­повідно впливаючи на них, українська культура підійшла до нових часів свого розвитку з великими здобутками.