Функція витрат

У системі управління витратами важливе значення має побудова і використання функцій витрат. Функція витрат — це кількісний вираз залежності витрат від їх чинників. Такі формалізовані залежності у вигляді функцій полегшують процеси прогнозування і планування витрат, використовуються в аналізі й оцінюванні роботи центрів відповідальності та в інших сферах діяльності підприємства.

Слід відрізняти функції сукупних (абсолютних) витрат підприємства або його підрозділів, окремих статей чи елементів (наприклад, загальновиробничих витрат, витрат на утримання та експлуатацію машин та устаткування) і функції витрат на одиницю продукції (собівартості продукції). Перші мають ширше застосування на практиці, тому їм приділяється більше уваги в літературі з проблем управління витратами.

Основною проблемою під час побудови функцій витрат є встановлення причинно-наслідкових зв'язків між чинниками і витратами. Чинники витрат виражаються певними показниками, які впливають на витрати і мають кількісну оцінку. Вони визначаються в процесі аналізу і емпіричної перевірки зв'язку з витратами і в подальшому розглядаються як змінні параметри функції витрат.

Залежно від форми зв'язку змінних параметрів з витратами розрізняють лінійні та нелінійні функції. Лінійні функції витрат, коли пряма витрат однозначно визначаться двома точками, є найбільш прийнятними для практичного використання. Такі функції легкі в побудові та використанні. Нелінійні функції не можна достатньо точно визначити виміряною кількістю точок, що й є головною складністю їх застосування.

У теорії і практиці управління витратами застосовуються різні методи дослідження причинно-наслідкових зв'язків між витратами і їх чинниками та побудови відповідних функцій. Серед них передусім виокремлюють методи:

· інженерний;

· бухгалтерський (метод аналізу рахунків);

· мінімаксний;

· регресійного аналізу.

Такий поділ методів аналізу залежності витрат від певних чинників не є науково строгим, проте він достатній для розкриття їх суті та поширений у літературі.

Інженерний методґрунтується на аналізі взаємозв'язків між витратами ресурсів і результатами. При цьому ресурси диференціюються за видами залежно від того, які чинники і як впливають на їх витрати (сировина, основні, допоміжні матеріали за видами, інструмент, основні засоби, праця і т. д.). На основі досліджень і обчислень розробляються нормативи витрат на окремі ресурси стосовно певних показників (драйверів): кількість виробів, машино-години роботи устаткування, людино-години роботи працівників та ін. Нормативи встановлюються з достатньою мірою попроцесної (поопераційної) диференціації з урахуванням особливостей технологічного процесу і режимів роботи устаткування. В подальшому вони можуть інтегруватись в нормативи на один виріб для спрощеної формалізації залежності витрат від кінцевого результату — обсягу виробництва.

Інженерний метод забезпечує досить точні обчислення витрат, він враховує технологічні та організаційні можливості використання ресурсів, орієнтує на передові методи роботи та досягнення науково-технічного прогресу. Але основний його недолік — складність і трудомісткість оцінки витрат і розробки їх норм. Слід також мати на увазі, що за умов динамічного виробництва, частої зміни номенклатури продукції встановлені норми витрат швидко застарівають.

Бухгалтерський метод, який ще називають методом аналізу рахунків, передбачає побудову моделі поведінки витрат на основі матеріалів бухгалтерського обліку. За даними бухгалтерських рахунків аналізуються витрати і їх носії (драйвери). В процесі такого аналізу всі витрати або певна група їх, наприклад, загальновиробничі витрати, розподіляються на змінні та постійні. Фактичні витрати за минулий період коригуються з урахуванням реальних умов діяльності підприємства (ціни, тарифи), визначаються змінні витрати на одиницю їх носія і формулюється лінійна функція витрат.

Метод аналізу рахунків досить поширений на практиці внаслідок своєї простоти і доступності для фахівців середньої кваліфікації. Але він є приблизним, оскільки згідно з ним майбутні витрати обчислюються на основі співвідношення «чинники-витрати» минулих періодів. За умов інноваційного розвитку підприємства і динамічності виробництва цей метод слід доповнювати коригуванням витрат експертною оцінкою їх чинників у плановому періоді.

Згідно з мінімаксним методомзалежність витрат від обсягу діяльності визначається на основі двох рівнів (точок) останньої — мінімального й максимального. Мається на увазі, що обсяг діяльності (виробництва) в межах діапазону релевантності різний. Пряма, що з'єднує точки витрат, які відповідають мінімальному і максимальному обсягу діяльності, виражає функцію витрат.

Метод побудови функцій витрат за двома екстремальними точками приваблює своєю простотою, але він не дає точних результатів. Мінімальний і максимальний обсяги діяльності можуть істотно відрізнятися від середніх, нормальних її умов і не забезпечувати належної репрезентативності даних для побудови функції. Тому мінімаксний метод доцільно модифікувати, вибираючи не екстремальні рівні обсягів діяльності, а типові із нижчих та вищих.

Метод регресійного аналізувстановлює взаємозв'язок між витратами і показниками, що на них впливають, на основі статистичної обробки репрезентативного масиву інформації. В процесі регресійного аналізу може досліджуватися залежність витрат від одного чинника (показника) або від більшої їх кількості. В першому випадку будують однофакторні рівняння регресії, в другому — багатофакторні.

Прикладом однофакторного регресійного аналізу є дослідження залежності витрат від обсягу діяльності (кількості продукції, машино-годин роботи та ін.). Багатофакторне лінійне рівняння регресії має форму:

де С — витрати за певний період;

а₀ — число, що показує ступінь впливу на витрати неврахова­них чинників (постійна складова);

b_і — норма впливу і-го чинника на витрати;

х — кількісний вираз і-го чинника;

п — кількість чинників.

Функція витрат (рівняння регресії) визначається відомим методом найменших квадратів, який дозволяє встановити величини а і b, максимально наближені до емпіричних даних.

Регресійний аналіз дає точніші результати, ніж мінімаксний метод, оскільки в ньому враховуються дані усіх спостережень, а не лише їх крайні величини. Разом з тим, як і попередні методи, він базується на досвіді минулої діяльності, що не завжди адекватний майбутнім умовам. Це завжди треба мати на увазі та за потреби враховувати.

Слід зазначити, що регресійний аналіз застосовується також для визначення собівартості продукції. Це стосується продукції, схожої в конструктивно-технологічному відношенні, та виробів, що становлять параметричні ряди (машини певного призначення, верстати, електродвигуни та ін.). Виведені за фактичними даними рівняння регресії дозволяють прогнозувати собівартість нових виробів на етапі їх розробки і таким чином більш обґрунтовано вести цінову і товарну політику підприємства.