Особливості застосування спеціальних підстав припинення права власності на землю

Для застосування способів припинення права власності на зем­лю характерні певні особливості. Вони передбачені в законі та підлягають застосуванню згідно з його вимогами. При цьому в од­них випадках закон прямо визначає умови І порядок застосування цих способів, а в інших обмежується словосполученням "у встанов­леному законом порядку".

Припинення права власності на землю в силу вимог закону перед­бачено ст. 145 ЗК, у якій зазначається, що якщо до особи переходить право власності на земельну ділянку, яка відповідно до зе­мельного закону не може знаходитись в її власності, ця ділянка підлягає відчуженню її власником протягом року з моменту пере­ходу такого права. Такими особами є, наприклад, іноземні грома­дяни та особи без громадянства, яким не можуть належати на праві власності землі сільськогосподарського призначення. Якщо ж такі земельні ділянки все ж таки стають їх власністю, наприклад, у разі прийняття спадщини, вони підлягають відчуженню. Таким чином, закон передбачає можливість добровільного відчуження ділянки її власником протягом року.

Якщо земельна ділянка зазначеними особами протягом вста­новленого строку не відчужена, вона підлягає примусовому відчу­женню за рішенням суду. У земельному законі не зазначені причи­ни невідчуження ділянки протягом встановленого строку. Вони можуть бути пов'язані з неможливістю відчуження ділянки або з небажанням власника здійснити його, що у кінцевому підсумку не має правового значення. Право власності на землю припиняється у таких випадках в силу вимог закону.

Однак земельний закон не визначає, кому належить право по­дання до суду позову та у чиїх інтересах він має подаватись, чи є припинення права земельної власності за цією підставою оплат-ним, а також не дає відповіді на деякі Інші питання, що можуть ви­никати при його реалізації. Водночас особі, яка позбавлена права власності на зазначену земельну ділянку, надається право ЇЇ вико­ристання на орендних умовах. Таке право колишнього власника землі закріплене у ч. З ст. 145 ЗК. Проте її зміст не дозволяє гово­рити про переважне право таких осіб на оренду вилученої земель­ної ділянки.

Викуп земельних ділянок для суспільних потреб передбачений ст. 146 ЗК. У ній визначені земельні ділянки, що підлягають вику­пу, суб'єкти, які здійснюють його, цілі використання ділянок, які викуповуються, умови та порядок здійснення викупу тощо. Зокре­ма, викупу підлягають ділянки, які знаходяться у приватній влас­ності громадян та юридичних осіб. Викуп здійснюється органами державної влади та місцевого самоврядування згідно з їх повнова­женнями.

Органи державної влади та місцевого самоврядування мають право викупу земельних ділянок для таких суспільних потреб: під їх будівлі та споруди; під будівлі, споруди та інші виробничі об"єкти державної та комунальної власності; під об'єкти природно-за­повідного та Іншого природоохоронного призначення; оборони та національної безпеки; під будівництво та обслуговування лінійних об'єктів та об'єктів транспортної й енергетичної інфраструктури (доріг, газопроводів, водопроводів, ліній електропередачі, аеро­портів, нафтових та газових терміналів, електростанцій тощо); під розміщення дипломатичних та прирівняних до них представництв іноземних держав та міжнародних організацій; під міські парки, майданчики відпочинку та інші об'єкти загального користування, необхідні для обслуговування населення. Даний перелік є вичерп­ним і не підлягає розширенню на підставі рішень органів виконав­чої влади та міоцевого самоврядування.

У земельному законі визначено й порядок викупу земельних ділянок для суспільних потреб. Відповідно до нього власник зе­мельної ділянки не пізніше ніж за рік до майбутнього викупу має бути письмово попереджений органом, який приймає рішення про її викуп. Оскільки цей строк встановлено законом, він не може бу­ти скорочений за рішенням органу, який має намір здійснити ви­куп земельної ділянки.

Викуп земельної ділянки здійснюється за згодою її власника. При цьому між власником та органом, який викуповує ділянку, ук­ладається договір, що свідчить про добровільне припинення права власності на землю. Однак ст. 146 ЗК не визначає подальшої про­цедури здійснення викупу у разі відмови власника земельної ділянки в її відчуженні. Така відмова веде до застосування поло­ження ст. 143 земельного закону, що передбачає можливість при­мусового викупу ділянки у судовому порядку.

Важливою умовою викупу земельних ділянок для суспільних потреб є визначення їх вартості. Вона встановлюється згідно з грошовою та експертною оцінками земель, які провадяться за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Нині діють Методика грошової оцінки земель сільськогосподарсько­го призначення та населених пунктів (тимчасова), затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 1995 р. № 213 та Методика експертної грошової оцінки земельних діля­нок, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 р. № 1531. Крім того, наказом Держкомзему від 8 липня 1999 р. № 72 затверджено Порядок проведення експертної грошової оцінки земельних ділянок несІльськогосподарського призначення.

Оцінка земельної ділянки, що викуповується, залежить від ка­тегорії землі, місця розташування ділянки та багатьох інших фак­торів. Якщо власник землі не згодний з її викупною вартістю, пи­тання вирішується у судовому порядку. Отже, предметом судового розгляду може бути не тільки відмова власника дати згоду на відчу­ження ділянки для суспільних потреб, а й його незгода з її оцінкою.

Примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності є новою підставою припинення права власності на землю. За деякими ознаками воно схоже з примусовим викупом земельної ділянки для суспільних потреб. Це дістає вияв у на­лежності відчужуваних земельних ділянок громадянам або юри­дичним особам, у здійсненні відчуження за умови повного відшкодування їх вартості тощо. Однак такому відчуженню пе­редує запровадження воєнного або надзвичайного стану. Це відрізняє його від інших підстав припинення права власності на землю.

Воєнний стан являє собою особливе становище, яке запрова­джується на усій території нашої країни або в її окремих місцево­стях у разі оголошення війни, збройної агресії, загрози військово­го нападу або небезпеки державній незалежності України. Відповідно до п. 20 ст. 106 Конституції він запроваджується Пре­зидентом України як захід суспільної необхідності. Отже, при за­провадженні такого стану земельні ділянки фізичних та юридич­них осіб можуть бути відчужені або вилучені в суспільних та дер­жавних інтересах.

Надзвичайний стан згідно із зазначеною конституційною нор­мою також може запроваджуватись на всій території країни або в її окремих місцевостях за рішенням глави держави, але з наступ­ним затвердженням цього рішення Верховною Радою України. Широке визначення надзвичайного стану міститься в Законі Ук­раїни від 16 березня 2000 р. "Про правовий режим надзвичайного стану"¹. Стисло можна сказати, що це особливий правовий режим, що може тимчасово запроваджуватися при виникненні надзвичай­них ситуацій техногенного та природного характеру не нижче за­гальнодержавного рівня, за якого допускаються тимчасові (з виз­наченням строку дії) обмеження конституційних прав і свобод лю­дини та громадянина, а також прав і законних інтересів юридич­них осіб.

Офіційне визначення надзвичайного стану охоплює також сфе­ру дії Закону України від 8 червня 2000 р. "Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру"² і Закону України від 13 липня 2000 р. "Про зону над­звичайної екологічної ситуації"³, в яких підкреслюється тимчасовий характер вжиття відповідних заходів на окремих територіях та об'єктах. Тому не можна визнати виправданим й обгрунтованим припинення безстрокового права власності на землю з мотивів суспільної необхідності у разі запровадження тимчасового надзви­чайного стану.

Не менш сумнівним є порядок відчуження або вилучення зе­мельних ділянок фізичних та юридичних осіб в умовах воєнного або надзвичайного стану, охоплюваний загальним формулюванням "у порядку, встановленому законом", яке відповідає положенням ст. 41 Конституції. Проте відповідно до ст. 143 ЗК відчуження або вилучення земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності здійснюється у судовому порядку. Тому виникають сумніви щодо реальної гарантованості такого порядку припинення права влас­ності на землю в умовах воєнного або надзвичайного стану. Уяв­ляється, що змісту поняття "примусове відчуження земель з мо­тивів суспільної необхідності" більше відповідає їх тимчасове вилу­чення, здійснюване в адміністративному порядку. Це обумовлено адміністративним порядком запровадження воєнного або надзви­чайного стану.

Припинення права власності на земельну ділянку у разі запро­вадження воєнного або надзвичайного стану має місце за умови повного відшкодування її вартості. Ця умова також відтворює кон­ституційне положення і є досягненням земельного законодавства. Проте її закріплення, не кажучи вже про реальне здійснення, на­приклад, в умовах воєнного стану, викликає негативне сприйняття з погляду норм моралі. Інша справа, компенсація збитків власни­кам земельних ділянок, наприклад тих, що є результатом надзви­чайних ситуацій природного та техногенного характеру і підляга­ють відшкодуванню згідно з постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни від 19 квітня 1993 р. № 284 "Про Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам".

Після припинення дії обставин надзвичайного стану, у зв'язку з якими було здійснено примусове відчуження земельної ділянки, особа, у якої вона була вилучена, має право вимагати повернен­ня цієї ділянки. Наведене положення земельного закону побічно підтверджує висновок про тимчасовий характер примусового ви­лучення земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності. У разі неможливості повернення власнику примусово відчуженої зе­мельної ділянки за його бажанням йому може надаватись інша ділянка.

Конфіскація земельної ділянки як підстава примусового припи­нення права власності на землю вперше передбачена у земельному законодавстві. Відповідно до ч. 6 ст. 41 Конституції конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду. Незва­жаючи на те, що земля у строго економіко-правовому розумінні не є майном, згідно зі ст. 148 ЗК земельна ділянка може бути конфіскована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та по­рядку, встановлених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 59 КК покарання у вигляді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Вона може застосовуватися як додаткове покарання за вчинення тяжких або особливо тяжких корисливих злочинів. Оскільки засто­сувати кримінальне покарання можна лише до фізичних осіб, конфіскації підлягають земельні ділянки, що знаходяться в їх при­ватній власності.

Деякі особливості притаманні застосуванню кримінально-пра­вової конфіскації об'єктів спільної власності. Так, якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме, або перелічити предмети, що конфіскуються. З цього випливає, що при конфіскації земельної ділянки, яка знаходиться у спільній ча­стковій власності громадян, необхідне виділення, а під час конфіскації ділянки, яка знаходиться у їх спільній сумісній влас­ності, — визначення і виділення частки ділянки, що належить за­судженій особі та підлягає конфіскації.

Земельні ділянки, що належать на праві приватної власності фізичним особам, можна об'єднувати й використовувати для підприємницької діяльності у різних організаційно-правових фор­мах. Виявом цього, наприклад, є об'єднання громадянами своїх зе­мельних ділянок для ведення фермерського господарства, передба­ченого ст. 31 ЗК; передача членами сільськогосподарського коопе­ративу згідно зі ст. 20 Закону "Про сільськогосподарську коопе­рацію" належних їм ділянок кооперативу як пайовий внесок тощо. При конфіскації таких ділянок вони підлягають виділенню зі скла­ду об'єднаних земельних масивів.

Треба звернути увагу на те, що у Переліку майна, яке не підля­гає конфіскації за судовим вироком, затвердженому постановою Верховної Ради УРСР від 22 червня 1984 р.¹, збережено положення про заборону звернення стягнення на пайові внески кооператив­них організацій, крім дачно-будівельних кооперативів. Отже, зе­мельні ділянки, передані членами сільськогосподарського коопера­тиву останньому в користування як пайові внески, не підлягають конфіскації.

Відповідно до ч. 2 ст. 59 КК конфіскація майна може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в його Особливій частині. Оскільки КК приймався раніше ЗК, конфіскація земельної ділянки як додаткове покарання не діста­ла в ньому закріплення. Незважаючи на закріплення конфіскації як підстави припинення права приватної власності на землю у ЗК, її не можна застосовувати за аналогією закону. Тому не­обхідно внести відповідні зміни та доповнення до КК. Крім то­го, треба мати на увазі, що згідно з ч. 2 ст. 139 ЗК звернення стягнення на земельні ділянки, призначені для ведення товарно­го сільськогосподарського виробництва, допускається у випад­ках, коли у власників таких ділянок відсутнє інше майно, на яке може бути звернене стягнення, якщо ними не запропоновано щось інше.

Конфіскація як підстава припинення права власності передба­чена й у КпАП. Так, відповідно до ст. 29 КпАП конфіскація пред­мета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, полягає у його примусовому безоплатному оберненні у власність держави за рішенням суду. Та­ким чином, адміністративно-правова конфіскація також здійснюється в судовому порядку.

Конфіскації можуть підлягати лише предмети і об'єкти, які є у приватній власності правопорушника. При цьому згідно зі ст. 25 КпАП вона може застосовуватись як основне і як додаткове ад­міністративне стягнення- У КпАП передбачені адміністративні стягнення за різні правопорушення, у тому числі за правопорушен­ня в галузі земельного законодавства. Але жодна з його статей не передбачає конфіскації земельної ділянки як основне або додатко-

ве стягнення. Тому здійснення адміністративно-правової кон­фіскації земельної ділянки на практиці також є проблематичним.

Припинення права власності на особливо цінні землі становить особливий інтерес у зв'язку з тим, що при цьому має місце припи­нення права державної або комунальної власності на землю. Це пе­редбачено ст. 150 ЗК, практична цінність якої полягає у тому, що в ній закріплено перелік особливо цінних земель. Такі землі є за­собом сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва. Тому їх вилучення для несільськогосподарських потреб не допус­кається, за винятком випадків, визначених законом.

Земельні ділянки особливо цінних земель, що знаходяться у державній або комунальній власності, можуть вилучатися або ви­куплятися для будівництва об'єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропередачі та зв'язку, трубопроводів, осушуваль­них і зрошувальних каналів, геодезичних пунктів, житла, об'єктів соціально-культурного призначення, нафтових і газових свердло­вин та виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуатацією, за поста­новою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо питання про їх вилучення чи викуп погод­жується Верховною Радою України. Після викупу зазначених діля­нок підприємствами, установами та організаціями, а також грома­дянами право державної або комунальної власності на них припи­няється.

Однак може мати місце й таке становище, коли особливо цінні землі, що знаходяться у власності фізичних або юридичних осіб, викуповуються у державну чи комунальну власність. Погодження матеріалів вилучення або викупу земельних ділянок цих земель провадиться Верховною Радою України за поданням Верховної Ра­ди Автономної Республіки Крим, обласної, Київської та Севасто­польської міських рад. Компетенція зазначених органів у галузі ви­лучення або викупу особливо цінних земель кореспондується з їх правомочностями, пов'язаними з вилученням та викупом земель­них ділянок, що передбачено у другій і третій главах ЗК.