Входження України до Болонської освітньої програми.

Высылаю 1 лекцию. А также критерии начисления балов, тематику рефератов и индивид., творч. задания. Тематика рефератов – строго по номеру (под каким номером стоит фамилия студента в журнале), если студентов больше чем 30 человек, то 31 номер в журнале пишет по 1 теме. 32 номер – по второй теме и т.д.

Індивідуальна робота № 1

1 завдання – скласти перелік літератури за вимогами ВАК Форма 23(в списку повинно бути представлено джерело на 1 автора; на 2 авторів; на 3-х; на 4; 5 і більше авторів; без автора (за редакцією …..); 1 джерело –словник; 1 джерело – багатотомний документ; 1 джерело – стаття з періодичного журналу; 1 джерело – стаття з збірника наукових праць; 2 джерела - автореферат дисертації; 2 джерела - електронні ресурси)

2 завдання –скласти анотацію

Зразки ФОРМИ 23, ТА зразок анотації надсилаю окремими файлами

ТЕРМІНІ - з 15 по 18 жовтня. Здавати на кафедру соціології, педагогіки та психології каб. 215, Карла Маркса,64. Після 18 жовтня індивідуальну роботу не приймаю і виставляю 0 балів.

Листопада на лекції Модульний контроль – Модуль1 тема1.

Елена Алексеевна.

МОДУЛЬ 1. СУЧАСНИЙ СВІТОВИЙ ОСВІТНІЙ ПРОСТІР

Тема 1. Світовий освітній простір та інновації в сучасній освіті

Канд. пед. наук, доцент

Павленко Олена Олексіївна

Історичний розвиток і становлення університетської освіти.

Інновації у вищій школі, міжнародні освітні проекти та інтеграція світового освітнього простору.

Входження України до Болонської освітньої програми.

1. З характеристики стану, основних тенденцій та проблем розвитку освіти в Україні очевидно, що локальні економікі в світовій економічній системі стали відкритими, капітали (і не тільки капітали) сьогодні перетікають з однієї країни в іншу. Вони концентруються в країнах, де суспільна продуктивність праці більш висока, де вкладати гроші елементарно вигідніше. Цей процес стосується не тільки грошей, а і «мозку». Найбільш енергійні та талановиті люди починають емігрувати в більш багатші та економічно «здорові» країни.

Вказаний процес в межах світової ринкової системи певно є не зворотнім. І це позбавляє відсталі країни будь-якої надії піднятися на поверхню, так як для підйому продуктивності праці потрібні значні капіталовкладення та кваліфіковані кадри. Причому не тільки для переозброєння промисловості, а і переходу на нові технології, а ще в більшій ступені для створення інтелектуального потенціалу. Останнє твердження є абсолютною умовою: без неї ніяке піднесення неможливе. Дана умова є також наслідком нового технологічного злету, він потребує зовсім нового розуміння терміну «інтелектуальний потенціал нації».

Таким чином, загально планетарний ринковий механізм, який сформувався, не підіймає, а знищує економіку інших країн, перетворюючи їх, в кращому випадку, в сировинні придатки країн з високою продуктивністю праці.

Науково-технічний процес і глобальна технологізація передових країн світової спільноти стали можливі завдяки, головним чином, рівня інтелектуалізації суспільства, його здібності виробляти та приймати нові знання. Все це тісно пов’язано з рівнем освіти в країні. В системі вищої освіти складається багаторівнева система, в яку включені навчальні заклади середньої професійної, вищої професійної та пост-вузівської освіти (наприклад факультети післядипломної освіти). В сучасній Україні система освіти безперервно розвивається і для неї характерне постійне оновлення та саморозвиток. Особливо потужний інноваційний процес став відбуватися в 1990-ті роки.

Замість попередньої єдиної та єдино-образної школи стали з’являтися гімназії, ліцеї, коледжі, інколи різних профілів та напрямків. З’явились міжнародні школи і університети. Замість інститутів та спеціалізованих вищих навчальних закладів (військових, громадянської авіації, мистецтва) основними вищими навчальними закладами стали переважно університети і академії.

Взагалі школи та вищі навчальні заклади, як світові освітньо-виховні системи, пройшли багатовіковий шлях історичного розвитку. З одного боку, вони чинили значний вплив на накопичення, збереження і прогрес культури та суспільства в цілому, і, з іншого боку, на собі, відчували різновидність кардинальних змін, які відбувалися в соціумі, науці, культурі усіх країн та народів.

Зупинимося, коротко, на історії університетів. Наприкінці ХІІ початку ХІІІ століття ряд кафедральних та монастирських шкіл Європи перетворюється на крупні навчальні центри, які потім стали називатися університетами. Наприклад, саме так виник Паризький університет (1200 рік, Франція), який виріс з об’єднання богословської школи Сорбони з медичними та юридичними школами. Подібним чином виникли університети в Оксфорді (1206 рік, Англія), Неаполі (1224 рік, Італія), Кембриджі (1231 рік, Англія), Лісабоні (1290 рік, Португалія). У ХІV ст. в Центральній Європі – Празький (Карлов університет, 1348 рік, Чехія), Краківський (1364 рік, Польща), Віденській (1365 рік, Австрія), Гейдельбергський (1386 рік, Німеччина). У ХV ст. в Північній Європі – Упсальській (1477 рік, Швеція), Копенгагенський (1479 рік, Данія) та ін.

Створення та права університету підтверджувалися привілеями. Привілеї були особливими документами, які закріплювали університетську автономію (власний суд, управління, права на присвоєння наукових ступенів, на звільнення студентів від військової служби).

Перші університети були дуже мобільні, оскільки їх суттєвою рисою являвся, в певній мірі, наднаціональний і демократичний характер. В разі загрози епідемії або війни університет міг перебратися в інше місто або навіть країну. Міжнародні студенти та викладачі об’єднувалися в національні земляцтва (нації, колегії). Наприклад, в Паризькому університеті нараховувалось 4 земляцтва: французьке, пікардійське, англійське та німецьке, а в Болонському університеті-17.

В другій половині ХІІІ століття в університетах стали з’являтися факультети або коледжі. Факультети присвоювали вчені ступені – спочатку бакалавра (після 3-7 років навчання під керівництвом професора), а потім – магістра, доктора або ліценіата. Земляцтва і факультети визначали життя перших університетів і сумісно обирали офіційного голову інституту - ректора. Ректор мав тимчасові повноваження, які тривали, як правило, один рік. Фактично влада в університеті належала факультетам і земляцтвам. Однак таке положення речей змінилося в кінці ХV століття. Факультети і земляцтва втратили колишній вплив, і головні посади університету стали призначатися владою.

Самі перші університети мали всього декілька факультетів, але їхня спеціалізація була звужена, мала постійну звужену спрямованість, і лише тільки з певним часом стала з’являтися більша кількість нових факультетів та розширився перелік нових спеціальностей. Перші університети, в основному, мали кожний свою спрямованість. Наприклад, Паризький університет славився викладанням теології і філософії, Оксфордський – канонічного права, Орлеанський – громадянського права, університети Італії – Римського права, університети Іспанії – математики та природничих наук.

На протязі століть, аж до ХХ століття, мережа навчальних закладів швидко розширюється, являючи собою широкий і різноманітний спектр спеціалізацій. Ідея університету розкривається в самій назві universitas, що в перекладі з латинської означає сукупність. Університет – вищий навчально-науковий заклад, ведучий підготовку фахівців після сукупності дисциплін, складових основи наукового знання.

Вже в період зародження університетів в «сукупність» вкладали різноманітний сенс. В першу чергу акцентувався організаційний аспект, по суті, університетом стали називати результат об’єднання різних типів вищих навчальних закладів. Наприклад, Паризький університет виріс із об’єднання богословської школи Сорбони з медичними та юридичними школами. Але основна місія університету складалась із залучення молодої людини до сукупності усіх видів знань. З давніх-давен університет (Alma Mater) був джерелом наукових знань, мудрості та просвітництва. Його задача полягала не тільки в збереженні та передачі існуючих знань, духовних та культурних цінностей, вищих зразків людської діяльності, але і в розвитку інтелекту заради оновлення культури. Університет прагнув дати універсальну освіту тим, хто навчався, які потім входили в еліту суспільства (вчені, державні і суспільні діячі).