Поняття імунітету держави у міжнародному економічному праві. Класифікація імунітетів.

Термін «імунітет» у перекладі з латинської мови означає звільнення від чогось. Імунітет держави— це принцип, згідно з яким до держави або її органів і представників не може бути заявлений позов в іноземному суді без її згоди. У міжнародному економічному праві під імунітетом розуміють непідлеглість однієї держави законодавству та юрисдикції іншої. Імунітет ґрунтується на суверенітеті держав, їх рівності. Це означає, що жодна з них не може здійснювати свою владу над іншою державою, її органами, майном. Такий статус характеризується як par in parem non habet im-perium — рівний над рівним не має влади.

Імунітет — один з найстаріших інститутів міжнародного права. На першому етапі становлення цього інституту суди обґрунтовували право іноземної держави (суверена) на імунітет міжнародною ввічливістю (comitas gentium). Але вже на початку XIX ст. американські суди розглядали імунітет іноземної держави як сформований міжнародно-правовий звичай. До початку XX ст. імунітет держав вважався абсолютним, тобто держава користується всіма елементами даного інституту без обмежень, і ні за яких умов, крім згоди самої держави, на неї не може бути поширено іноземну юрисдикцію.

Але з часом багато країн прийняли спеціальне законодавство щодо імунітету іноземних держав, оскільки абсолютний імунітет став суперечити статусу держави, яка проводить активну зовнішньоекономічну діяльність (держави, яка веде торгівлю). Згідно із законодавством США, Великої Британії, Канади та багатьох країн ЄС судові органи у кожному конкретному випадку уповноважені вирішувати, чи поширюється імунітет на той або інший акт іноземної держави. Основним критерієм виступає розмежування функцій держави на публічно-правову та приватноправову, тобто в основі такого підходу лежить теорія функціонального імунітету. Вважається, що іноземна держава користується імунітетом тільки тоді, коли вона виконує суверенні дії (acta imperii; de jure imperii): направляє дипломатичні делегації, відкриває консульства тощо. Якщо ж іноземна держава виконує дії комерційного характеру (acta gestionis), тобто веде торговельну діяльність (de jure gestionis) — укладає торговельні угоди, то вона імунітетом не користується.

На думку переважної більшості дослідників цієї проблеми, теорія функціонального імунітету має багато недоліків, оскільки ні доктрина, ні судова практика не встановили критеріїв, за допомогою яких можна чітко розмежувати дії держави як суверена чи приватної особи. Тому останнім часом набуває поширення теорія обмеженого імунітету, ідея якої полягає в тому, що держава має право відмовитися від свого імунітету в цілому або від окремих його елементів, до того ж у законодавстві встановлено вичерпний перелік обставин, за наявності яких держава не користуватиметься імунітетом. Такий підхід успішно втілено у декількох багатосторонніх міжнародних конвенціях з питань імунітету держав.

У теорії та судовій практиці виокремлюють такі види імунітету держави.

Імунітет від дії законодавства іноземної держави забезпечується такими складовими частинами суверенітету, як незалежність і рівність держав. Дійсно, якщо держава незалежна, то неможливо без її згоди підпорядкувати її дії іноземному закону. Дії держави визначаються її внутрішнім правопорядком і нормами міжнародного права, але ніяк не законами іншої держави. Звідси випливає, що в цивільно-правових відносинах держава підкоряється тільки власному законодавству, якщо вона не погодилася на інше. Внаслідок цього при укладенні державою приватноправової угоди з іноземною фізичною або юридичною особою у разі, якщо сторони не визначили застосу­вання до їх відносин відповідного права (тобто була відсутня їх явно виражена воля), договір регулюватиметься нормами даної держави.

Судовий імунітет. У широкому розумінні цей вид імунітету містить:

1) імунітет від пред'явлення позову в іноземному суді;

2) імунітет від попередніх дій;

3) імунітет від попереднього виконання рішення.

Тут необхідно зазначити, що сучасні закони про імунітет деяких держав, хоча і встановлюють обмеження імунітету, але все ж таки розрізняють власне юрисдикційний імунітет (тобто судовий імунітет у вузькому розумінні) та імунітет від виконавчих дій. Наприклад, в актах Австралії, Великої Британії, Канади презюмується, що згода іноземної держави на підпорядкування місцевій юрисдикції не означає згоди на застосування заходів щодо попереднього забезпечення і примусового виконання судового рішення.

Імунітет від пред'явлення позову прийнято іменувати судовим імунітетом у вузькому розумінні слова. Цей вид імунітету означає насамперед непідсудність держави іноземному суду. Кожна держава має право висунути вимогу в суді іноземної держави до фізичної або юридичної особи. Однак заявлення позову до держави в іноземному суді, як правило, неможливе, якщо тільки сама держава не погодилася на підпорядкування юрисдикції відповідної держави. Така згода може бути виражена індивідуальним актом, тобто має бути видано спе­ціальний акт стосовно даного випадку.

Правило про непред'явлення позову в суді до іноземної держави поширюється на всі категорії позовів, будь це позови, що заявляються безпосередньо державі (in personam — прямі позови), або непрямі позови (in rem), коли вимога пов'язана, наприклад, з майном, що належить державі. Типовим прикладом у цьому плані є вимоги з приводу державних морських або повітряних суден.

Імунітет від попередніх дій. Відповідно до цього імунітету суд, що розглядає приватноправовий спір за участю іноземної держави, не має права застосовувати будь-які заходи щодо попереднього забезпечення позову, оскільки вони мають примусовий характер. Часто заходи щодо забезпечення позову розглядаються і приймаються судом ще до порушення і слухання справи за участю держави. У будь-якому разі, якщо такі заходи стосуються держави та її власності (арешт державних рахунків в іноземних банках, опис майна, обмеження права держави користуватися своїм майном та ін.), то з огляду на імунітет вони є неприпустимими.

Імунітет від примусового виконання рішень іноземного суду. Відносно держави та її власності не можуть бути застосовані будь-які примусові заходи щодо виконання іноземного (арбітражного) рішення органами цієї або будь-якої іншої іноземної держави.

У ході багаторічної практики вироблено окремі винятки із цього правила, що дозволяють у разі відмови іноземної держави від виконання судового рішення застосовувати примусові засоби відносно власності останньої.

Однак, за загальним правилом, навіть якщо держава добровільно взяла участь в іноземному судовому процесі, рішення може бути виконане нею тільки добровільно. Іншими словами, для застосування заходів на виконання чи забезпечення судового рішення суд повинен отримати окрему згоду іноземної держави.

Імунітет власності держави означає правовий режим недоторканності власності, що знаходиться на території іноземної держави. Юридичним змістом даного виду імунітету є заборона звернення стягнення і примусового вилучення майна, що належить державі. Власність користується імунітетом незалежно від наявності судового розгляду. Вона користується імунітетом, навіть якщо перебуває у володінні особи, яка не має імунітету. Це зумовлює виділення питань власності як самостійного елемента змісту імунітету, що підтверджується судовою практикою. Наприклад, у рішенні англійського суду, що дістало визнання у світі, у справі судна «Cristina» (1938 р.) підкреслюється, що незалежно від того, є суверен стороною в процесі або ні, суди не можуть виносити рішення про захоплення або затримання власності, що йому належить або перебуває у його володінні чи під його контролем. На такій позиції ґрунтуються і міжнародно-правові акти.

Імунітет угод держави. Оскільки держава внаслідок імунітету вільна від примусових заходів щодо здійснення іноземних законів, адміністративних розпоряджень та ін., з цього випливає, що приватноправові відносини міжнародного характеру за участю держави, зокрема угоди, що укладаються державою з іноземними фізичними чи юридичними особами, повинні регулюватися правом цієї держави, якщо тільки самі сторони не домовляться про застосування іноземного права. Це правило давно вже склалося в іноземній судовій практиці і закріплено в міжнародних договорах.

Найбільш важливим підтвердженням цього є Вашингтонська конвенція про порядок розгляду інвестиційних спорів між державами та іноземними особами від 18 березня 1965 р., ратифікована Законом України від 16 березня 2000 р. «Про ратифікацію Конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами», згідно зі ст. 42 якого інвестиційний спір за участю держави розглядається на основі права, обраного сторонами; у разі відсутності такого вибору застосовується право держави, яка виступає стороною у спорі.