КУЛЬТУРА ФАХОВОГО МОВЛЕННЯ

2.1. Літературна мова. Мовна норма. Культура мови. Культура мовлення під час дискусії

2.2. Формування навичок і прийомів мислення. Види, форми, прийоми розумової діяльності. Основні закони риторики.

2.1. Літературна мова – це це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мов­ленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кож­на з них має й свої особливості, що пояснюється специфі­кою функціонування літературної мови в кожній із форм.

Писемна формалітературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна формалітературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспіль­ства.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І. П. Котляревський — автор перших великих художніх творів українською мовою («Енеїда», «На­талка Полтавка», «Москаль-чарівник»). Він першим вико­ристав народнорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мо­ви по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше «своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав під­валини для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови... У мові творів Шевченка знайшли глибоке відображення народнопоетична творчість, уснорозмовні форми народної мови»[1]. Традиції Т. Шевчен­ка у розвитку української літературної мови продовжували у своїй творчості І. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. Коцюбинський та інші письменники.

Українська літературна мова постійно розвивається і зба­гачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфу­ванням обов'язкових для всіх літературних норм.

Українська літературна мова як вища форма загальнона­родної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язкови­ми для всіх її носіїв. Унормованість — головна ознака літе­ратурної мови.

Функції мови. Мова виконує кілька функцій (від лат. functio — обов’язок, коло діяльності, призначення), життєво важливих для суспільства, окремих груп і кожної людини. Головними є комунікативна і мислетворча, а ряд інших (експресивна, пізнавальна, ідентифікаційна, номінативна, естетична тощо) є похідними від них.

Комунікативна функція (від лат. communicatio — спілкування) — функція спілкування.Мова й створена для того, щоб спілкуватися, а спілкування можливе лише в суспільстві.

Мислетворча функція мови — функція формування й формулювання думки. Мислення (думка) не тільки виражається словом, а й реалізується в ньому.

Експресивна функція полягає в тому, що мова є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини. Вона дає можливість перетворити внутрішнє, суб’єктивне у зовнішнє, об’єктивне, доступне для сприйняття.

Пізнавальна (або когнітивна, гносеологічна) функція мови полягає в кумуляції, накопиченні досвіду людства, у пізнанні нового, раніше невідомого. Мова є засобом пізнання світу. Людина, на відміну від тварини, користується не тільки індивідуальним досвідом, а й усім тим, чого досягли, що відкрили, втілили в життя її попередники та сучасники, тобто суспільним досвідом. Вона має два види пам’яті: емоційну і логічну. Людині ніколи не треба починати пізнання світу «з нуля». Досвід суспільства зафіксовано в мові, в її словниках, граматиці, фразеології, а за наявності письма — також у текстах. Пізнаючи мову, людина пізнає світ у баченні саме цієї мовної спільноти.

Номінативна функція - усе пізнане людиною одержує від неї свою назву і тільки так існує у свідомості. Цей процес називається лінгвілізацією — «омовленням» світу. Мовні одиниці, передусім слова, служать назвами предметів, процесів, якостей, понять ознак тощо. У назвах не лише зафіксовані певні реалії дійсності, адекватно пізнані людиною, але також її помилкові уявлення, ірреальні сутності, фантазії тощо.

Ідентифікаційна функція виявляється в часовому й у просторовому вимірах. Ми, сучасні українці, відчуваємо свою спільність і з пращурами, і з нащадками, і з тими, хто перебуває поряд, і з тими, хто в інших краях. Кожна людина має своєрідний індивідуальний мовний «портрет», мовний «паспорт», у якому відображено всі її національно-естетичні, соціальні, культурні, духовні, вікові та інші параметри. Лише для тих хто знає мову, вона є засобом спілкування,ідентифікації, ототожнення в межах певної спільноти. Для тих, хто її не знає зовсім або знає погано, вона може бути причиною роз'єднання, відокремлення,конфліктів і навіть ворожнечі.

Естетична функція мови полягає в тому, що мова є знаряддям і матеріалом створення культурних цінностей. Фольклор, художня література, театр, пісня існують завдяки мові.

Культуроносна функція мови постійно і виразно проявляється передусім у використанні носіями цієї мови: через мову відбувається засвоєння кожною людиною культури свого народу й духовних цінностей від покоління до покоління. Чим повніше, повнокровніше функціонує в суспільстві мова, тим надійніший цей духовний зв’язок поколінь, тим багатша духовність кожного наступного з них.

Мовна норма (лат. norma – правило, взірець) – закріплені в практиці зразкового використання мовні варіанти (в галузі вимови, слововживання, граматичних та інших мовних засобів), які найкраще і найповніше з числа співіснуючих виконують свою суспільну роль. .

Розрізняють різні типи норм:
- орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень),
- графічні (передача звуків на письмі),
- орфографічні ( правила написання слів),
- лексичні (слововживання),
- морфологічні (правильне вживання морфем),
- синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень),
- стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування),
- пунктуаційні (вживання розділових знаків).
Мовний стиль – це сукупність мовних засобів, вибір яких зумовлюють зміст, мета і ситуація мовлення.

Українська мова має розгалужену системі стилів, серед яких:
*розмовний,
* художній,
* науковий,
* публіцистичний,
* епістолярний,
* офіційно-діловий,
* конфесійний.

Офіційно-діловий стиль - це стиль, який задовільняє потреби писемного спілкування в суспільно-політичному, господарському житті, у ділових стосунках, у виробничій та іншій діяльності членів суспільства.
Це один із найдавніших стилів української мови: його ознаки знаходимо в документах 11-12 століття, в українських грамотах 14-15 століття.
Найважливішими рисами офіційно-ділового стилю є такі:
1) високий ступінь стандартизації мовних засобів, широке вживання типових мовних зворотів, наприклад: відповідно до ..., у зв’язку з тим, що ..., доводимо до Вашого відома... Сподіваємося на подальшу плідну співпрацю і т. ін.;
2) точність, послідовність і лаконічність викладу;
3) відсутність образності, емоційності, індивідуальних авторських рис;
4) наявність реквізитів, які мають певну черговість і постійне місце;
5) для чіткої організації текст ділиться на параграфи, пункти, підпункти;
6) лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні; відсутні діалектизми, жаргонізми, вигуки, частки, іменники з суфіксами суб’єктивної оцінки;
7) речення переважно прості, поширені, з прямим порядком слів; вставні слова, як правило, стоять на початку речень.

Офіційно-діловий стиль поділяється на підстилі:
1. Законодавчий (використовується в законодавчій сфері, обслуговує офіційно-ділові стосунки між державою і її громадянами; реалізується в текстах Конституції, законів, указів, статутів, постанов тощо);
2. Дипломатичний (використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури; реалізується в текстах конвенцій (міжнародних угод), комюніке (повідомлень), нот (звернень), протоколів, меморандумів (дипломатичних листів), договорів, заяв, ультиматумів (дипломатичних вимог);
3. Юридичний (використовується в юриспруденції (судочинство, дізнання, розслідування, арбітраж), обслуговує правові та конфліктні відносини; реалізується в текстах актів, позовних заяв, запитів, протоколів тощо);
4. Адміністративно-канцелярський (використовується в професійно-виробничій сфері, у діловодстві; реалізується в текстах заяв, ділових записок, службових листів, протоколів, розписок, доручень і т.д.).

Загальні вимоги до мовних засобів ділового мовлення

Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її зорієнтованості на основні риси бездоганного, зразкового мовлення. Щоб бути зразковим, мовлення має характеризуватися такими найважливішими ознаками:

правильністю, тобто відповідати літературним нормам, що діють у мовній системі (орфоепічним, орфографічним, лексичним, морфологічним, синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним);

змістовністю, яка передбачає глибоке осмислення теми і головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з наявною інформацією на дану тему; різнобічне та повне розкриття теми, уникнення зайвого;

послідовністю, тобто логічністю та лаконічністю думок;

багатством, яке передбачає використання різноманітних засобів вираження думок у рамках відповідного стилю, уникнення невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень;

точністю, яка великою мірою залежить від глибини знань та ерудиції особистості, а також від активного словникового запасу. Виражаючи власні думки, слід добирати слова, які найбільш відповідають висловлюваному змісту;

виразністю. Щоб мовлення було виразним, слід виділяти найважливіші місця свого висловлювання і виражати своє ставлення до предмета мовлення;

доречністю та доцільністю, яка залежить насамперед від того, наскільки повно і глибоко людина оцінює ситуацію спілкування, інтереси, стан, настрій адресата. При цьому треба уникати того, що могло б уразити, викликати роздратування у співбесідника, і вказувати на помилки співрозмовників у тактовній формі.

Отже, високу культуру мовлення людини визначає досконале володіння літературною мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності.
Типи мовлення – розповідь, опис, роздум.

► Розповідь - повідомлення про певні події, що відтворюються в часі. Загальна структура розповіді наступна: початок, розвиток, кінець події. Розповідь має деякі різновиди: повідомлення, оповідання, відповідь, найменування, перелік, оголошення.

► Опис – розповідь про властивості, ознаки певного предмета або явища. В ньому подається характеристика людини, предмету, явища природи шляхом перерахунку їх суттєвих ознак. Саме головне в описі – надати читачу повне, конкретне або цікаве уявлення про головний об’єкт. Описи бувають: пейзажні, портретні, інтер’єру, характеристики явищ, предметів, людини.

► Роздум – висловлювання про причини якостей, ознак, подій. У роздумі обов’язково присутні три частини: теза, докази, висновок. Чисті описи, роздуми, розповіді використовуються рідко. У текстах найчастіше зустрічається, що описи входять до змісту розповіді або зв’язані з роздумом, або роздум може доповнювати розповідь.

Культура мови — дотримання усталених мовних нормусної і писемної літ. мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування. Це необхідно знати при проведенні дискусії.

Культура мовлення — це система вимог, регламентацій стосовно вживання мови в мовленнєвій діяльності (усній чи писемній).

Культурою мови називають дотримання усталених мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування1.

Головним завдання культури мови є:

• виховання навичок літературного спілкування;

• пропаганда й засвоєння літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови;

• у вимові та наголошуванні;

• неприйняття спотвореної мови, або суржику.

Людина з низькою культурою мовлення порушує правила слововживання, граматики, вимови та наголошення, написання.

Якщо ж людина володіє культурою мовлення, то про неї кажуть, що це людина розвинутого інтелекту і високої загальної культури.

У чому ж виявляється культура мовлення?

Насамперед, у таких аспектах, як нормативність, адекватність, естетичність, поліфункціональність мовлення.

Нормативність — це дотримання правил усного та писемного мовлення: правильне наголошування, інтонування, слововживання, будова речень, діалогу, тексту, це дотримання загальноприйнятих стандартів. Наше завдання — розвинути в собі здатність оптимального вибору мовних засобів відповідно до предмета розмови.

Культура мовлення суспільства — це чи не найяскравіший показник стану його моральності, духовності, культури взагалі. Словесний бруд, що заполонив мовлення наших співгромадян, мовленнєвий примітивізм, вульгарщина — тривожні симптоми духовного нездоров'я народу.

Звичайно, основною комунікативною якістю мовлення є правильність — об'ємна і складна ділянка культури мовлення. Щоб говорити правильно, потрібно досконало володіти нормами літературної мови (норма — це загальноприйнятий звичай вимовляти, змінювати, записувати слово, будувати речення, текст відповідно до стилю мовлення). Правильне мовлення передбачає користування усіма мовними правилами, уміння будувати висловлювання, що відповідає обраному типу і стилю.

Як досягти високої культури мовлення, виразності й багатства індивідуальної мови?

Поради:

• виробіть стійкі навички мовленнєвого самоконтролю і самоаналізу;

• не говоріть квапливо — без пауз, "ковтаючи" слова;

• частіше "заглядайте у словник" (М. Рильський), правопис, посібники зі стилістики тощо;

• постійно збагачуйте свій інтелект, удосконалюйте мислення, бо немає думки — немає мови;

• постійно збагачуйте себе новими мовними засобами зі сфери професійного мовлення свого і близьких фахів;

• вивчайте мовлення майстрів слова;

• читайте хоч би періодично українську класичну і сучасну літературу та публіцистику, пресу з тим, щоб мати "на слуху" рівень розвитку сучасної української літературної мови;

• постійно будьте уважними до своєї мови і мови найближчих осіб, колег, дбайте про автоматизм гарного мовлення;

• сприймайте мову як свою людинолюбну сутність, як картину світу, як порадника і помічника в суспільному житті;

• оволодівайте жанрами, видами писемного мовлення, зокрема ділового мовлення;

• привчайте себе до системного запису власних думок та спостережень, щоденникових записів, сімейної хроніки тощо;

• виробіть звичку читання "з олівцем у руках";

• жоден цікавий і вартісний вираз не повинен бути втрачений для вас.

Кожна людина повинна дбати про культуру свого мовлення.

Культура мовлення під час дискусії

Наше життя так чи інакше містить різні форми прояву суперечок та дискусій. Особливе значення мають професійні дискусії, які мають призводити до вирішення певних професійних питань і т.п. У зв’язку з цим виникає питання правильного ведення дискусій. Це в першу чергу стосується психології ведення дискусії, логічної та мовної культури дискусій.
Основні правила дискусії.
1. Всі відкрито висловлюють свої думки.
2. Всі точки зору повинні поважатися.
3. Слухайте інших не перебиваючи.
4. Не говоріть занадто довго та занадто часто.
5. Водночас говорить лише одна особа.
6. Дотримуйтесь позитивних ідей та стосунків.
7. Не критикуйте себе та інших.
8. Незгоди й конфлікти відносно ідей не повинні бути направлені на конкретну особу.
Примітки:
1. Дуже важливо, щоб всі погодились з кожним пунктом правил, “ратифікували” їх. Це дозволить далі посилатися на ці правила як на “закон поведінки” під час дискусій.
2. Зауваження щодо порушень не повинні бути брутальними або образливими. Можуть бути застосовані будь-які форми.
3. Перелік правил не є сталим і непорушним. Учасники можуть змінювати та доповнювати його. Але важливо написати його разом. Це спочатку створить атмосферу спільних зусиль, а не накинутих настанов.

Пам’ятка

· Уважно послухай опонента.

· Спочатку знайди протиріччя в його міркуваннях, потім викладай свої міркування.

· Пам'ятай, що доказом і кращим способом спростування є точні і безперечні факти.

· Не забувай, що крім фактів існують способи їх пояснення.

· Говорити по черзі, а не всім одночасно.

· Не перебивати того, хто говорить.

· Критикувати ідеї, а не особу, що їх висловила.

· Поважати всі висловлені думки.

· Не змінювати тему дискусії.

· Намагатися заохочувати до участі в дискусії інших.

Дискусія повинна бути проблемною. Світовий педагогічний досвід накопичив низку прийомів організації обміну думок, які є згорнутими формами дискусії. До них належать:

- "круглий стіл": бесіда, у якій на рівних бере участь невелика група людей (до 5 чоловік), відбувається обмін думками з "аудиторією";

- "засідання експертної групи" ("панельна дискусія"): спільне обговорення висунутої проблеми учасниками групи (4-5 чоловік із визначеним заздалегідь головою) та обговорення доповіді (досить стислої, у якій кожен доповідач висловлює свою позицію);

- "форум": обговорення, що нагадує "засідання експертної групи", у ході якого ця група обмінюється думками з "аудиторією";

- "дебати": формалізоване обговорення, яке побудоване на основі виступів учасників-представників двох протилежних команд-суперників та заперечень до цих виступів. Варіантами такого обговорення є "британські дебати", що нагадують процедуру обговорення проблемних питань у Британському парламенті;

- "засідання суду": обговорення, що імітує слухання справи у суді, на якому розподіляються чітко ролі всіх учасників.

2.2. Формування навичок і прийомів мислення.

Дослідження процесів комунікації свідчать, що понад 70% активного дня люди проводять у спілкуванні. При цьому при­близно 42% цього часу відводять слуханню, 32% — мовленню, 15% — читанню і 11% — писанню. Тобто людина у повсяк­денному житті слухає більше, ніж говорить. Слухання — це цілеспрямована, організована діяльність людини в комунікації. Елементами слухання є сприйняття слухом, уважність, розу­міння, запам'ятовування.

Сприйняття слухом — це перший етап слухання, фізіологіч­ний процес відбору фізіологічних подразників: адресат виокрем­лює звуки мовлення, розрізнює їх, упізнає слова, речення, значен­ня слів і повідомлень. Швидкість людського мовлення 100—150 слів на хвилину, а здатність сприйняття і розуміння — 400—500 слів на хвилину, тобто потенціал сприйняття значно більший.

Уважність — явище психологічне, відбір потрібних звуко­вих сигналів. Складовими уважності є мінімальний поріг сприйняття (все, що людина може фізично спри­йняти), рівні зацікавленості та мотивації. Експериментально встановлено: чим нижчий рівень індиві­дуальної зацікавленості й мотивації учасників спілкування, тим нижчий їхній поріг сприйняття.

Розуміння (інтерпретація) — це надання особою почутим словам, повідомленням, текстам певних значень, смислів.

Інтерпретація повідомлень адресатом спирається на розумін­ня граматики, лексики, інших мовних елементів; розпізнавання і розуміння устремлінь, бажань мовця; орієнтацію у вислов­ленні, жанрі мовлення, в контексті і ситуації спілкування.

Запам'ятовування — це процес зберігання інформації з метою пізнішого її використання. Запам'ятовування буває короткотривалим, коли запам'ятовують у ході розмови попередні аргументи, цифри, факти, і довготривалим, яке сприяє збереженню в пам'яті важливих подій, вчинків.

За даними досліджень психологів, відразу після почутої інформації людина запам'ятовує лише 50%, через вісім годин — 35%, за два місяці — заледве 25%. Ці 25% і називаються осадовою інформацією.

Є чотири типи слухання:

1) слухання заради задоволення (музика, матч, вистава);

2) уважне, вдумливе (лекції, новини, інструкції);

3) критичне (у разі невпевненості у достовірності інформації);

4) емфатичне, тобто співчутливе (коли слухач прагне увійти в ситуацію мовця, сприймає слова крізь призму його досвіду, почуттів).

Загалом, сприйняття мовлення (слухання і розуміння) має ве­лике значення для міжособистісного спілкування

Види, форми, прийоми розумової діяльності.

Мовленнєва діяльність охоплює чотири види: аудіювання (слухання — розуміння), читання, говоріння і письмо. Аудіювання та читання є рецептивними видами мовлен­нєвої діяльності, говоріння й письмо — п р о д у к т и в н и м и.

Аудіювання — це такий вид мовленнєвої діяльності, під час якого людина одночасно сприймає усне мовлення й аналізує його. Аудіювання є основою спілкування. Для багатьох про­фесій уміння сприймати — розуміти усне мовлення необхідне у процесі виконання службових обов'язків. Необхідне воно і школярам та студентам, бо допомагає добре засвоїти матеріал. У природній ситуації спілкування співрозмовники вдаються до продуктивного аудіювання, яке одноразове, не повторюється. Репродуктивне аудіювання передбачає повторюваність усної інформації (наприклад, при написанні переказу вчитель читає текст 2—3 рази).

Сприймати усно передавану інформацію потрібно ціле­спрямовано: глобально, докладно або критично. Г л о б а л ь н е, або ознайомлювальне, аудіювання вимагає від слухача загаль­ного охоплення змісту повідомлення, уміння визначати тему, основну думку повідомлення, ділити його на смислові частини, розрізняти композиційні елементи.

Д о к л а д н е аудіювання передбачає якнайповніше спри­ймання змісту повідомлення, усвідомлення деталей змісту, кожного з його елементів.

К р и т и ч н е аудіювання, ґрунтуючись на глобальному і докладному, вимагає висловлення власної думки з приводу почу­того, мотивованої оцінки сприйнятого твердження, критичного осмислення сприйнятого на слух. Цей вид аудіювання практику­ють під час переказу тексту з творчим завданням

Основні закони риторики.

Риторика— це теорія ораторського мистецтва, наука і водно­час мистецтво переконуючої комунікації, що становить фундамент професіоналізму представників багатьох гуманітарних фахів: полі­тика, вчителя, журналіста, юриста, менеджера.

Різновиди усних публічних виступів можна показати у вигляді таблиці:

Навчальний курс риторики складається з таких частин:

істо­рія риторики (досліджує місце риторики серед інших наук, основні види і жанри ораторського мистецтва, етапи зародження і розвитку риторики в історії людства (Давня Греція, Давній Рим, становлен­ня слов'янського ораторського Мистецтва, сучасні риторичні шко­ли);

теоретична риторика (предметом її вивчення є закони рито­рики: концептуальний, закон моделювання аудиторії, стратегічний, тактичний, мовленнєвий, закон безпосереднього спілкування, сис­темно-аналітичний закон);

практична риторика (розглядає пред­мет і зміст усного публічного виступу, текст виступу, образ оратора, логічну культуру оратора, мовленнєву культуру оратора, компози­цію і стиль виступу, психологію аудиторії, взаємодію оратора та аудиторії, спілкування з аудиторією як творчий процес, полемічне мистецтво оратора тощо).

Мистецтво ритора (оратора) полягає в його володінні усним словом як засобом впливу на слухачів. Воно ґрунтується на куль­турі мислення, глибокій і різносторонній освіченості, засвоєнні до­свіду найкращих ораторів минулого і ораторів сучасних, бездоган­ному знанні мови і досконалому володінні мовленням, а також на оволодінні культурою; спілкування. Оратор має бути наділений розумом, ерудицією, даром слова; певним рівнем майстерності, бути комунікабельним. Сьогодні, коли суспільство живе в умовах девальвації слова, особливо важливим є особиста порядність оратора, безкомпромісність, щирість, спроможність обстоювати власні гляди, вміння зрозуміти проблеми людей, до яких він звертається.

Риторика, як і філософія та логіка, належить до класичних наук, які з найдавніших часів були основоположними загальноосвітніми дисциплінами. Мистецтво риторики було відомим в Стародавньому Єгипті, Індії та Китаї, проте справжньою батьківщиною красномовства вважають Стародавню Грецію.

Риторика була вагомою складовою частиною суспільного життя Давньої Греції. Як і епос, драма, музика, скульптура й архітектура, вона вважалась мистецтвом, творчістю, її називали «цариці всіх мистецтв».

За стародавніх часів риторику поділяли на три галузі: судова риторика, риторика політична, урочиста риторика.

Античні ритори виступали на політичних зібраннях, форум та судових процесах. Найпершу теорію риторики створили V ст.н.е. в Сіракузах. Найвидатнішим ритором був Георгій, який удосконаливши теорію ораторського мистецтва, познайомив з нею. Він зумів перетворити риторику на мистецтво, яке силою впливу зрівнялося з поезією.

Найславетнішим ритором Стародавньої Греції був, Демосфен (384—322 pp.

до н. е.). Сучасники зазначали, що силу Демосфенового слова можна порівняти хіба що з вихором чи блискавкою.

До нас дійшло понад 60 промов і листів Демосфена. Найвідомішими є його політичні промови, виголошені проти македонського царя Філіпа, який намагався позбавити Афіни самостійності Демосфен, будучи вождем антимакедонської партії, боровся проти керівника македонської партії Есхіна. Дійшло до судової справи.; яка стала визначною подією для тодішньої Греції. Есхін та Демос фен зустрілися в суді. Промови обох ораторів — яскраві зразк політичних виступів.

На Демосфенових промовах вчилися цілі покоління античних ораторів. Його промови брав за зразок один з найславетніших давньо­римських ораторів Цицерон (106—42 pp. до н. е), якого вважають батьком риторики. Ідеальним оратором сам Цицерон вважав люди­ну високої культури, яка знає історію, філософію, літературу, юрис­пруденцію, може владарювати над аудиторією, вміючи примусити людей сміятися й плакати. Запорукою успіху ритора Цицерон вва­жав, освіту та природний дар. У своїх трактатах про ораторське мистецтво Цицерон зазначав, що ритор має бути патріотом, грома­дянином, який живе ідеалами держави й народу..

Найпершу промову Цицерон проголосив у 25 років, останню — на 63-му році життя (у рік смерті). Усього виголосив понад 100 про­мов, тексти 57 з них збереглися до нашого часу.

Видатними риторами були давні філософи Аристотель (384—322 pp. до н. е.) та Платон (428—348 pp. до н.е.).

Найвідомішими ораторами Київської Русі були перший Київський митрополит Іларіон та Кирило Туровський (обидва жили в ХІст.).

Найвідомішою проповіддю митрополита Іларіона є «Слово про закон і благодать», де стверджено визначну, роль Київської Русі та обстоюється її право на самостійність. Проповідь відзначається ви­нятковою глибиною думки, образністю та емоційністю.

Кирило Туровський — автор багатьох піднесених величальних промов.

Найперша російська «Риторика» була створена невідомим автором 1620 року. Текст дійшов до нас у 36 списках. Цей твір є перекладом латинської риторики німецького вченого Меланатона, проте текст було пристосовано до потреб російської освіти. Вона стала підґрунтям для дальшого розвитку східнослов'янського красномовства.

У XVII—XVIII ст. курс риторики викладався у Києво-Могилянській академії, яка будучи глибоко національним навчальним закладом, орієнтувалася на найпрогресивніші здобутки кращих єв­ропейських університетів. До наших днів дійшли описи 183 підруч­ників риторики, 127 з яких було складено в академії. Ім'я академії прославили такі видатні ритори, як Григорій Сковорода, Феофан Прокопович, Михайло Ломоносов.

Необхідність відновлення національних риторичних тради­цій спричинена тим, що нині виникла якнайгостріша потреба в осо­бистостях, які можуть самостійно мислити, переконувати, спону­кати й скеровувати співгромадян до поступу до істини, добра і краси. Сьогодні ми розуміємо риторику як науку, спроможну віді­грати роль синтезатора багатьох наук, спрямованих на розвиток мовної особистості: педагогіки, соціолінгвістики, психолінгвістики» соціальної й особистісної психології, методики викладання мови, стилістики, культури мовлення, лінгвістики тексту тощо.

Відновлення статусу риторики Як науки і навчальної дисцип­ліни має стати визначним кроком на шляху до творення демокра­тичного, високоцивілізованого суспільства.