Наступний. Подальший

Слово наступний вживається лише з конкретним поняттям: наступна зупинка, наступний тиждень. На означення абстрактного поняття вживається слово подальший: подальше життя, подальша доля.

Скасувати. Відмінити

У сучасній офіційно-діловій мові вживаються обидва слова. Скасувати - вживається у словосполученнях: скасувати - рішення суду, указ, постанову, договір, закон (у значенні анулювати).

Відмінити - вживається зі словами: відмінити збори, конференцію, лекцію (у значенні перенести на інший день, а не ліквідувати).

5. НОРМАТИВНІСТЬ І ПРАВИЛЬНІСТЬ ФАХОВОГО МОВЛЕННЯ

5.1.Орфографічні та орфоепічні норми сучасної української літературної мови. Орфографічні та орфоепічні словники

5.2.Морфологічні норми сучасної української літературної мови, варіанти норм

5.3.Синтаксичні норми сучасної літературної мови у професійному спілкуванні.

5.1. Орфографічні та орфоепічні норми сучасної української літературної мови. Орфографічні та орфоепічні словники

Мовна норма – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, закріплених у процесі суспільної комунікації. Види мовних норм: орфоепічні, акцентуаційні, графічні, орфографічні, лексичні, морфологічні, синтаксичні, пунктуаційні, стилістичні.
Орфоепічні норми регулюють правильність вимови звуків і звукосполучень. Основні правила української орфоепії. 1.Голосні звуки [е], [и] в ненаголошених позиціях звучать з наближенням [е] до [и], [и] до [е]. 2.Специфічною рисою української орфоепії є тверда вимова губних звуків [б], [п], [в], [м], [ф]. 3.Твердо вимовляються всі шиплячі звуки. 4.В українській мові відсутнє акання: голосний [о] не вимовляється з наближенням до [а]. 5. Звуки [дз], [дж] вимовляються злито, як один звук.

Акцентуаційні норми – загальноприйняті правила наголошування слів. Розділ мовознавства, який вивчає наголос, називається акцентологією. Часто ці норми розглядають у межах орфоепії.

Орфографічні норми регулюють правильність написання слів згідно з чинним правописом. 1990 року вийшов друком новий варіант “Українського правопису” – третє видання, а 1993 року – четверте видання, виправлене й доповнене. У цих виданнях сталося чимало істотних змін. До української абетки повернуто літеру “Ґ ґ”, яка позначає дзвінкий проривний приголосний – звукову пару до задньоязичного “К к”. За допомогою звука (й букви) “Ґ” розрізняються зовсім відмінні слова: ґрати (міцна решітка) – грати (дієслово), ґніт (нитяне осердя свічки) – гніт (гноблення), ґуля (набряк від удару) – гуля (дитяче - голубок). Ця буква сприяє й точнішому фонетичному відтворенню іноземних імен і запозичень, хоча нею не слід зловживати (наприклад, запозичення з грецької мови, де існує фрикативний “г”, подібний до українського, необхідно писати саме так: географія, геліоцентричний). Впровадження в життя комп’ютерів і викликана цим необхідність уніфікації азбуки слов’янських народів зумовила зміну місця в нашій абетці м’якого знака “Ь” – з останнього на третє місце від кінця “Ь, Ю, Я”. За новим правописом назви церковних книг не беруться в лапки (Біблія, Коран, Євангеліє, Псалтир, Соборні Послання), а з великої літери пишуться такі слова, як Бог (але боги), Святий Дух, Син Божий, Свята Матір, а також назви релігійних свят і відзначень: Різдво, Пасха (Великдень), Трійця, Благовіщення, Покрова, Масниця, Теплого Олексія тощо. Значно спрощено написання складних іменників з пів- (у значенні половина). Разом пишемо, якщо наступна частина складного слова – загальна назва; дефіс ставимо, коли твірна основа – власна назва: півметра, півмиски, півозера, але пів-Києва, пів-Азії, пів-Єрусалима, пів-Галактики; перед літерами я, ю, є, ї за загальним правилом ставиться апостроф: пів’ями, пів’юрти, пів’єпархії, пів’їдальні. Чимало змін сталося в правописі слів іншомовного походження. Запозичені слова з часом вростають у національний ґрунт, зазнають впливу нашої вимови, і правопис повинен реагувати на подібні зміни. У загальних назвах, у словах іншомовного походження приголосні не подвоюються (апарат, редколегія, маса, клас, програма), бо подвоєння не відчутне в українській мові, але за попереднім правописом з цього правила було багато винятків. Тепер подвоєння залишено в окремих словах, де воно виразно чується: тонна, ванна, манна, брутто, нетто, вілла, пенні. Без подвоєння писатимуться слова, які раніше належали до винятків: бароко, інтермецо, лібрето, фортисимо, піанісимо, піцикато, стакато, фіни. У деяких словах подвоєння і неподвоєння літер вказує на відмінне значення слів: бонни – бони (учительки іноземки та паперові гроші), білль – біль (законопроект та страждання), булла – була (папська грамота і дієслово), дурра – дура (рослина і лайка). У власних назвах і словах, похідних від них, подвоєння приголосних зберігається: Марокко - марокканець, Ніцца - ніцціанський, Шіллер - шіллерівський, Калькутта - калькуттський, Андорра - андоррський. Також подвоєння відбувається при збігові однакових приголосних префікса та кореня: контрреволюція, імміграція, ірраціональний, сюрреалізм, апперцепція. Значних змін зазнало правило дев’ятки. Літера и пишеться у географічних назвах після приголосних дж, ж, ч, ш, щ, ц перед наступним приголосним: Алжир, Вашингтон, Вірджинія, Гемпшир, Жиронда, Йоркшир, Лейпциг, Сан-Франциско, Циндао, Чикаго, Чилі, але перед голосним і в кінці слова пишеться і: Віші, Шіофок. И пишеться й у деяких загальних назвах, які належали до винятків: бравісимо, фортисимо, піанісимо (було бравіссімо, фортіссімо, піаніссімо). Шиплячий ж в українській мові в основному твердий, тому вирішено писати журі (замість жюрі), Жуль Верн (замість Жюль Верн), а також парфумерія (заміст парфюмерія), бо парфуми. За традицією у запозичених словах збережено подвійну йотацію, наприклад: Малайя, Савойя, Гавайя, Фейєрбах, Гойя, фойє, майя (народність), але в словах конвеєр і феєрверк її знято, бо ці слова стали “своїми” і вимовляються за нормами української мови. Це саме можна сказати й про російські прізвища із спільним коренем, де в українській мові ставиться апостроф: В’яземський, П’ятаков, Пом’яловський, В’яльцев, Рум’янцев (у російській мові Вяземский, Пятаков, Помяловский, Вяльцев, Румянцев), але Ляпунов, Рюмін. За новим правилом розширено випадки вживання закінчення -у, -ю в іменниках другої відміни чоловічого роду, зокрема, -у пишемо: у збірних іменниках: березняку, вишняку, чагарнику, каталогу, уривку, абзацу, та в назві міста Кривого Рогу (було -а). Дещо спрощено чергування приголосних при творенні прикметників від географічних назв за допомогою суфікса -ськ. Так, подібно до слів Волга – волзький, Запоріжжя – запорізький пишемо й вимовляємо: Гаага - гаазький,

Орфографічні правила, як складова частина системи письмових норм літературної мови, єдині для всіх, хто користується даною мовою. Єдність і обов'язковість орфографії для всіх полегшує спілкування людей за допомогою літературної мови, дієвіше, ефективніше сприяє піднесенню мовної культури народу. В основі орфографії лежить графіка; водночас вона ґрунтується на певних принципах, які зумовлені фонетичною і граматичною будовою мови й віддзеркалюють шляхи формування та розвитку її правописної системи. Сучасна орфографія вибудована на двох основних принципах — фонетичному й морфологічному. Певне застосування має також і смисловий, або семантично- диференційний, принцип письма. Так, за смисловим розрізненням слів уживаємо велику й малу літеру, наприклад: Тиґр — річка й тиґр — звір Примор 'я — регіон і примор 'я — місцина біля моря Комар — прізвище й комар — комаха Поділ — назва району й поділ — низина та поділ — дія; написання слів разом, окремо і з дефісом, наприклад: проте — сполучник і про те — прийм. із займ., насторожі — присл. і на сторожі — прийм. з ім., по-вашому — присл. і по вашому — прийм. із займ.

5.2.Морфологічні норми сучасної української літературної мови, варіанти норм

Основними поняттями морфології є: граматичне значення, граматична форма, граматична категорія та частини мови. Як наука про форми морфологія вивчає засоби вираження граматичних значень слів і форми словозміни (іменника, прикметника, числівника, займенника, дієслова) та функціональне призначення самостійних і службових слів.

Однією з визначальних ознак культури писемного та усного спілкування є граматична правильність, тобто дотримання унормованих правил змінювання слів та їх творення, побудови словосполучень і речень.

Кожній повнозначній змінюваній частині мови – іменнику, прикметнику, числівнику, займеннику, дієслову властива певна, чітко встановлена система словозміни, якої слід обов’язково дотримуватися.

Частини мови – це слова, що характеризуються спільними лексичними ознаками, властивими їм граматичними категоріями, синтаксичними функціями і засобами словотвору.

Частини мови за основним значенням і граматичними формами поділяються на самостійні та службові. Слова, які мають лексичне і граматичне значення, виступають членами речення й утворюють речення, а також називають предмети, поняття, прикмети, якість, кількість, порядок дії й стани – називаються повнозначними (самостійними):

- іменник,

- прикметник,

- числівник,

- займенник,

- прислівник,

- дієслово.

У стилістичному плані морфологія використовується на підставі наявності в ній близьких за значенням і функціями явищ. При стилістичному використанні фактів морфології слід мати на увазі два моменти: різну частотність уживання окремих форм у тому чи іншому функціональному стилі і зв’язки значень певних форм з даним функціональним стилем.

Слід розглядати такі морфологічні засоби: категорія роду, категорія числа, власні й загальні назви, ступені порівняння, стягнені й нестягнені форми, дієслівні категорії та інші.

Прикметники – це слова, що вказують на ознаку предмета і відповідають на запитання який? Яка? Яке? Чий? Чия? Чиє? Прикметники змінюються за родами, числами, відмінками; виражають різноманітні ознаки й властивості предметів: якість, розмір, смак, матеріал, колір, належність, зовнішні ознаки, внутрішні властивості, відношення до часу, відношення до місця. За значенням та граматичними властивостями прикметники поділяються на три групи:

Якісні – називають ознаки, властиві предмету більшою або меншою мірою: холодний – холодніший – найхолодніший.

Відносні – називають ознаки предмета за його відношенням до інших предметів, дій, обставин: телефонний дзвінок, завтрашній день.

Присвійні – вказують на приналежність предмета людині (тварині) і відповідають на питання чий? Чия? Чиє?: братів автомобіль, батькова фірма.

Якісні прикметники мають два ступені порівняння: вищий і найвищий.

В українській мові прикметники мають повну (відмінювану) і коротку (невідмінювану) форму.

Також розрізняють дві групи: тверду і м’яку

У діловому мовленні можуть виникнути труднощі у використанні ступенів порівняння, оскільки тут частіше вживані аналітичні форми: більш вичерпний, найбільш повний.

Творення ступенів порівняння

Особливості використання прикметників у ділових паперах

1. Перевага надається прикметникам книжного походження: автобіографічний, балансовий, валютний, еквівалентний, маршрутний, нейтральний, парламентський та ін.

Отже, треба уникати вживання прикметників із розмовної, зниженої лексики, двозначним змістом, суфіксами збільшеності, зменшеності й пестливого забарвлення, стягнених повних та усічених форм, замінюючи їх однозначними, неемоційними прикметниками або розгорнутими пояснювальними конструкціями з інших частин мови.

2. У значенні – особа, група осіб, організація, яка представляється в певному відношенні іншій особі, особам, організації. Поєднується зі словами: договір, угода, домовленість, співробітництво, відносини, зв’язки, переговори.

3. У формах місцевого відмінка однини чоловічого та середнього роду слід використовувати закінчення –ому: на попередньому з’їзді, на старому обладнанні.

4. Замість розмовної форми треба користуватися конкретним визначенням: великий, більший за; надзвичайно довгу.

5. Уникають уживання присвійних прикметників, замінюючи їх іменниками або відповідними прикметниковими формами. Якщо потрібне точне означення, іменник-прізвище (посада, звання тощо) ставлять у родовому відмінку, це стосується тих випадків, коли є кілька однорідних членів: досягнення студента або студентські досягнення, розпорядження директора, а не студентові досягнення, директорові розпорядження.

Але усталеним є вживання присвійних прикметників:

А) у термінологічних словосполученнях: адамове яблуко, сигма-функція,карданова передача, кесарів розтин;

Б) у крилатих висловах: езопівська мова, дамоклів меч, аріаднина нитка;

6. Уникають уживання прикметників, що походять від географічних назв з додатковим роз’яснюючим іменником: житель м. Біла Церква, адреса в м. Ясинувата, а не білоцерківський житель, ясинуватська адреса.

Але усталеним є вживання подібних прикметників, які означають географічні назви, що походять:

А) від топонімів та інших географічних назв: Донецька область, Київський проспект, Дніпровський лиман.

Б) від імен, прізвищ чи псевдонімів: селище Гоголеве, Баренцове море.

7. Прикметник узгоджується з іменником на означення певних професій, посад та звань жінок лише в чоловічому роді: старший викладач, досвідчений інженер, непрофесійний водій, новий професор, винахідливий капітан.

8. Усі прикметники (у ролі означень), що вживаються у сполуках із числівниками два, три, чотири стоять у називному та знахідному відмінках множини й мають переважно закінчення –і, а не –их. Це ж стосується і прикметника останній із числівником п’ять і більше: два нестандартні вироби, чотири великі контейнери, за останні вісімдесят років.

9. Для визначення часу за роком треба вживати відповідні прикметники в родовому відмінку без прийменника у(в) або ж прислівник: торік, позаторік, а не у минулому році, у позаминулому році.

10. Треба слідкувати за узгодженням прикметникових закінчень з іменниками на позначення невизначеної кількості однорідних предметів, що існують у певній сукупності: медичне приладдя, величезне каміння, пошкоджене коріння, рідке пруття, кучеряве волосся.

Займенник лише вказує на предмети, ознаки та кількість, але не називає їх. Займенники в мові вживаються часто для того, щоб уникнути повторення тих самих слів. При цьому їхню форму треба обов’язково узгоджувати з родом і числом іменників, замість яких ці займенники вжито. Правильно вжиті займенники допомагають пов’язати речення в тексті.

За значенням займенники поділяються на дев’ять розрядів:

1) особові – указують на особи: я, ми (1-а особа), ти, ви (2-а особа), він, вона, воно, вони (3-я особа);

2) зворотний себе – указує на ту особу, яка виконує дію;

3) присвійні – указують на належність предмета 1-й особі: мій, наш; 2-й особі: твій, ваш; 3-й особі множини: їхній; особі, яка виконує дію – свій; на належність предмета 3-й особі однини указують особові займенники в родовому відмінку – його, її;

4) вказівні – указують на предмет: цей, той (оцей, отой); на ознаку: такий (отакий); на кількість: стільки;

5) означальні – весь (ввесь, увесь), всякий (усякий), кожний, інший, сам, самий;

6) питальні – являють собою запитання до іменника: хто? що?; до прикметника: який? чий?; до числівника: скільки? котрий?;

7) відносні – ті, що й питальні, але вживаються для приєднання підрядних речень до головних: Благословен же той, хто від грози не никне, і пісня, що летить до радісних небес (В.Сосюра);

8) Неозначені – утворюються від питальних за допомогою часток аби-, де-, ось- (пишуться разом)та хтозна-, казна-, бозна-, будь-, -небудь, невідь- (пишуться через дефіс): абиякий, дехто, щось, хтозна-скільки, казна-яка, бозна-що, будь-що, котрий-небудь, невідь-скільки та ін.;

9) Заперечні – утворюються від питальних за допомогою частки ні- (пишуться разом): ніхто, ніщо, ніякий, нічий, ніскільки, нікотрий.

У неозначених і заперечних займенниках, якщо в них між часткою й займенником є прийменник, усі частини пишуться окремо: у декого – де в кого, абиким – аби з ким, до будь-кого – будь до кого, про ніщо – ні про що, нікого – ні від кого, дечим – де з чим.

Особливості використання займенників у ділових паперах

1. Слід уникати використання займенників (якщо можна) або в їх значенні вживати інші частини мови (особливо в автобіографії, заяві, службових записках).