Варіативність фольклорного наративу

Явище варіативності як наслідок розгортання фольклорного наративу має глибинну особистісну природу. Ю. Лотман зазначав: «Ми виходимо з… припущення, що індивідуальні відмінності (і нашаровані на них групові відмінності культурно-психологічного плану) належать до самої основи буття людини як культурно-семіотичного об’єкта. Саме варіативність людської особистості, яка розвивається й стимулюється усією історією культури, лежить в основі багатьох комунікативних і культурних дій людини» [212; 43]. Ці висновки свідчать про те, що «антропологія підійшла до продуктивнішої концепції людини, концепції, яка бере до уваги культуру та її варіативність, а не списує її з рахунку як примху або забобони…» [82; 47].У статті «Текстура, текст та контекст» (1964) американський учений А. Дандес закцентував увагу фольклористів на необхідності визначення фольклору та фольклорних жанрів шляхом аналізу певного твору на трьох рівнях одночасно: «Все – текстура, текст та контекст повинні бути зафіксовані» [392;31]. Під текстурою він розуміє аналіз лінгвістичний. Текст, за визначенням науковця, – одиничне відтворення певного твору, версія одного виконання пісні, казки тощо (у російській та вітчизняній фольклористиці використовується термін «варіант», але А. Дандес поділяє позиції братів Грімм, які вважали непридатним цей термін та наполягали на використанні терміну «версія» для визначення одиничного виконання). Контекст певної фольклорної одиниці, за А. Дандесом, – це специфічна соціальна ситуація, у якій ця одиниця актуалізується. Учений наполягає, що лише «знання контексту може з’ясувати варіативність тексту та текстури... Контекст – вирішальний фактор» [392; 27,29]. Він також відзначає, що без знання мінімального контексту – віку та соціального походження інформантів, тексти будуть не такими вартісними.

У теорії фольклору К. Чистов виділив дві концепції варіативності. Згідно з першою, варіативність – шкідливе, руйнівне явище, яке дослідник повинен ігнорувати, щоб успішно реконструювати пратексти. Друга концепція, яку ми поділяємо, полягає в тому, що фольклор – явище динамічне; його специфікою є поєднання стабільності та варіативності [357; 127-128]. Варіативність – це спосіб існування традиції, акти відтворення текстів – наративні акти одночасно є актами їхнього творення. Тому варіювання, як і стабілізація, повинно розглядатися й стосовно наративної комунікативної системи, яка забезпечує функціонування фольклору. Вивчення залежності варіювання текстів від оповідача-транслятора, форми розгортання наративу, ситуативного контексту трансмісії є цікавою й недостатньо дослідженою дотепер галуззю фольклористики.

У фольклористиці визнаються три форми варіативності: варіація, варіант і версія. Варіацією прийнято називати конкретний текст, що належить до певного жанру; специфіка варіацій виявляється у межах мотифеми, але в сталих текстових формулах. Варіантами вважаються тексти, ідентичні в ідейно-художньому плані, але із сюжетно-змістовими відмінностями, які проявляються у межах мотивів у вигляді імпровізацій, інновацій. Тобто, проблема варіанту зводиться до характеру передавання та сприймання тексту, відтак – до наративної специфіки: «Кожний фольклорний твір побутує в множині варіантів – їх стільки, скільки співців, оповідачів» [8; 54]. Російський учений В. Гацак, слідом за Д. Ортутаєм, який проголосив свого часу: «Твір – один, варіанти незчисленні»[77; 5], стверджував: «Варіанти (версії, редакції) постають як поетична реальність, що сформувалася історично, а не лише (і не стільки) на очах збирачів. Внесок виконавців постає в об’єктивнішому вимірі з внеском поколінь» [75; 327]. Цей учений наполягає на необхідності ширшого застосування методу повторного запису, вивчення природи фольклорних жанрів шляхом порівняння варіантів на синхронному та діахронному рівнях.

Саме через зв’язок із типами оповідачів-трансляторів різноманітність варіантів є обмеженою. Чим більше варіантів досліджується, тим чіткішими стають межі допустимих змін. Фактично ці межі обумовлені типами оповідачів (A,B,C,D,E). Однак варіанти об’єднані в частині реалізації смислу фольклорного твору. Розбіжності такого плану можуть мати версії: «Ознакою версії можна вважати суттєве видозмінення смислу твору» [8; 56]. Такі видозміни спричиняють композиційно-стилістичні трансформації компонентів версії. Версії представляють не лише внутрішньомотивні трансформації, але й значні зміни в кількості та змінах самих мотивів [220; 149].

Так, текст казки про Телесика в записі П. Іванова, характеризується лаконізмом сюжету та трагічною розв’язкою: «Човник приплив, а змія ухватила його і з’їла» [142; 114-115]. Отже, цей текст є версією казкового сюжету, зафіксованого, наприклад, у м. Гадячі І. Рудченком [239; 75].Проте найповнішим варіантом (інваріантом), за нашими спостереженнями, є запис П. Іванова «Івашечко», оскільки він збагачений мотивом співу-замовляння, який розгортає мотифему зародження героя: «Проказала три рази – стала ручка одна, проспівала іще три рази – стала друга ручка; а дальше як проспівала – стала ніжка одна, а за нею і друга, за ними очиці, ротик, носик...» [142; 113].Також у цьому тексті знаходимо розширений варіант бабиного звертання:

– Івашечку, Івашечку!

Приплинь, приплинь до бережку:

Твоя мамка прийшла,

Їсти й пити принесла,

І лелечку білесеньку.

Порівняймо його з варіантним відповідником тексту в записі І.Рудченка:

Телесику, Телесику!

Приплинь, приплинь до бережка!

Дам я тобі їсти й пити [239; 63].

До того ж, звертання Івасика до гусей також характеризується певною компресією:

Гуси-гуси, гусенята!

Візьміть мене на крилята

Та понесіть до батенька,

А в батенька – їсти й пити,

Ще й хороше походити

(Рудченко).

Гуси, гуси, лебедята!

Візьміть мене на крилята,

Понесіть мене до батенька:

У батенька і пшениці

По самії крильця;

Є що їсти, є що пити

І хороше походити!

(Іванов).

У кожній версії можна ще виділити різновиди, які позначаються прийнятим у фольклористиці поняттям редакції[5; 274] або варіанту версії[8; 68].Для вияву кожної із форм варіативності потрібно враховувати специфіку самого процесу розгортання тексту – специфіку наративу.

Інший підхід дозволяє розрізняти варіативність лексичну та змістову [220; 141-142]. Лексична варіативність виражається в заміні слів синонімами, які не змінюють сталості загальної змістової концепції (Сон – Дрімко, мужик – пан). Змістова варіативність свідчить про зміни у світогляді, втратою вірувань – усією атрибутикою, яка маркує новий особистісний смисл. Так, мотив смерті як аналогія до заколихування дитини яскраво виражений в архаїчних колискових, наведемо приклад із записів П. Чубинського:

Урвалася вервеченька новая,

Забилася дитинонька малая.

Не жаль мені вервечейки нової,

А жаль мені дитинойки малої.

А вервечку в краму купували,

А дитину від серця відривали

[327; 29-30].

У пізніших варіантах майже не прочитується первісний смисл паралелі (сон – смерть) колисанки, натомість виникають мотиви дидактики та пестування, як от у варіантах:

Ой ну, люлі да люлечки,

Порвалися да вервечки.

Треба вервечки в’язати,

Мале дитя колихати

...Хоче спать, та не спить,

Дайте дубця, будем бить.

І дубця побили,

Й дитя не навчили [111; 95].

Теоретичне вивчення проблеми варіювання пов’язується з проблемою аналізу різноманітних інновацій, які обіймає процес варіювання. Ці інновації відбуваються внаслідок наративної імпровізації. Імпровізація – поняття, що має функціональне спрямування й може характеризувати наратив, але не текст. Імпровізація – створення на основі традиційного смислу нового смислового нашарування із залученням різноманітних мовних засобів. Наприклад, у сучасному весільному ритуалі почасти збереглися обрядодії з вінком нареченої. Так, на Хмельниччині, коли знімають весільний вінок, наречену садовлять на подушку, причому інформатори пояснюють семантику цієї прагмеми (подушки) так: «Щоб нашій молодичці м'яко стелилося в шлюбі» (Г. Валяровська, 1943 р.н., уродженка с. Рогізна Кам'янець-Подільського р-ну). А от на Вінничині збереглася найдавніша традиція – садовити наречену на кожуха, вивернутого догори вовною, значения пояснюється доволі типово: «Щоб багатою була» (Л. Горлата, 1947 р.н., уроджена у с. Забужжя, Немирівського р-ну Вінницької обл.) На Полтавщині садять наречену винятково на ослін (очевидно, щоб життя подружньої пари було стабільним, не хитким), при цьому не можуть пояснити взагалі семантики цієї традиції: «Так треба» (О. Куркіна, 1953 р.н., м. Лохвиця Полтавської обл.). Очевидно, що такі імпровізації пояснюються різним тлумаченням цього обряду його транслятором, різним прочитанням. Отже, слушним є твердження: «…пояснення того чиіншого обряду залежить від характеру особи, що його здійснює або інтерпретує» [35; 180]. Один і той самий обряд набуває різних інтерпретацій різними особами. Серед варіантів, які з’являються внаслідок інтерпретацій, часто складно виявити більш давній.

Терміном «варіант» позначаються й ті наративи, які демонструють розбіжності тексту та манери оповіді різних трансляторів у різних місцевостях, у різний час. У підсумку, слідом за К. Чистовим, користуємось терміном «варіант» для «протиставлення двох і більше актів виконання в межах певної локальної групи контактного характеру» [357; 136]. Це визначення цілком відповідає функціональному тлумаченню наративу. Варіант не може протиставлятися якомусь абстрактному, вихідному пратексту, оскільки будь-яке існування такого пратексту тільки підтверджувало б варіативність як його сутнісну ознаку. З огляду на це «проблема реконструкції звільняється від генетичного аспекту; за такої постановки питання для нас суттєвим є тільки спільне й відмінне у варіантах, а не їхні генетичні відношення» [202; 311].

Отже, генетичний зв’язок окремих варіантів набуває власне допоміжної функції, яка дає змогу встановити їхню первинність чи вторинність у відношенні один до одного. У зв’язку із цим було запропоновано ввести термін «інваріант», який може вживатися в наративних характеристиках, оскільки наратив – це функція тексту, а властивість інваріантності в антропології пов’язується з функціональними можливостями фіксування тексту. Однак не можна сказати, що інваріанти виникають у зв’язку зі слабкою здатністю людської пам’яті зафіксувати «правильний» текст. Нагадаємо, що фіксування фольклорних текстів відбувається не як заучування, а як творчість на основі традиційного й особистісного смислів. Тому наративний акт у фольклорі такий самий органічний, як комунікативний акт людини в повсякденному житті. Точне відтворення в більшості типів трансляторів не означає дослівного переказу; варіювання покликане адаптувати текст до ситуативного контексту.

Елементи, які містяться у варіантах, можна впорядкувати, використовуючи термін «максимальний інваріант», який позначає гіпотетичний текст, що містить усі елементи, які зустрічалися хоча б в одному з варіантів. «Мінімальним варіантом» позначається текст, який містить тільки ті елементи, які зустрічаються в усіх варіантах. До мінімальних варіантів не включаються неповні тексти, в яких випущено логічну кінцівку, або перерваний наратив [202; 311-312].

У цьому напрямі дослідницьку методологію аналізу наративів представила сучасна фольклористка І. Головаха-Хікс у своєму дисертаційному дослідженні «Оповідач та динаміка усної прозової традиції».Основою такого порівняння має слугувати мінімальний варіант, за яким можна перевірити на вторинність елементи, що входять до нього, включаючи позатекстові культурологічні дані. Таким чином можна вивчати зміни в текстах у часі: варіанти текстів ХІХ століття можуть відрізнятися від варіантів, які записані раніше. Якщо в одному тексті вживається «став він ядра метати», а в іншому «став він стріли ламати», то перший текст є вторинним, оскільки гарматна зброя з’явилась у більш пізню епоху. Такі дані вступають у сигніфікативні відношення щодо наративу. Первинний зв’язок із міфо-ритуальним комплексом завдяки цим даним отримує своє позначення в наративі. Крім того, максимальний та мінімальний варіанти вказують на наративну тенденцію оповідача-транслятора.

Матеріалом для проведення порівняльного аналізу зазначеної кандидатської дисертації стали тексти варіантів казкового та неказкового фольклору с. Плоске (Ніжинського р.), зафіксовані від одного та різних виконавців, а також зіставлення цих записів (1994-95 рр.) із текстами збірки О. Малинки «Збірник матеріалів з малоруського фольклору» (1902 р.) [216; 261-381].

Користуючись текстуальним матеріалом, отриманим дослідницею у ході польових спостережень, можна проаналізувати загальновідомий сюжет СУС 2022 В (Розбите яєчко), представлений у записах О. Малинки двічі. Перший варіант «Рябенька куриця» характеризується наявністю нетрадиційної заключної формули та нетипового мотиву: «Жив дід да баба. У діда була куриця рябенька. Куриця на оконці знесла яєчко, а мишка на оконце іскочила. Хвостиком матнула. Яйце упало і розбилось. Стали вони плакать. Куриця знесла ще яйце. Тоді куриця через два дні пропала» [316; 373-374].

Інший сюжетний варіант за назвою «Про рябу курицю» має кумулятивну композицію. Наведемо уривок, який складає сюжетну основу: «Жили собі дід да баба. Була у їх курочка ряба; знесла яєчко на полиці, в рукавиці в грецький солумки. Дід бив не розбив; баба била не розбила. Бігла мишка мостиком, ударила хвостиком, узяло яєчко і розбилось. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, терниця лящить, сучечка вищить, ворота скриплять. Сорока спрашує ворот: «Чого ви ворота скрипите?..» [216; 374].Фінальною формулою цього тексту є: «От і матушка порвала на собі платтє». Подібний сюжет також фіксували дослідники 19-го століття: П. Чубинський під назвою «Дід і баба» (Бориспільщина) [325; 90-91]та Б. Грінченко – «Дід та баба» (Сумщина) [374; 147-149].Як стверджує Головаха-Хікс, респонденти с. Плоске, попри їхнє знання казкового сюжету, не володіли тими варіантними відповідниками, які були запропоновані земляками фольклористу наприкінці ХІХ століття. Як зауважує збирачка: «Ніхто з сучасних виконавців не тільки ніколи не чув формулу «знесла яєчко на полиці в рукавиці в грецькуй солумки...», але не знайшлося жодного виконавця, який міг би пояснити її значення. Ніхто також не пригадав казки з кумулятивною композицією» [85; 104]. Однак сучасній дослідниці вдалося зафіксувати двічі, з невеликим інтервалом, різні версії одного варіанту казки від мешканки с. Плоске Д. Компанець. Для ілюстрації наведемо їх:

1.

Жив дід да баба.

І була в них Курочка Ряба,

І знесла курочка яєчко

Не простоє, а золотоє.

Положили яєчко на поличку.

Бігла мишка,

Хвостиком махнула

Яєчко впало, розбилось.

І дитя заголосило,

І всі разом заголосили.

2.

Жив дід і баба.

Була в їх Курочка Ряба,

І знесла їм яєчко

Не простоє, а золотоє.

Положили яєчко на поличку.

Дід бив, бив – не розбив,

Баба била, била – не розбила,

(Значить таке кріпке було,

що ні дід не подужав, ні баба).

Положили на поличку.

А мишка бігла,

Тіки хвостиком махнула,

Яєчко впало і розбилось.

(Отак у нас) [85; 103-104].

Обидві версії мають тотожну сюжетну основу та композиційну структуру, проте тексти, відтворені одним транслятором різняться не лише на рівні лексичному, а й на композиційному. Дослідниця припускає, що респондентка, яка чула від бабусі цю казку, забула традиційний кумулятивний варіант, рудементом якого є фінальна формула «І дитя заголосило, і всі разом заголосили». Окрім того, друга версія казки супроводжується власними коментарями оповідачки, які адресовані аудиторії. Отже, наведені тексти відомого казкового сюжету засвідчують часові трансформації варіантів: із часом текст тяжіє до скорочення (максимальний трансформується у мінімальний). Спостерігаються впливи писемних джерел: рябеньке яєчко трансформується у золоте.Варіативність проявляється не лише на текстовому рівні, що виражається:

а) у контекстно-синонімічних замінах певних елементів традиційних формул (наприклад, «положила на віконце», «положила на поличку», «положили яєчко»;

б)у лексичній варіативності в однотипних синтаксичних конструкціях та ініціальних формулах;

в)у сполучниковій та модальній конструкції ініціальної формули («Ну жив дід і баба», «Жив дід і баба», «Жили собі дід і баба»);

г)у семантичній наповненості медіальних формул («бігла мишка, хвостиком махнула», «мишка хвостиком махнула», «а бігла мишка тіки хвостиком зачепила»);

д)у використанні модальних слів та сполучень для привернення уваги аудиторії до певного епізоду тощо. Але така варіативність не впливає на загальну функціональну мету наративу.

Отже, будь-який фольклорний текст має властивості пластичності, а значить, входить у певний діапазон варіативності. Варіювання стосується й самого тексту й процесу його розгортання – наративу, втіленому в акті поведінки чи в мовленнєвій реалізації. Кожний фольклорний жанр постає в сукупності наративів, для яких існують правила породження тексту, словесні формули, оперативні вимоги. Казка не повинна розповідатися поспіхом, анекдот не повинен мати надлишкової деталізації, зайві рухи під час випікання весільного короваю вважаються порушенням сакральної структури обряду. У свідомості виконавиць голосінь закладено правила створення тексту, уявлення про те, що і як треба вимовити, щоб вимоги обряду вважалися виконаними.

Конкретний наратив має широку варіаційну потенцію; сталість і повторюваність як наративні ознаки є відносними. Наративний стереотип існує як варіаційна множина текстів, які наближалися й виявляли спільні риси в процесі етнокультурної консолідації.

Ці процеси і характеристики наративу простежуються на прикладі популярного традиційного сюжету Зин. І 1 г (Відьма-колесо). В О. Малинки він поданий під назвою «Дівка-відьма» [216; 271-272]. У тексті йдеться: «Одна дівка була відьма. От розсердилась вона на одного паробка і думає: «Ну я тобі дам!» Один раз із гуляння пузно вечером, а дівка та, як видьма, ізробилась колесом і стала єго бить. Паробок поймав колесо і нахромив його на колок. Ранком люде дивились чуду, що вмисно колеса нахромлена була дівка».

Сучасні варіати традиційного сюжету суттєво відрізняються від запису О. Малинки. Так, у записі від М. Ващенко відбулася заміна персонажа: «Да розказували, що колись уже ж, ну, ідуть там, дівчата, челядь іде із клубу додому. Ну, котиться колесо. Ну, один парубок узяв це колесо, да і посадив (раніше були ліси, тини), посадив на колок теє колесо. А тоді прийшов – немає матері дома. Уранці встав – нема матері. Повставав, аж мати на колку сидить, аж він почепив свою матір». Інший варіант від В. Єрко: «Одного разу ішли в церков люди. Тоді ж все таки розказували. Ішли люди в церкву. А церква була. У нас була красива церква. Якщо ви були в музеї, то, мабуть, бачили фотографію? Отак от, а то церква була в Мрині, і люди ходили на Страст, на Пасху. Каже, і я ж ходив, парубок, бо дівчата ж ходили, і мене не так цікавить Бог там, церква, якраз дівчата. Так-от, і всі зі свічками, то, каже, яка то була краса, коли весь битий шлях був вінчаний свічками, люди такі всі йшли хороші, здається, добрі. І от ідем ми, каже собі, ідем. І от, каже, я не знаю, що це таке, де взялось колесо. Котиться і котиться колесо якесь, я вже не знаю, дерев’яне воно, яке там було? Ну, головне, що котилось це колесо, і якийсь дядько, каже, ішов ізбоку, як стукне це колесо, запищало щось, десь, і колеса не стало, а в однієї баби, на другий день, баба з перев’язаною ногою ходить. Що ж таке з цією бабою? А виявляється то, кажуть, вона була відьма, а так перетворилась у колесо, він її стукнув» [85; 129-130].

Наведені варіанти тотожні лише на рівні мотивів «котилося колесо» та, частково, «посадив на кілок». Щодо композиційної структури, то вона – індивідуальна. У пам’яті сучасних носіїв традиційного сюжету не зберігся традиційний вступ, мотив «помсти». Кожний оповідач має власну версію, деталі якої пов’язані з індивідуальним досвідом. Бачимо, що транслятори вводять до тексту нові мотиви, вдаються до синонімічної заміни персонажів (дівка \ матір \ баба = відьма), вдаються до суб’єктивної акцентуації (опис церкви). Отже, стабілізуючим осердям наведених варіантів є лише мотив «відьма – колесо». Жанрові особливості бувальщини актуалізують особистісне творче начало оповідача. Аналізуючи його, можна дійти висновків про ставлення інформатора до народних вірувань, розкрити особливості його світосприйняття. Через зовнішні формули («Колись було, старі люди казали», «Давно було, зараз цього нема», «Так це і зараз можна побачити») можна виявити ставлення транслятора до традиції.

Варіювання наративів у ремеслах є фактично варіюванням навичок функціонального використання речей та їхнього відтворення. Ритуальне виготовлення святкового та буденного одягу супроводжувалось інтенсивним варіюванням у процесі створення речі. Буденний одяг функціонував безперервно, а отже, накопичувався візуальний досвід варіацій, уявлення про оптимальний процес створення речей. Святковий одяг зберігав у собі більшою мірою архаїчний смисл, а отже, його варіювання було пасивним. Ґрунтовне дослідження регіональних варіантів жіночого та чоловічого костюмів із визначеною етнографічною специфікою було здійснене Хв. Вовком [57].

На певних текстових відрізках варіювання можна вважати синонімічним. Синонімічними ми вважаємо варіанти звертання, наприклад, до чоловіка:«Ой ти ладо, мій лебедику!» або «Ой ти, сонце моє, соколе! «–оскільки сонце і ладо – синоніми.

Поряд із варіативністю наративів із точки зору реалізації суб’єктивності існує проблема регіональної варіативності наративів, в основі якої лежить колективність творчого процесу. В. Анікін пропонує розрізняти регіональну та локальну варіативність на підставі того, що «все регіональне є локальним, але не все локальне є регіональним» [8 ;368]. Під локальним, з цієї точки зору, слід розуміти прояви місцевого побутування фольклору, все, що породжене специфікою місцевих соціально-культурних умов. Проте регіональні варіанти стабільно інтерпретуються в українській фольклористиці, мають традиційне визначення регіонів. Тому оперуємо поняттям «регіональна варіантність». Є тенденція пояснювати регіональну варіативність позафольклорними факторами: природою, що оточує людину, характером міграційних процесів народу, історичними контактами, переважними видами діяльності [369; 21-22]. Пояснення регіональних варіантів впливом суворої півночі або сонячного півдня було типовим для географічної школи в соціології та культурології. ЇЇ представники наполягали на обумовленості суспільного буття географічними факторами [290; 102]. Однак, на думку Б. Путилова, «у спробах пояснити не просто поодинокі факти репертуару, але й саму його спрямованість (наративну тенденцію в нашому тлумаченні – О.І.), виходячи з деяких емпіричних даних, ми ризикуємо збіднити зміст народної поезії, глибину її семантичних зв’язків із народним менталітетом» [271; 60].

Не можна заперечувати, що регіональна варіативність сюжетів тісно пов’язана з етногенезом населення цієї території. За законами трансмісії, місцева регіональна специфіка поширюється на інші регіональні фонди. Причиною для цього є сумісність наративних процесів, що перебігають у різних жанрах. Уважаючи наративом розгортання тексту будь-якого типу, маємо погодитися і з тим, що «регіональна специфіка дає про себе знати по-своєму у вербальному та музичному началах, в акціональних елементах (танець, пантоміма) у безпосередньому функціонуванні, де всі складові зустрічаються, виявляючи свою сутність і взаємозв’язки» [271; 162]. У вербальних текстах регіональні варіанти часто позначені лексичними, етнографічними та семантичними діалектизмами. Прикладом можуть послужити регіональні варіанти балади про невістку, що тополею стала, записані в центральній Україні та в Закарпатті:

Оженила мати сина да й не по неволі,

Узяла невісточку да й не до любові

Поїхав син у Крим по сіль,

Молода невістка – льону брати.

– Не добереш льону, то не йди додому...

– Ох не рубай, милий, бо я твоя мила,

Оце твоя матінка так нам поробила... [333; 187].

Уженила мати сина,

Привела невістку,

Виправила свого сина

В далеку дорожку.

А невістку виправила

В поле льонок брати:

–Та аж нині не добереш,

Там будеш ночовати...

– Ой не рубай, мой миленький,

Тоту голузочку,

Бо не знаєш, що рубаєш –

Мою головочку... [236; 55].

Однак наснаженість діалектизмами ніколи не впливає на наративну тенденцію і сприйняття смислу фольклорного твору. Можна сказати, що така варіативність є периферійною й не втручається в мотифемно-мотивну сферу.

Сучасні дослідження регіональної варіативності здебільшого зосереджуються на збиранні поширених на певній території сюжетів, мотивів жанрів. Це видно із проблематики, заявленої у назві наукових досліджень: «Лемківські обрядові пісні в міжетнічному контексті» (Т. Саварин); «Українські народні балади Західного Полісся (загальноукраїнський контекст і регіональна своєрідність)» (Л. Семенюк); «Регіональні особливості народної прози Поділля (на матеріалі фольклору Вінниччини)» (Н. Смагло); «Пісенний фольклор робітничого середовища Донбасу (на матеріалі записів 20-х рр. 20-го ст.)» (П. Тимофєєв); «Народнопісенна традиція околиці Звенигорода на Львівщині» (О. Харчишин); «Традиційна символіка весільного фольклору Західного Полісся» (О. Цвид-Гром); «Дитячі календарно-обрядові твори та поезія пестування з Бойківщини (типологія і локальна специфіка)» (Л. Яцків); «Космологічна семантика колядкового тексту (на матеріалах різдвяного фольклору Рівненщини і Люблінщини)» (В. Хмель) тощо. Регіональний підхід зумовлює ряд ареальних досліджень, метою яких є встановлення меж поширення фольклорних текстів.

Розглянувши фольклорну творчість як реалізацію суб’єктності, фольклорний текст як семіотичну систему, а процес передавання традиційних знань як трансмісію фольклорного смислу, підійшли до функції фольклорного тексту, з усіма сукупними його ознаками: суб’єктністю, семіотичністю, трансмісійністю. Цією функцією є фольклорний наратив, який має зміст «переповідання», передачі будь-якого фольклорного тексту, вербального й невербального. Функціональне спрямування наративу – варіативність, яка несе ознаки індивідуального й колективного начал. Індивідуальні риси наративу є його суб’єктивною складовою; конвенційні риси постають у тому явищі, яке у фольклористиці звично називається колективністю. Таким чином, використавши атрибутивний підхід, здійснена спроба витлумачити фольклор як функціональну систему, що має векторну спрямованість, чіткі механізми перебігу процесів, їхній результат – семіозис тексту й саму функцію тексту – наратив.

Запитання та завдання до модуля 5