Історія української журналістики.

1.Особливості становлення української преси в Росії та Австро-Угорщині. У підрос. У Ж виникла в Харкові, т щ саме тут склалися найкращі передумови для цього. Олександр Перший (царював 1801-1825) реалізував напрямок освіти, запровадження нових університетів. Допомагало О-руІ освічене дворянство. В. Н. Каразін переконав царя створити в глибоко провінційному місті ун-т. Засування ун-ту створило з Х-ва великий культур. центр. У 1803 р. на прохання куратора ун-ту Потоцького підбором професорів займався сам Й. Гете. Завдяки йому до Х приїзджають Шад, Роммель, Нельдехен. Було багато іноземних професорів, але філологами вони не м. б.Першим ректором був С. Рижский. Ще одна людина, що вплинула на виникнення Ж в Х був Іван Срезневський – відомий поет-класицист та мовознавець. Він приніс у Х культ літ. творчості, плекання талантів, виховання письменників-почастківців. Він прищеплював студентам потяг до творчості. 1816 запрошений для викладання Розумник Гонорський. У цей час навчався в ун-ті Орест Сомов, відомий в майб-му як рос. письменник, близький до кіл декабристів. У 1817 – поступив Гулак-Артемовський,. потім стає викладачем. Василь Маслович – видавець „Харьковського Демокриту” у 1816 р закінчив ун-т. З цих відомих діячів склалосі щось на зразок літературно-наукового об”єднання, що на той час було модно. Називалося „Общество Эпикурейцев” чи „Шайка рифмачей”. До такого молодіжного гуртка – середн. вік 23-26 років належав немолодий вже тоді Квітка. Середовище творчості, праця на користь піднесення рідного краю, дух. розвитку своєї Батьківщини панувала тоді в цьому отченні. Саме в таких умовах виникає ідея творення Ж, відчуття готовності до цього заходу. Тісний зв”язок з ун-том дозволив говорити про виникнення Ж.

Перша газета в У з”явилася у Львові 9 липня 1749 р. Одноденний листок пол. мовою „Курьер Львовський”, випущений з нагоди релігійної події. Він не належить до періодичної преси.

Книгодрукар Антон Піллер у 1722 р. газету „Повідомлення” німецькою мовою, але без дозволу уряду, тому вона закрилася десь після року виходу.

Перша газета, що відповідала нинішнім уявленням про пресу, виходила у Львові фр. мовою у 1776 р „Газета Львову”. Тижневик, але сталого графіку виходу не мала, хоч вийшло рівно 52 номери. До окремих випусків видавалися додатки новин та оголошень. Видавалася в друкарні Піллера. Прізвище власника – Оссуді. За приклад львовському журналістові була столична „Віденьська газета”. Головне завдання „ГЛ” – всебічне інформування читачів про політичні новини в країнах Європи. Повідомлення з приватного життя траплялися рідко. Найбільш ймовірне джерело повідомлень – передруки з тогочасних фр. та нім. газет. Перший вирпуск не містив програми видання чи звернення до читачів. Але завдання видання та запрошення до співробітництва друкувались у додатку до першого номеру. „ГЛ” мала рекламне бюро. Повідомлень про Львов налічується 12. Три повідомлення стосувалося життя Великої У. Два – про графа Румянцева та нарис про плавання на Чорному морі. Був бібліографічний відділ. Цей тижневик подав приклад часопису, зорієнтованого на традиції преси європейських столиць.

1783 р. німець Іван Шіц почав видавати тижневик польською мовою Pismo uwiadamijace Galicyi, що виходив півроку. З 1784 її назва змінюється на Lwowskie pismo uwiadamijace, а її власницею стає пані Піллер. Ще вона з 1786 р. видає пол. та нім. мовами „Львівські тижневі новини” 2 р/тиждень.

У 1796-1811 „Львівський царсько-королівський привілейованний листок для інтелігенції”. Провідна ознака всіх цих видань – нац-на індиферентність, нейтральністю щодо нац. життя. Дуже сильна позиція поляків, вони мали більшу нац. свідомість, ніж укр-ці. Тому в 1792-1793, 94-98 виходив пол. мовою та за змістом часопис „Щоденник патріотичних політиків”. У другому періоді існування виходила щодня, тож вона – перший щоденний часопис в У. Видавець – Михайло Гарасевич.

У Л вперше в У почав виходити й журнал. 1795 р пол. мовою „Зібрання творів цікавих”, переклади з фр. часописів. Зародилась галузева Ж. 1801-1811 – журнал з правознавства „Правознавчі анали”, 1803 - „Військовий журнал”

1811 починає виходити „Львівська газета” (існувала аж до 1939)

2.Основні цензурні документи та їх вплив на розвиток української преси. Появі Валуєв. циркуляру (ВЦ) передувало кілька чинників: укр. відродження, що почалося наприк. 50-х рр у часи великих реформ; стаття Костомарова „Про викладання малоросійською мовою”; початок повстання 1на поч. 1863 у Польщі, яке засвідчило Росії, наскільки могутнім може б. національне повстання. Особл. лютували слов”янофіли, що зі сторінок „Московских ведомостей” почали кампанію проти укр. нац. відродження. Почалися масові доноси на укр. діячів та й просто це був шлях усунення конкурентів. У 1863 рос. журналісти в особі Каткова подали записку Валуєву, в якій просили звернути увагу на небезпеку укр. літ. руху. 18 липня 1863 вийшов Валуєвський обіжник. Три гол. положення: 1.укр. твори переслідують злочинні політ. задуми про сепаратизм; 2. укр. мови не існує, її вигадали полояки для своїх загарбн. цілей.3. друкувати укр. мовою можна лише худ. твори, не можна – дух. змісту, навчального, призначеного для початкового читання народу. Це були фатальні наслідки для укр. літ-ри та Ж, які можна звести до таких положень: 1. цензура могла полюювати на б-я книжку – 1 з 10 книжок допускалася до друку, а в 1866 не видано жодної 2. Під забороною опинилася укр. Ж в Росії. Без газет неможливо уявити скільки-небудь культ. життя

Замість відміни ВЦ українство дочекалося вже постійної заборони укр. слова. 30/5/1876 був підписаний Емський указ. ЕУ передувало пожвавлення укр. нац. руху, центр якого перемістився в Київ. У 1869-70 була здійснена етнограф. експедиція Чубинського, відкрите Південно-західне відділення Імператор. рос. географ. товариства, яке розгорнуло дослідження краю. У Києві в „Громаді” зосередились видатні діячі: Антонович, Драгоманов, поруч працювали Неч-Левицький, Лисенко та ін. І в 1876 їм було завдано нищівного удару. Не обійшлося без ганебного доносу Михайла Юзефовича, який ще виступив ініціатором справи кирило-меф. тов-ва. ЕУ не містив аргументаційнох преамбули, як це було в ВЦ, лише наказов положення. Це свідчило про те, що влада спримала заборону як щось звичайне. Зміст: 1.не допускати ввезення у Рос. імперію книжок укр. мовою. 2. Друк укр. мовою лише твори красного письменства та історич док-ти. 3. Заборонити сценічні вистави укр. мовою . ЕУ знищував комунікацю. канал з підавстр. українцями, знищувався ще ненароджений укр. театр. укр, заборона публ. укр. слова, тобто на лекціях, урочистих промовах і т.д.. Підсумки першого періоду: 1.УЖ проходить преіод становлення від Ж в У до української Ж. Чотири складові: харківська, львівська, альманахова, жур-ка 50-60рр. 2. укр. Ж розглядалася як важливе завдання нац. інтелігенції. 3. УЖ з”являється не стільки з інформац., скільки з літ-х потреб сус-ва. 4. Як тільки з”явилася „Основа”, як досягнення мрій укр. інтелігенції про свій часопис та можливість створити якісне видання, розвиток укр. Ж. був штучно припинений в Росії, тому центр переноситься до Австрії.

3.Роль Харківського університету в становленні української журналістики 1пол. ХІХ ст.

4.Роль альманахової журналістики у формуванні національної ідеї. Альманахова журналістика — специфічне українське явище, актуальне лише для XIX століття. За великим рахунком альманахи не є періодичними виданнями і не повинні залучатися до розгляду в історії журналістики. І справді, в XX столітті, коли цензурні кайдани в Росії українська журналістика порвала й був налагоджений випуск звичайних періодичних видань, потреба розглядати альманахи в історії журналістики відпала. Але в XIX столітті, зокрема в Росії, вони часом були єдиним способом існування журналістики.

Другий період укр ж-ки визначився цілковитою її відсутністю.Виключення складала альманахова література. Причини:

Законодавча заборона укр слова в Росії Валуєвським циркуляром і Емським указом. Альманахова літ-ра – єдиний вихід з цього становища.

У цих умовах природним виходом з цієї ситуації було б співробітництво укр діячів у галицькій ж-ці. Але виникали перешкоди, викликані деспотичним режимом у Росії. Ввезення укр книжки з-за кордону було заборонено.згідно з Емським указом.

відсутність досвіду редакцій галицьких видань активно співробітничати з українськими авторами.

Через це укр альманахиспеціалізувалися переважно на представленні художньої літератури. На початку 1880 в Україні розпочалося пожвавлення культурного життя. Такі явища:

Відновлення альманахової ж-ки у 1881 році;

Заснуванням у 1882 році ж-лу „Киевская старина”;

Заснуванням у 1882р театру корифеїв. = розвиток театральної справи.

Значення альманахової ж-ки к 19 ст:

духовний зріст народу. Спосіб виявлення укр ж-ки під час суворих заборон;

тенденція укр еліти мати свій ж-л;

місце публікації видатних літературних творів;

публікація наукових праць;

найвидатніше явище – „Рада”.

5.Особливості становлення та розвитку суспільно-політичної журналістики в ХІХ ст.

6.Публіцистика М. Костомарова на сторінках української преси 1 пол. ХІХ ст.

7.П. Куліш – журналіст, публіцист, редактор. Видатним автором, публіцистом, літ. критиком „О” бул П. Куліш. Великий публіцист. твір-цикл ПК „Листи з хутора” (за аналогією „Листів до любезних земляків” Квітки) №1-4, 11-12/1861 – розвиток своєрідної філософії „хуторянства”, що стала програмовою для ПК. Написані на різноманітні теми: перші два листи „Про городи й села”, третій – „Чого стоїть Шевченко яко поет народний”, 4й – новела з яскраво вираженою мораллю, 5 – підсумковий, мав назву „Хто такий хуторянин”. Передусім ПК осередком питомого укр. життя обирав хутір. Село – пригнічене городом, город – зросійщен чи зполонізован, а хутір лишається незалежним, спостерігачем. Критично оцінювалася освіта, яка давалася у містах, книжна культура, література, за взірець пропонував Біблію. В другому листі внаслідок критики пом”якшив свою позицію щодо освіти та єдиної книжки, з якої можна пізнати істину. Два перші листи містили програму хуторянства, а три – були ілюстраціями цієї філософії. Третій лист „Чого стоїть Ш яко поет народний” присвячений становленню альтернативної до городської укр. творчості в обличчі Шевченка, який є першим поетом та істориком.. Укр. літ. для ПК – гарантія існування укр. нації, ідея націобудівної функції укр. літ, заперечення котляревщини. Очевидно, що перший лист потяг за собою й інші – для пояснення складної конепції хуторянства. Вони виконали свою мету – піднесення ідеалу укр. народ. життя. Велике історико-літ. дослідження „Обзор украинской словесности”, яке друкувалося впродовж всього 1861. Починає історію укр. літ. з нового періоду, з того часу, коли вона почала слугувати народові. 4 роздділи, присвячені Климентію Зинов”єву, Котляревському (його твор-ть не мала позитивного значення), Гулаку-Артемовському (продовжувач котляревщини), Гоголю (доводить, що Гоголь не знав укр. життя шляхом змалювання сцен з його творів, неправильно змальована поведінка хлопця та дівчини. Але реабілітує його, аналіз. його рос. твори). Програмова невелика стаття „Характер і завдання укр. критики” №2/1861. Критик повинен бути трибуном народним, виявляти відповідність літ-ри до народ. духа. Завдання критики – сувора перевірка літ. творів естетич. почуттям і вихованням на вивчення народ. мудрості. Друга програмова праця ПК – стаття „Простонародність в укр. словесності” №2/1861. Життя простолюду – гол. предмет відображення, кожний мусить узяти участь у зборі етнограф. мат-лів, як, наприклад, Боккаччіо. Ідея простонародності. Програмові статті були написані рос. мовою, на відміну від літ-критичних, що були написані по-українські. У своїх рецензіях критикє графоманство. З №3/1862 започатковує цілу критичну рубрику, розгядає в першій рецензії одразу три видання (анонімна збірка „Скарб”, драма марка Онука „Мотря Кочубеївна”, збірку віршів Юркевича „Разок намиста”), висміює бездарність авторів. Праця ПК як історика була кориснішою, ніж праця як літ. критика.

8.Журналістська діяльність І. Франка та тогочасний політичний контекст.Публіцистична діяльність Івана Франка — явище незвичайне в історії української журналістики. Та й не тільки української. Світова література навряд чи зможе назвати іншого діяча, який виявив би стільки універсалізму в цій галузі й справив такий Могутній вплив на розвиток періодики. Він був організатором, керівником і провідним публіцистом газет та журналів у Галичині, першим істориком української преси. Близько половини творчої спадщини письменника становить саме публіцистика. Вона являє собою не допоміжну, а цілком само­стійну, надзвичайно важливу галузь його літературної діяльності. Увібравши кращі традиції української публіцистики, він збага­тив її досвідом російської та західноєвропейської, утвердив науковий метод дослідження в публіцистиці, наповнив її новими ідеалами й виступив талановитим новатором у галузі літературної форми.

Його творчість, що повно й всебічно втілює в собі основні риси й закономірності даного роду літератури, може служити новим ета­лоном при виробленні цілісної концепції публіцистики, а теоретичні судження становлять досить чітку систему поглядів на проблеми публіцистичної теорії й майстерності. Першим і головним критерієм оцінки публіцистичного таланту він вважав світоглядну позицію автора, справді наукове розуміння ним законів суспільного розвитку. Здійснюючи головну функ­цію публіциста — формувати суспільну думку, Франко в кож­ному виступі ставив основним своїм завданням виробити в чи­тача правильне уявлення про суспільні процеси, дати їм наукове пояснення, визначити шляхи практичного розв’язання складних суспільних проблем.

У багатьох статтях Франка повторюється думка про те, що факти повинні становити основу публіцистичного виступу. Ось кілька цитат, які підкреслюють важливість для публіциста мати фундамент з точних і незаперечних фактів: «Жадаєте від мене, дорогі браття, аналізу галицької інтелігенції на підставі тих фак­тів і тих документів публічних, котрі всім звісні і кожному до­ступні»; «Наведу деякі загальнознані факти» та ін. Франко-публіцист ідеально поєднав у собі якості дослідника й пропагандиста, ученого й художника слова. Кожен його твір складається з логічної і образної підструктур, які взаємно збага­чують і доповнюють одна одну, що є максимальним вираженням природи публіцистики. Тому вивчення журналістської спадщини Франка має неоціниме значення для практики української преси, створення теорії публіцистики.

Галичина в середині ХІХ століття не мала сформованої, впливової національної інтелігенції, що могла б обороняти інтереси українського етносу, творити українську національну культуру, берегти її набутки та адаптувати до української ментальності культурні досягнення сучасності. Феноменові галицького "тирольства" (за назвою іншого етносу - тирольців, чия відданість австрійському, а згодом австро-угорському урядові стала притчею) присвячено багато досліджень. Ми ще неодноразово повернемося до цієї проблеми, позаяк саме вірність галичан (як селянської бідноти, так і національної інтелігенції, духовенства) Габсбургам була однією з величезних перепон на шляху до великої і примарної мети, що їх не зміг здолати Іван Франко. Наразі ж констатуємо факт, що внутрішньоетнічної напруги, пожвавлення, що могло б спровокувати змагання галицьких українців за їхні національні права з подальшим культурним піднесенням, не відбувалося в Галичині аж до "Весни народів" 1848 року. Гуманний (в порівнянні з наявним в Російській імперії) інститут кріпацтва, практична відсутність національної дискримінації вигідно відрізняли багатонаціональну Австро-Угорську імперію від інших імперій Європи. Низький культурний рівень галичан зумовлював політичну пасивність. Ситуація дещо змінилася у 1848 році, але прогрес у 1850-70-х рр (до приходу Франка у політичне та культурне життя Галичини) передусім стосувався розповсюдження серед простого люду москвофільських настроїв. Осередком москвофільства була греко-католицька церква, якій також судилося у XVII-XIX століттях бути колискою української культури в Галичині. Представники греко-католицького духовенства, єдина серед галицького українського люду тотально освічена верства, мали необмежений моральний вплив на простий народ. Таємно спонсоровані (морально і матеріально) царською Росією, вони покладали великі надії на "визвольні місії" Росії у Закавказзі та на Балканах, втовкмачуючи своїм парафіянам віру у скорий прихід "білого царя" для визволення руського люду і возз'єднання з могутньою імперією. Москвофільство було провідною ідеологією в Галичині аж до початку ХХ століття, воно глибоко вросло в свідомість декількох поколінь, і це треба визнати, хоч як привабливо поряд з москвофільськими виглядали набагато прогресивніші народовська та радикальна течії.

Східна Галичина була споконвічною ареною національної конфронтації між двома етносами - русько-українським та польським, що однаково затято претендували на цю землю. Після кінцевого розподілю Речі Посполитої в 1796 році українські землі, що потерпали від жорстокої і безкомпромісної польської влади, потрапили під владу двох імперій - Австро-Угорської та Російської. Слід зазначити, що в Галичині ані до, ані після "весни народів" національна дискримінація не була легітимною, і фактичної зверхності поляків над русинами не існувало. Залишалася зверхність традиційна: поляки мали доволі згуртовану і потужну національну інтелігенцію, протягом ХІХ століття неодноразово переживали вибух піднесення культури та національної свідомості, не втрачали надії на власну державність, тим часом як русини були уяремлені з князівських часів, інтелігенції та національної ідеології не мали споконвіку і мали за взірець "старшого, сильного брата" - сусідню Росію. Польським за складом було населення найбільших міст Галичини, польським був Львівський університет, друкувалися польські книжки, півстоліття практики видання польськомовної преси, що орієнтувалася на європейські зразки, давалися взнаки у порівнянні із молодою (з 1848 року) русинською пресою. Отже, питання про "галицьку інтелігенцію" можна було б вирішити казуїстично: вона існувала практично завжди, у другій половині ХІХ століття мала досить високий культурний рівень та потенціал і була польською, принаймні за мовою (до польськомовної інтелігенції входила значна частина полонізованих українців).

Інший прошарок інтелігенції, представлений здебільшого чиновництвом та військовими, складали німці, вірніше - шваби (німецька народність Австрії). Німці заохочувалися до переїзду на "креси" та роботи в державних установах, крім того, обов'язково німецьким був офіцерський склад таємної поліції. Але, почуваючи себе панівною нацією, німці відмовлялися асимілюватися з місцевим населенням, а якщо така асиміляція відбувалася, то переймалася польська (як безперечно вища за рівнем), а не русинська культура. Під час піднесень австро-угорської демократії німецькі чиновники кілька разів замінювалися "місцевими" (поляками, як правило), затим поверталися. Через свою малочисельність та віддаленість від простого народу німці справляли невеликий вплив на галицьких українців.

Вищу освіту галицька молодь здобувала, як правило, у Віденському університеті або в одному з двох славетних на той час польських: недавно створеному Львівському та одному з найдавніших в Європі - Ягеллонському у Кракові. Невелика група москвофільської інтелігенції посилала своїх дітей здобувати освіту університетах Російської імперії: Київському, Московському тощо.

Отже, за рівнем розвитку двох провідних суспільних верств, що могли б в умовах Австро-Угорської імперії зберегти національну культуру - аристократії та буржуазії - галицькі русини-українці значно поступалися іншим народам імперії, і передумов для створення повноцінної русинської національної інтелігенції до 1870-х років майже не існувало. Активність просвітницьких гуртків 1830-40-х рр (серед них найвидатніший - "Руська трійця" Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького) втопилася у традиціоналізмі та тотальному етнографізмі. Альманахи, що випускалися в ці роки, своєю мовною кострубатістю та ідейною невизначеністю звужували свою аудиторію до самого лише греко-католицького духовенства. Навколо газети "Зоря Галицька" (1848-1857) точилися знов-таки насамперед мовні та відсторонено-національні дискусії, вона, хоч і об'єднала на деякий час освічених галичан (Г. Шашкевича, Й. Левицького, А. Могильницького) тощо, але з загибеллю надій, розбурханих "Весною народів" 1848-49 рр, загинула і національна ідея.

У 1850-70-х роках в галицькому суспільстві зміцніло та розцвіло москвофільство, а разом з ним, як виразник його ідей - москвофільська преса. Абсолютна відірваність "язичія", яким писали і намагалися говорити москвофіли, а також ідеалізованої ними російської мови, від реального мовного середовища Галичини викликала так звані "Азбучні війни", що тривали аж до уніфікації українського правопису у 20 столітті. На початку 1860-х років, як противага та альтернатива москвофільству, в Галичині виникає народовство - прогресивніша за спрямуванням, але знов-таки недосконала за ідею та змістом суспільно-політична течія. Народовці, обстоюючи ідеї, близькі до ідей народників Російської імперії, залишалися вірні рабській покорі та феноменальній лояльності галицьких русинів до Габсбургів (у чому згодом, до речі, звинувачуватимуть і Франка). Одначе, починаючи з першого народовського видання "Вечорниці" (1862-63 рр), саме в цій пресі з'являються зародки української національної ідеї, а також ідеї консолідації русинів як окремої нації з усіма її атрибутами (у тому числі і літературною мовою, і власне літературою, і інтелігенцією).