Забеспечення обвинуваченому права на захист.

Сутність цієї засади полягає в тому, що кожна особа може особисто захищатися від обвинувачення у вчиненні злочину. Разом з тим Конституцією гарантовано, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, таку допомогу надають безоплатно. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.
Закон зобов'язує особу, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, суддю до першого допиту обвинуваченого та підсудного роз'яснити йому право мати захисника.

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги під час розв'язання справ у судах та інших державних органах діє адвокатура (ст. 59 Конституції).

Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Відмову від захисника не може бути прийнято:

- у справах осіб, яких підозрюють або обвинувачують у вчиненні злочину віці до 18 років;
- у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або психічні вади не можуть самі реалізувати своє право на захист;

- у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство;

- під час провадження справи про застосування примусових заходів медичного характеру;

- коли санкція статті, за якою кваліфікують злочин, передбачає довічне ув'язнення.
Суд, слідчий і особа, яка проводить дізнання, не мають права перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого. Закон забороняє домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ст. 22 КПК).

Обвинуваченому гарантовано право знати, в чому його обвинувачують; давати показання або відмовитися давати показання; подавати докази, заявляти клопотання й відводи; подавати скарги; ознайомлюватися після закінчення досудового слідства з усіма матеріалами справи (ст. 43 КПК). Особу вважають невинуватою у вчиненні злочину й не можуть піддати кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку й встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції).
Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачать на її користь. У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну й моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

21. Забеспечення доведеності вини (презумпція невинності)

Презумпція невинності вперше була проголошена в Декларації прав людини і громадянина 1789 р. на початку Великої французької революції, це поняттябуло виражено наступним чином: «Так як кожна людина передбачається невинним, поки його не оголосять винним (по суду), то в разі потреби його арешту всяка строгість, яка не є необхідною для забезпечення (за судом) його особистості, повинна суворо каратися законом »(ст. 9).

У законодавстві Республіки Білорусь принцип презумпції невинності вперше з'явився в Конституції 1994 р., ст. 26 якої зазначено: «Ніхто не може бути визнаний винним у злочині, якщо його провина не буде в передбаченому законом порядку доведена і встановлена ​​набрав законної сили вироком суду».

А сам термін «презумпція невинності» отримав право на життя лише в 1999 р. в новому Кримінально-процесуальному кодексі Республіки Білорусь, де так була названа ст. 16. У ч. 1 цієї статті міститься класичне визначення презумпції невинуватості: «Особа, обвинувачувана у вчиненні злочину, вважається невинною, поки її винність у скоєнні злочину не буде доведена в передбаченому цим Кодексом порядку й не буде встановлено що набрало законної сили вироком суду».

Принцип презумпції невинуватості закріплено в таких міжнародних документах як:

· Загальна Декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., презумпція невинності сформульована таким чином: «Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, поки її винність не буде встановлена ​​в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту »(п. 2 ст. 11);

· Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, ухваленому Генеральною Асамблеєю ООН 18 грудня 1966 р. і ратифікований СРСР 18 вересня 1973 р., записано: «Кожен обвинувачений в скоєнні кримінального злочину має право вважатися невинною доти, поки її винність не буде доведена згідно з законом »(п. 2 ст. 14);

· Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод, прийнята 4 листопада 1950: «Кожен обвинувачений в скоєнні кримінального злочину вважається невинним, до тих пір поки її винність не буде встановлена ​​в законному порядку» (п. 2 ст. 6);

· Звід принципів захисту всіх осіб, що піддаються затриманню чи ув'язненню в якій би то не було формі, прийняття 9 грудня 1988 року: «Затримана особа, підозрювана або обвинувачувана у вчиненні кримінального злочину, вважається невинним і має право на поводження з ним як з таким до тих пір, поки її винність не буде доведена згідно із законом в ході відкритого судового розгляду, на якому вона має усіма гарантіями, необхідними для свого захисту »(п. 1 принципу 36) ^1. Презумпція невинності висловлює не особисте ставлення якого-небудь конкретної людини до обвинуваченому, а об'єктивне правове становище. Держава, суспільство вважають громадянина сумлінним, добропорядним до тих пір, поки інше не доведено і не встановлено законним порядком компетентною судовою владою.

З презумпції невинуватості випливають чотири правила слідства, які мають важливе практичне значення і в сукупності своїй вірно і повно відображають її глибинний юридичний і моральний сенс:

1. Ніхто не може бути засуджений на припущеннях про винність у скоєнні злочину (ч. 4 ст. 16 КПК).

2. Тягар доведення винності лежить не на звинувачену, а Обвинувач (ст. 26 Конституції; ч. 2 ст. 16 КПК).

3. Усі сумніви, які виникли щодо вини та обсягу обвинувачення, тлумачаться на користь обвинуваченого (ч. 3 ст. 16 КПК).

4. Недоведена винність юридично абсолютно рівнозначна доведеною невинності.

Перше правило полягає в тому, що обвинувальний вирок постановляється лише за умови, що в ході судового розгляду винність обвинуваченого у вчиненні злочину підтверджена сукупністю досліджуваних судом доказів (ч. 1 ст. 356 КПК). Припущення, думки, висновки, здогади, наскільки б вагомими і дотепними вони не були і кому б вони не належали, при вирішенні питання по кримінальній справі основного питання - про винність - взагалі не беруться до уваги. Значення цієї «інформації для роздумів» як доказ юридично нікчемною.

Друге правило - про тягар доказування - означає, що ні підозрюваний, ні обвинувачуваний свою невинність доводити не зобов'язані і в кримінальному процесі ні за яких обставин не можуть бути поставлені в положення «доведи, що ти не злочинець». Учасники процесу можуть активно доводити свою невинність (наприклад своє алібі). Але це їх право, а не обов'язок. Обвинувачений (підозрюваний) може зайняти позицію повного неучасті у своєму виправданні і ніхто не вправі дорікнути йому в цьому.

Відповідно до ч. 2 ст. 102 КПК обов'язок доведення наявності підстав кримінальної відповідальності, вини обвинуваченого та інших обставин, що мають значення по кримінальній справі, лежить на органі кримінального переслідування (органі дізнання, дізнавач, слідчий, прокурора), а в судовому розгляді - на державному чи приватному обвинувачі. Саме ці органи і посадові особи повинні прийняти всі передбачені законом заходи для всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи, зібрати докази, як викривають, так і виправдовують обвинуваченого, встановити обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, захисту прав і законних інтересів що у кримінальній справі осіб (ч. 1 ст. 18 УПК).

Таким чином, підставою для обвинувальних висновків може служити лише наявність фактичних даних, що підтверджують звинувачення, а не відсутність доказів, що спростовують звинувачення і засвідчують невинність обвинувачуваного. Якщо ж в результаті повного і всебічного дослідження обставин справи не були зібрані докази, що підтверджують звинувачення, то кримінальне переслідування повинно бути припинено, а в судовому засіданні винесено виправдувальний вирок.

Третє правило означає, що якщо ретельна, всебічна фахова оцінка зібраних у справі доказів породжує у слідчого або суду невпевненість щодо винності обвинуваченого, а всі можливості поповнення необхідної доказової інформації вичерпані, їх юридична обов'язок і моральний обов'язок полягає в тому, щоб обвинуваченого повністю реабілітувати. Слідчий виконує це шляхом винесення постанови про припинення кримінальної справи, а суд шляхом винесення виправдувального вироку. Тобто мова йде не про будь-якому сумніві, а лише про невиправні, незважаючи на всі вжиті заходи. Сумніви можуть стосуватися не тільки питання про винність в цілому, але й окремо взятих доказів, а також встановлених з їх допомогою обставин справи.

При цьому: а) наявність незворотного сумніви у факті, що обгрунтовує обвинувачення, тягне його виключення з системи доказів, і тим самим сумнів тлумачиться на користь обвинуваченого, б) при наявності неусувного сумніви у факті, що виправдовують обвинуваченого, він залишається в системі доказів, поки не буде повністю спростований, і, отже, виникло сумнів теж тлумачиться на користь обвинуваченого ^2.

Якщо сумнів в існуванні тих чи інших фактичних обставин тягне сумнів у кваліфікації злочину і міри покарання, то і тут воно повинно тлумачитися на користь обвинуваченого (тобто відповідне кваліфікується обставина визнається несуттєвим).

Значення правила про тлумачення сумнівів для судової практики підкреслено в постанові Пленуму Верховного Суду Республіки Білорусь від 28 вересня 2001 р. № 9 «Про вироку суду» (Національний реєстр правових актів Республіки Білорусь, 2001 р., № 96, 6 / 301), в п. 2 якого, зокрема, говориться: «Сумніву в обгрунтованості пред'явленого обвинувачення тлумачаться на користь обвинуваченого як щодо звинувачення у цілому, так і в частині його окремих епізодів,форми вини, ступеня та характеру участі у вчиненні злочину, обставин, що обтяжують відповідальність , і т.п. ».

Четверте правило, згідно з яким недоведена винність юридично рівнозначна доведеною невинності, означає, що кримінальній процесу невідома постать залишився під підозрою в юридичному сенсі. Громадянин, винність якого не доведена, так само як і громадянин, чия невинність доведена безперечно, є реабілітованим.

Як доведена невинність, так і недоведена винність тягнуть однакові правові наслідки: припинення кримінального переслідування або винесення виправдувального вироку, повну реабілітацію особи, відшкодування заподіяної йому шкоди і відновлення його прав.

При винесенні виправдувального вироку або припинення кримінального переслідування за недоведеністю участі обвинуваченого (підозрюваного) у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 250, п. 3 ч. 1 ст. 357 КПК) суду або слідчому не вдалося встановити, хто вчинив злочин: обвинувачений, визнаний невинним, або інша особа, що залишився невідомим. Але для того, щоб захистити інтереси виправданого, зняти з нього недостатньо обгрунтована підозра або звинувачення і повністю реабілітувати його в очах суспільства, законодавець наказує вважати це особа невинним.

Презумпція невинності зовсім не забороняє дізнавачу, слідчого і прокурора викривати обвинуваченого, доводити його вину. Але вона забороняє їм суворо обвинуваченого винним, вступати з ним як із злочинцем до тих пір, поки вирок суду не набере законної сили.Тому правильність висновків і тверджень про винність обвинуваченого слідчий і прокурор повинні довести. Вони стануть дійсним офіційним визнанням обвинуваченого винним у скоєнні злочину лише тоді, коли з ним погодиться суд і висловить це у вироку, який вступить в законну силу.

Таким чином, можливість визнання обвинуваченого винним закон пов'язує з таким порядком судочинства, при якому відбувається повне і всебічне судове дослідження всіх обставин справи на основі гласності, усності, рівноправності сторін, змагальності та інших демократичних принципів процесу. Тобто з обов'язковим проведенням судового розгляду - стадії, де зосереджені максимальні гарантії прав і законних інтересів обвинуваченого і перевірки доказів обвинувачення. Тільки тоді, коли у справі відбулося судовий розгляд і винесений судом вирок вступив у законну силу, держава бере на себе відповідальність за правильність визнання обвинуваченого винним і його засудження ^3.

Принцип презумпції невинуватості визначає правовий статус обвинуваченого не лише в кримінальному процесі, а й у всіх суспільних відносинах, в яких він виступає в якості одного з суб'єктів. До вступу вироку в законну силу за обвинуваченим, що містяться під вартою, зберігається право на користування житловим приміщенням, його ніхто не може звільнити з роботи або відрахувати з навчального закладу з огляду на його винності у вчиненні злочину.

У цьому полягає сутність принципу презумпції невинності як об'єктивного правового становища, яке є обов'язковим для всіх осіб, які ведуть судочинство, а також і всіх інших установ, організацій, посадових осіб та громадян, які не мають права вступати з обвинуваченим як з винним ^4.