Інтерактивні технології вивчення мови та літератури.

Суть інтерактивного навчання полягає в тому, що навчальний процес відбувається тільки шляхом постійної, активної взаємодії всіх учнів. Учитель і учень є рівноправними суб’єктами навчання. Інтеракція підходить для будь якого змісту, оскільки жоден предмет не можна викладати, залишаючи дитину в пасивній позиції у процесі навчання.

На уроці важливо створити атмосферу загальної релаксації і взаємної довіри. В невимушеній атмосфері учень відчуває себе вільним і рівноправним партнером, учні не повинні відчувати страх за неправильність сказаного. Недаремно слово “інтерактив” (пер. з англійської “inter” – “взаємний”, “act” – діяти) означає взаємодіяти. Суть інтерактивного навчання і полягає в тому, що навчальний процес відбувається за умови постійної активної взаємодії всіх учнів. За умови використання інтерактивних технологій на уроці підвищується результативність навчання, стимулюється вивчення мови, розумова та творча активність учнів, підвищується цікавість до вивчення іноземної мови тощо.

Класифікація інтерактивних технологій:

Умовну робочу класифікацію було складено за формами (моделями) навчання у яких реалізуються інтерактивні технології. Методисти (Пометун, Пироженко, Мельник) поділяють їх на 4 групи залежно від мети уроку та форми організації навчальної діяльності учнів:

1. інтерактивні технології кооперативного навчання (колективна)

2. і. т. колективно-групового навчання

3. т. ситуативного моделювання

4. т. опрацювання дискусійних питань

Дослідники теорії інтерактивного навчання стверджують, що для роботи за інтерактивними технологіями вчителеві необхідно змінити свої особисті підходи до навчання. Тому для роботи за даними технологіями вчителеві необхідна певна підготовка (дидактична, моральна) та учням, як і вчителеві, треба звикнути до них. Свою роботу вчителеві слід починати з простих інтерактивних технологій - робота в парах, малих групах - і переходити до більш складних. Коли у вчителя й учнів з'явиться досвід подібної роботи, то уроки проходитимуть набагато легше, цікавіше, а підготовка до них не забиратиме багато часу.

З групового (кооперативного) навчання на своїх уроках найбільше використовують роботу в парах, "Два - чотири - всі разом", "Карусель", роботу в малих групах, "Акваріум". Для забезпечення швидкого та ефективного включення учнів в інтерактивну діяльність слід запропонувати їм пам'ятки, які містять опис ал­горитму діяльності (послідовний перелік дій, які вони мають здійснювати у тій чи іншій навчальній ситуації).

19. Принципи і прийоми шкільного аналізу художнього твору.

Аналіз тексту — це його осмислення, розгляд скла­дових елементів, визначення тем, ідей, мотивів, способу їх образного втілення, а також дослідження засобів творення образів. Інакше кажучи, це розкриття художності тексту.

Передумовами успішного аналізу твору є: добре знання теоретичних основ аналізу; доскона­ле володіння навичками виділяти й досліджувати всі складники змісту та форми; розуміння закономірностей взаємодії їх; відчуття естетичної природи слова; на­явність у того, хто аналізує, філологічних здібностей; добре знан­ня тексту. Лише за цих умов копітка аналі­тична робота з твором буде винагороджена радістю відкриттів, естетичною насолодою, яку може приноси­ти зустріч з прекрасним.

Літературний твір — основна одиниця художньої літератури. Без читання і знання творів немає знання літератури. У сприйманні й тлумаченні літературних творів є дві хиби, характерні для значної частини читацького загалу. Перша полягає в тому, що створені письменником герої сприймаються за людей, які справді жили й мали саме такі долі. Тоді література розглядається як «історія в образах», як емо­ційно забарвлений засіб пізнання. Такими можливостями література володіє об'єктивно, але ними не вичер­пується її призначення, бо в художньому творі реалізу­ються загадкова магія слова, творча сила фантазії, якими володіє талановитий письменник. У реалістичному творі справді майже все так, як і в реальному житті, адже і герої, їхні переживання, думки, вчинки, і обставини та атмосфера, в яких ті герої діють, ґрунтуються на враженнях від дійсності. Але водночас усе це, створене уявою і працею письменника, «живе» за особливими естетичними законами. Кожен твір, яким би він не був за об­сягом і жанром (вірш чи поема, оповідання чи роман, водевіль чи драма), є цілим художнім світом, де діють свої закони й закономірності — соціальні, психологічні, часово-просторові. Вони істотно відрізняються від за­конів реального життя, адже письменник не відтворює його фотографічно, а добирає матеріал і естетично ос­воює його, орієнтуючись на художню мету. Щоправда, міра правдоподібності в різних творах неоднакова, але це безпосередньо не впливає на рівень їх художності. Скажімо, фантастика далеко відходить від дійсності, однак це ще не виводить її за межі мистецтва. Відображене в літера­турному творі не можна ототожнювати з реальним жит­тям. Коли йдеться про правдивість твору, то мається на увазі, що він є специфічною формою втілення тієї прав­ди про світ, людину й себе, яку відкрив письменник. Другою хибою у сприйманні твору читачами є підміна думок і переживань автора й персонажів влас­ними. Ця хиба, як і перша, має об'єктивні причини. Зоб­ражене у творі «оживає» лише завдяки уяві читача, по­єднанню його досвіду з досвідом автора, зафіксованим у тексті. Тому в уяві різних читачів виникають неоднакові образи й картини, змальовані в тому самому творі. Абсолютизація означеної хиби призводить до дефор­мації зображеного письменником.

Долати визначені недоліки можна лише за умови, коли читач (найперше вчитель і учень) перестануть наївно-реалістично ставитися до літератури і сприйматимуть її як мистец­тво слова. Аналіз і є одним із шляхів адекватного, тобто найближ­чого до авторського задуму, прочитання твору.

Щоб успішно проводити літературознавчий аналіз, треба тонко володіти відповідним інструментарієм, зна­ти засоби і шляхи його реалізації. Насамперед маємо визначити складники твору, систему понять і термінів для означення тих складників. За давньою традицією у творі виділяють зміст і форму. Вони настільки тісно зливаються, що відділити їх майже неможливо, хоча розрізняти необхідно. Ви­ділення складників змісту й форми у процесі аналізу здійснюється лише уявно.

Принципи, види, шляхи і прийоми аналізу. Зміст і форма перебувають у нерозривній, органічній єдності. Ми виділяємо їх та їхні складники лише умовно — для зручності аналізу такого складного об'єкта, яким є художній твір.

Звісно, перераховані не всі терміни на означення складників змісту і форми літературного твору. Проте й наведені дають змогу наочніше бачити й розуміти, з одного боку, взаємодію між складниками змісту і фор­ми всередині їх, а з другого, — складну логіку взаємо­зв'язків між складниками змісту та складниками фор­ми. Скажімо, життєвий матеріал є не тільки «ґрунтом», з якого «виростають» проблеми та ідеї твору, а й «маг­мою», що «виливається» в різні види художньої форми: сюжетну (події), образну (біографії, характе­ри героїв), жанрову (залежно від обсягу матеріа­лу, співвідношення суб'єкта й об'єкта та принципів ос­воєння матеріалу), викладову (залежно від способу організації мови у творі), власне сло­весну (зумовлюється літературним напрямом, ес­тетичними вподобаннями автора, особливостями його таланту).

Щоб розкрити ідейно-художню вартість твору, треба дотри­муватися певних принципів, видів і шляхів аналізу.

Принципи аналізу — це найзагальніші правила, що випливають з розуміння природи й суті художньої літератури; правила, якими керуємося, проводячи аналітичні операції з твором. Найважливішим є принцип аналізу взаємодії змісту і форми. Він є універсальним засобом пізнання суті твору та окремих його частин. Під час реалізації цього принципу слід керуватися обов'язковими правилами: 1) розпочинаючи аналіз зі складників змісту, переходимо до характеристики засобів його втілення, тобто складників форми; 2) коли ж аналіз розпочинаємо з розгляду складників форми, обов'язково треба розкрити їхній зміст; 3) аналіз підпорядковувати розкриттю авторського задуму, тобто «іти» до адекватного прочитання твору.

Системний підхід до твору передбачає розгляд його як системи компонентів, тобто органічної єдності в ньому всіх частин. Повний, справді науковий аналіз повинен бути сис­темним. Таке розуміння принципу систем­ності має об'єктивну мотивацію: з одного боку, сам твір є системою, а з другого — засоби його вивчення повинні складати певну систему.

У літературознавчих дослідженнях особливої актуальності набу­ває принцип історизму,який передбачає: дослід­ження суспільно-історичних умов написання твору; вивчення історико-літературного контексту, в яко­му твір постав перед читачем; визначення місця тво­ру в мистецькому доробку письменника; оцінку тво­ру з погляду сучасності (осмислення проблематики, художньої вартості твору новими поколіннями дос­лідників і читачів). Певним моментом реалізації принципу історизму є вивчення історії написання, публікації і дослідження твору.

Види аналізу — це підходи до твору з погляду розуміння функцій художньої літератури. Деякі вчені виділяють, крім видів, методи аналізу. Проте загаль­ноприйнятих критеріїв розмежування понять «вид» і «метод» наука не виробила. В історичному плані методи аналізу пов'язувалися з певними літерату­рознавчими школами.

В українському літерату­рознавстві поширений соціологічний ана­ліз. Під дією ідеології народників, а згодом і соціалістів, соціальна про­блематика в літературі здебільшого висувалася на передній план. Але поки у світі існує соціаль­на нерівність, доти елементи соціологічного аналі­зу будуть присутні в літературознавчій науці — з ак­центуванням моральних аспектів соціальної проблематики. Доведення соціо­логічного підходу до абсурду — у формі вульгарного соціологізму — завдало великої шкоди нашій літературі.

Досить широкий діапазон має психологічний підхід до літератури. Сюди входить аналіз засобів психологізму в творі й літературі загалом; дослідження психології сприймання і впливу художнього твору на читача; вивчення психології творчості.

Естетичний аналіз передбачає розгляд творів з погляду категорій естетики: прекрасне — потворне, трагічне — комічне, високе — низьке, а також мо­ральних категорій, які вкладаються в окреслений естетикою діапазон ціннісних орієнтацій: героїзм, вірність, зрада тощо.

Формальний аналіз літератури пройшов, як і всі інші види (методи) аналізу, історичну еволюцію. По­гляд на форму як специфічну прикмету літератури і тлумачення змістовності форми — це ті здобутки «формального методу», які й сьогодні не втратили актуальності.

Біографічний підхід до аналізу твору передба­чає розгляд біографії письменника як важливого джерела творчості. Безперечно, автор і акумулює ідеї часу, і творить свій художній світ, через те вивчення обставин його життя може до­помогти глибше дослідити процес зародження й визрівання творчих задумів, увагу письменника до пев­них тем, ідей. Важливу роль особистісні моменти відіграють у творчості поета.

Порівняльний підхід до аналізу літературних творів включає їх порівняльно-історичний розгляд та порівняльно-типологічний аналіз.

Шляхи аналізу — це вибір певних складників твору для детального розгляду. Коли принципи й види (методи) спрямовують роботу до­слідника немовби «зсередини» їхнього літе­ратурознавчого досвіду, то шляхи спонукають до конкретних дослідницьких дій. У процесі розвитку літературознавства сформувався цілий набір шляхів аналізу. Найпоширенішим є пообразний і проблемний аналіз. До пообразного аналі­зу доцільно вдаватися тоді, коли у творі яскраві ха­рактери персонажів знаходяться на першому плані.

Ідейно-тематичний аналіз ще називають про­блемним. Вибираючи цей шлях аналізу, варто розглянути й особливості життєвого матеріалу, його зв'язок з про­блемами та ідеями, проаналізувати особ­ливості композиції і сюжету, систему образів, оха­рактеризувати найважливіші художні деталі й сло­весні засоби.

Цілісний аналіз ще називають усебічним аналізом, а ще точніше — аналізом взаємодії змісту і форми, що найбільше відповідає природі літературного твору.

Аналіз твору «за автором» най­більший ефект дає при розгляді творів, де ав­торська позиція втілюється передовсім на рівні його фабули, розгортається самою структурою твору. До таких творів належить, скажімо, роман у віршах «Ма­руся Чурай» Л. Костенко.

У дослідницькій та навчальній практиці викорис­товуються окремі прийоми аналізу, які дають змогу розкрити деякі вужчі аспекти твору. Так, «повільне читання» — через детальний мовностильовий роз­гляд подробиць вибраного епізоду — відкриває змістову місткість художнього тексту. Завдяки історико-літературному коментарю пояснюються факти, назви, імена, літературні ремінісценції, без знання яких не можна глибоко зрозуміти текст. Роз­гляд системи предметних деталей допомагає на­очно побачити рух художньої ідеї в ліричному творі. У поезії (а частково і в прозі) важливе навантаження несе ритм у поєднанні з лексичним матеріалом.

Наведені тут принципи, види (методи), шляхи та прийоми аналізу ілюструють, що таке складне явище, як художня література, не піддаєть­ся спрощеним підходам, а потребує ґрунтовно і масштабно розроблених літера­турознавчих засобів, аби розкрити таїну і красу художнього слова.