Загальна характеристика дорослості

Індивідуальний розвиток дорослої людини є продов­женням онтогенезу із закладеною в ньому філогенетичною програмою. Дорослість — неоднорідний віковий період, що починається після юності і триває до кінця життя. У цьому віці продовжується психічний та особистісний роз­виток людини, пошук своєї ідентичності (на основі профе­сії та способу життя), розширюються її можливості як суб'єкта діяльності, пізнання, спілкування. На дорослу людину покладається відповідальність не тільки за реалі­зацію власного життєвого покликання, а й за долю інших людей. Вона повинна вирішувати безліч складних соціаль­них завдань, долати професійні та особистісні випробуван­ня, переживати втрати, які часто загрожують психічному здоров'ю особистості.

Потужним є прагнення дорослої людини до все більшої незалежності від батьків, інших дорослих у прийнятті рі­шень, навіть якщо це пов'язане з ризиком для власного благополуччя. Вона шукає близькості з-партнером проти­лежної статі, усвідомлюючи, що інтимність вимагає вза­ємної довіри, підтримки, розпочинає сімейне життя.

Досягнення соціальної зрілості є передумовою самостій­ності дорослої людини на роботі й у сім'ї, реалізації її здіб­ностей і мрій. Вона здатна критично оцінити життя, прий­маючи рішення про правильність обраного життєвого шляху чи шукаючи нову ідентичність.

Розвиток особистості дорослої людини відбувається за такими напрямами:

а) зростання самостійності людини, її свободи та відпові­дальності, розвиток індивідуальності (неповторності), твор­чого ставлення до дійсності та власного життєвого шляху;

б) посилення соціально-духовної інтегрованості люди­ни, соціальної відповідальності, збагачення форм її життє­діяльності.

В історії вікової психології основні характеристики до­рослості слугували еталонами для оцінки якостей особис­тості у попередні вікові періоди, репрезентували рівень психічного й особистісногого розвитку, до якого мали по­ступово наближуватися дитинство, підлітковий вік і юність. Дорослість розглядалася як стабільний період. Наприклад, французький психолог Отто Клапаред (1899—1992) характеризував зрілість (дорослість) як стан психічної «скам'янілості», коли припиняється про­цес розвитку. На думку американського психолога Вільяма Джеймса (1842—1910), після 25 років дорослі не можуть творити нові ідеї. Подібної позиції дотримувався Ж. Піаже, стверджуючи, що розвиток інтелекту людини зупиняється на порозі дорослості. Психологічні характе­ристики дорослої людини використовували як еталони і при виявленні інволюційних процесів (втрати чи спро­щення функцій) у період старіння. З виникненням напри­кінці XIX — на початку XX ст. геронтології — науки, що вивчає проблеми старіння людини, — дані про молодих людей використовували для визначення величини зни­ження функцій або їх збереження в загальному інволю­ційному процесі.

Психологія дорослих як самостійна галузь психології почала формуватися в 30-ті роки XX ст., однак активний її розвиток намітився лише в останні роки. Тому концеп­туальна основа та практична база досліджень психіки до­рослої людини перебувають на стадії формування. Най-ґрунтовніше досліджено розвиток пізнавальної сфери та інтелекту дорослої людини, не з'ясованими залишаються багато таємниць становлення особистості на різних етапах дорослості.