Право власності та зобов'язальне право.

Провідним інститутом речового права було право власності. Революція утворила нові класи власників: буржуазію та селянство, які були основою нового режиму. Тому найвідчутніші перетворення відбу­лися у праві власності. На зміст статей, що регулювали право власності найбільший вплив справило римське право та революційне законодавст­во. Право власника ніким і нічим не обмежувалося, тобто мало абсолют­ний характер. Ф.Ц.к. не дає визначення права власності, але перераховує основні права власника - володіння і користування речами. їх можна здійснювати у будь-який спосіб, якщо законом не передбачено обмежен­ня. В жодному кодексі світу примат власності не набув такого розвитку як в Ф.Ц.к., що свідчить про його суто буржуазну спрямованість. Кодекс визначив три види власності залежно від суб'єкта права: індивідуальна, державна та общинно-комунальна. Було введено новий поділ на рухоме та нерухоме майно. Особливу увагу законодавці приділили нерухомому майну, що засвідчувало недостатню розвинутість тогочасного промисло­вого капіталу. У Кодексі детально регламентувалися права власника зе­мельної ділянки, заповіту землі, порядок поділу нерухомості між спадко­ємцями тощо. Крім права власності, у Ф.Ц.к. наведено й інші речові права: право на чужі речі (узурфрукт, право застави, сервітут тощо), во­лодіння, держання'. Протягом XIX ст. положення щодо права власності не зазнали суттєвих змін. Доволі детально визначалося в Кодексі зо­бов'язальне право. Воно відзначалося значним індивідуалізмом і надава­ло широкі повноваження приватним особам, обмежити які практично ні­хто не міг. Ф.Ц.к. не дає загального поняття зобов'язання, але чітко вказує, що договір " це угода, за допомогою якої одна або декілька осіб зобов'язуються перед іншою особою або особами дати що-небудь, зроби­ти що-небудь або не робити що-небудь". Кодекс передбачає 8 типових договорів: продаж, обмін, найм речей, роботи та послуги, товариства, по­зика, зберігання, заклад і вірогідний прибуток. Спираючись на принцип свободи договору, право надавало приватним особам можливість уклада­ти будь-які правовідносини, що не суперечать законові. Передбачалися лише деякі заборони свободи договірних відносин. Це були передусім норми кримінального права. Важливим принципом договірного права бу­ло положення про неможливість скасування договору одноосібними дія­ми. Крім договору, як джерела виникнення зобов'язань, закон визначав і завдавання збитків. Важливе місце в Кодексі належить положенням щодо купівлі-продажу.

62. Кримінальний кодекс Франції (1810 рік).Перший проект К.к.Ф. було підготовлено у 1804 р., однак його затвердження не відбулося. У 1808 р. роботи над К.к.Ф. було відновлено. У лютому 1810 р. він був затверджений й набув чинності з 1 січня 1811 р. Складався з чотирьох книг (484 статті). Кодекс передбачав неухильне дотримання принципу формальної законності. Злочин, який не був передбачений законом на момент його здійснення, не підлягав покаранню. Це правило стало провідним в кримінальній доктрині Франції. Співучасть вважалася злочином й каралася нарівні (але без застосування смертної кари). Суб’єктом злочину вважалася будь-яка особа незалежно від соціальної, статевої або вікової приналежності. Для осіб, що не досягли 16 річного віку та від 70 років передбачалося пом’якшене покарання. В разі доведення необхідності самозахисту, особа, що скоїла злочин звільнялася від покарання. Кодекс містив принципово нову класифікацію злочинів. Важкими вважалися злочини проти суспільних інтересів: злочини проти зовнішньої безпеки держави (військова зрада, заколот тощо); злочини проти Конституції (порушення виборчих прав громадян, посадові злочини, порушення адміністративних та судових обов’язків); злочини проти публічного миру (карбування фальшивих грошей, підробка державної печатки, хабарництво тощо). Другу групу кримінальних злочинів становили злочини проти приватних інтересів: проти власності та проти особи. Особливу групу становили економічні злочини: розголошення комерційної таємниці, контрафакція творів мистецтва або предметів промислового виробництва. Покарання згідно з К.к.Ф поділялися на дві групи: за проступок (виправні) та за злочини (кримінальні). Кримінальні покарання були ганебні (обмеження в правоздатності, вигнання тощо) та болісні (смертна кара, каторга, депортація, ув’язнення). Тілесні покарання та каліцтво скасовувалися. Єдиною формою страти було відтинання голови. Застосовувалося воно в 30 передбачених Кодексом випадках. Каторжні роботи призначалися або довічно, або на термін від 5 до 20 років. Місцями депортації були віддалені колонії: Нова Каледонія, Гвіана, Мадагаскар. Вирок до депортації чи каторги автоматично призводив до втрати деяких прав (виборчих, юридичних, сімейних). Призначення ганебних покарань призводило до тимчасової втрати політичних та громадянських прав. До виправних покарань відносилися: утримання у виправному будинку терміном від 6 днів до 5 років, обмеження в деяких громадянських та політичних правах (бути присяжним, брати участь у виборах, носити зброю, бути опікуном тощо), штрафи. Як додаткове покарання Кодекс передбачав конфіскацію майна.

К.к.Ф., як і ніші кодекси прийняті у Франції на початку ХІХ ст., з одного боку закріплював демократичні зміни в суспільстві, що були породжені Великою французькою революцією, а з другого – відновлював спадковість в праві, порушену революцією та політичною нестабільністю.

63. Створення німецької імперії. Конституція Німеччини 1871 року.КОНСТИТУЦІЯ НІМЕЧЧИНИ 1871 p. - основний закон Німеччини після об'єднання. Проголошена рейхстагом 16 квітня 1871 р. У дію вступила в травні того ж року. Згідно з Конституцією Німеччина мала федеративний устрій (див. Федерація). До складу імперії входило 4 ко­ролівства (Пруссія, Баварія, Саксонія, Вюртемберг), 18 герцогств графств та 3 вільні міста (Любек, Бремен, Гамбург), які мали републіканську, форму правління. Федерація в цілому мала повний суверенітет.

За нею закріплювалися такі важливі функції, як зовнішні зносини, керівництво збройними силами, регулювання питань громадянства та міграції населення, митного та торгового законодавства, імперських податків,

грошової емісії, шляхів сполучення, основ законодавства тощо. Главою імперії проголошувався прусський король, який отримував титул імператора (кайзера). Він був також командуючим збройними силами держави, призначав вищих посадовців та імперського канцлера (рейхсканцлера), безпосередньо керував міністрами імперії та Пруссії, представляв державу на міжнародній арені, мав право оголошувати війну та укладати мир. Кайзеру надавалося право призначати членів верхньої палати парламенту від Пруссії. Він також скликав та закривав засідання обох палат парламенту, видавав укази та розпорядження, які в разі підпису канцле­ром мали силу закону. Імперське законодавство здійснювалося рейхста­гом (імперським з'їздом) та бундесратом (союзною радою). Союзна рада формувалася із представників, призначених урядами усіх земель. Голо­вував у ній рейхсканцлер. Норми представництва від кожної з земель визначалися конституцією. На долю Пруссії припадало 17 депутатських місць з 58. Інші держави мали від одного до 6 депутатів. Бундесрат наді­лявся значною законодавчою та виконавчою владою. Він мав право ви­давати укази, що мали силу закону, разом із рейхстагом приймав імпер­ські закони, контролював діяльність виконавчих органів влади, брав участь у призначенні членів імперського суду, лічильної палати та ін­ших посадових осіб, виступав у ролі арбітра у суперечках між землями. Рейхстаг складався з 397 депутатів, які обиралися шляхом прямого тає­много голосування на 3 роки (з 1887 р. — на 4). До компетенції рейхстагу належали законотворчі та бюджетно-фінансові питання. Контролю над діяльністю уряду рейхстаг не мав. Безпосередньо державними справами керував рейхсканцлер. Кабінету міністрів не було. Окремими питаннями управління займалися державні секретарі, яких призначав рейхсканцлер (винятки становили військове та військово-морське відомства). Функції імперського уряду були досить широкими. Він керував внутрішньою та зовнішньою політикою, збройними силами, засобами зв'язку, банківсь­кою справою та інше. Кожен німець повинен був служити в імперській армії сім років. Витрати на утримання армії несли всі союзні держави, імператор мав право оголосити воєнний стан у кожній частині імперії й впроваджувати каральні заходи щодо союзних держав, які не виконува­ли рішення імперії.

64. Цивільний кодекс Німецької імперії 1900 р.НІМЕЦЬКЕ ЦИВІЛЬНЕ УЛОЖЕННЯ (КОДЕКС) – пам’ятка німецького цивільного права кінця ХІХ ст. Уложення було прийняте у 1896 р. Набуло чинності з 1 січня 1900 р. Н.ц.у стало першою в історії Німеччини єдиною для всієї країни кодифікацією цивільного права. Воно значною мірою базується на римському праві. До уложення також увійшли положення німецького права та нові норми, що утворилися внаслідок розвитку буржуазних відносин. Н.ц.у. складалося з двох частин: закон про введення в дію уложення та власне текст самого уложення. Загальні для всіх інститутів норми містяться в першій книзі Н.ц.у., норми зобов’язального права – в другій, права власності – в третій, сімейного – в четвертій і правонаступництва – в п’ятій. Всього до уложення включено 2.885 статей. Характерною рисою Н.ц.у. є відсутність узагальнюючих понять. Його параграфи відзначаються невизначеністю формулювань, наявністю значної кількості спеціальної юридичної термінології. В Н.ц.у. часто зустрічаються посилання на “добру совість”, “добрі справи”, які мали моральний, а не правовий зміст. Н.ц.у. мало суто буржуазний зміст й справило значний вплив на формування цивільного права Греції, Угорщини, Японії, Таїланду, Бразилії та інших держав.