Законодавча база у сфері захисту комерційної таємниці

Законодавство в сфері захисту комерційної таємниці може розглядатися як система правових, корпоративних норм [1]. Законодавство — це зовнішня форма існування норм права чи сукупність законів та підзаконних нормативних актів, що регулюють відповідну групу відносин. Аналіз законодавства в сфері захисту комерційної таємниці дає можливість віднести його до окремої галузі — законодавства про підприємницьку діяльність. Вивчення правових відносин, що виникають у зв'язку з здійсненням підприємницької діяльності, як відомо, відноситься до предмета комерційного права.

Серед видів соціальних норм (соціальні норми — це норми поведінки, що встановлюються суспільством і є регулятором суспільних відносин) відомі корпоративні норми (норми громадських організацій, що визначаються, виходячи зі Статуту). Статутні положення окремих підприємств відносяться до зовнішніх форм існування норм права. Ці нормативні акти розробляються на підставі загального нормативного акта, і поширюють свою дію тільки на відносини, що виникають на підприємствах. Це нормативні акти внутрішнього характеру.

У правовому змісті неправомірне збирання та використання комерційної таємниці відноситься до однієї із груп проявів недобросовісної конкуренції. Стосовно недобросовісної конкуренції необхідно звернутися до спеціального законодавства, конкретно — до Закону України " Про захист від недобросовісної конкуренції". Глибоке дослідження проявів недобросовісної конкуренції зумовлює необхідність розкрити зміст комерційної таємниці.

У ст. 505 Цивільного Кодексу України визначається зміст поняття "комерційна таємниця". Це секретна інформація, що в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не легкодоступною, у зв'язку з цим вона має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію. За ст. 155 Господарського Кодексу комерційна таємниця належить до об'єктів прав інтелектуальної власності у сфері господарювання. В Кодексі не тільки дано визначення поняття "комерційна таємниця", але й зазначено, що до неї можуть бути віднесені відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть вважатися комерційною таємницею. Між тим, досягти конкретики з найважливіших питань захисту комерційної таємниці в одному нормативному акті неможливо. Право не тільки в загальній формі проголошує необхідність захисту комерційної таємниці, але й містить конкретні норми, що забезпечують його реалізацію.

Слід відзначити, в комерційне право входять лише ті норми, що безпосередньо чи опосередковано стосуються здійснення підприємницької діяльності. Кримінальне законодавство України містить ряд норм, здатних певною мірою забезпечити захист комерційної таємниці. Захист комерційної таємниці кримінальним законодавством здійснюється передусім нормами, об'єднаними в спеціальний розділ Особливої частини Кримінального Кодексу України: "Злочини в сфері господарської діяльності" (ст. 231 — Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну таємницю; ст. 232 — Розголошення комерційної таємниці).

Зупинимося на визначенні відомостей, які не можуть становити комерційну таємницю. Постановою Кабінету Міністрів України від 09.08.93 р. № 611 "Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці", встановлено, що комерційну таємницю не становлять:

- установчі документи; документи, що дозволяють займатися підприємницькою, господарською діяльністю чи її окремими видами;

- інформація у всіх встановлених формах державної звітності;

- дані, необхідні для нарахування і сплати податків та інших обов'язкових платежів;

- документи про сплату податків та обов'язкових платежів;

- документи про платоспроможність;

- відомості про участь посадових осіб підприємств в кооперативах, малих підприємствах, союзах, об'єднаннях та інших організаціях, що займаються підприємницькою діяльністю;

- відомості, що у відповідності з діючим законодавством підлягають оголошенню.

Ці відомості підприємства зобов'язані надати органам державної виконавчої влади, контролюючим та правоохоронним органам України, а також іншим юридичним особам на їх вимогу.

Таким чином, до переліку відкритих відомостей віднесені документи, що стосуються майже всіх напрямів підприємницької діяльності як у сфері виробництва, так і в сфері послуг.

У ст. 62 Господарського Кодексу України визначається: "Підприємство — самостійний господарюючий статутний суб'єкт, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної і комерційної діяльності в порядку, передбаченому законодавством". Отже, керуючись цим визначенням, до числа підприємств можна віднести і комерційні банки. Відомості про операції, рахунки та вклади клієнтів, а також про кореспондентів банків становлять банківську таємницю, що випливає із редакції ст. 52 Закону України від 20.03.91 р. "Про банки і банківську діяльність".

А згідно з постановою Кабміну "Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці" банки зобов'язані без пред'явлення їм письмового обґрунтування видавати інформацію, що стосується операцій, рахунків своїх клієнтів, державним податковим інспекціям, а слідчим органам — ще на стадії попереднього слідства.

Згідно зі ст. 30 Закону України "Про інформацію" інформація з обмеженим допуском, виходячи із правового режиму, поділяється на конфіденційну та секретну. До конфіденційної інформації відносяться відомості, що знаходяться у володінні, користуванні чи розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і розповсюджуються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.

Перейдемо тепер до розгляду тих вихідних позицій, що є визначальними в дослідженні проблеми правового захисту комерційної таємниці. В першу чергу слід проаналізувати статтю Закону України "Про інформацію". Виходячи із її редакції, правовий режим допуску до відповідної інформації комерційного і банківського характеру, включаючи належність її до категорії конфіденційної, визначають самостійно громадяни, юридичні особи, що володіють такими відомостями. Разом з тим серед цієї інформації є й така, правовий режим якої вже встановлений Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України (наприклад, з питань статистики, екології, банківських операцій, податків тощо).

Аналіз положень глави 46 Цивільного Кодексу України дає підставу вважати: склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, порядок їх захисту визначаються керівником підприємства.

Ось чому суперечності в правовому регулюванні режиму комерційної таємниці, зазначені в ст. 30 Закону України "Про інформацію" та главі 46 Цивільного Кодексу України, створюють серйозні труднощі у вирішенні питань ефективності застосування норм права в захисті комерційної таємниці. Все це викликає необхідність детальнішого розгляду деяких правових аспектів, що стосуються надання банками органам внутрішніх справ закритої інформації.

Відповідно до ст. 5 Положення про державну службу по боротьбі з економічною злочинністю, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 15.07.93р. №510, працівники цієї служби за наявності відомостей про порушення законодавства, що регулює фінансову, господарську та іншу підприємницьку діяльність, мають право:

• одержувати у встановленому порядку від Національного банку та його установ, комерційних банків та інших кредитних установ необхідні відомості, копії документів, довідки про банківські операції та залишки коштів на рахунках об'єктів, які перевіряються";

• "одержувати безоплатно від підприємств, установ, організацій і громадян інформацію, за винятком випадків, якщо законом встановлений спеціальний порядок її одержання":

• "вилучати необхідні матеріали про кредитні та фінансові операції у встановленому законодавством порядку".

Розглянемо, що слід розуміти під суперечностями правового регулювання, що виникають при реалізації службою МВС своїх прав в інформаційних відносинах з банками у встановленому законодавством порядку. В Законі України від 20.12.90 р. № 565-XII "Про міліцію" і в Законі України від 20.03.91 р. "Про банки і банківську діяльність" зазначено, що конфіденційна інформація може бути надана тільки за наявності справи і на письмовий запит. Під "справою" власники інформації розуміють кримінальну справу.

Для порушення кримінальної справи досить важливе значення мають не тільки відомості, отримані внаслідок вжиття органами внутрішніх справ оперативно-розшукових заходів, а й фактичні дані, одержані із вказаних в законі джерел. Такими джерелами, як відомо, є протоколи слідчих і судових дій, інші документи.

У ст. 52 Закону України "Про банки і банківську діяльність" встановлено, що "довідки про операції та рахунки юридичних осіб та інших організацій видаються банками самим організаціям, державним податковим інспекціям з питань оподаткування, а також у випадках, передбачених законодавством; на письмову вимогу судам, органам прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ, Антимонопольного комітету України, державної контрольно-ревізійної служби, господарському суду і аудиторським організаціям. Довідки про рахунки та вклади громадян видаються банками крім самих клієнтів та їх представників, також судам, органам прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ по справах, що знаходяться в їх провадженні". Про надання державним податковим інспекціям інформації про рахунки та вклади громадян законодавець не згадує.

Викладені міркування про сутність суперечностей у деяких нормах права, що не враховують усю інфраструктуру правового регулювання режиму використання банківської і комерційної таємниці, свідчать про необхідність подальшого вдосконалення законодавства в сфері забезпечення захисту конфіденційної інформації.

Законодавчі гарантії права на інформацію — це система правових засобів, встановлених законом для належного забезпечення права громадян України на інформацію. Закон України від 2.10.92 р. № 2657-ХІІ "Про інформацію" підтверджує інформаційний суверенітет України. Нові форми та принципи соціального мислення: економічного, політичного, правового, морального визначають принципи інформаційних відносин. Термін "принцип" походить від латинського "principium", що означає початок, основа. Основними принципами інформаційних відносин є: гарантія права на інформацію; відкритість, доступність інформації і свобода її обміну; об'єктивність, повнота та точність інформації; законність отримання, використання, розповсюдження та зберігання інформації.

Законодавство про інформацію особливо виділяє гарантії і права на інформацію. В ст. 10 Закону України "Про інформацію" зазначено: "Право на інформацію забезпечується: обов'язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність і прийняття рішень; створенням в державних органах спеціальних інформаційних служб чи систем, які забезпечують у встановленому порядку доступ до інформації; створенням механізму реалізації права на інформацію; здійсненням державного контролю за дотриманням законодавства про інформацію; встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію". Ці положення становлять сутність гарантій на інформацію. Закон проголошує право "вільного доступу суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу обумовлюється лише специфікою цінностей і особливими умовами їх зберігання, що визначаються законодавством."

Захист прав громадян України на інформацію не обов'язково починається з часу порушення законодавства про інформацію. Будь-яке посягання на права учасників інформаційних відносин важливо попередити. Саме тому закон виконує передусім функцію правової охорони, а не тільки захисту у вузькому розумінні цього слова. Держава, визнаючи право громадян на інформацію, у випадку його порушення зобов'язується забезпечити ефективний засіб правового захисту будь-якій особі. Стан захищеності особи базується передусім на діяльності держави з попередження небезпек, здатних позбавити суспільство фундаментальних матеріальних і духовних цінностей. Способи (методи) охорони прав учасників інформаційних відносин є достатньо різноманітними:

• усунення перешкод, що заважають реалізації права;

• поновлення права, що з будь-якої причини було порушене;

• застосування заходів відповідальності до порушників права. Закон захищає не тільки право індивіда на інформацію, а й комерційну таємницю, конфіденційну інформацію, що охороняються державою. Серед механізмів захисту прав і законних інтересів громадян від свавілля органів управління і зловживання владою з боку посадовців особливе місце займає інститут омбудсмена. Це є важливий механізм захисту прав людини і зміцнення законності в діяльності органів виконавчої влади. 23 грудня 1997 р. Верховна Рада України прийняла Закон "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини". Цей документ закріпив існування в державі посади Уповноваженого з прав людини з метою здійснення парламентського контролю за дотриманням конституційних прав і свобод людини. Метою парламентського контролю, який здійснює Уповноважений, є: захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України і міжнародними договорами України, сприяння правовій інформованості населення і захисту конфіденційної інформації про особу.

У нас особливий інтерес викликає визначення "комерційна таємниця", дане в ч. 2 ст. 505 Цивільного Кодексу України. Там зазначається, що комерційну таємницю можуть мати відомості технічного, виробничого, комерційного, організаційного характеру тощо. Для підприємства нове вирішення виробничого, технологічного завдання може залишатися комерційною таємницею навіть у тому випадку, якщо воно оформлене як раціоналізаторська пропозиція і видане авторське свідоцтво. На винахід може видаватися патент, тобто він набуває спеціальної правової охорони і не потребує такого захисту, як комерційна таємниця. Правовий режим винаходів залежить від форми їх охорони: за допомогою авторського свідоцтва чи за допомогою патенту. Базовим принципом патенту є його відкритість, тобто в офіційному бюлетені здійснюється публікація про винахід, де наводяться його формули, креслення тощо.

З комерційною таємницею пов'язане таке поняття, як інтелектуальна власність. Якщо звернутися до головного у визначенні інтелектуальної власності, то в найзагальнішому вигляді — це інформація, що не відноситься до суспільної, містить цінні, нові комерційні ідеї, які як специфічний товар мають потенційну вартість. Дозволимо собі зауважити, що вартість ідей одноразова.

Всілякі спроби категорично відмежувати поняття "комерційна таємниця" від поняття "інтелектуальна власність" обов'язково призводять до звуження змісту захисту комерційної таємниці та інших відомостей конфіденційного характеру. Активізація науково-дослідних робіт у цьому напрямі дозволить виділити і зрозуміти зміст трьох методів захисту інтелектуальної власності: патент, авторське право і комерційна таємниця.

Вивчення проблеми "правовий захист комерційної таємниці" передбачає розгляд в науковому плані правових, кримінологічних, організаційних, розшуковик аспектів цієї діяльності і відноситься до комплексного дослідження, яке відображає закон диференціації та інтеграції знань [11].

Патент (від давньолатинського patens — свідоцтво, грамота) на винахід — документ, що видається компетентним органом держави, засвідчує визнання пропозиції винаходом, пріоритет винаходу, авторство та виключне право на винахід. Видача патенту здійснюється відповідно до норм патентного права. Без згоди автора винахід не може бути використано. Тільки він може видавати дозвіл (ліцензію) на використання винаходу чи повністю поступитися патентом.

На рівні нинішнього розвитку правової науки актуальною є відповідь на запитання, яким чином регулюються відносини, що виникають у зв'язку з використанням творів науки, літератури і мистецтва. Норми авторського права містяться, як відомо, в Цивільному Кодексі України. Авторське право поширюється на твори літератури, науки і мистецтва, що мають вираження в об'єктивній формі (рукопис, креслення і т. ін.), саме це дозволяє відтворювати результат творчої діяльності автора. Для охорони авторських прав не потрібно реєстрації чи виконання інших формальностей. Лише стосовно фотографій (і творів, отриманих аналогічним способом) для охорони авторського права необхідним є зазначення на кожному примірнику імені автора, року і місця випуску у світ.

Авторське право складається із ряду правомочностей. Право на авторське ім'я означає, що автору належить вибір способу позначення належності йому твору (справжнє ім'я, псевдонім) і, якщо він від позначення відмовився (анонім), ім'я повинно вказуватися при публікації твору в цілому, цитуванні. Без згоди автора заборонено розкривати псевдонім чи анонім (від anonymos — безіменний, автор листа чи твору, який приховав своє ім'я; твір без позначення імені автора) і вносити зміни в обране ним позначення. Авторське право захищає тільки форму, в якій виражена конкретна ідея, а не саму ідею.

Серед методів забезпечення безпеки комерційної інформації та інтелектуальної власності як її виду відомі патентування і вибір складу, обсягу відомостей, що становлять комерційну таємницю, визначення їх охорони. Характерним для них є захист оригінальної ідеї, її змісту [12].

Слід спеціально зупинитися на деяких питаннях, пов'язаних з використанням (у тому числі неправомірним) знаків для товарів та послуг, а також фірмових найменувань. Відносини, що виникають у зв'язку з набуттям і реалізацією правоздатності на знаки для товарів та послуг регулюються Законом України від 15.12.93 р. № 3689-ХП "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг". Порядок використання фірмового найменування регулюється спеціальним нормативним актом, яким є Положення про фірму, затверджене постановою ЦВК і РНК від 22 червня 1927р.

Товарний знак — позначення, що вміщується на товарі (чи упаковці) промисловими і торговими підприємствами для індивідуалізації товару і його виробника (продавця). Товарні знаки можуть бути вербальними (сукупність окремих літер, цифр, прізвище), образотворчими (малюнки, географічні символи, сукупність кольорів), об'ємними (форма виробів чи упаковка), комбінованими тощо.

Товарний знак виконує функції гарантії якості товару та його реклами. Його застосовують у внутрішній і міжнародній торгівлі. Порядок набуття права на торговий знак, його використання та захист визначається законодавством України і міжнародними угодами.

Подавши до Державного патентного відомства України заявку на реєстрацію знака для товарів та послуг, юридична особа при позитивному вирішенні питання отримує відповідне свідоцтво, що гарантує правову охорону товарному знакові. У випадку неправомірного використання фірмового найменування, товарного знака без згоди власника від місцевого відділу Антимонопольного комітету України порушник отримує припис припинити такі дії. У випадку реєстрації Міжнародним бюро Всесвітньої організації інтелектуальної власності знака для товарів та послуг, що відповідають рівню міжнародної класифікації, вказується строк дії міжнародної реєстрації.

Предметом злочину, передбаченого ст. 229 КК України (незаконне використання товарного знака), можуть бути:

а) чужий знак, тобто спеціальне позначення для товарів та послуг, на яке власник має свідоцтво Держпатенту;

б) фірмове маркування товарів.

Незаконне використання чужого товарного знака здійснюється умисно з метою отримання прибутку.