Висновок

У роботі розглянуті питання застосування прислів'їв на уроках читання, російської мови та в позакласній роботі. У роботі використані розробки сучасних педагогів, наведені приклади методик та ігор, розглядалися підходи класиків.
Як писав К.Д. Ушинський: "Росіяни прислів'я мають значення при початковому навчанні вітчизняному мови, по-перше, за своєю формою і, по друге, за своїм змістом. За формою - це животрепетне прояв рідного слова ... За змістом теми, важливі ... тим, що в них як у дзеркалі, відбилася російська народна життя з усіма своїми особливостями "[10].
З творами фольклору діти зустрічаються, як відомо, рано. Прийшовши до школи, вони вже знають колискові пісеньки, лічилки, загадки, прислів'я і приказки та інші види усної народної творчості. Традиційно більшість програм з літературної творчості, а потім і з літератури, включають в себе твориусної народної творчості, як російські, так і перекладні.
Розташування матеріалу по позначених темами умовно, оскільки одні й ті ж прислів'я можуть бути використані на уроках з різних тем.
Дошкільний вік і молодший шкільний вік - це період активного засвоєння дитиною розмовної мови, становлення і розвитку всіх сторін мовлення: фонетичної, лексичної, граматичної. Тому застосування прислів'їв на заняттях в дитячих дошкільних установах і початкових школах вважається найбільш ефективним і необхідним для розвитку дитячого мовлення. Чим раніше буде розпочато навчання рідної мови, тим вільніше дитина буде ним користуватися в подальшому.
Введення в урок прислів'їв і приказок - скарбниць російської народної мови та народної мудрості - необхідно як для виховного впливу, так і длязапам'ятовування, для розвитку дитячої мови. Вони короткі і виразні, є "будівельним матеріалом" нашої мови.
Прислів'ям приділяють увагу на всіх уроках. Відбір прислів'їв визначається темою конкретного уроку та його цілями: освітніми, розвиваючими, виховними.
Вивчення прислів'їв збагачує мова учнів, розвиває її, підвищує грамотність, сприяє вихованню естетичного смаку.
Прислів'я сприяють розвитку комунікативних навичок молодших школярів, усвідомлення ними мовної відповідальності один перед одним і перед собою; зміні ставлення до слова, його звуковий і емоційної наповненості; дарує велику естетичну радість.

Прислів'я і приказки належать до малих жанрів усної народної творчості. Хоч ці твори короткі, на один-два рядки, але вони мають усі ознаки і особливості справжнього мистецтва. В них відображена багатовікова мудрість народу, практичний досвід трудящих мас у різних сферах людської діяльності, розкрито різноманітні явища суспільного життя і природи, передано горе і радість людини, її мрії і прагнення. Прислів'я виникли дуже давно. Як вказує їх назва, в житті вони вживаються при слові, при розмові, набираючи в кожному окремому випадку відповідного значення. Прислів'я і приказки як жанр народної творчості розглядаються в 4 класі. Але з цим фольклорним видом діти практично знайомляться ще в початковій школі.

Вивчення прислів'їв і приказок саме в 4 класі викликає певні труднощі. Діти 10—11 років ще не мають достатнього життєвого досвіду. Це перешкоджає їм збагнути глибину філософських узагальнень, які містять у собі прислів'я і приказки. Не завжди легко зрозуміти їм і пряме та переносне значення, афористичність цих народних висловів. Тому треба шукати шляхи і методи, що допомагають більш глибокому і усвідомленому сприйняттю «згустків» крилатої народної мудрості.

Говорячи про навчальне і виховне значення прислів'їв, К. Д. Ушинський відзначав: «Російські прислів'я мають значення при початковому навчанні вітчизняної мови, по-перше, своєю формою і, по-друге, своїм змістом. За формою — це животрепетний вияв рідного слова, що вилетіло безпосередньо з його глибокого джерела — вічно юної душі народу.

За змістом наші прислів'я важливі для поіІаткового< навчання тим, що в них, як у дзеркалі, відбилося російське народне життя з усіма своїми мальовничими особливостями. Можливо, нічим не можна так ввести дитину в розуміння народного життя, як пояснюючи їй значення народних прислів'їв»

Близькою до прислів'я є приказка. Прислів'я відображає узагальнені факти, приказка конкретизує ті ж факти, відзначає окремі явища. Так, наприклад, «Собака на сіні» приказка, «Собака на сіні: собі не гам і другому не дам» — прислів'я. Приказка — окремий образний вислів, незакінчене речення, а прислів'я — завжди закінчена думка, певне міркування, висновок. «Гнатися за двома зайцями» — приказка; «За двома зайцями поженешся — жодного не здогониш» — прислів'я; «Найшла коса на камінь» —• приказка, «Найшла коса на камінь: коса не втне, камінь не подасться» — прислів'я.
Коли навести зразки приказок і запропонувати дітям порівняти їх з прислів'ями, то вони самі відчують відмінність між цими фольклорними видами, наочно переконаються, що прислів'я містить завершену думку, а приказка — частину міркування, щось недомовлене, не закінчене.

Тут важливо звернути увагу дітей на повчальний зміст прислів'їв, якого не мають приказки. Приказка не повчає, не дає поради, а вживається лише для того, щоб підсилити мову, падати їй особливої виразності, влучно сказати про якусь подію чи поведінку людей, їх характери. Коли ми говоримо про когось, що він «чужими руками жар загрібає», то цим вказуємо, що людина любить користуватись чужою працею, любить, щоб за неї хтось робив.

У дальшій бесіді вчитель вказує на таку характерну рису прислів'їв, як здатність їх змінювати свій зміст залежно від застосування у розмовній чи писемній мові. Він пояснить, що більшість прислів'їв можуть вживатися у двох значеннях — прямому і переносному. Наприклад, прислів'я «Під лежачий камінь вода не тече» у прямому значенні є результатом спостережень за каменем і водою. Переносне ж значення цього прислів'я ширше: хто лінивий і бездіяльний, той нічого не доб'ється.
Прямий зміст прислів'я «Любиш їздити — люби і саночки возити» повністю зрозумілий дітям без пояспень, а в переносному значенні воно вживається тоді, коли хочуть підкреслити думку: любити треба не тільки результати якоїсь праці, а й саму працю.
Учитель може навести ще кілька прислів'їв, побудо-иаїшх на переносному значенні слова, наприклад: «Не гой друг, хто медом маже, а той, хто правду каже». Коментуючи разом з учнями прислів'я, вчитель показує, що тут не маємо на увазі ні мед, ні взагалі солодощі, якими частує одна людина іншу, а розуміємо, що «солодкі»—це приємні, але неправдиві слова, яким не слід вірити. Далі запропонуємо учням самим пояснити переносне значення останніх прислів'їв: «Дружній череді вовк не страшний», «В гурті і каша їсться». Подумавши, учні скажуть, що тут йдеться не про череду і не про кашу, а про силу згуртованих людей, яким не страшні ніякі вороги, ніякі труднощі.

Є прислів'я, які вживаються тільки в прямому значенні («Сам пропадай, а товариша з біди виручай», -Злий чоловік зліший вовка», «Добре роби, добре й буде»), інші — лише в переносному («Куди кінь з копитом, туди й рак з клешнею», «Що комар, то й сила», Кобила з вбвком мирилась, та додому не вернулась») .

Якщо прислів'я вживається в переносному значенні, то воно може мати багато різноманітних застосувань. Так, наприклад, прислів'я «Який стук, такий і гук» цілком правильно, буде вжите і тоді, коли одна людина зробила добро другій людині, яка потім відплатила добром своєму благодійникові; і тоді, коли одна людина зробить зло іншій і ця інша людина помститься за свою кривду.

Проводячи спостереження за змістом прислів'я, учитель вкаже на їх надзвичайно багату і різноманітну тематику. В них відбито все, що народ думав про громадське життя, про класові відносини в експлуататорському суспільстві, працю, сімейні стосунки, побут, про трудове і морально-етичне виховання. Народ високо цінує правду, справедливість, засуджує різні людські пороки й вади, викриває ледарів, невігласів, хабарників, злодіїв. Він створив також чимало прислів'їв і суто політичного змісту, про панів, царів, чиновників, попів та інших гнобителів трудящих мас: «Коли б не піп та пан, то не був би й мужик голоштан», «Бідному з багатим судитися, то краще в морі втопитися», «Сильні та багаті рідко винуваті».
Багато прислів'їв та приказок виражають любов . трудящих до батьківщини, пошану до праці, почуття дружби і колективізму, підкреслюють важливість знань, освіти. І тут учитель розгортає плакат з прислів'ями, згрупованими тематично, пропонуючи учням прочитати їх та доповнити відомими їм прислів'ями на ці теми.

Про батьківщину: «Рідний край—земний рай», «Кожному мила своя сторона».
Про працю: «Вперта праця все переможе», «Щоб мати, треба працювати», «Робота і мучить, і кормить, і учить».
Про дружбу: «Дружба та братство дорожче багатства», «Друзі пізнаються в біді», «Сам пропадай, а товариша з біди виручай».
Про навчання: «Гарно вчити того, хто хоче все знати», «Книжка мовчки все розкаже».
Про людські вади: «Сердите не буває сите», «Лукавий чоловік на словах любить, а ділом губить», «Надувся, як сич на мороз».

Другий урок відводиться для глибшого вивчення змісту й форми прислів'їв. Докладніше зупинимося на особливостях мови прислів'їв, на їх пізнавальному й виховному значенні. Дамо учням можливість повправ-лятися в застосуванні прислів'їв до різних випадків життя.

На цьому уроці немає нових для учнів понять. Це дає можливість приділити більше уваги перевірці знань. Перевірка домашнього завдання за матеріалом минулого уроку тісно пов'язується із змістом нового уроку. Учні зачитують прислів'я і приказки, записані ними від бабусь, матерів і знайомих, пояснюють їх зміст.

Вивчення художніх засобів прислів'їв слід проводити в єдності з їх змістом. Особливу увагу під час аналізу слід звернути на мудрість, повчальність, образність народних висловів, на їхню мову.

Прислів'я містять у собі поради або повчання і мають велике суспільне значення. Виражаючи народну мудрість, відбиваючи суспільно-трудовий досвід, вони яскраво відображають і класову боротьбу. В прислів'ях народ сміливо висловлює своє негативне ставлення до експлуататорів і паразитичних класів. З деякими такими прислів'ями учні зустрічалися під час вивчення казок. Наведемо ще кілька творів: «Бідний з праці аж рветься, а багатому черево дметься», «Казав пан: «Кожух дам», та слово його тепле», «То пани, а ми люди». Підсилює ідейну спрямованість прислів'їв засіб протиставлення: «Бідний піт ллє, а багатий його кров п'є», «Бідняк робить, а багачеві родить», «Пан скаче, а хлоп плаче». Таким протиставленням прислів'я розкриває різкі соціальні контрасти експлуататорського суспільства.

Щоб показати учням влучність, виразність, ритмічність прислів'їв, можна взяти такі зразки: «Хочеш їсти калачі — не сиди на печі», «Хто рано підводиться, за тим і діло водиться», «Треба нахилитись, щоб з криниці води напитись».
Запитаємо учнів, про що говориться в наведених прислів'ях. Діти відзначають, що народ у цих висловах підкреслює важливість праці, необхідність трудитися. Далі за завданням учителя вони встановлюють, чому прислів'я звучать як вірші. Вони знаходять співзвучні слова: калачі — печі, підводиться — водиться, нахилитись — напитись.
Підсумуємо, що будова прислів'їв відзначається симетричністю, поділом на частини, що римуються між собою: «Де багато пташок, там нема комашок». Така милозвучність прислів'їв допомагає легше занам'ятову-вати їх і виголошувати.

Мова прислів'їв відзначається стислістю, лаконічністю; тут не тільки немає багатослів'я, але часто випускаються члени речення, необхідні в звичайній розмовній мові: «Знає кума — знає півсела», «Бочка меду — ложка дьогтю». Звернемо увагу на правильну граматичну побудову прислів'їв, що відповідає вимогам літературної мови. Дуже виразні в прислів'ях і приказках порівняння: «Шануй учителя, як родителя», «Носиться, як курка з яйцем».

Учитель підводить учнів до висновку, що в цих загадках явища природи змальовуються образно. Зорі порівнюються із звичними предметами й явищами. В інших загадках веселка — це червоне коромисло, що через річку повисло, школа — це дім, увійдеш у нього сліпим, а вийдеш зрячим; морква — красуня з зеленою косою, сніг—біла скатертина, їжак — подушка з голками тощо. Учні повинні відчути поезію загадки.

Думи - це самобутні епічні та ліро-епічні твори про боротьбу
українського народу проти поневолювачів, суспільно-політичне і
побутове життя людей, які виконувались у супроводі кобзи, бандури чи
ліри. Відомі фахівці М.Грицай і Г.Нудьга зауважували, що дума
генетично пов'язана з похоронним "голосінням" (піснями про смерть і
похорон героїв, з історичними піснями та баладами). Ці твори
відзначаються оригінальністю, глибокою самобутністю і високим ідейним
звучанням. Епічність дум полягає в тому, що картини подій, зазвичай,
широкі, масштабні, відображають рух народних маc.

Назва „дума" виникла ще за праслов'янських часів і означала „думка",
„мислення". Провідна риса українського історичного епосу - це
патріотизм, дійова любов до батьківщини, що проявляється насамперед у
воєнному опорі поневолювачам.

Пізніше словом „дума" почали називати велику за розміром епічну пісню
героїчного змісту. В сучасному значенні термін утвердився завдяки
старанням відомого етнографа М.Максимовича на початку ХІХ ст.

Досліджували цей жанр М.Цертелєв, І.Срезневський, М.Костомаров ,
І.Франко, М.Сумцов, К.Грушевський, М.Лисенко, М.Рильський, C.Грица,
Г.Нудьга та ін. Фундаментальні дослідження дум ивконав
фольклорист-музикознавець Ф.Колесса. Ґрунтовне видання дум у ХХ ст.
здійснила К.Грушевська (на жаль, у 20-х р. ХХ ст. фольклористка була
репресована, а збірка дум, підготовлена нею, вилучена з бібліотек).
Українські думи перекладені англійською, французькою, німецькою,
чеською, польською, румунською та іншими мовами.

Науковці підкреслюють, що думи, виникнувши в конкретних умовах свого
часу, відповідали реальним запитам доби та характеру розвитку цілого
фольклорного процесу. Більшість збирачів дум (від М.Цертелєва до
П.Куліша) намагались забезпечити "історичну точність" текстів.
Застосовуваний підхід (виправляти і редагувати думи, „пригладжувати"
грубуватість лексики) призвів до деформації і часткового знищення
текстів, записаних у першій половині ХІХ ст.

Думи відзначаються логікою побудови, ґрунтовним вмотивуванням вчинків
персонажів. Віршована форма дум відрізняється від віршованого ладу
інших фольклорних жанрів. На відміну від звичайних пісень для думи
характерні нерівноскладові рядки, неоднаковий ритм.

Композицію думи складають: заспів - пролог, експозиція, де вказується
місце, час, обставини дії, називаються головні герої; сюжет -
розповідь з ліричними відступами; кінцівка - прославляння героїв,
побажання слухачам. Виконуються думи в супроводі бандури чи ліри
своєрідним індивідуальним співом, наближеним до мелодійної декламації
- речитативом.

На заняттях звернемо увагу на аналіз дум. Наприклад, характеризуючи
думу „Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі", вкажемо
на такі моменти. (Аналіз виконуємо за книжкою Руснак І. Думи та
історичні пісні: Тексти та їх інтерпретація. - Кіровоград: Степова
Еллада, 1999. - C. 42 - 50).

В основі даного твору покладені численні розповіді про перебування
українських юнаків у турецько-татарській неволі, їх віру в повернення
на рідну землю. Дума представляє собою своєрідний психологічний твір -
показ родинних стосунків, прояв характерів залежно від ситуації,
засудження зради, оспівування вірності.

Щоб уявлення про шлях втечі трьох братів з Азова в Україну до „річки
Самарки", „В городи християнські до отця, до матки у гості..." були
конкретними, на карті „прокладемо" шлях цієї втечі від міста Азова
(Ростовська область Росії) до Савур-Могили і далі через землі таких
сучасних міст, як Сніжне, Шахтарськ, Макіївка, Донецьк.

Починається дума такими рядками:

Ой у святую неділеньку рано-пораненьку

Не сивії тумани уставали,

Не буйнії вітри повівали,

Не чорнії хмари наступали,

Не дрібнії дощі накрапали,

Когда три брати із города Азова,

З турецької бусурменської

Великої неволі утікали

(Закувала зозуленька. Антологія української народної поетичної
творчості. - К.: Веселка, 1998. - C. 162 - 163).

Градація із заперечною часткою, використана як експозиція, збуджує
зацікавлення слухача, допомагає усвідомити тему і зав'язку твору.

Головними героями думи є три брати, які по-різному виявляють себе у
складних обставинах втечі з полону. Про це свідчать варіанти кінцівки
думи: варіант 1 - смерть усіх братів, варіант 2 - смерть найменшого
брата і щасливе повернення старшого і середнього братів, варіант 3 -
смерть найменшого та старшого братів, повернення середнього брата
додому.

Характеристику головних героїв проведемо за допомогою порівняльного
аналізу. Поміркуймо, хто ж з братів небезпечніший?

найменший брат

середній брат

старший брат

недосвідчений

досвідчені,

вирушає

обдумують свою втечу

в далеку дорогу без коня, їжі і одягу

вирушають у дорогу на конях

любить і поважає братів

благородний

нерішучий

жорстокий

щирий

безвольний

егоїстичний

боязливий

рішучий

морально надломлений

малодушний

упевнений

прямолінійний

ними керує жадоба до багатства

У бесіді про зміст думи з'ясуємо її епічний та ліричний характер.
Епічність думи полягає в об'єктивному зображенні братів, показі їхніх
взаємовідносин у різних життєвих ситуаціях. Ліризм розповіді
відчувається в емоційності та схвильованості поведінки братів.

Художні особливості думи відображають: емоційно-забарвлена лексика:
„братики", „голубоньки сивенькі"; постійні повтори: „милосердіє
майте", „терни та байраки" використані для уповільнення подій,
підкреслення основних моментів змісту; синонімічна тавтологія:
„мало-немного", „стеле-покладає"; коренеслівна тавтологія:
„пили-пилили", „чужий-чужениця"; заперечні порівняння: „Ой не чорная
хмара налітала, Не буйні вітри війнули, душа козацька з тілом
розлучалась".

Символіка думи. Учасниками бенкету в думі виступають дике птаство
(орли-чорнокрильці) і хижі звірі (вовки-сіроманці), що є символом
ненажерливості й ненаситності. Зозуля і явори - символи смутку
оплакують найменшого брата.

Аналіз думи доцільно доповнити коментарем В.Погребенника стосовно
„Думи про втечу трьох братів з Азова" Р.Рахманного, що присвячена
суспільним проблемам України сьогоденної „Вивірення колізії думи
(відповідь братів „Гей, ми і самі не втечемо, І тебе не візьмемо...")
реаліями складного життя зумовило в Романа Рахманного не очікуване і,
здавалося б, природне тут розгорнуте накладання мотиву думи на матрицю
українського життя різних історичних епох... Історизмові мислення
Романа Рахманного його читачі завдячили реалістичною картиною гіркого
становища українського етносу в Росії від 20-х рр.". - зазначає
В.Погребенник [12, 21].

Повчальні рядки думи „Старий отець-мати помруть, Дак будем наполу
грунти-худобу паювати, Не буде третій між нами мішати..."
В.Погребенник співвідносить із архетипом родового українського
себелюбства, наявного в думі Р.Рахманного. Автор загострює увагу на
пекучих проблемах: байдужості київського уряду щодо проблем західних
українців, гнобленні українців на території Росії тощо.

Аналіз думи варто доповнити розглядом драматичної поеми Л. Костенко
„Дума про братів неазовських" (1984) як своєрідного "аналогу-антитези"
(М.Кудрявцев). У своєрідній ідейній дискусії трьох козаків, яких
везуть на страту (до неї засуджено двох, а третій вирішив добровільно
це зробити, щоб спокутувати гріхи побратимів) звучить ідея
морально-етичної справедливості:

...Ми не брати азовські.

Якби ми із неволі утікали,

То я тебе на плечах би поніс!

А ми ж не із неволі, ми - у смерть.

То ми й не хочемо брать тебе з собою

(Костенко Л. Сад нев'янучих скульптур: Вірші. Поема-балада. Драматичні
поеми. - К., 1987. - C. 199).

Детальніше про співвіднесеність моральних категорій вірності і зради,
мужності і малодушності варто прочитати у книжці Кудрявцева М.Г.Щоб не
згинули зерна...(Духовні та морально-етичні аспекти літератури: Курс
лекцій). - Кам'янець-Подільський:Оіюм, 2003. - С. 162 - 175).

При аналізі думи „Хмельницький та Барабаш" (записана М.Цертелєвим у
1819 р.) звернемо увагу на композицію, кінцівку-словословіє, діалоги
між Барабашем, представником інтересів Речі Посполитої та
Хмельницьким, козацьким представником, про королівські грамоти. В думі
показано протистояння двох сил: патріот вітчизни і зрадник, здатний
піти на ганебну угоду для своєї вигоди. Не дійшовши згоди,
Хмельницький вирішив хитрістю здобути грамоти про козацькі привілеї.
Другий діалог відбувається між слугою Хмельницького і дружиною
Барабаша, яка відстоює позиції чоловіка ("з ляхами, мостивими панами з
упокоєм хліб-сіль вічні часи уживати").

Художньою особливістю думи є те, що епічна розповідь чергується з
публіцистичними та ліричними відступами. Традиційне звертання „батю"
показує повагу до гетьмана, сподівання на перемогу; звертання
"козаки", "діти", "друзі", "молодці" - передають повагу керівника до
кожного учасника битв. У тексті наявна тавтологія: „плаче-ридає",
лаконізм, як прийом епічної розповіді використовуються дієслова:
„дбайте", „рубайте". Аналізуючи думи, звернемо увагу на їх
варіативність.

3.1.3. Образ козака в народному епосі

Козак уособлює народнопоетичнi уявлення про iдеальне, героїчне,
оскiльки, як iлюструє фольклорна пам'ять, iдеальним чином поєднує
власнi прагнення iз громадськими, концентрує в собi активнiсть та
лицарську вiдданiсть метi. В особi козака втiлено прагнення
українського народу до духовної свободи, волі. Як правило, в піснях це
людина особливого типу з високим почуттям патріотизму, самовіддана
справі національного визволення, це герой, що понад усе любить волю,
активна, дійова особистість. Італієць Доменіко Чамполі писав про
козаків: „Це горді, відважні лицарі сміливо дивляться в очі смерті.
Шабля - його хрест, а пісня - його молитва". В українських піснях
прославляють козаків за те, що вони рятували людей, жертвуючи власним
життям.

3.1.4. Видатні носії і виконавці дум.

З історії кобзарських інструментів.

Про народних співців та музик згадується у „Слові о полку Ігоревім",
київському літописі ХII ст. Найбільший розквіт кобзарства припадає на
ХVІ-ХVIII століття: кобзарському ремеслу навчались у музичних цехах,
братствах, січових співацьких школах. Відомою такою школою стала
Глухівська школа співу та інструментальної гри. Професійна кобзарська
освіта сформувалась у середовищі Чернігівської, Полтавської та
Зінківської кобзарських шкіл.

Малюнки козака-кобзаря можна було зустріти на стінах і дверях
світлиць, на вуликах та днищах скринь. Відомо, що російські та
польські королі тримали при своїх дворах не лише окремих кобзарів, але
й цілі кобзарські капели.

До кінця ХІХ ст. кобзарі належали до цехів, організованих під
патронатом церкви і мали співати в певній окрузі, визначеній цехом.
Крім професійної майстерності, здобутої від учителів, вони були
переважно наділені "внутрішнім даром" (Ф.Колесса), здатністю впливати
на найглибші людські почуття. Відомий фольклорист Ф.Колесса порівнював
виконання кобзарями дум зі співом Святого Письма у церкві, а
дослідниця О.Грабович відзначала, що, "як виконавці, кобзарі мали
чудове підсвідоме відчуття аудиторії та її культурних і психологічних
потреб".

Серед кобзарів особливо визначалися Андрій Шут, Іван Крюковський,
Хведір Холодний, Архип Никоненко, Остап Вересай. Творчість і
особистість кожного з них мали значний вплив на розвиток української
фольклористики й етнографії, музики, літератури, образотворчого
мистецтва. Їхнім мистецтвом захоплювалися видатні вчені-славісти
багатьох країн.

О.Вересай особливої слави здобув співом українських народних дум „Про
Хведора Безродного", „Про братів Азовських", „Невольницька", „Про бурю
на Чорному морі", „Про удову і трьох синів". Кобзар мав гарний голос
(драматичний тенор) і підкреслено експресивну манеру співу, що вражала
глибоким драматизмом, тонкою проникливістю у психологічну сутність
думи, правдивим тлумаченням художніх образів.

З історії кобзарських інструментів. З трьохструнного, трохи
видовженого музичного дерев'яного інструменту, який робиться з верби,
або з клену, кобза вже в ХVIII столітті мала до 35 струн. Струни в
старовину були кишкові або в переміш з металевими, тепер
використовують виключно металеві звуки. Видобувають на кобзі биттям
пальців по струнах, при чому в ударах по струнах бере участь не лише
пучка пальців, але й ніготь, для того переважно мають трохи відрощені
нігті.

Існує кілька версій стосовно походження інструменту: за однією, кобза
- найстаріший музичний інструмент азіатського походження, який ще в ХП
столітті був поширений серед половців. Турки також мали музичний
інструмент, подібний до стародавньої кобзи - кобуз. Г.Хоткевич
доводив, що всім народам з давніх-давен був відомий інструмент пудло,
прототип кобзи.

Про значущість кобзи і творів, виконуваних на ній, говорить і те, що
Тарас Шевченко назвав свої твори, „Кобзарем", а Панько Куліш -
„кобзою". Найкраще підкреслила значення кобзи письменниця Олена
Пчілка. Вона стверджувала, що коли б провадила боротьбу з українським
рухом, то наказала б зібрати усі кобзи, скласти їх на купу і спалити.

Ліричні пісні родинно-побутового змісту вперше почали використовуватися в новій літературі для музичного оформлення драматичних творів. Яскравим прикладом є «Наталка-Полтавка» та «Москаль-чарівник» І. Котляревського, де поряд з народними творами автор вводить власні тексти. Пісня як окремий літературний жанр виробилася утворчості поетів-романтиків. У дусі народних — твори В. Забіли «Соловей», «Маруся», «Човник», «Кохання», «Туга серця» (збірка «Співи крізь сльози»); М. Петренка «Весна», «Небо», «Туди мої очі, туди моя думка» (збірка «Думи та співи»); Л. Боровиков-ського, А. Метлинського, О. Корсуна та ін.

Ліричні пісні широко представлені у творчості Т. Шевченка, як уже зазначалось вище, багато з них увійшло в народний репертуар як пісні літературного походження. З народною лірикою перегукуються цикл «Пісеньки» М. Шашкевича, збірки «Поезії» Я. Головацького та «Співомовки» С Руданського; збірки Б. Грінченка «Пісні Василя Чайченка», «Під сільською стріхою», «Нові пісні і думи Василя Чайченка», «Пісні та думи»; поезії циклу «Думки і співанки» зі збірки Ю. Федьковича «Поезії»; твори М. Старицького «Не сумуй, моя зоре кохана», «Тяжко, важко по світу нудитись», «Де мені подітись з лютою нудьгою», «Зорі, зорі, ясні очі», «Як ми з тобою спізнались» та ін. Співзвучних з народною лірикою, однотипних за використанням народної символіки і образності є чимало поезій Лесі Українки (збірки «На крилах пісень» та «Думи і мрії»), поезій М. Черемшини («Світляній панночці Одарці», «Та не думай, Мару-сенько», «Параска» та ін.) До жанру пісні звертались В. Самійленко («Вечірня пісня»), О. Маковей (цикли «Думки і образки», «Строфи», «Пісні», «Пісні з поля»), О. Олесь (збірка «З журбою радість обнялась»), М. Вороний (танцювальні «Шумки» зі збірки «Amoroso» та цикл «Пісні» зі збірки «Разок намиста»).

Жанр особливо розвинувся у творчості поетів «Молодої музи». П. Карманський подає пісні у збірці «Пливем по морі тьми» («В обіймах винограду заснули білі бози», «Не раз, як сонце лягне за горою», «І вже нам, кохана, ніколи не стати…», «Чоло моє побілене журбою» та ін.) і збірки «Осінні зорі» («Дивуюся, які ти маєш чари…», «Дай руку: підемо удвоє…», «Коли з беріз повиснуть голі віти», «Гей, розспівався ранок вересневий», «Барвінком постелюся на дорозі» та ін.; В. Пачовський опрацьовує народні мотиви у збірці «Розсипані перли» («Ой я маю вже надію», «Сідаймо на човен обоє», «Ой, як море, стогне горе», «Зашуміли густі лози», «Вітер гне в долину явір і калину», «Ой гай, гай, шумить гай», «Із-за гори вітер віє», «Не зозулька надлетіла», «Гей, закуй мені, зозуле» та ін.); С. Чарнецький у збірці «В годину сумерку (цикл «До неї»), С Твердохліб у збірці «В свічаді плеса», 0. Луцький у збірці «З моїх днів», Б. Лепкий у циклах «До пісні», «Над рікою», «На позиченій скрипці», «З-над моря», «Стара пісня» та ін.

З ліричними піснями тісно переплетена інтимна лірика В. Щурата (збірка «Вибір пісень»), М. Чернявського (збірка «Пісні кохання»), Б.-І. Антонича (цикл «Вітражі й пейзажі», а також «Пісня мандрівника», «Пісня бадьорих бродяг», «Пісня про дочасне світло», «Пісня про незнищенність матерії»), О. Близька (цикл «Парубоцьке», «Пісня, якої не вбити», «Безпутинна пісенька», «Примітивна пісенька»), В. Поліщука (розділ збірки «Дівчина», названий «На пісенний лад»), П. Тичини (збірка «Вітер з України», де наймайстерні-Шою є «Пісня» з поеми «Сковорода», вірш «Гаптує дівчина», «Пісня про гармонію», «Пісня кузні»), М. Рильського (збірки «На білих островах» та «Під осінніми зорями»), В. Сосюра (збірки «Осінь», «Журавлі прилетіли», «Крізь вітри і роки»). Образ народної пісні створили В. Чумак у вірші «Вимережить пісню — голубині крила», уривки Українських пісень він цитує в інших творах. До жанру романсу звертався М. Йогансен у збірці «Ясен».

Серед сучасних письменників можна назвати Ірину Калинець (цикл «Осінні пісні» зі збірки «Тирсою в полі»), а також інтимну поезію Д. Павличка, М. Вінграновського, Б. Олійника, В. Симоненка та ін., багато цитувань народних пісень подає Ліна Костенко у романі «Маруся Чурай».

Козацькі пісні почали вводити в літературу поети-романтики. Збираючи фольклорні твори, вони створювали стилізації, щоб таким чином закріпити втрачені національні перлини. Такими є твори А. Метлинського «Козак, гайдамак, чумак», М. Костомарова «Ой ішов козак, ой ішов бурлак», М. Петренка «Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче», Л. Боровиковського «Козак та буря», Т. Падури «Пісня козацька», М. Шашкевича «Чом, козаче молоденький», «Думка» («Ти, конику, воронику, що ти задумався»), «Серед поля, край могили», «Вийшов козак на гороньку». Пізніше ці мотиви з´явились у творчості Є. Гребінки «Козак на чужбине» (украинская мелодия), Т. Шевченка «Думка» («Тече вода в синє море»), Я. Щоголіва «Запорозький марш», «В степу», «Орел», «Запорожець», «Запорожець над конем», «Козак». У стилі козацько-опришківських пісень постали твори М. Устияновича «Піснь опришків», «Верховинець»; цикл «Співанки» Ю. Федьковича («А я собі стрілець!..», «Браття-опришки — гайда за чару!..», «Як засяду, браття, коло чари»).

Цей жанр поетично опрацьований у збірці В. Чумака «Пісні минулих часів» та у вірші «Я буду співать про козаків лихих» у збірці «Заспів». З мотивами козацьких пісень перегукуються поезії П. Тичини «Як упав же він з коня», опис поля битви після бою в поемі В. Сосюри «ГПУ»; поширений мотив проводів козака трансформований у поезії О. Теліги «Мужчинам».

Чумацькі пісні використовувались письменниками як історично достовірний матеріал для написання авторських творів. Своєрідними переспівами народних текстів є поезії Т. Шевченка «Ой не п´ються пива-меди», «Неначе степом чумаки», «У неділю не гуляла»; чумак є центральним образом у його поемі «Наймичка». В українській літературі другої половини 19 ст. — це поезії Я. Щоголіва «Чумак», «Дочумакувався», поема П. Морачевського «Чумаки». Є також епічні та драматичні твори, навіяні народними піснями. Серед них — оповідання М. Вовчка «Чумак», народнопісенна опера С. Руданського «Чумак — український дивоспів», п´єса «Чумак» І. Карпенка-Карого та ін.

Проблеми, ідеї, підняті в рекрутських, солдатських, жовнірських, вояцьких піснях, також знайшли своє продовження в художній літературі. Тема солдатчини звучить у поемі «Сова» Т. Шевченка. Життя в австро-угорській армії майстерно змалював Ю. Федькович в епічних творах «Три як рідні брати», «Кобзар і жовняри», «Жовнярка», і сам створив в дусі народних пісень поеми «Новобранчик», «Дезертир», поезію «Рекрут» та ін. Ця тема відображена в новелах В. Стефаника «Виводили з села», «Стратився», О. Кобилянської «Лист засудженого на смерть вояка до своєї жінки».

Теми кріпацьких, бурлацьких та наймитських пісень найяскравіше відобразились у творчості Т. Шевченка. Деякі його ліричні твори можна вважати авторськими переспівами народних текстів. Ці мотиви є й у поезії Я. Щоголіва «Бурлаки», «На чужині», «Ткач», «Кравець», «Чередниця» таін.; І. Манжури — «Бурлака», «Бурлакова могила», «З заробітків», «Босяцька пісня»; І. Гушалевича «Бурлак»; П. Карманського «Бурлацька»; М. Вороного «Бурлацька». Під час фольклорної експедиції в с Романівці влітку 1961 p. M. Рильський на основі кріпацьких пісень написав поему про долю кріпачки «Марина», подаючи до розділів епіграфи з народних джерел. Мотиви бурлацько-заробітчанських пісень використали О. Кониський в оповіданнях «Наймичка», «За плахту», «Хвора душа», «Панська воля»; І. Нечуй-Левицький у повістях «Бурлачка» та «Микола Джеря»; І. Карпенко-Карий у драмах «Бурлачка», «Наймичка»; В.Винниченко у ряді оповідань зі збірки «Краса і сила».

Робітничий фольклор найкраще представлений у творчості І. Франка, зокрема його «Бориславському циклі»; а також як вкраплення у творах поетів-футуристів та поетів радянської доби.

Еміґрантська тематика пронизує лірику українських поетів у вигнанні: П. Карманського збірка «Блудні огні», О. Олеся збірка «Чужиною», ряд збірок Є. Маланюка та О. Ольжича, Т. Осьмачки, 0. Тарнавського (збірки «Мости» та «Самотнє дерево») та ін.

Тюремно-каторжанська лірика представлена у творчості Т. Шевченка (цикл «В казематі»), П. Грабовського, І. Франка, П. Карманського (цикл «З тюрми»), а також у поезіях письменників Розстріляного Відродження та поетів-дисидентів — В. Стуса, І. Калинця («Невольнича муза»), Я. Лесіва (збірка «Тюремна тиша») та ін.