Конституція України, міжнародні договори України та закони України – джерела кримінально-процесуального права України.

Конституція України – джерело кримінально-процесуального права України.

Кожен нормативно-правовий акт має своє призначення, мету, завдання. Це повною мірою стосується Конституції як Основного Закону держави і суспільства [2, с. 46]. Визначення Конституції основним законом означає акцентування на її основоположності відносно системи права в цілому. Іншими словами, визначення «основний закон» засвідчує, що Конституція окремої держави ставить за змістом і формами основи національного права, характеризує сучасну державу, визначає особливості розвитку її інститутів, встановлює роль держави у закріпленні та реалізації прав людини [3, с. 4].

Конституція сама є елементом системи законодавства. Вона не винесена ані за рамки системи чинного законодавства, в тому числі кримінально-процесуального, ані за рамки системи чинного права.

Конституція – явище демократичного порядку, оскільки встановлює рівноправність громадян, певні права та свободи, обмежує сваволю держави, її посадових осіб та представників.

Про вплив Конституції на галузеве законодавство свідчить конкретна правотворча практика. Конституція встановлює перелік законів у сфері кримінально-процесуальної діяльності ( наприклад, п.п. 1, 14 ч. 1 ст. 92 КУ). Такими законами є закони «Про міліцію», «Про прокуратуру», «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про попередній висновок». [2, с. 49].

Норми Конституції (зокрема статті 6,8,9,29-31,64,92,121,123,126,129,152) визначають коло джерел кримінально-процесуального права, сферу і межі їхньої дії і формують їхню ієрархію. Закони й інші нормативні акти, а також правозастосовчі акти повинні відповідати Конституції, це зумовлює верховенство Конституції у правовій системі. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ст. 8 КУ) [5, с. 7].

Пленум Верховного Суду України у постанові №9 від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» роз’яснив судам, що Конституція має найвищу юридичну силу, а її норми мають пряму дію, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акту з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії [8, с. 304].

Конституція містить основні принципи і гарантії прав і свобод людини і громадянина, що не можуть бути порушені при здійсненні кримінально-процесуальної діяльності. Кримінально-процесуальне право ґрунтується і розвивається відповідно до норм Конституції. Конституція встановлює правовий статус суб’єктів, які ведуть кримінальний процес. Так, ст. 121 КУ, встановлюючи правовий статус органів прокуратури у сфері кримінального судочинства, покладає на прокурора обов’язок по нагляду за виконанням судових рішень по кримінальних справах і при застосуванні заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян [2, с. 70].

Саме Конституція закріпила, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства України [5, с. 7].

Становлення та розвиток співробітництва в сфері боротьби зі злочинністю справили свій визначальний вплив на правову систему сучасної України. Під міжнародним договором розуміють угоду між двома або кількома державами або іншими суб’єктами міжнародного права щодо встановлення, зміни або припинення їх взаємних прав і обов’язків у політичних чи інших відносинах відповідно до основних принципів міжнародного права. У практиці міжнародного життя для позначення міжнародного договору, крім терміна договір, застосовують і такі терміни, як конвенція, угода, пакт, протокол, трактат, статут, декларація, хартія, меморандум, регламент, акт тощо [2, с. 75].

Так, ч. 1 ст. 2 Закону України «Про міжнародні договори України» визначає: міжнародний договір України – укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов’язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо) [9]. Отже, назва договору не впливає на його чинність.

Міжнародні договори регламентують зобов’язання держав по припиненню злочинів і покаранню злочинців і передбачають взаємоузгоджені дії держав по забезпеченню ефективної боротьби зі злочинністю міжнародного характеру.

У вітчизняній правовій системі існує принцип верховенства міжнародного права над національним. В ч. 2 ст. 19 ЗУ «Про міжнародні договори України» вказується, що, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України,Ю то застосовуються правила міжнародного договору [9]. Наведене дозволяє дійти висновку, що законодавець не тільки привів норми вказаного закону у відповідність до вимог Конституції України, а й конкретизував правила пріоритетності міжнародних договорів у правозастосовній практиці [2, c. 81].

Як відомо, Конституція встановила, що закони мають рівну вищу юридичну силу. На користь цієї норми може свідчити положення про пріоритет національних законів. З положень Закону «Про міжнародні договори України» випливає, що не всі договори мають міждержавний характер та вищу юридичну силу. Ратифікацію можна кваліфікувати, як вищу юридичну форму вираження держави на обов’язковість договору.

Міжурядові та міжвідомчі договори мають підзаконний характер, тому що вони, по-перше, не повинні суперечити міждержавним міжнародним договорам, а, по-друге, внутрішнім державним законам і бути обумовлені компетенцією відповідних урядів, міністерств і відомств, певним національним законам і відповідним міжнародним договорам [2, c. 82-83].

Серед міжнародних договорів, ратифікованих Україною та діючих у сфері кримінального судочинства слід було б вирізнити Конвенцію про захист прав людини й основних свобод, Конвенцію проти катувань і інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження або покарання, Європейську Конвенцію про взаємну правову допомогу у кримінальних справах (1972 р.), Європейську Конвенцію про видачу правопорушників (1957 р.),Європейську Конвенцію про боротьбу з тероризмом (1977 р.), Європейську Конвенцію про передачу засуджених осіб (1983 р.), Кримінальну Конвенцію про боротьбу з корупцією (1999 р.), Конвенція Ради Європи про запобігання тероризму (2005 р.) та ін. [2, c. 85].

Усі ці договори є багатосторонніми – такими, що визначають становище особи у сфері кримінального процесу та вимоги, що пред’являються до кримінально-процесуальних механізмів, які забезпечують охорону прав і свобод громадян у кримінальному судочинстві [6, c. 11].

Двосторонні ж договори України про надання правової допомоги в кримінальних справах визначають порядок дачі доручень про провадження слідчих ті розшукових дій, видачі осіб, які вчинили злочин, тощо.

Держави керуються й іншими авторитетними документами, положення яких мають значення для вирішення ряду кримінально-процесуальних питань. До них можна віднести Загальну декларацію прав людини та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права людини.

Закони України – джерела кримінально-процесуального права України. У кримінально-процесуальній літературі усталеною є точка зору, що основним джерелом кримінально-процесуального права є закон [1, c. 27].

Серед законів, необхідних для регулювання кримінального судочинства, можна вирізнити кримінально-процесуальний та інші закони. Також у юридичній літературі часто зустрічається назва «загальний закон» (КПК) і комплексні [2, c. 112]. Назва «комплексні» найкраще підходить до групи законів, що мають у своєму складі як кримінально-процесуальні норми, так і норми інших галузей права. Такі закони мають свій предмет регулювання, що межує з кримінально-процесуальними відносинами. Останнє і визначає наявність кримінально-процесуальних норм у цих законах, що, у свою чергу, свідчить про те, що зазначені закони є невід’ємною складовою системи джерел кримінально-процесуального права.

Так, у цій групі законів можна виокремити закони, що мають своїм основним предметом регулювання організації і структури державних організацій, а також ті, які визначають функціональні права та обов’язки посадових осіб, котрі здійснюють процесуальну діяльність [2, c. 112].

Наприклад, предметом регулювання Закону України «Про статус суддів України» є правове положення судді, гарантії його самостійності і незалежності [10]. Основний предмет Закону України «Про прокуратуру» - регулювання організації і структури прокуратури, визначення галузей (напрямків) прокурорського нагляду і засобів його здійснення [11].

Закони, які є джерелами інших галузей права також мають важливе значення для сфери кримінального процесу, зокрема, визначаючи підстави, умови і порядок реалізації в сфері кримінального судочинства інститутів інших галузей права, встановлюючи механізм їх застосування. Наприклад, ст. 14-1 КПК України встановлені гарантії щодо розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, порядок ж розкриття банківської таємниці визначений ст. 62 Закону України «Про банки та банківську діяльність» [12].

Норми Кримінального Кодексу України не тільки визначають підстави кримінальної відповідальності та конкретизують предмет доказування по кримінальним справам, але й визначають окремі кримінально-процесуальні процедури. Наприклад, КК України визначає виключну компетенцію суду при вирішенні питання про звільнення від кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 44) [2, c. 114].

Інститут цивільного позову в кримінальному процесі регулюється нормами Цивільного та Цивільного процесуального кодексів України.

Особливе місце у системі джерел кримінально-процесуального права займає Кримінально-процесуальний кодекс України (КПК). Необхідно зазначити, що КПК є не просто кримінально-процесуальний закон, а кодифікованим законом. Істотною рисою кодифікованого акта є нормативне узагальнення, формулювання загальних положень, що закріплюють юридичні особливості цієї галузі. КПК об’єднує систему норм цієї галузі права. Кодифіковані закони відрізняються тим, що в них систематизують юридичні норми, що регулюють визначений вид, галузь суспільних відносин.

Статті КПК повинні розташовуватись у суворій логічній послідовності, відбивати внутрішню структуру кримінально-процесуального права. Кожна стаття має відносно самостійне значення і водночас є складовим елементом КПК. У ньому закріплені загальні принципи кримінально-процесуального права та повинні бути виключені протиріччя між статтями.

Як і всі кодекси він має Загальну і Особливу частини, що викликано доцільністю його структурної побудови. Така побудова має на меті уникнення повторювань загальних положень при викладі кожного окремого інституту або статті. Структурна побудова КПК відповідає вимогам, які ставляться до таких законів. Через те, що КПК є комплексним кримінально-процесуальним законом насамперед звертаються до його нормативного змісту при здійсненні кримінально-процесуальної діяльності, а вже потім, за необхідності, до інших джерел.

Отже, КПК є єдиним законом із джерел кримінально-процесуального права, без застосування норм якого неможливо провадження у кримінальному процесі [2, c. 120].

Ст. 1 визначає призначення КПК України, визначення порядку провадження у кримінальних справах [7, c. 5].

Важливість подальшого удосконалення норм КПК зумовлена тим, що Україна відмовилась від радянського політичного та економічного ладу, але всупереч цьому кримінальна юстиція залишилась незмінною [15, c 11].