Відомчі нормативні акти та судова практика.

Проблема визнання підзаконних актів, до яких належать укази Президента і постанови Кабінету Міністрів України, а також підзаконні акти міністерств і відомств України, джерелом кримінально-процесуального права тісно пов’язана з проблемами визначення кола державних органів, наділених відповідними повноваженнями у сфері кримінального судочинства, меж таких повноважень і їхньої правотворчої діяльності [2, c. 165].

Слід зазначити, що ідея віднесення підзаконних (відомчих) актів як джерела кримінально-процесуального права має як своїх прихильників, так і опонентів.

У теорії права вирізняють специфічні риси, властиві підзаконним нормативним актам: вони приймаються на основі й на виконання законів органам і посадовими особами виконавчої влади; регулюють суспільні відносини, що потребують правового опосередкування, а також розвивають, конкретизують, деталізують закони; за своєю юридичною силою поступаються законам, підпорядковані ним, скасовуються, втрачають чинність, якщо суперечать або не відповідають законам; приймаються як колективно, так і індивідуально уповноваженими посадовими особами виконавчої державної влади у менш суворому і деталізованому порядку ніж закони; розраховані на всіх учасників правовідносин або обмежену їхню частину; діють постійно і безперервно; застосовуються багаторазово при регулюванні відповідних суспільних відносин [2, c. 167].

Роль відомчих нормативних актів визначається тим, що, по-перше, вони регулюють значну частину відносин, не врегульованих законом, по-друге, конкретизують оціночні (відсилочні) норми законів, створюють механізм виконання законів, тобто містять організаційно-процесуальні норми. Ці обставини обумовлюють існування відомчих нормативних актів. У результаті їх прийняття створюється багато право встановлень, упорядкованість яких досягається тим, що вони відповідають закону, видаються на його основі й на його виконання.

До відомчих нормативних актів, що містять організаційно-процесуальні норми у сфері кримінального судочинства належать такі накази Генерального прокурора, окремі і спеціальні акти міністерств і відомств, деякі акти Кабінету Міністрів, до яких звертаються суб’єкти, що ведуть кримінальний процес у ході досудового слідства і судового розгляду [2, c. 169].

Особливе місце серед названих посідають акти Генерального прокурора. Він видає акти, що безпосередньо пов’язані з труднощами з’ясування значення і змісту кримінально-процесуального закону, його розширювального тлумачення і введення нових норм, які не містяться в кримінально-процесуальному законі. Статтею 15 Закону України «Про прокуратуру» встановлено, що Генеральний прокурор України відповідно до законів України видає обов’язкові для всіх органів прокуратури України накази, розпорядження, утверджує положення й інструкції [11].

В організації виконання кримінально-процесуальних норм істотну роль відіграють і нормативні акти міністерств і відомств (МВС, Міністерства юстиції України та ін.). Акти, прийняті міністерствами мають внутрішній характер і поширюються на осіб, що входять до цієї системи. Однак оскільки завдання, функції, які виконуються деякими міністерствами мають надвідомчий, міжгалузевий характер, то вони наділяються правом на видання актів загального значення [2, c. 174]. Існує чимало нормативних актів, прийнятих міністерствами і відомствами. Міністерства (відомства) приймають такі акти у формі наказів, інструкцій, інструктивних вказівок, інструктивних листів, правил тощо. Їхня головна особливість – вони не повинні суперечити закону або змінювати його, вони видаються керівниками міністерств та відомств у межах наданих їм повноважень.

Дослідження відомчих нормативних актів, що регулюють кримінально-процесуальну діяльність, дозволяє зазначити, що вони необхідні для правильного і точного застосування основних норм кримінально-процесуального права, що містяться в законах. За своєю суттю вони похідні від законів і покликані забезпечити їх належну реалізацію, але можуть також здійснювати у визначених межах самостійне правове регулювання [2, c. 181].

Джерелом кримінально-процесуального права є саме відомчі нормативні акти, що містять організаційно-процесуальні норми. Ці акти обов’язкові для виконання на території України та спрямовані на організацію кримінально-процесуальної діяльності.

Судова практика.

Рішення Конституційного Суду України – джерело кримінально-процесуального права.

Рішення КСУ, що вплинули на зміст і практику застосування кримінально-процесуального законодавства, є вже чимало.

Серед науковців точаться суперечки щодо правової природи актів КСУ. Обгрунтованою видається позиція, згідно якої рішення КСУ не тільки констатують відповідні обставини з досліджуваних матеріалів, але у своїй мотивувальній та регулятивній частинах формують положення, які мають нормативний характер і викликають правові наслідки у виді виникнення, зміни або припинення правовідносин [2, c. 137].

Рішення КСУ про конституційність того або іншого закону, або його офіційне тлумачення породжує нові права й обов’язки учасників суспільних відносин, закладає основи нової процедури в кримінальному процесі, що, у свою чергу вимагає законодавчого розвитку і конкретизації. За своєю суттю таке рішення, безумовно, є правотворчим, тому є джерелом права [2, c. 139].

Рішення КСУ є джерелом кримінально-процесуального права з таких підстав: містять правові позиції і скасовують правові норми і у сфері кримінального судочинства; мають силу рівну силі законів; виносяться ім’ям України і є остаточними; обов’язкові на території України для всіх органів державної влади, посадових осіб та громадян.

Таким чином, рішення КСУ, що стосуються норм кримінально-процесуального права, дійсно виконують правотворчу функцію та впливають на регулювання кримінально-процесуальних відносин.

Постанови Пленуму Верховного Суду України. Суперечливе ставлення до визнання судової практики джерелом кримінально-процесуального права виявилося в рішенні цього питання в юридичній літературі.

Віднесення та визнання Постанов Пленуму ВСУ джерелом кримінально-процесуального права та виявлення нормативного характеру постанов визначається, наприклад, тим,що ВСУ скасовує ті чи інші судові рішення, мотивуючи відповідними постановами Пленуму ВСУ, посилаючись на роз’яснення норм, надані в зазначених постановах [2, c. 185].

Постанови Пленуму ВСУ – це один із видів рішень судових органів, що являє собою комплексне рішення, засноване на сукупності рішень нижчестоящих судів.

Постанови Пленуму ВСУ з питань процесуального права мають різний характер. У деяких випадках Пленум ВСУ роз’яснює зміст чинного законодавства. Роз’яснення означає розкриття і виклад справжнього змісту конкретної норми, яка застосовується судом. Це необхідно для точного і правильного застосування законів, що регулюють кримінально-процесуальну діяльність. Роз’яснення змісту окремих положень кримінально-процесуального закону сприяють їх правильному застосуванню судами при розгляді конкретних справ, вони мають за суттю обов’язковий характер, оскільки виходять від офіційного органу наділеного владним правом роз’яснення.

Іншу групу становлять власне роз’яснення Пленуму, що формулюються ним із тексту і створюють правоположення, які мають нормативний характер. Судовою приктикою конкретизуються умови та порядок застосування тих або інших норм кримінально-процесуального законодавства. Наприклад, п. 23 Постанови Пленуму ВСУ від 26.04.2002 №4 визначається, що звільнення від кримінальної відповідальності та закриття кримінальної справи на підставі ч. 4 ст. 307 КК України має здійснюватись за правилами передбаченими статтями 7, 71, 72 КПК [8, c. 403]. Конкретизуючі норми є також нормами права.

Постанови Пленуму ВСУ є джерелом кримінально-процесуального права і відіграють важливу роль у регулюванні кримінально-процесуальних відносин і формуванні кримінально-процесуального законодавства. Роль судової практики полягає в наступному: з’ясовує і заповнює прогалини в регулюванні кримінально-процесуальних відносин; вдосконалює вимоги кримінально-процесуального закону; з’ясовує доцільність кримінально-процесуальної норми; встановлює типологію процесуальних ситуацій.

Особливим видом джерел кримінально-процесуального права України є рішення Європейського суду з прав людини. По своїй суті – це прецедент у чистому вигляді, визнання якого закріплюється у ряді міжнародних та вітчизняних правових актах. Положення про це закріплено у ст. 46 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 р. [14]. 23.02.2006 р. був прийнятий Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Ст. 2 даного закону дублює положення про обов’язковість для виконання Україною відповідних рішень [13]. Ст. 17 Закону визначає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.