Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Теоретичні основи та підходи формування програм соціально-економічного розвитку

Читайте также:
  1. A) от типа файла и программы- архиватора
  2. A) прикладная программа, предназначенная для обработки структурированных в виде таблицы данных
  3. A) прикладная программа, предназначенная для обработки структурированных в виде таблицы данных
  4. A) Пуск - Программы - Microsoft Word
  5. A) Пуск - Программы-Microsoft Word
  6. A) системного программного обеспечения
  7. A) Совокупность программных средств, с помощью которых создается база данных и поддерживается в процессе эксплуатации
  8. CENTRONICS И ЕГО ПРОГРАММИРОВАНИЕ
  9. EXtreme Programming или XP (экстремальное программирование)
  10. GNU - это, в первую очередь, люди, а затем уже программы и технологии.

Ефективність функціонування національної економіки значною мірою залежить від рівня соціально-економічного розвитку її регіонів, які зазвичай відзначаються суттєвою галузевою, територіальною та функціональною диференціацією. Саме цим обумовлюється необхідність розробки системи управління для кожного окремого регіону країни. Термін «розвиток» досить часто використовується в наступних словосполучення: економічний розвиток, розвиток економіки України, розвиток регіону. В кожному з цих випадків під розвитком розуміються будь- які прогресивні зміни насамперед в економічній сфері. Але поряд з суто економічними характеристиками досить часто розглядають соціальні параметри розвитку. Більш того, соціальні характеристики оцінюють ступінь розвитку будь-якого регіону. Розвиток завжди має спрямованість, яка визначається ціллю або системою цілей. Якщо ця спрямованість позитивна, то можна казати про прогрес, і навпаки ,якщо негативна, то про регрес, або деградацію. Інакше кажучи природа розвитку регіону завжди передбачає певну ціль або декілька цілей [32]. Регіональний розвиток є складним, динамічним процесом, дослідження якого вимагає вивчення принципів регіонального розвитку, як його основи, та чинників впливу різного рівня, що зумовлюють подальші напрямки розвитку регіональних господарських систем та їхніх елементів. Існуючі теоретичні засади управління регіональним розвитком не можна вважати ідеальними, науково-обгрунтованими. Свідченням цього є відсутність збалансованості і пропорційності соціально-економічного розвитку регіонів, тісних прямих і зворотних виробничо-економічних зв’язків між регіональними і місцевими ланками управління, між підприємствами і 10 міністерствами та іншими організаційно-господарськими структурами, що знаходяться на території регіону [9, с. 2]. У сучасних умовах розвиток теорії і методології регіонального управління здійснюється за двома основними напрямами. Це, по-перше, розширення і поглиблення змісту досліджень (доповнення класичних теорій новими чинниками, вивчення і осмислення нових процесів і явищ). Другий напрям – це посилення «якості» методології досліджень. У працях основоположників регіональної економіки регіон не розглядався як субєкт економічних відносин, носій економічних інтересів. У сучасних теоріях регіон досліджується як багатофункціональна та багатоаспектна система. Найбільшого поширення набули такі парадигми регіону: регіон – квазідержава, регіон – квазікорпорація, регіон – ринок, регіон –соціум (Рис. 1.1).



Рис. 1.1 Взаємозв’язок моделей та парадигм регіонального розвитку

Джерело: [26, с. 25]

Схожість регіональної і національної економіки забезпечує можливість застосування для регіональних досліджень макроекономічних теорій (неокласичних, неокейнсіанських та ін.), прерогативу мають ті, які концентруються на вивченні ефективності використання виробничих чинників, зайнятості і рівня доходів населення. Залучення мікроекономічних теорій є доцільним, в тих випадках, коли аналіз регіону як однорідного простору є недостатнім та потребує врахування внутрішніх відмінностей регіональних економічних систем. Теорія і методологія мікроекономічних досліджень більше відповідають парадигмам «регіон як квазікорпорація» і «регіон як ринок». В цілому, в парадигмах регіонального розвитку підкреслюється підвищення ролі нематеріальних цілей і чинників економічного розвитку регіонів задля переходу регіонів на новий рівень розвитку, зокрема, враховуючи принципи сталого регіонального розвитку [35].



На етапі становлення ринкових відносин на формування та реалізацію політики соціально-економічного розвитку регіонів України впливають чотири групи чинників: державна регіональна політика; чинники, що реалізують економічні відносини в регіоні (ринкова трансформація); природно-ресурсний та виробничий потенціал регіону; організаційно-управлінські чинники.

Перша група чинників – це база для досягнення соціально-економічних цілей. Чинники інших груп мають подвійне призначення. Із одного боку, вони є базою для досягнення соціально-економічних цілей, а з іншого на певному етапі виступають цілями соціально-економічного розвитку України. Важливим методологічним моментом в цьому процесі можна вважати те, що регіональна політика соціально-економічного розвитку не є складовою державної регіональної політики, а розробляється на її основі, виходячи з принципів та базових засад останньої.

Саме через це доцільно розробити відповідні механізми політики соціально-економічного розвитку України: механізми реалізації державної регіональної політики; механізми обґрунтування цілей політики соціально-економічного розвитку; механізми інституційно-ринкових перетворень; механізми обґрунтування раціонального використання природно-ресурсних та виробничих чинників розвитку; механізми вдосконалення управлінських рішень [35].

Як було зазначено вище, базовим для формування та реалізації даної політики виступають механізми реалізації державної регіональної політики, адже вона закладає основні засади для вироблення стратегії соціально-економічного розвитку регіонів. Вони включають такі заходи економічного та фінансового забезпечення: виділення у складі державного бюджету коштів для фінансової підтримки депресивних регіонів, створення дієздатних і економічно самодостатніх територіальних громад шляхом їх об’єднання, завершення передачі у комунальну власність державного майна та інших об’єктів права власності.

Крім того, до цих заходів слід віднести наступні: створення інститутів і механізмів забезпечення взаємного представництва центральних та регіональних органів влади; визначення розмірів соціальних виплат з урахуванням демографічних, галузевих та інших особливостей регіонів; розробка методики та запровадження фінансового вирівнювання місцевих бюджетів; перехід до формування збалансованих бюджетів усіх рівнів на реальній дохідній базі, оптимізованих видатків за мінімальними нормативами бюджетної забезпеченості та на основі розмежування коштів державного і місцевого бюджетів; створення мережі регіональних агентств розвитку; створення ареалів та зон економічного зростання в регіонах; розробка нової моделі організації місцевих органів влади та розмежування повноважень між ними; запровадження державного та територіального прогнозування і планування соціально-економічного розвитку регіонів України.

При цьому важливе значення має дослідження проблем функціонування територіальних соціально-економічних систем (ТСЕС), що виступають об’єктом політики регіонального розвитку. Особливої уваги потребують зв’язки між її складовими, адже їх недосконалість значною мірою й сприяє деструктивним тенденціям. Першочергового вирішення потребують суперечності у підсистемі «людина-природа», тобто вже в найближчій перспективі необхідно сформулювати базові засади модернізації природоохоронної інфраструктури.

Структура ТСЕС будується під впливом комплексоутворювальних процесів у формі інтеграції суспільства і природи, що сприяє формуванню базису продуктивних сил – територіально-виробничих комплексів (ТВК). Вони, утворившись внаслідок концентрації, спеціалізації, комбінування та кооперування, на даному етапі значною мірою детермінуються коливаннями ринкової кон’юнктури. Кардинально змінюється їхня галузева структури. У зв’язку з переходом від економіки виробника до економіки споживача чільне місце в структурі ТСЕС починають займати територіально-побутові (ТПК) та територіально-рекреаційні комплекси (ТРК).

Особливу значимість в системі сталого соціально-економічного розвитку регіону має задоволення потреб та інтересів населення, адже вони виступають рушіями дій та вчинків людини, формуючи систему економічних відносин. Визначати успіхи щодо підвищення життєвого рівня населення можна лише за умови, коли відомий рівень задоволення потреб та інтересів. Ступінь забезпеченості різних груп населення регіонів повинен визначатися за такими критеріями, як рівень задоволення матеріальним станом, працею та професією, житловими умовами, послугами охорони здоров’я, становищем у сім’ї. З врахуванням цих критеріїв на базі середньогеометричного зважування значень первинних показників (середньомісячної заробітної плати, грошових доходів та витрат, обороту роздрібної торгівлі, платних послуг, виробництва товарів народного споживання, зайнятості) розрахованих на душу населення, проводиться інтегральна оцінка соціально-економічного стану розвитку України [60, с. 45].

Відповідно до цього основні напрямки управління регіональним розвитком слід розробляти, враховуючи закономірності сталого розвитку продуктивних сил та виробничих відносин, які розглядають через призму її складових: економічної цілісності, соціальної спрямованості та екологічної безпеки, що є вкрай важливим.

Розвиток регіонів України як соціально-економічних систем потребує розробки певного інституціонального підґрунтя територіального управління, яке базується на властивості їхньої цілісності [14, с. 204], характерними ознаками якої є самовідтворення, самоуправління та самоорганізація. Тому процес формування нової парадигми регіонального розвитку нерозривно пов’язаний з розробкою парадигми державного регулювання регіонального розвитку, що в умовах трансформаційних зрушень є вкрай важливим та необхідним

Управління господарськими процесами, структурних трансформацій регіональної економіки, їхніх інституціональних основ та встановлених фінансово-економічних взаємовідносин з «центром» потребує проведення комплексної регіональної діагностики з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх обмежень в управлінні регіональною господарською системою, встановлення її проблемних місць та сильних сторін та визначення на цій основі так званих «точок» не просто зростання, а регіонального розвитку, тобто можливостей його якісного покращення, переходу на новий рівень через відповідні соціально-економічні зрушення в контексті загальнодержавних інтересів задля забезпечення національної безпеки.

Соціальна політика є однією з найважливіших сфер відповідальності будь-якої держави. Основними завданнями державної соціальної політики є гармонізація суспільних відносин, узгодження інтересів всього суспільства та окремих груп населення, забезпечення сталого людського розвитку, протидія бідності та соціальному відторгненню, забезпечення умов для гідної зайнятості та гідних умов життя, соціальної безпеки, розвиток галузей соціальної сфери: освіти, охорони здоров’я, житлово-комунального господарства, культури. Як вже зазначалось, основним засобом здійснення державної політики у соціальній сфері є створення та реалізація соціальних програм. Під «програмою» як правило розуміють упорядковану послідовність дій, спрямовану на досягнення заздалегідь визначеної цілі. Якщо йдеться про «соціальну програму», то це – послідовність заходів, спрямованих на досягнення певної соціальної цілі (розв’язання соціальної проблеми).

Отже, поняття «соціальна програма» вирізняється за такими критеріями [62, с. 32]:

1. Спрямованість на вирішення певної соціальної проблеми;

2. Наявність певного контингенту охоплення (впливу);

3. Забезпеченість фінансовими та організаційними ресурсами.

Цілі та очікувані соціальні результати визначаються соціальною політикою (стратегією соціального розвитку). Склад, обсяги фінансу вання, масштабність та інші параметри соціальних програм узгоджуються з бюджетною політикою. Узагальнена структурно-організаційна схема будь-якої соціальної програми представлена на рис. 1.2.

Рис. 1.2 Узагальнена структурно-організаційна схема соціальної програми України

Джерело [51, с. 74]

Програмний цикл є доволі складним, але спрощено його можна представити як кілька послідовних основних етапів:

1 етап – визначення проблеми, можливостей та способів її розв’язання;

2 етап – розроблення та прийняття соціальної програми;

3 етап – реалізація програми;

4 етап – моніторинг та оцінювання програми;

5 етап – прийняття рішень щодо доцільності продовження програми, її коригування або згортання.

Соціальну програму як системний об’єкт можна представити у вигляді певної схеми (Рис. 1.3). На вході програми знаходяться компоненти, що отримуються із зовнішнього середовища, в якому реалізується програма, та визначають вплив останнього на програму. Компоненти середовища умовно можна поділити на інформаційні, економічні та політичні, включаючи соціальну та бюджетну політику. На виході програми отримуємо кінцевий продукт – компоненти, що програма передає зовнішньому середовищу й за допомогою яких може впливати на нього: змінювати інформаційний простір, впливати на самопочуття та свідомість населення, змінювати добробут.

Рис. 1.3 Системна схема соціальної програми

Джерело [22, с. 29]

У формуванні та реалізації соціальних програм можуть брати участь різні суб’єкти, серед яких органи державної влади та місцевого самоврядування, недержавні організації, що функціонують у соціальній сфері. Також суб’єктами цього процесу є законодавчі, виконавчі, суддівські органи вла- ди, які визначають цілі, завдання, пріоритети, нормативно-правову базу соціальної політики та здійснюють безпосередньо практичну роботу з її реалізації.

Нагальна необхідність здійснення трансформаційних зрушень обумовлена викликами сучасності, посиленням регіоналізації та глобалізації, коли досягнення високого рівня конкурентоспроможності об’єктів регіональної господарської системи за рахунок досконалого управління є запорукою успіху національної системи господарювання загалом. Головною метою управління соціально-економічним розвитком регіонів є створення сприятливих умов життя населення, виробництва та розподілу продукції в різних регіонах країни. Таке управління повинно провадитись за оптимального використання територій, природних і трудових ресурсів регіонів.

 


Дата добавления: 2015-08-05; просмотров: 112; Нарушение авторских прав


<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИФОРМУВАННЯ ПРОГРАМ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ | Суть, форми та функції формування програм соціально-економічного розвитку України
lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2018 год. (0.013 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты