Сутність основних ознак і категорій психодіагностики. Психологічний діагноз

Психодіагностика, послуговуючись різними методами для розпізнавання психологічних особливостей людини, розробила свій категоріальний апарат. Основними поняттями психодіагностики є "діагностичні ознаки", які можна безпосередньо спостерігати і реєструвати, і "категорії", що приховані від безпосереднього спостереження (рис. 2.1). У соціальних науках їх називають латентними змінними. Кількісні категорії також позначають терміном "діагностичні фактори".

Дослідивши ознаки, психолог має змогу перейти до прихованих категорій і зробити діагностичний висновок. Труднощі психологічної діагностики полягають у тому, що не можна встановити точних зв'язків між ознаками і категоріями. Наприклад, один і той самий вчинок дитини (вирвав аркуш із щоденника) можуть зумовлювати різні психологічні причини: підвищений рівень прихованого фактора "схильності до обману" чи фактора "страху покарання". Для точного висновку одного симптому недостатньо, слід проаналізувати весь їх комплекс (вчинки у різних ситуаціях). Такий аналіз забезпечують тести, які як серія однотипних стандартизованих коротких іспитів дають змогу виявити передбачуваний прихований фактор. Різні тестові завдання мають виявити у досліджуваного симптоми. Результати цих діагностичних іспитів допомагають з'ясувати рівень вимірюваного фактора.

Основною метою психодіагностики є встановлення психологічного діагнозу. У медицині діагнозом вважають висновок про характер і сутність хвороби та її позначення за прийнятою класифікацією. У шкільній психодіагностиці поглиблений і всебічний аналіз особистості спрямований на виявлення властивих їй якісно-кількісних особливостей, пов'язаних із з'ясуванням причинно-наслідкових зв'язків, виявленням конкретних причин недоліків або відхилень у розвитку з метою їх усунення через відповідні корекційні психолого-педагогічні впливи.

Наукова психодіагностика пов'язана із психіатрією, оскільки психологічний діагноз ставили на основі знань про психічні розлади, властиві особам з певною нервово-психічною конституцією (типом нервової системи і типом темпераменту), які визначали типологію людського характеру. Передбачали, що люди з певною будовою тіла при зіткненні з тривалим стресом, екстремальними ситуаціями і труднощами занедужують психічними хворобами за принципом "слабкої ланки": у них страждають найуразливіші відділи і функції мозку (вважалось, що сухорляві "астеніки" більше схильні до шизофренії, мускулисті "атлети" - до епілепсії, гладкі "пікніки" - до маніакальних психозів). Це заперечили результати подальших статистичних досліджень.

Багато діагностичних методик розроблялося відповідно до клінічних потреб, тому найрозвинутішими є уявлення про клініко-психологічний діагноз. Основні його завдання - опис порушень поведінки, що виявляються у професійному, сімейному житті, спілкуванні з людьми, а також з'ясованих при дослідженні; визначення психічних дисфункцій у сфері мотивації і пізнавальних процесів; визначення ролі психологічних механізмів у генезисі порушень (зумовлені ситуаційними чи особистісними факторами), наскільки розлади особистості детерміновані органічними чи психологічними чинниками (А. Лівіцкій).

Зарубіжні вчені активно дискутували, повинен клініко-психологічний діагноз обмежуватися виявленням порушень поведінки (тобто вивчати тільки порушений фрагмент психічної діяльності) чи представляти повну картину особистості, вирізняючи в ній елементи з тимчасовою (стійкою) дисфункцією. Деякі клінічні психологи наполягають на парціальній (частковій) діагностиці, стверджуючи, що обстеження особистості повинно припускати взаємозв'язок окремих психічних функцій, який нібито не доведений, вимагає підтвердження. Інші (Л. Бурлачук) таку точку зору вважають помилковою. Реалізація комплексного особистісного підходу в клініко-психологічному діагнозі на сучасному рівні допомагає не лише уникнути багатьох помилок, а й виробити прогноз і ефективні рекомендації для реабілітаційної або психотерапевтичної роботи. Однак парціальний діагноз необхідний в роботі психолога.

Психологічний діагноз у багатьох випадках повинен ґрунтуватися на клінічному (А. Лівіцкій). У клінічному діагнозі психолог знаходить відомості про розлади, які можуть "психологічним шляхом" вплинути на порушення поведінки, а лікар повинен враховувати дані, отримані психологом. Це допомагає подолати типовий для медичного мислення прямий перехід від властивостей нервової або ендокринної системи, конституції, темпераменту до особливостей особистості, відновити найважливішу із втрачених при такому переході ланок - формування психічних властивостей особистості. Так, знайдене у хворого епілепсією органічне ураження головного мозку (клінічний діагноз) нерідко розглядається як причина наявних у нього особистісних змін. При цьому ігнорують те, що хворий перебуває у складній соціальній ситуації, соромиться виявів хвороби, його контакт з людьми порушується, що у комплексі з іншими чинниками і визначає риси "епілептичної особистості". Психологічний діагноз, на відміну від медичного, вимагає з'ясування у кожному випадку того, чому певні прояви існують у поведінці обстежуваного, які їх причини і наслідки.

У психіатрії обмеженість нозологічного (синдромологічного) діагнозу особливо виразно усвідомлюється у зв'язку із завданнями реабілітації психічно хворих. У зв'язку з цим розробляється теорія функціонального діагнозу, який складається з клінічної, психологічної і соціальної частин (М. Кабанов). Функціональний діагноз допомагає з'ясувати, в якої особистості і в якому середовищі (соціальне мікросередовище) виникає хвороба.

У психології діагностують не захворювання, а психологічну індивідуальність або її окремі якості. Для виокремлення доступних емпіричному дослідженню психологічних ознак необхідно послуговуватися відповідними теоретичними уявленнями про предмет діагностики. Наприклад, при діагностуванні індивідуальних особливостей пам'яті такими ознаками можуть бути швидкість запам'ятовування, легкість відтворення тощо. Виокремивши ознаки, вибирають методи, з допомогою яких ці ознаки діагностують. Вибір методів ґрунтується на операціональному описі досліджуваних ознак. Так, швидкість запам'ятовування виявляється у кількості повторень, необхідних для заучування матеріалу.

У сучасній психодіагностиці діагноз не пов'язують з прогнозом можливих психічних захворювань. Його можуть поставити будь-якій здоровій людині. Психологічний діагноз має розгорнутий і комплексний характер, оскільки передбачає структурований опис комплексу взаємозалежних психічних властивостей - здібностей, рис і мотивів діяльності особистості.

Психологічний (грец. psyche - душа) діагноз (грец. diagnosis - розпізнавання) - кінцевий результат діяльності психолога, змістом якого є визначення сутності індивідуально-психологічних особливостей особистості з метою оцінювання їх актуального стану, прогнозування подальшого розвитку і розроблення рекомендацій, що визначаються потребами психодіагностичного обстеження.

Діагноз є висновком про стан і властивості досліджуваного на підставі комплексного аналізу окремих показників і характеристик. Він повинен розкривати специфічні особливості психологічних ознак, властивих конкретній людині, упорядковані відповідно до їх значення для психосоматичного стану обстежуваного. Діагноз не лише констатує наявне, а й враховує причинно-наслідкові зв'язки у виникненні симптомів і прогнозів. Однак, встановивши засобами психодіагностики індивідуально-психологічні особливості, дослідник не може з'ясувати їх причини, місце в структурі особистості. Такий рівень діагностування Л. Ви-готський назвав симптоматичним (або емпіричним). Симптоматичний діагноз обмежується констатацією певних особливостей або симптомів, на підставі яких безпосередньо будуються практичні висновки, а вищим рівнем розвитку психологічного діагнозу є етіологічний діагноз, що враховує не тільки наявність певних особливостей (симптомів), а й причини їх виникнення. Найвищим рівнем є типологічний діагноз, що полягає у визначенні місця і значення отриманих даних у цілісній, динамічній картині особистості. За Л. Виготським, при встановленні діагнозу потрібно брати до уваги складну структуру особистості.

Діагноз нерозривно пов'язаний з прогнозом. На думку Л. Виготського, зміст прогнозу і діагнозу збігається, але прогноз будується на умінні глибоко зрозуміти внутрішню логіку процесу, щоб на основі минулого і теперішнього часу окреслити шляхи майбутнього розвитку. Рекомендується розбивати прогноз на окремі періоди і вдаватися до тривалих повторних спостережень. Наприклад, за структурою інтелекту можна прогнозувати легкість і швидкість засвоєння арифметики, труднощі у граматиці, і навпаки. Однак при цьому слід враховувати весь комплекс параметрів у взаємодії.

За допомогою психологічного діагнозу констатують такі особливості людини: рівень розвитку креативності (винахідливість і гнучкість мислення); рівень вербального інтелекту (словесно-логічне (абстрактне) мислення); низький рівень здатності до концентрації уваги; риси соціальної екстраверсії (підвищена комунікабельність, товариськість); внутрішній локус контролю (підвищена відповідальність і включеність самооцінки у діяльність); проникливість меж Я (уразливість) на основі провідної мотивації досягнення соціального успіху та ін.

Деякі риси та особливості у певних ситуаціях конфліктують між собою, спричинюючи внутрішні кризи у розвитку особистості. Тому глибинна особистісна психодіагностика повинна виявляти психічні властивості, які увійшли у цю суперечність.

Структурованим психологічним діагнозом є згруповані у систему різноманітні параметри психічного стану людини (за рівнем значущості, походженням, причинно-наслідковим впливом). Взаємодію різних параметрів у структурованому діагнозі фахівці відображають у формі діагностограм - схем відповідності діагностичних факторів і діагностичних категорій, що містять у деяких випадках посилання на методичні прийоми отримання інформації про фактори, а в найбільш формалізованих -; розгорнутий алгоритм діагностичного пошуку, погоджений з моделлю прийняття рішення про методи психологічного і непсихологічного (наприклад, адміністративного або педагогічного) втручання. У найпростішому випадку функцію діагностограми виконує у психології психодіагностичний профіль, на якому значущі параметри зображують зростаючою прямою на ламаній лінії-графіку, менш значущі - спадаючими прямими на цій лінії. Параметри і форма діагностограм залежать від сфери діяльності та конкретного завдання, заради розв'язання якого здійснюють психодіагностування.

Процес встановлення психологічного діагнозу український психолог Юрій Гільбух (1928-2000) розглядає як побудову і перевірку відповідної гіпотези, узагальнення фактологічного матеріалу. Він передбачає такі етапи:

1) констатація неблагополуччя у діяльності чи поведінці певної особистості;

2) усвідомлення можливих причин неблагополуччя;

3) аналіз конкретних особливостей і пропонування робочої гіпотези про найімовірнішу причину цього явища;

4) збір додаткової інформації, необхідної для перевірки гіпотези;

5) перевірка припущення за допомогою аналізу наявних даних (за непідтвердження первісної гіпотези її відкидають і висувають іншу);

6) формулювання психологічного діагнозу, який прогнозує подальший розвиток;

7) розроблення рекомендацій, програми психокорекційної або роз ви вальної роботи;

8) здійснення програми, контроль за її виконанням. Дані фіксують у психодіагностограмі - спеціальному

3. Професійно-етичні норми в психодіагностиці.

Етичні норми психодіагностики - комплекс норм і принципів щодо захисту інтересів і прав обстежуваних осіб. Вони включають найбільш загальні правила обстеження, що попереджають невиправдане чи некомпетентне використання методик психологічної діагностики, є кодексом професійної етики психолога, що займається психодіагностичними дослідженнями.

До найважливіших етичних принципів, яких повинен дотримуватися психолог, належать