Розв’язання конфлікту

Ще одним рівнем впливу на конфлікт є його розв’язання. На думку Д.Бертона, розв’язання конфлікту трактується людьми по-різному. Військовий стратег може бачити вихід з конфліктної ситуації в нанесенні запобіжного удару для припинення конфронтації. Суддя пропонує розв’язати конфлікт на основі діючого закону. Конфлікт між батьками та дітьми гаситься на основі взаємних поступок. Міжнародний конфлікт може бути розв’язаний з допомогою застосування сили одним з учасників конфліктної взаємодії.

У конфліктології розв’язання конфлікту трактується як процедура, яка дозволяє усунути протиріччя між учасниками конфлікту та відновити нормальну взаємодію між ними (на відміну від інших форм впливу на конфлікт − таблиця 9.

Конфліктологи вважають, що розв’язати конфлікт − це значить вирішити, хто є переможцем, хто є переможеним, яким буде розподіл ресурсів, цінностей, інтересів після завершення конфліктної взаємодії; здійснити цей розподіл ресурсів, цінностей, інтересів; зробити висновок, що конфлікт повністю завершений.

На думку Й.Галтунга, усякий розгорнутий і завершений механізм розв’язання конфлікту складається з трьох компонентів, які подані в таблиці 10.

Умови ефективного розв’язання соціальних конфліктів

· Наявність організаційно-правового механізму розв’язання соціальних конфліктів (наявність правової системи, відповідних правових інститутів, системи контролю виконання законів, судової системи тощо).

· Висока загальна й комунікативна культура учасників конфлікту.

· Дотримання морально-комунікативних норм розв’язання конфліктів: етика субординації; етика аудирування; етика критики; етика реагування на критику; етика згоди.

· Конструктивний дослід вирішення соціальних конфліктів.

· Наявність системи соціальних компенсацій.

· Соціальна активність населення.

· Певний рівень демократизації суспільства.

Принципи ефективного розв’язання конфліктів

· Принципи толерантності (толерантність (від латинського − терпіння – терпиме ставлення до чужих думок, позицій, вірувань).

· Своєчасне розв’язання конфлікту.

· Оперативне розв’язання конфлікту.

· Основні принципи гласності.

· Виключення альтернативи „переможець – той, кого перемогли”.

· Оцінка дій, а не людини.

· Традиція акумуляції негативних емоцій.

· Посередництво третьої сторони.

· „Фрагментація” конфлікту.

· Апеляція до позитивного минулого.

· Використання ефекту „спільного ворога”.

· Провокування на позитивні вчинки.

· Переключення на більш значущі цінності.

· Відвернення.

· Нейтралізація лідерів (метод ролевого знищення, метод соціально-психологічної диференціації, метод соціально-психологічної ізоляції, метод підриву репутації).

Історія дає приклади різних засобів розв’язання конфліктів: від переконання силою до сили переконання, від зовнішнього примуcу до морального вибору переконання. Серед них і фізичне усунення конкурента, і політичні засоби (договори, угоди), і економічні засоби (підкуп, „бартер” − „ти мені, я тобі”), ідеологічні, моральні. Останні, на думку деяких учених, сформульовані І.Кантом у вигляді морального імперативу: „Поступай тільки до тої максими, керуючись якою ти в той же час можеш побажати, щоб вона стала законом”.

Учені вважають, що кожна суспільно-економічна формація віддавала пріоритет різним засобам розв’язання конфлікту. На ранніх етапах розвитку суспільства переважали, крім силових методів, третейський суд, жребій, арбітраж (арбітрами виступали, як правило, імператори, королі тощо). Пізніше на перше місце виходять переговори та посередництво. Проте сьогодні в повсякденному житті люди застосовують при розв’язанні конфліктів весь історичний набір: загрозу посилення фізичної шкоди (і навіть убивство), зговори одних проти інших, обмін і компенсацію, право.

Правові засоби розв’язання конфліктів

Конфлікти можна розв’язати, використовуючи правові засоби. Правове розв’язання передбачає застосування таких інструментів: система законів, що регламентує взаємодію людей (звичайне право, прецедентне право, законодавче право); інституціональна система – суди, прокуратури, конституційний нагляд, уповноважені по правах людини; караюча система.

Учені, які досліджують проблеми розв’язання конфліктів, вважають за необхідне приділяти значну увагу вивченню бажаних потреб учасників конфлікту (потреби в безпеці, ідентифікації з групою тощо). На їх думку, більшість конфліктів виникає в результаті того, що одна із сторін не враховує бажаних потреб іншої. І дійсно, ці потреби не є взаємовиключними, оскільки ресурси для них у принципі не обмежені. Наприклад, задоволення потреб у безпеці однієї сторони зовсім не передбачає, що це треба робити за рахунок ущемлення безпеки іншої. Саме тому, як зазначають фахівці, для розв’язання конфлікту слід: правильно визначити бажану потребу, що лежить в основі конфлікту, а також знайти таке рішення, яке б повністю задовольняло потреби всіх учасників.

Існують різні типи угод між конфліктерами: угода про перемир’я, угода про регулювання конфлікту, угода про розв’язання конфлікту.

Угода про перемир’я – припинення на певний час збройних зіткнень (стосується конфліктів, у яких застосовується сила зброї). Перемир’я практично не зачіпає протиріччя, що лежать в основі конфлікту, право дозволяє зупинити на певний час насильство.

Угода про регулювання конфлікту – знаходження рішення шляхом нав’язування інтересів і цілей сторін і тим самим зменшення гостроти протиріччя. Така угода є, як правило, результатом переговорів.

Угода про розв’язання конфлікту – передбачає, що учасники конфлікту, це люди, які в конфлікті повністю розв’язують протиріччя, що існують між ними і переводять свої відносини на принципово новий рівень.

Досягнення угод можливе відповідно на основі рішень трьох типів:

· знаходження принципово нового рішення, що „знімає” протиріччя сторін;

· серединного рішення, що ґрунтується на поєднанні інтересів і на компромісах;

· асиметричного рішення, що передбачає значною мірою задоволення інтересів одного учасника конфлікту та ігнорування більшості інтересів і цілей іншого.

Основні рівні розв’язання конфлікту:

· призупинення конфлікту, тобто досягнення угоди щодо припинення дій, які завдають шкоди іншій стороні;

· домовленість із конкретних спірних питань;

· виявлення і ліквідація причин, які породили конфлікт;

· повне примирення сторін.

Принципово нове рішення може бути знайдено двома шляхами: на основі уважного аналізу співвідношення інтересів сторін; у результаті змін інтересів чи оцінки цих інтересів (наприклад, як наслідок зміни цінних систем).

Перший спосіб має на меті, що конфлікт став результатом неадекватного сприйняття інтересів один одного. Їх з’ясування і призводить до „зняття” протиріч. Вважають, що такий спосіб може спрацьовувати навіть у тих випадках, коли, здавалось би, конфлікт близький до ситуації з нульовою сумою.

У рамках другого способу пошук принципово нового рішення одним із можливих варіантів може бути включення предмета конфлікту в більш широкий контекст. Наприклад, поява глобальних проблем, посилення взаємозалежності світу зовсім інакше поставило перед членами світового співтовариства більш часткові питання їх двосторонніх відносин.

Вважають, що принципово нових рішень у „чистому вигляді” при врегулюванні конфліктів практично не буває.

Основні моделі розв’язання конфліктів

· Силова модель: перемога одного з учасників конфлікту. Умовами її застосування є нерівність сторін конфлікту, коли одна з них має більш міцні позиції і схильна до агресивної поведінки; наявність третьої сторони щодо учасників конфлікту, яка або здійснюють підтримку „агресора” явно або неявно; наявність установки на непримиренність сторін.

· Компромісна модель: немає переможців і переможених. Умовами її застосування є приблизно рівні сили сторін, жодна з позицій не домінує наявність рівноваги сторін; треті сторони тримають нейтралітет і обирають позиції „невтручання”; наявність установки на співробітництво як засіб.

· Інтегративна модель: опоненти перетворюються на партнерів. Умовами її застосування є рівновага сторін; близькість інтересів та позицій; спонукання до спільних дій, об’єднання зусиль з боку третіх сторін; установка на співробітництво як мету.

Загальна стратегія розв’язання конфліктів

1. Установити учасників конфліктної ситуації.

2. Вивчити їх мотиви, цілі, здібності, особливості характеру, професійну компетентність у всіх учасників конфлікту.

3. Вивчити міжособові відносини учасників конфлікту, що існували раніше, до конфлікту.

4. З’ясувати справжні причини виникнення конфлікту.

5. Вивчити наміри, уявлення сторін конфлікту про засоби розв’язання конфлікту.

6. Виявити ставлення до конфлікту осіб, що не беруть участі в конфліктній ситуації, але зацікавлені в її позитивному розв’язанні.

7. Визначити й застосувати засоби розв’язання конфліктної ситуації, які:

а) були б адекватні характеру його причин;

б) враховували б особливості осіб, що втягнуті в конфлікт;

в) носили б конструктивний характер;

г) відповідали б цілям поліпшення міжособових відносин і сприяли б розвитку колективу.

Процедури втручання в конфлікт, спрямовані на попередження, регрес або розвиток конфликту[1]

Громадська дипломатія – організація та проведення різних неформальних контактів для поліпшення взаєморозуміння і формування довіри один до одного. Ці процеси широко варіюються, включаючи процеси проведення, культзаходів, налагодження контактів пост побратимів, організацію обміну візитами громадян, спільні проекти, гуманітарна допомога тощо. Але реальна практика показує, що більшість міні-груп (у широкому смислі) конфлікт ситуацій мають у своїй основі більш вагомі причини, ніж просто викривлені взаємовідносини. Ефективність громадської дипломатії суттєво залежить від умов, які накладаються владними державними структурами. Так, наприклад, ніяке збільшення міжособових контактів між ізраїльтянами та палестинцями не зможе змінити структурних проблем, які спрямовуються, як довготривалі загрози з обох сторін.

Т-груповий підхід – цей підхід заснований на положенні, що для досягнення взаєморозуміння й ефективного розв’язання проблем необхідний більш глибокий досвід навчання. Дане положення пов’язане з використанням так званих групових тренінг-семінарів із врегулювання й розв’язання конфліктів. Такий підхід особливо продуктивний, якщо учасники Т-групових процедур є особами, безпосередньо втягнутими в конфлікт або мають право приймати політичні рішення.

Процедурно Т-групові методи представляють серії спеціально організованих зустрічей (семінарів) для учасників чи представників конфліктуючих сторін, які проводять на нейтральній території групи посередників, що складаються з конфліктологів, соціологів, політологів. Семінари звичайно продовжуються від п’яти до десяти днів і відбуваються у два етапи: на першому йде навчання учасників навичкам соціальної чутливості й розумінню групових процесів; на другому – переговори з розв’язання конкретного конфлікту з наступним доведенням результатів до осіб, що приймають рішення.

Практика застосування Т-групових методів розв’язання міжгрупових конфліктів має значну історію. Можна згадати організацію серії Т-груп семінарів з урегулювання в 1960-х роках затяжного конфлікту між Кенією, Ефіопією та Сомалі. Конфлікт уключав у себе озброєні й прикордонні сутички, етнічні проблеми зіткнення в традиційних способах життя, залежність від інших держав, проблеми національного суверенітету. Учасниками були університетські професори з Кенії та Ефіопії і досвідчені професіонали з академічною підготовкою з Сомалі. Семінар проводився у два етапи. На першому зі змішаними групами проводився тренінг з розвитку навичок групової роботи й спілкування. На другому, змістовному етапі перед учасниками ставили завдання – виробити варіанти розв’язання конфлікту всередині кожної групи, а потім досягти згоди на спільній зустрічі. Оцінка успіху семінарів не була однозначною, оскільки, хоча в рамках окремих груп учасники й досягли згоди, проте спільні збори їм провести так і не вдалося.

Вважають, що Т-групові процеси сприятимуть розв’язанню міжгрупових конфліктів, якщо правильно обраний момент утручання, є час для планування, грамотно підібрані сучасники, адекватно оцінені реальні умови протікання конфлікту, запрошені досвідчені консультанти (третя сторона).

Дипломатія другого шляху (“Second Track or Track Tow Diplomacy”). Цей метод застосовували, як правило, колишні дипломати, учені, особи, близькі до правлячої еліти. Він ґрунтується на положенні, що багато обмежень, які виникають у процесі офіційних переговорів, можуть бути зняті при неформальній взаємодії між сторонами конфлікту з допомогою авторитетних посередників. Як правило, подібний процес здійснюється паралельно з офіційними переговорами. Він дозволяє гнучко реагувати на розвиток ситуації і в силу своєї неформальності швидко пристосуватися і змінювати хід офіційних переговорів. Вважається, що дипломатія другого шляху особливо корисна для розв’язання міжнародних і міжгрупових переговорів.

Проблемно-орієнтовний підхід спирається на загальні теорії поведінки й прагне ввібрати в себе будь-які досягнення, що сприяють розумінню першопричин явищ та проблем. Це певною мірою „точка прориву” у вивченні проблеми розв’язання конфлікту, на перше місце тут ставиться потенціал людських потреб. При цьому підході враховуються різні джерела виникнення проблем: у сферу аналізу включаються і психологічні проблеми, і проблеми навколишнього середовища, і соціальні, політичні, економічні, інституційні протиріччя. Такий підхід доцільно розглядати, як накопичення й синтез минулої і сучасної наукової думки та практики у сферах управління, урегулювання спорів і конфліктів. У той же час його прикладна цінність більша при розв’язанні глибинних конфліктів на високих соціальних рівнях.

Загальні параметри цього підходу: розведення конфліктних ситуацій по учасниках і питаннях; безпосередня взаємодія між представниками сторін конфлікту; використання професійно підготовленої особи чи групи осіб, що допомагають здійсненню переворотів; інтенсивні аналітичні дискусії, що вимагають один чи декілька семінарів тривалістю до одного тижня.

Зміст різних модифікацій методу в такому: при участі третьої сторони (як правило – групи експертів) йде консультування політичного керівництва обох сторін, організація та проведення безпосередньо переговорів. Вони відбуваються, як правило, в двох етапах: на першому – зустрічі представників сторін, на другому − переговори на офіційному рівні. Теорією й практикою розроблені достатньо жорсткі правила та процедури організації і проведення переговорів, котрі підвищують вірогідність досягнення успіху.

Схема використання проблемно-орієнтовного підходу

1. Вирішення процедурних питань − форма обговорення, етичні аспекти, хронологічна послідовність і питання регламенту, конфіденційність і умови роботи зі ЗМІ тощо.

2. Змістовне обговорення питань, яке передбачає з’ясування:

· позицій сторін;

· їх інтересів та цілей;

· цінностей та потреб.

3. Діагностика емоційних станів та „зняття” негативних, проведення посередниками додаткової роботи зі створення клімату взаємодії.

4. З’ясування збігів і розбіжностей у потребах та інтересах.

5. Розробка альтернатив, їх оцінка.

6. Основні переговори.

7. Вироблення рішень, їх формальне закріплення.

8. Процедури взаємного інформування.