КОМПОЗИЦІЯ ФАУСТА

Сюжет и композиция. Трагедия «Фауст» состоит из пяти частей: «Посвящение», «Пролог в театре», «Пролог на небесах», «Первая часть», «Вторая часть». Подчёркивая значение трёх введений, А. Аникст писал: «Надо подняться по трём ступеням, чтобы войти в величественное здание, созданное гением Гёте… Каждое имеет своё назначение в подготовке читателя к основному содержанию драматической поэмы».
Итак, «Фауст» открывается стихотворением «Посвящение», в котором нет сведений о сюжете, теме и идее всего произведения. Гёте вспоминает своих друзей молодости, с которыми он делился замыслом трагедии.

Многие из его сверстников уже ушли из жизни:
Воскресло вновь забытое сказанье
Любви и дружбы первой предо мной;
Всё вспомнилось: и прежнее страданье,
И жизни бег запутанной чредой,
И образы друзей, из жизни юной
Исторгнутых, обманутых фортуной.
Кому я пел когда-то, вдохновенный,
Тем песнь моя — увы! — уж не слышна…
Кружок друзей рассеян по вселенной,
Их отклик смолк, прошли те времена.
Я чужд толпе со скорбью, мне священной,
Мне самая хвала её страшна,
А те, кому моя звучала лира,
Кто жив ещё, — рассеяны средь мира.
Перевод Николая Холодковского

«Он обращается к дружественным читателям иного поколения, и ему трудно предвидеть, как воспримут они то, что было задумано в расчёте на других. Это, конечно, обращение не только к читателям XIX в., но и к потомству, к нам в том числе. В жизни и искусстве постоянно происходят перемены, и Гёте намекает, что от читателей потребуется некоторое усилие для того, чтобы постигнуть произведение иного времени».
Далее следует «Театральное вступление», благодаря которому читатель как будто попадает за театральные кулисы и слышит беседу директора театра, поэта и актёра.
Реплики каждого из этих персонажей представляют три разных понимания задач театра. Директор, прежде всего, думает о материальной выгоде, ему нужны развлекательные спектакли, заманивающие в театр как можно большее число зрителей. Поэт же совершенно по-другому видит предназначение театра. Он уверен, что творец не должен опускаться до запросов толпы, его призвание — стремиться к вершинам искусства. Комический актёр отстаивает серединную позицию. Он, как человек, который постоянно общается со зрителем, убеждён, что успех приходит к тому, кто сочетает талант и стремление угодить публике:

Кто интересен публике, мой друг,
Тот говорить с толпою может смело;
Успех тем легче, чем обширней круг!
Итак, смелей вперёд! Вы можете заставить
Фантазию, любовь, рассудок, чувство, страсть
На сцену выступить; но не забудьте часть
И шаловливого дурачества прибавить.

Как подытоживают литературоведы, поэт — сторонник романтического в искусстве, актёр — реалистического. В трагедии Гёте обе эти тенденции переплетаются.
«Пролог на небесах» имеет символический философский смысл. В центре этой части произведения — спор Бога с Мефистофелем (таким именем называют дьявола). Господь символизирует добро, Мефистофель — зло. «Пролог» начинается с песнопений трёх архангелов. Восторгаясь совершенством Вселенной, они поют «хвалу величью божьих дел». В их песнопения внезапно врывается голос Мефистофеля, он насмехается над главным созданием Бога — человеком, который, по его мнению, не достоин никаких похвал:

Мне нечего сказать о солнцах и мирах:
Я вижу лишь одни мученья человека.
Смешной божок земли, всегда, во всех веках
Чудак такой же он, как был в начале века!
Ему немножко лучше бы жилось,
Когда б ему владеть не довелось
Тем отблеском божественного света,
Что разумом зовёт он: свойство это
Он на одно лишь смог употребить —
Чтоб из скотов скотиной быть!
Позвольте мне — хоть этикет здесь строгий —
Сравненьем речь украсить: он на вид —
Ни дать ни взять кузнечик долгоногий,
Который по траве то скачет, то взлетит
И вечно песенку старинную твердит.

В ответ на слова Мефистофеля Господь называет имя Фауста, видя в нём человека, достойного восхищения. Дьявол же готов поспорить, что и этот представитель рода людского не выдержит испытаний и проявит себя как низменное существо. Бог разрешает Мефистофелю в лице Фауста проверить силы человека, в которых он полностью уверен. Чем же закончился этот спор? Об этом и рассказывают две части трагедии.

События первой части начинаются в старинной комнате с высокими готическими сводами. Ремарка: «Фауст, исполненный тревоги, сидит у своего стола в высоком кресле». Далее звучит его монолог:

Я философию постиг,
Я стал юристом, стал врачом…
Увы! с усердьем и трудом
И в богословье я проник, —
И не умней я стал в конце концов,
Чем прежде был… Глупец я из глупцов!

Перед читателем главный герой — умудрённый опытом средневековый учёный, с одной стороны, многого достигший в различных науках, с другой — разочаровавшийся в жизни. Его раздражает самоуверенный помощник Вагнер, в котором воплощён тип кабинетного учёного, оторванного от жизни. В отличие от Фауста он только начинает свой научный путь и горит жаждой знания:

Ужасное во мне кипит к наукам рвенье: Хоть много знаю я, но всё хотел бы знать.
Однажды они выходят на прогулку и к ним прибивается чёрный пудель, которого Фауст приводит домой. Расположившись в своём кабинете, он собирается переводить Новый Завет:

Написано: «В начале было
Слово» — И вот уже одно препятствие
готово: Я слово не могу так высоко
ценить. Да, в переводе текст я должен изменить, Когда мне верно чувство
подсказало. Я напишу, что Мысль — всему
начало. Стой, не спеши, чтоб первая
строка От истины была недалека! Ведь Мысль творить
и действовать не может! Не Сила ли — начало всех
начал? Пишу — и вновь я колебаться
стал, И вновь сомненье душу мне
тревожит. Но свет блеснул — и выход
вижу смело, Могу писать: «В начале было
Дело»!

Как известно, в средние века пропагандировался буквальный перевод текста. Переводчику не разрешалось менять в оригинале ни одного слова. Почему же Фауст не следует этой традиции? Он — человек, опережающий своё время. Его переводческое решение — это своеобразный вызов схоластике, царившей в эпоху Средневековья и провозглашавшей ересью поиск глубокого смысла слов. Как отмечает современный украинский исследователь творчества Гёте Борис Шалагинов, установкой Фауста становится отказ от буквального понимания книжной мудрости. «… Фауст вступает в свободный интеллектуальный диалог со Священным Писанием. Он стремится найти в Евангелии ответы на вопрос жизни, мучающий его».

Что же не даёт Фаусту продолжить перевод? От работы его отвлекает «неожиданный гость» — тот самый чёрный пёс, который на глазах у доктора превращается в странствующего студента. Оказывается, что в этом облике впервые перед Фаустом предстаёт Мефистофель. Вскоре состоялся его второй визит. Он явился «в одежде златотканой, красной, в плаще материи атласной, как франт, кутила и боец…». Мефистофель предлагает Фаусту развлечь его, показать ему «светлую жизнь», он готов не только удовлетворить жажду учёного в познании мира, но и выполнять любые его желания. Если же доктор придёт в восторг от «подарка» дьявола и воскликнет: «Мгновенье. Прекрасно ты, продлись, постой!», то Фауст навсегда станет его рабом. Они скрепляют договор кровью и отправляются на поиски наслаждений.

Мефистофель возвращает Фаусту молодость и пробуждает в нём жажду любви. Случайно встретив на улице прекрасную Маргариту (Гретхен), Фауст настолько увлекается ею, что просит своего спутника, чтобы тот помог ему покорить сердце девушки. Помолодевший доктор и юная красавица влюбляются друг в друга. Но любовная история оборачивается трагедией. Однажды брат Маргариты Валентин, проходя мимо её окна, замечает Фауста и Мефистофеля. Он нападает на ухажёров и во время схватки гибнет от руки доктора. Фауст, вынужденный скрываться от правосудия, покидает Маргариту. Оставшись одна, без всякой поддержки, девушка в порыве глубокого отчаяния совершает страшное преступление — убивает собственного новорождённого ребёнка. Маргариту приговаривают к казни и сажают в тюрьму.

24. ОБРАЗ ГАЙСЛЕРА В РОМАНІ АННИ ЗЕГЕС»СЬОМИЙ ХРЕСТ»

У романі "Сьомий хрест" Георг Гейслер протягом семи днів, щохвилини ризикуючи життям, рятується від переслідують його гестапівців і виявляє справді героїчні властивості - сміливість, винахідливість, завзятість витримку. Більше того: на багатьох людей, з якими він зустрічається за ці сім днів, він діє як свого роду каталізатор громадянської мужності, зворушує, залучає до боротьбу байдужих і пасивних. А тим часом він і не змальовано, і не задуманий письменницею як виняткова особистість. Сама Анна Зегерс говорила: "Гейслер, яким я його бачу і яким я хотіла його показати, - звичайна людина".

Очам втікача Георга Гейслера в повній мірі відкривається новий вигляд Німеччини, схожий на військовий табір: патрулі, вартові, люди в різноманітних уніформах на вулиці. Що став мимовільним свідком розмови закоханої парочки, Гейслер чує горді слова хлопчини про те, що в наступному місяці його призвуть до армії: «Там відчуваєш, що ти справжній солдат, а це все _ гра в солдатики». Отруєному геббельсівської пропагандою молодикові здається вже недостатньою муштра в таборі, де він відбуває трудову повинність.
На очах Георга по вулиці проходить піхотний полк. Музика маршу нав'язує «свій рубаний ритм всім звуків і рухам», приводить в екстаз бюргерів: «У людей мурашки пробігали по тілу, іскрилися очі», обивателі підкидала руку в нацистському вітанні. У цій сцені важливе смислове навантаження несе відступ, в якому злиті воєдино і думки автора, і думи героя-комуніста Гейслера: «Що це за магічна сила? Сила атавістичних спогадів або повного забуття? Можна подумати, що остання війна, яку вів цей народ, була вдалою підприємством і принесла тільки радість і достаток! Жінки і дівчата посміхаються, точно їх сини та улюблені невразливі для ворожих куль. Як добре хлопчики навчилися за два-три тижні марширувати! А як матері, які вираховують кожен пфеніг і завжди запитують: навіщо тобі? Вони, здається, готові, поки грає ця музика, не замислюючись віддати своїх синів або шматки своїх синів. Навіщо? Навіщо? Це питання вони злякано зададуть собі, коли музика замовкне ».

Відрізок шляху Георг проробляє разом зі школярами, членами «гітлерюгенд», що здійснюють туристичний похід під керівництвом вчителя. Георг відразу ж звертає увагу на військову організацію цієї групи: прапорець, барабани, побудова. Перекличка, уривчасті накази одного з хлопчаків, які відразу ж виконуються. Утікача не залишає думка: «Хіба не такі ж ось хлопчики вчора вистежили Пельцера в Бухенау? Невже і це, з таким ясним, спокійним поглядом, тарабанив у ворота? »
Учитель, з яким Георг вступає в розмову, прямо говорить, що ці хлопчики не уникнуть «вирішального випробування» (тобто війни), «боротьби не на життя, а на смерть». Навіть туристичний похід перетворений на тренування: майбутні солдати ночують під відкритим небом, готують собі їжу на багатті, а наставник вчить їх оцінювати навколишній ландшафт зовсім не з естетичної точки зору: «Вчора, за допомогою карт, ми усвідомили собі, як можна було б у наші дні зайняти он той пагорб. А потім відступали все далі в глиб історії ... розумієте, як його атакувала б військо лицарів, як римляни ».

25.. Образ Мефістофеля - втілення головного задуму Гете
Важливу роль у розвитку цієї основної ідеї «Фауста» грає Мефістофель. Він втілює в собі сумнів, заперечення, руйнування. Стаючи супутником Фауста, він прагне збити його з наміченого шляху, вселити в нього сумнів, повести його «шляхом мінливим за собою». Щоб відвернути Фауста від високих прагнень, Мефістофель веде його в кухню відьми, п'янить чарівним зіллям, захоплює його за собою в льох Ауербаха, влаштовує його зустрічі з Маргаритою, щоб хвилювання пристрасті змусило вченого забути про борг перед істиною.
Згадаймо суперечка між богом і Мефістофелем у «Пролозі на небесах». Мова йшла про те, великий чоловік чи мізерний. І ось у 4-й сцені ця суперечка триває, приймаючи форму договору або, точніше, парі між Фаустом і Мефістофелем. Чи вдасться Мефистофелю спокусити Фауста, потопити його високі прагнення в потоці низинних задоволень, так, щоб йому, нарешті захотілося зупинити мить? Це і буде перемога Мефістофеля - він тим самим доведе, що людина мало чим відрізняється від тварини. Але Фауст впевнений у собі:
Що даси ти, жалюгідний біс, які насолоди? Дух людський ї горді боління Таким, як ти, чи можливо зрозуміти?
Він знає, що ніколи не знайде спокою, не задовольниться досягнутим, вічно буде прагнути вперед, охоплений жагою пошуку і пізнання, і ніколи не скаже: «Мить, ти прекрасно, зупинись!» Ці слова означали б, що більше йому нічого не треба ...
Але було б неправильно бачити в Мефистофеле тільки спокусника, лиходія, який штовхає Фауста на погані вчинки. Тим більше не так вважати його таким собі негативним персонажем у творі. Роль Мефістофеля складніше, багатозначне. При першому свою появу перед Фаустом (сцена 3) він сам себе представляє так:
Частина вічної сили я,
Завжди бажала зла, творила лише благе .... Я заперечую усі, і в цьому суть моя ...
Ці слова Мефістофеля і наступні («Достойно загибелі все те, що існує») часто наводять як зразок діалектики, тобто пізнання світу в його суперечностях, у боротьбі протилежностей.
Гете якось прохопився, що обидва - Фауст і Мефістофель - втілюють різні грані його власного «я». Таким чином, автор підказав нам, що зіткнення цих двох персонажів у трагедії можна розуміти і як боротьбу двох протилежних тенденцій в душі людини: віри і сумніву, нестримного пориву і тверезої, - часом дуже приземленою і грубо-егоїстичної розсудливості. Адже і сам Фауст вимовив знаменні слова:
Ах, дві душі живуть у хворих грудей моєї, Один одному чужі, - і жадають поділу!
Своїми сумнівами, своїми уїдливими глузуванням, своїм грубим, цинічним ставленням до життя Мефістофель хвилює, збуджує Фауста, змушує його сперечатися, боротися, відстоювати свої погляди і тим самим штовхає його вперед і вище.
Н.Г. Чернишевський писав у своїх примітках до першої частини «Фауста»: «Із запереченням, скептицизмом розум не ворожий: навпаки, скептицизм служить його цілям, приводячи людини шляхом коливань до чистим і ясним переконаннями».
Великий російський демократ робив з конфлікту між Фаустом і Мефістофелем революційні висновки. Він писав, що Фауст не міг обмежитися тими заспокійливими, але надзвичайно вузькими і вульгарними ідеями і почуттями, якими втішаються люди, подібні Вагнеру. «Йому потрібна істина більш глибока, життя більш повна, тому-то він і повинен увійти в союз з Мефістофелем, тобто запереченням».
Царська цензура не дозволяла Чернишевському сказати прямо: потрібен союз передових сил суспільства з запереченням, тобто рішуче повалення віджилого морального порядку.
Відзначаючи складну роль Мефістофеля у розвитку основної теми - боротьби Фауста за істину, - слід особливо виділити сцени, в яких Мефістофель сам виступає з критичним засудженням дійсності.
У дотепній сцені з учнем Мефістофель дає влучну характеристику тодішнім наук, в яких жива природа розглядалася як незмінна, не розвивається.
Простуватий і не дуже розумному учневі, якому потрібна спеціальність легше і прибутковий, Мефістофель знущально радить: «потягнути слова»:
Словами диспути ведуться, Із слів системи створюються ...
Тут гірка насмішка Мефістофеля слугує утвердженню ідей Фауста: адже так важливо у боротьбі за справжнє знання не бути рабом мертвої догми, порожній фрази.
Слова Мефістофеля, завершальні сцену з учнем, формулюють одну з центральних ідей «Фауста»:
Суха, мій друг, теорія скрізь, А древо життя пишно зеленіє!
Видатне художня майстерність Гете проявляється в тому, що всі ці складні філософські проблеми стають змістом драматургічного, конфлікту і розкриваються в живих, повнокровних образах.
З моменту, коли в одязі мандрівного філософа Мефістофель з'являється в кабінеті Фауста, він постає перед глядачем як живий учасник життєвої боротьби. Він сперечається з Фаустом, нерідко жартуючи над ним, але ніколи не здобуваючи перемоги. Лукаво веде він розмову з Мартою, змушуючи її то плакати, то сваритися. Він вміє вишукано ввічливо розмовляти з Маргаритою, а в кухні відьми у гніві б'є посуд і обсипає відьму лайками. Хоча Мефістофель виступає тут, у відповідності з сюжетом старовинної легенди, як диявол, але одночасно Гете додає їй риси скептика і дотепника XVIII століття.