Образ фауста

Образ Фауста у поемi уособлює все людство, але попри цьому вiн не є iдеальною особистiстю. Фауст не задоволений знаннями. якими вiн володiє i прагне бiльшого. Саме в такi хвилини вiн звертається до Бiблii i починає ii перекладати, але не погоджується з першими ж словами. Вiдчай героя настiльки великий, що вiн вирiшує покiнчити життя самогубством. Мефiстофель знаходить Фауста в його кабiнетi, де той уже багато разiв б`ється над розкриттям таємниць свiту, i укладає з ним угоду. Вiн задовольнить будь - якi бажання i забаганки вченого, нi в чому не буде перешкоджати. Але в ту мить, коли Фауст вiдчує цiлком задоволеним життям i щасливим, вiн мусить померти, а душа його належатиме Мефiстофелю. I це буде плата за земне блаженство. Цей епiзод поеми має також розбiжностi з легендою, оскiльки в легендi Мефiстофель i Фауст укладають угоду тiльки на 24 роки (згiдно з нею Мефiстофель, залишаючись незримим, повинен з`являтися до Фауста на його бажання i виконувати всi його розпорядження, Фауст же зрiкається Бога i вiддає душу сатанi). Згодом Мефiстофель повертає нашому герою молодiсть i в результатi вiн закохується в молоду вродливу дiвчину Гретхен (ця сюжетна лiнiя - любов Фауста i Маргарити є нововведенням Й.В.Гете). Мефiстофель вважає, що саме в цьому Фауст знайде ту прекрасну мить, але помиляється. Спочатку за волею Мефiстофеля помирає мати Гретхен, а потiм i брат Валентин. Молода дiвчина карає себе за цi смертi i потрапляє до в`язницi. Попри всi благання Фауста втекти з ним Маргарита не погоджується, бо вважає себе винною i помирає у в`язницi. Але навiть пiсля всiх ii грiхiв душа Маргарити потрапляє до раю. Фауст тяжко пережив смерть Гретхен,але не припинив пошукiв iстини.

Отже в першiй частинi свого твору Гете в основному провiв свого героя через тi випробування, якi вiдомi з легенди.

ауст - особа iсторична, про що свiдчать численні спогади його сучасників. Вiн жив на межi 15 i 16 столiть, мав iм`я Йоган-Георгiю згiдно з католицьким i лютеранським звичаєм, прізвище Фауст. Вчені по рiзному пояснюють походження його прізвища. Одні стверджують, що воно походить вiд нiмецького Faust, що в перекладi означає кулак. iншi вбачають в ньому псевдонiм, утворений вiд латинського Faustus - щасливий. Цей псевдонiм пiдкреслював успiшний характер дiяльностi вченого, мага, астролога, віщуна. Сам Фауст називав себе i лiкарем i хiромантом. Отже, точки зору лютеранської церкви вiн прагнув недозволених знань, а значить заслуговував засудження, був грiшником, бо з точки зору людини того часу цi знання можна здобути тiльки в союзi з дияволом. Письмові джерела повiдомляють також, що Фауст був професором, читав лекції в рiзних унiверситетах, мав учнів - послідовників. Ще за життя вченого про нього ходили рiзнi розповiдi про його вчинки, в яких вбачали щось незвичайне, фантастичне.

Загинув Фауст внаслідок несподіваної катастрофи, яка вразила сучасникiв. Передбачають, що це був вибух у лабораторії вченого. Iсторичний Фауст помер близько 1540 року. Ця остання подiя в життi вченого надала подальшого iмпульсу розвитку легенди. Фауст стає популярним улюбленим героєм народної легенди. Його образ в легендi несе на собi вiдбиток часу. Вiн людина, яка заради знання готова знатися i з нечистою силою, i тому вкiнцi легенди диявол забирає Фауста до пекла. Водночас вiн типовий представник епохи Вiдродження, смiливий i безстрашний шукач таємних знань i заборонених шляхiв отримання цих знань.

Як вiдомо, найбiльш яскравi, глибокi, художньо довершенi образи створенi фольклором, наприклад Геракл, Прометей, Микула Селяникович, Василиса Прекрасна, Петрушка, до них належить i Фауст. Всi цi герої гармонiйно поєднували думку i почуття.

Головна суть фаустiвського сюжету - жага безмежного знання, допитливiсть, свобода духу - приваблювала багатьох письменникiв наступних епохи зумовила світову популярнiсть образу Фауста.

6. ЕРАЗМ РОТЕРДАМСЬКИЙ І ЙОГО «ПОХВАЛЬНЕ СЛОВО ГЛУПОТІ»

Ера́зм Ротерда́мський (лат. Desiderius Erasmus Roterodamus, ім'я при народженні нід. Gerrit Gerritszoon, *27 жовтня, 1466/1469 — †12 липня, 1536) — мислитель епохи пізнього Відродження.

Еразм був найвизначішим знавцем латини своєї епохи. Його твори — взірець чистої класичної мови. Мислитель усе життя залишався вірним католиком, хоча й критикував церкву за надмірності.

Працею життя Еразма було видання класичного тексту Біблії грецькою мовою. Окрім того найвідомішим твором мислителя є книга «Похвала глупоті».

1511 році Еразм видав написану ним двома роками раніше книгу «Похвала Глупоті» (грец. Μωρίας Εγκώμιον, лат. Stultitiae Laus), яка стала найвідомішим твором автора. Книга починається з посвяти Томасу Мору, другу автора, прізвище якого асоціюється з грецьким словом «моріяс», що значить «глупота».

Мова ведеться від імені богині Глупоти, яка на всі лади вихваляється тим впливом і шаною, яке вона здобула в суспільстві.

Еразмова сатира висміює усі сфери та явища тодішнього життя, включно із самим Еразмом Ротердамським, але найбільше мислитель глумиться над неправедністю та забобонністю ченців, запліснявілими доктринами.

Закінчується книга полум'яним закликом до праведності й християнських чеснот.

«Похвала Глупоті» вважається однією із найвпливовіших книг західної цивілізації й каталізатором реформації. Вона одразу ж стала популярною, сподобалася папі, ще за життя автора була перекладена німецькою й французькою. В новітню еру ще довго вивчалася, як зразок риторики.

Еразм любив збирати прислів'я усіх часів і народів. Йому самому приписується фраза: «В країні сліпців людина з одним оком — зряча».

В 1500 році побачило світ перше видання «Collecteana Adagiorum» — збірки латинських і грецьких приказок. Надалі збірка багато разів перевидавалася з доповненнями й Еразмовими коментарями, що самі зосереджувалися на актуальних питаннях тодішнього життя.

Серед висловів, які запровадив у живу мову Еразм, знаходимо

• Квапитися повільно
• Водити за ніс
• Це ясно навіть дитині
• Вилупитися з одного яйця
• Зробленого не переробиш
• Живий труп
• Час покаже
• Крокодилові сльози

та багато інших

Еразму належить також вираз «скринька Пандори», що з'явився в результаті помилки -перекладаючи «Пандору» Гесіода, він переплутав «pithos» (дзбан) з «pyxis» (скринька)

48.НІМЕЦЬКА ПЄСА КАЗКА» Затоплений дзвін»

Гауптман-художник вважає мистецтво найбільшою силою, бачить у ньому можливість надзвичайно сильного впливу на людей. «Затоплений дзвін» («Die versunkene Glocke», 1896), драма-казка, стало таким дослідженням сутності творчої натури самого процесу творчості, місця художника в суспільстві і його відповідальності за свою працю перед суспільством і самим собою. Тут, як і в «Ганнеле», також два світи — долина, де мешкають обивателі разом з пастором, котрий скеровує їхні душі; глухим до справжньої духовності вчителем, котрий завжди пам'ятає, що двічі по два — чотири; цирульником, котрий голить бороди парафіянам: усім вони забезпечені в долині, душі та тіла їхні більше нічого не прагнуть. Їм протистоїть світ природи, світ гір. Там живуть феї та ельфи, і там живе чарівниця Віттіха, хитруватий і цинічний лісовик, а також старий, з жаб'ячим черевом, водяник-філософ, котрий розпочинає усі свої розумування з традиційного «брекекекекс». Але найвродливіша з усіх юна Раутенделайн — про себе вона сама не може сказати, хто вона — лісова пташка чи фея, звідки прийшла, де виросла; вона сама наче квітка, яка розливає аромат по лісі. У цей світ потрапляє майстер з виливання дзвонів Генріх: вилитий ним для церкви в горах дзвін втопив в озері лісовик, оскільки церква ворожа природі. Майстер приголомшений загибеллю своєї праці, але водночас він розуміє, що те, що всі вважають його найкращим витвором, не було витвором високого мистецтва; він говорить про дзвін: «в долині він лунав — між гір — не може». У цих словах воскресає романтичний поділ світу на сферу гір, природи, де живе духовність, і сферу долини, де існують люди зі звичайною свідомістю. А майстер Генріх намагається відлити, за його словами, «мелодію дзвонів», яка змусить усіх людей згадати, що вони — діти сонця; розбуджені подзвоном, вони забудуть усе погане, у їх серцях розтане лід, і радісні, у сльозах, звільнені силою сонця, вони побачать свого воскреслого Спасителя вічно юним, і він зійде до них в сяйві весни. Але Майстер Генріх, подавшись у гори, кинув напризволяще своїх дітей і дружину, поєднавши своє життя з Раутенделайн, вирішивши, наслідуючи вчення Ф. Ніцше, що для художника немає понять добра та зла, не зміг втілити в життя мрію: запротестували сили природи, казкові мешканці гір. Не зміг Майстер переступити через сльози своїх мертвих дітей і дружини, не зміг він розв'язати суперечності між прагненням до творчості, польотом чистого духу та духовністю як людяністю. Він зайшов у безвихідь, тому що хотів створити дзвони, здатні розбудити людські душі, але сам розбив щастя найближчих йому людей.

Ця суперечність занапастила врешті-решт і його самого, і фею Раутенделайн, котра покохала його. Проте тема творчості для людей, для відродження духовності людства, тема людей як дітей сонця і гуманістичної основи творчості як основи творення стала головною в драмі-казці «Затонулий дзвін» — одному з найкращих творів світової літератури. Водночас це один із найскладніших творів, який пов'язаний із символізмом. Успіх драми-казки був дивовижним: у 1896—1897 pp. вийшло 28 її видань, на всіх костюмованих балах у ці роки обов'язково були дівчата, вдягнуті як Раутенделайн, вуличні хлопчаки повторювали примовляння водяника «брекекекекс». Гауптман зажив світової слави.

Винятково важливими постають увиразнені Лесею Українкою паралелі між натуралістичною драмою "Самотні" та символістською казковою драмою "Затоплений дзвін". Дослідниця вбачала у цьому факті постійне повернення драматурга до своїх улюблених ідей та концептуальних засад: "Щоправда, між "Одинокими людьми" та "Затопленим дзвоном" багато спільного і в фабулі, і в ідеї, а до нової його драми ("Міхаель Крамер". – В. В.), як ми побачимо надалі, можна підібрати паралелі мало не до кожної сцени з його колишніх творів, але це не наслідування, не переписування себе, а розвиток далі тих ідей, які, очевидно, надто дорогі письменнику, надто витончено та широко сприймаються ним, щоб бути вичерпаними в одному творі"12.

З огляду на переплетення натуралістичних та романтичних традицій у творчості Ґ. Гауптмана важливою є концептуальна засада Лесі Українки щодо об'єктивного, а не ілюстративного відбиття життя драматургом, відтворення закономірностей соціальної дійсності в усій складності. Вона зумовлює особливості стилю, своєрідності жанру та образної системи творів. Підвищений ступінь умовності не затінює головного. Алегоричність і символічність образів у драмі-казці "Затоплений дзвін", вчинки і переживання героїв сприймаються як реальні, життєво переконливі. Водночас крізь призму зображення злиденних умов існування убогих ткачів на сторінках натуралістичної драми "Ткачі" проступають елементи алегорії та символу.