С.К.Бостаи, С.М.Тимченко

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

боку окремих осіб, так і держави одночасно. До цієї категорії особистих прав і свобод передусім належить особиста недо­торканість (особиста свобода - право на життя і недотор­каність особи, право на опір насильству).

Відповідно до ідей правової держави і верховенства права держава не тільки зобов'язана дотримуватися своїх власних законів, але і не може допускати будь-яких актів сваволі по відношенню до своїх громадян. Ці погляди знайшли свій вираз у тому, що конституційне (державне) право встановлює чис­ленні юридичні гарантії, котрі захищають особистість від сва­волі з боку держави і її органів.

Виражені в певних правах зазначені гарантії складають другу групу прав і свобод. Серед них перш за все слід відзначи­ти недоторканність особи та житла, головний зміст якої - за­хист від необгрунтованих арештів. Відображена в багатьох кон­ституціях англійська процесуальна процедура "habeas corpus", встановлена законом ще в XVII ст., передбачає перевірку в суді обґрунтованості арешту особи. В конституційній теорії і прак­тиці Франції та деяких інших країн прийняті більш широкі по­няття безпеки особи, які містять не тільки гарантії від безпідставних арештів і утримання під вартою, а й сукупність процесуальних гарантій прав особи в судовому процесі. Не викликає сумнівів той факт, що зазначені правові положення відіграють істотну роль у формуванні конституційного статусу особи. Недоторканність житла передбачає захист не тільки від свавільних обшуків і виїмок, постою солдатів, поліцейських вторгнень, але і захист від свавільних дій з боку окремих осіб.

Свобода приватного життя є об'єктом постійних пося­гань з боку карних органів. У боротьбі зі злочинністю технічне перехоплення інформації, зовнішнє спостереження або інші види подібної діяльності є звичайною поліцейською практи­кою, її основи встановлюються спеціальними законодавчими актами. Однак завжди існувала й існує проблема розмежуван­ня легальної та нелегальної практики поліції, інших карних

органів, що безпосередньо зачіпає свободи приватного життя. Нерідко розв'язанню цієї проблеми перешкоджають самі зако­нодавчі акти, невизначеність окремих положень яких дозво­ляє припускатися до різних тлумачень. Згадана проблема нерідко має не тільки юридичний, а й політичний характер.

Таємниця кореспонденції значною мірою забезпечується закріпленою законом вимогою по відношенню до правоохо­ронних органів одержувати спеціальний дозвіл суду для пер­люстрації листів і прослуховування телефонних розмов. Однією з особливостей сучасної конституційної регламентації таємниці кореспонденції є те, що захистом забезпечуються не тільки окремі, дещо статичні за формулюваннями права і сво­боди, що становлять зміст цього поняття (таємниця листуван­ня, телефонного зв'язку тощо), а й загальна свобода, визначе­на як свобода від посягань на інформацію приватного характе­ру. Поняття цієї свободи має свої відмінності в різних країнах, але практично всюди посяганням визнають не лише перехоп­лення відповідної інформації, а й неофіційне збирання інфор­мації у так званих банках даних та її використання проти волі і на шкоду інтересам особи, чиї права порушені.

Одним з найважливіших особистих прав людини є свобо­да пересування і вибору місця проживання. Серед інших особи­стих прав і свобод, наданих законодавством людині як фізичній особі, можна назвати право на вільне укладання шлю­бу, заборона катувань і незвичайних покарань та ін.

Характеризуючи особисті права, необхідно також визна­читися щодо права приватної власності, яке зарубіжні дослідники слушно відносять до вказаної категорії прав і сво­бод. У старих конституціях право на приватну власність про­голошувалось як одне з природних прав людини, що має невідчужуваний характер. У цілому ж це право слід сприйма­ти не тільки як одне з прав особи, а й як своєрідну основу, стрижень сукупності її прав і свобод, що визначає зміст ос­танніх.