Бесіда як метод наукового дослідження

Бесіда — метод отримання інформації за допомогою словесного спілкування дослідника з дитиною з метою виявлення фактів, що характеризують її особистісні прояви (інтереси, знання, ставлення та ін.).

Ефективність бесіди як методу вивчення особистості дитини залежить від усвідомлення дослідником її мети, глибокого обміркування головних і допоміжних питань, які слід добирати з урахуванням можливих варіантів спілкування, наявності необхідного матеріалу. Питання для бесіди мають бути чіткими, стислими, конкретними, вони не повинні містити підказки. Слід уникати слів із подвійним значенням або незрозумілих дитині. Дослідник, як правило, заучує питання напам´ять, ставить їх у чітко встановленому порядку, вимагаючи розгорнутих відповідей.

Бесіду завжди проводять індивідуально в окремому приміщенні. Вона не повинна перевищувати 10—15 хв. За тривалішої бесіди малюк може втомитися і втратити до неї інтерес.

Заздалегідь необхідно продумати способи фіксації даних, використання технічних засобів (магнітофона, диктофона). У бесіді, як і в експерименті, функції дослідника і протоколіста можуть бути розмежовані. Відповіді дитини, її поведінку, емоційні реакції детально фіксують у протоколі.

Особливо важливо для дослідника створити сприятливу психологічну атмосферу, в якій дитина спілкуватиметься щиро, довірливо. При цьому фіксування інформації має бути непомітним, щоб воно не насторожило дитину, не відволікло її уваги від змісту розмови. Досвідчений педагог уміло маневруватиме під час бесіди, творчо поводитиметься у непрогнозованих ситуаціях.

29. Історія підготовки фахівцівз дошкільної педагогіки в Україні.

Ефективність роботи освітніх закладів залежить не лише від програм навчання і виховання, а й від особистості педагога, його взаємин з дітьми. Безперечно, кожен талановитий, висококваліфікований, вдумливий педагог поєднує у своїй практиці загальнотеоретичні досягнення педагогіки, власний досвід, особистісні переваги та особливості дітей, з якими він працює. Тому навіть найдосконаліша теорія не може дати вичерпної відповіді, яким бути педагогу, однак вона є основою, на яку мусить опиратися навіть найобдарованіший з них. Всебічний аналіз історико-педагогічних, філософських джерел, документальних і архівних матеріалів засвідчує, що на кінець ХІХ-го початок ХХ століття гостро постає питання про необхідність створення в Україні перших начальних закладів, спрямованих на підготовку педагогів у галузі дошкільного виховання. Храктерною особливістю цих установ було те, що вони будувались за зразком західно-європейських або російських педагогічних закладів, хоча у вітчизняній педагогіці на той час вже сформувалася думка про особливості національних підходів до освіти і виховання.В окреслений період визначилася система поглядів на дошкільне виховання та створення дошкільних закладів. Найбільш значущими в цьому напрямку були діяльність та педагогічні погляди західно-європейських педагогів (Ф.Фребеля, П.Кергомар, М.Монтессорі) та вітчизняних (К.Д Ушинський, П.Ф. Лесгфат, Е.І.Тихєєва, С.Ф. Русова, Т.Г. Лубенець, І.О. Сікорський)

Виникнення перших дошкільних закладів в Україні відбувалося завдяки благодійній діяльності окремих осіб, зокрема, освічених жінок, духовенства та різноманітних педагогічних та громадянських товариств, метою яких було привернути увагу суспільства до дошкільної справи та сприяти відкриттю безкоштовних народних дитячих садків. Вперше в історії розвитку педагогічної думки в Україні, педагогічні товариства, що існували в кінці ХІХ-го – початку ХХст. поставили завдання – домогтися створення державної, централізованої системи дошкільних закладів, а також здійснення умов для фундаментальної підготовки спеціалістів дошкільної справи.

Так, у березні 1920 року на Першій Всеукраїнській нараді з народної освіти була прийнята система освіти України. Основним типом дитячого закладу, або, користуючись тогочасною термінологією, «формою соціального виховання», був визначений дитячий будинок. Окремі освітньо-виховні заклади – дитячий садок, школа, позашкільний заклад – повинні були злитися в «єдиний соціальний організм» – дитячий будинок, де б дитина перебувала протягом усього «соцвихівського» віку (від 3 до 15 років).Кадри для дошкільного виховання в Україні у 1907 р. почав готувати Фребелівський жіночий педагогічний інститут. У ньому викладали загальноосвітні, психолого-педагогічні дисципліни (теорію педагогіки, педагогічну психологію, історію педагогічних вчень, вступ до експериментальної дидактики, вчення про душу дитини, зарубіжні системи виховання та ін.). В його структурі була передбачена педагогічна амбулаторія, однорічна школа няньок-фребелівок, базовий дитячий садок, притулок для малолітніх дітей, початкова школа. Прогресивна діяльність Фребелівського педагогічного інституту в значній мірі обумовлювалась впливом та ініціативами відомих діячів та педагогів того часу – І.О.Сікорського, В.О.Фльорова, В.В.Зеньківського, Т.Г.Лубенця, С.Ф.Русової, Н.Д.Лубенець, які безпосередньо працювали в інституті, спрямовували навчально-виховний процес. У цей же час Київське товариство народних дитячих садків у школі нянь почало підготовку помічниць «садівниць».

У Декларації «Про соціальне виховання» зазначалося: тільки той педагог може проводити ідею соціального виховання, «який уміє здійснювати роботу і в дитячому садку, і в школі, і в клубі, і на майданчику».

До Української системи педагогічної освіти входили педагогічні навчальні заклади двох типів: Інститут народної освіти (ІНО) і Вищі трирічні педагогічні курси. Факультети соціального виховання ІНО повинні були готувати «кваліфікованих соцвихователів, здатних впроваджувати в життя систему соціального виховання Укрнаркомосу в усьому обсязі її і змісті, охоплюючи увесь соцвихівський дитячий вік, а також виховні, зокрема, так звані освітні елементи єдиного виховного процесу, в якій би формі він не протікав: у школі, дитячому садку, будинку, на майданчику» Трирічні педагогічні курси значною мірою були орієнтовані на підготовку педагогів для роботи з «раннім і середнім дитячим віком». ІНО й трирічні курси були вищими учбовими закладами. Середньої ж ланки в українській системі педагогічної освіти 20-тих років не існувало.

На початку 30-х років практика підготовки фахівців дошкільного виховання в Україні докорінно змінилася, що було зумовлено двома факторами: розвитком суспільного виховання і реорганізацією педагогічної освіти. З проведенням індустріалізації і колективізації сільського господарства відбулося масове залучення до суспільного виробництва жінок, що викликало конечну необхідність створення широкої мережі виховних закладів для дітей матерів, які працюють. Потреба розвитку суспільного дошкільного виховання, у свою чергу, гостро поставила проблему забезпечення його педагогічними кадрами, бо на цей час у республіці налічувалося не більше 500 працівників дошкільних закладів.

Нова, єдина для всього СРСР, система педагогічної освіти булла запроваджена в Україні постановою Раднаркому УРСР від 11 травня 1930 р. «Про реорганізацію мережі і системи педагогічної освіти». У постанові зазначалося, що хоча педагогічною діяльністю мають займатися люди з вищою освітою, однак у найближчі роки немає змоги забезпечити ними всі навчальні заклади, а тому в системі педагогічної освіти встановлювалися, крім вищої школи, ще й школи середні – технікуми – і система пришвидшеної підготовки – курси.

Підготовка фахівців дошкільного виховання покладалася на дошкільні відділення педагогічних технікумів і педагогічні (дошкільні) факультети інститутів соціального виховання. Причому у педагогічних технікумах мали готувати вчителів, а в інститутах соцвиховання – організаторів дошкільних закладів і викладачів педтехнікумів. Спеціальні курси були організовані майже в кожному районі для задоволення його потреби у дошкільних кадрах. Окрім них, функціонували також міжрайонні курси. Протягом 1931–1933 років набуло значного поширення й заочне інструктування через радіомовлення. Особлива увага приділялась організації суспільного дошкільного виховання у сільській місцевості, де активно здійснювалась колективізація. Основними його формами (особливо на початку десятиліття) були сезонні садки, ясла, майданчики. Отже, саме на підготовку педагогічного персоналу для сезонних форм суспільного дошкільного виховання, які розгорталися на селі, була переважно зорієнтована курсова підготовка у 30-ті роки.

У другій половині 30-х років відбулися значні якісні зміни у проведенні курсової підготовки: поліпшилися навчально-матеріальна база, методичне забезпечення, склад лекторів; подовжився термін навчання; підвищувалися вимоги до слухачок. Чимало вихователів після курсової підготовки продовжували навчання на заочних та вечірніх відділеннях педагогічних технікумів. Якщо у першій половині десятиліття у дошкільних закладах працювали здебільшого педагоги, підготовлені на курсах, то в подальші роки почала швидко зростати кількість дошкільних працівників, які закінчили педагогічні учбові заклади. Означаємо той факт, що розвиток суспільного дошкільного виховання у 20– 50-ті роки XX ст. потребував великої кількості фахівців дошкільного виховання, підготовку яких здійснювала система середньої спеціальної педагогічної освіти. І тому відкривалися педагогічні училища, педагогічні інститути, які займалися цією підготовкою. У 1921 р. розпочала свою діяльність трирічна педагогічна школа у м. Проскурові (сьогодні Хмельницька гуманітарно-педагогічна академія). З 1930 – 1931 навчальних років ця школа почала здійснювати підготовку вихователів для дитячих садків. Таким чином, подільський регіон отримав можливість забезпечити дитячі садки кваліфікованими педагогами.

На сучасному етапі структура підготовки фахівців для дошкільних навчальних багаторівнева:

I рівень – молодший спеціаліст. Передбачає право після трьох років підготовки на базі повної середньої освіти у педучилищі працювати вихователем дитячого садка. II рівень – бакалавр. Після чотирьох років підготовки у педагогічному коледжі, інституті, педуніверситеті випускник отримує спеціальність вихователя дошкільного виховного закладу. III рівень – спеціаліст. Цей рівень кваліфікації забезпечується педагогічними інститутами та педагогічними університетами, випускники яких отримують дипломи вихователя дошкільного закладу з додатковою спеціалізацією (психолог, учитель іноземної мови, керівник художньої діяльності дітей, музичний керівник, інструктор з фізичної культури). IV рівень – магістр. Підготовку фахівців цього рівня, які можуть працювати викладачами педагогіки і психології в педучилищі, педколеджі, педінституті, здійснюють педагогічні університети.

Освітньо-професійна підготовка у вищих навчальних закладах передбачає формування майбутнього педагога як людини, якій притаманні гуманність, духовність, творчість, яка володіє необхідними для роботи в дошкільному закладі професійними знаннями, уміннями і навичками. Зміст вузівської підготовки має відповідати таким вимогам:

- пріоритет національних і загальнолюдських духовних цінностей;

- органічний зв´язок спеціальних курсів з національною культурою, історією, традиціями українського народу;

- формування у студентів потреб і здібностей до пізнавальної творчості, критеріальних основ наукового світогляду, що забезпечує пріоритет людини та її цінностей; науковий і світський характер соціально-гуманітарних дисциплін, незалежність їх викладання від політичних партій, громадських і релігійних організацій;

- демократизм системи викладання дисциплін, свобода вибору студентами форм занять і навчальних курсів;

- безперервна система вищої педагогічної освіти: довузівської, вузівської, післявузівської.

Сучасні реалії орієнтують на спеціальну підготовку вихователя як гуманістично зорієнтованої особистості, здатної оперативно реагувати на динаміку соціально-економічних процесів, умов власної професійної діяльності, розробляти і впроваджувати нові технології у процес навчання і виховання.