Народницький рух

Народницький рух

Соціал-демократичний рух

Ліберальний рух

Національний рух

Соціально-економічний розвиток у пореформений період

Народницький рух

Основною опорою народницького руху, поширеного в 60—80-х роках XIX ст., стали вихідці із дворянської та різночинської інтелігенції. Народництво як ідеологія і як громадсько-політичний рух стало реакцією частини сус­пільства на пореформений злам традиційного селянсько­го життя, на появу та утвердження західних «буржуаз­них» ідей, звичаїв та порядків. Вважаючи капіталістич­ний шлях розвитку для Росії безперспективним, народ­ники обстоювали необхідність переходу до «народного ви­робництва» — некапіталістичної індустріалізації, артіль­но-общинного методу організації господарства, встанов­лення соціалістичного устрою на основі селянської общи­ни. На їхню думку, засобом, за допомогою якого можна «перестрибнути» через буржуазний етап розвитку, мусить бути революція. Характерно, що народники суттєво роз­ходилися в баченні форм і методів досягнення поставле­ної мети. Якщо П. Лавров і його прихильники, що уособ­лювали «пропагандистський» напрям у народництві, вис­тупали за необхідність тривалого підготовчого періоду про­паганди та агітації за революційні зміни, то лідер «бун­тарів» М. Бакунін не мав жодних сумнівів щодо готов­ності селянства до бунту, до нової пугачовщини. І тому він активно виступав за якнайшвидший початок народ­ного повстання проти трьох ворогів: приватної власності, держави та церкви. Ідеолог «змовницького» напряму в народництві П. Ткачов був переконаний, що в Російській імперії ні пропаганда, ні заклик до народного бунту ефекту не дадуть. На його думку, єдиний шлях до прогресивних змін у суспільстві — революційна змова.

У 1874 р. розпочалося масове «ходіння в народ» де­мократичної інтелігенції. Народницький рух охопив 37 губерній європейської Росії. Це був перший досвід збли­ження радикальної інтелігенції та народних мас. Проте народ не відгукнувся на революційні заклики народників. Та все ж «ходіння в народ» не було даремним: жорс­ткі реалії життя підкоригували програмні настанови на­родників, у їхньому середовищі намітився поворот у бік організаційної консолідації. Чимало народницьких орга­нізацій діяло в Україні: у Києві — гурток «чайківців» (1872—1874), «Київська Комуна» (1873—1874), існували також народницькі угруповання в Одесі, Харкові, Житомирі, Чернігові, Полтаві, Миколаєві.

Поступово народники усвідомлюють необхідність від­ходу від бунтарсько-анархічних поглядів і переходять на позиції політичної боротьби проти самодержавства. На­прикінці 70-х років народницький рух розколовся на дві течії — помірковану й радикальну. Уособленням помір­кованої течії став «Чорний переділ» — народницька орга­нізація, яка займалася пропагандистською діяльністю і робила ставку на мирне вростання народників у народну масу (пізніше ця течія перетворилася на легальне народ­ництво і проіснувала до 1917 р.). Радикальний напрям представляла «Народна воля», яка робила ставку на те­рор. Спираючись на революційну програму боротьби за встановлення демократичної республіки з широким міс­цевим самоуправлінням, усуспільненням засобів вироб­ництва, проголошенням права націй на самовизначення тощо, «Народна воля» тривалий час користувалася авто­ритетом і виявляла революційну активність (вбивство хар­ківського губернатора князя Куропаткіна, жандармсько­го ад'ютанта Гейкіна та ін.). Народовольські організації існували в Києві, Харкові, Одесі, Ніжині, Полтаві та інших містах України.

Отже, народницький рух порівняно швидко пройшов шлях від наївного культу народу до глухих кутів терориз­му, але досвід та ідейні засади цього руху позначилися на політичному житті як Російської імперії на початку XX ст., так і українських земель, що входили до її складу.