Національний рух

Лібералізація суспільного життя у середині XIX ст., що була передвісником майбутніх реформ та модерніза­ції, водночас сприяла пожвавленню національного руху. Повернувшись після амністії із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства 1859 р. створюють у Петербурзі першу українську громаду — культурно-ос­вітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії українсь­кий часопис «Основа» (почав виходити з 1861 р. в Петер­бурзі), навколо якого групувалися вже відомі діячі націо­нального руху М. Костомаров, В. Білозерський, П. Ку­ліш, Т. Шевченко і весь громадівський рух. Підтримую­чи національне відродження, активно починає діяти інте­лігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Черні­гові, Одесі. Найвпливовішою в українських землях у цей час була Київська громада, що утворилася на основі та­ємного гуртка хлопоманів. її лідерами були представни­ки нової хвилі української інтелігенції — В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький.

Після поразки польського повстання 1863—1864 рр. у Російській імперії розпочався наступ реакції. Навіть по­міркована культурницька діяльність українофілів цього пе­ріоду сприймалася як загроза самодержавству. Вже 1863 р. побачив світ сумнозвісний Валуєвський указ, що забороняв видання українською мовою шкільних та релігійних ви­дань (заборона не стосувалася лише творів художньої літе­ратури). Мета цього указу цілком очевидна: не дати мож­ливості українському рухові стати масовим, загальмувати його розвиток, звузити сферу впливу патріотично настроє­ної частини національної еліти. Певною мірою царизму вда­лося досягти поставленої мети: після Валуєвського указу настає пауза у процесі національного відродження.

Лише на початку 70-х років громадівський рух знову активізується. У київській «Старій громаді» у цей час сконцентрувалися значні інтелектуальні сили — В. Антонович, М. Зібер, М. Драгоманов, О. Кистяківський, М. Старицький, П. Чубинський та ін.

Вивчаючи згідно з орієнтацією створеного за ініціати­вою громади «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» археологію, етнографію, статистику, географію та історію, громадівці активно шукали модель майбутнього суспільного розвитку. У 1873 р. вони сформулювали свою політичну програму, в основі якого лежала вимога перетворення Росії на федерацію і надання широкої автономії Україні.

Відповіддю самодержавства на пожвавлення україн­ського руху став Емський указ 1876 р., який забороняв друкування літератури українською мовою в Російській імперії та ввіз її з-за кордону. Це остаточно підривало основи легальної культурницької діяльності, на яку орі­єнтувалися громадівці. Незабаром провідні діячі київсь­кої громади виїжджають за кордон. У 1878—1882 рр. М. Драгоманов у журналі «Громада», який виходив у Швейцарії, намагався узагальнити погляди громадівців і викласти програму українського руху. В основі запропо­нованої ним альтернативи лежали:

- демократизм (парламентська влада, надання гро­мадянам демократичних прав і свобод);

- федералізм (децентралізація, запровадження гро­мадського самоврядування, розбудова держави знизу вго­ру, Україна — автономне утворення у складі федератив­ної Російської республіки);

- європеїзм (зв'язок країни із Західною Європою — джерело прогресивного розвитку);

Соціально-економічний розвиток

- культурництво (визвольна боротьба має вестися винятково просвітницькими формами та методами);

- еволюційність (прагматичне висування поміркова­них вимог, підштовхування знизу реформаційного про­цесу).

Отже, представниками різних суспільно-політичних течій та рухів у другій половині XIX ст. висунуто широ­кий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвит­ку та вироблено різноманітні форми та методи досягнен­ня поставленої мети. Характерно, що лейтмотивом прог­рамних документів загальноросійських рухів була, як пра­вило, боротьба за соціальне визволення. На противагу цьо­му український рух основний акцент робив головним чи­ном на національне визволення.

Незважаючи на те, що гурткам і організаціям різних політичних напрямів були притаманні малочисельність, неорганізованість, нечіткість програмних установок, слаб­кий зв'язок з масами, вони все ж відігравали помітну роль у житті суспільства, оскільки були місцем концент­рації інтелектуальних сил, центрами осмислення суспіль­ного розвитку, осередками майбутніх масових рухів.