Соціально-економічний розвиток у пореформений період

Скасування кріпацтва та низка буржуазних реформ не сприяли автоматичній ліквідації феодального ладу. Цей крок був спробою самодержавства модернізувати старо­режимну феодальну машину, цивілізувати суспільні від­носини. Оскільки реформи проводилися згори, базові фе­одальні структури певною мірою зберегли свої позиції. Залишилися поміщицьке землеволодіння, селянська община і самодержавство. В історичній літературі їх тра­диційно називають залишками феодалізму, але, по суті, це зовсім не залишки, а основні елементи феодального механізму, з якого реформатори вилучили (сподіваючись, що для руху вперед цього достатньо) лише одну ланку, одне, але принципово важливе коліщатко — кріпацтво.

У пореформений період прусським шляхом до капіта­лізму йшли правобережні та лівобережні губернії Украї­ни. У цих регіонах діяла відробіткова система (за оренду землі у поміщика селянин відробляв своїм інвентарем та худобою на поміщицьких землях), яка вела до прогресу­ючого розорення і кабали основної маси селянства. Пра­вобережжя завдяки розвитку цукрової промисловості де­що випереджало за темпами економічного розвитку Лі­вобережжя. На Півдні України, де гальмуючий вплив за­лишків феодалізму був менш відчутним, набув поширен­ня американський спосіб переходу до капіталізму — по­міщики створювали на базі своїх маєтків потужні агро-виробництва, що ґрунтувалися на використанні машин та вільнонайманій праці; заможні селяни формували то­варні господарства фермерського типу.

Значні зміни та зрушення відбулися в пореформений період у сфері землеволодіння та землекористування. Ка­піталістична конкуренція та перетворення землі на товар стимулювали активний продаж поміщицької землі, внас­лідок якого в другій половині XIX ст. відбулися докорін­ні зрушення в розподілі земельної власності.

По-перше, сформувався досить високий рівень кон­центрації землі. Достатньо сказати, що на початку XX ст. власниками 68% усієї дворянської землі були майже 3 тис. поміщиків. Характерно, що поряд із спадковими круп­ними землевласниками Браницькими, Скоропадськими, Потоцькими виникли великі землевласники нової хви­лі — Симиренки, Терещенки, Харитоненки.

По-друге, відбувся докорінний перерозподіл земель­ної власності, що йшов по лінії переходу від становості до безстановості, активного витіснення дворянського зем­леволодіння буржуазним. Статистика свідчить, що у 1877—1905 рр. поміщики українських губерній продали особам недворянського походження майже 6 млн. деся­тин землі, що становило більше третини загальної пло­щі дворянського землеволодіння. Буржуазні реформи від­крили нові перспективи перед селянством, адже більша частина поміщицьких земель була викуплена заможни­ми селянами, які за той самий відрізок часу (1877—1905) збільшили свою земельну власність за рахунок дворян­ської на 4,5 млн. десятин, через що власний земельний фонд зріс майже у 4 рази.

Капіталізація поміщицьких та селянських господарств сприяла формуванню ринку вільнонайманої праці. На­прикінці XIX ст. кількість поденних та постійних найма­них робітників, зайнятих у землеробстві України, стано­вила майже 2 млн. осіб. Наймана праця найбільше вико­ристовувалася в Катеринославській, Таврійській, Херсон­ській, Київській, Подольській та Волинській губерніях. Закономірно, що саме в цих землях виникли робітничі ринки — містечка Шпола і Сміла (Київська губ.), Єлисаветград, Одеса (Катеринославська губ.), Каховка (Таврій­ська губ.) тощо.

За період від 1860 р. до 1887 р. посівні площі зросли в 1,5 раза. З одного боку, це свідчення екстенсивного роз­витку господарства, з іншого — показник такого прогре­сивного явища, як колонізація Півдня України. Водно­час із зростанням посівних площ відбулися суттєві зміни у структурі посівів: різко збільшилася питома вага посі­вів пшениці та ячменю, а також таких технічних куль­тур, як цукровий буряк, картопля, тютюн тощо.

Такі зрушення дали можливість пореформеній Украї­ні перетворитися на потужний центр виробництва сіль­ськогосподарської продукції. Вона відіграє дедалі поміт­нішу роль не лише на загальноімперському, а й на світо­вому ринку. Достатньо сказати, що її частка в експорті пшениці Російської імперії становила 90%. До того ж в Україні збирали 43% світового врожаю ячменю, 20% — пшениці та 10% — кукурудзи.

У 60—80-х роках XIX ст. завершився промисловий переворот, суть якого полягала в переході від мануфак­тури до фабрики, від дрібного товарного виробництва — до широкомасштабного, від ручної праці — до застосу­вання парових двигунів та системи машин. Так, якщо 1860 р. в Україні налічувалось 2147 промислових під­приємств (без винокурних), на яких працювало 86 тис. робітників, то в 1895 р. вже 30313 підприємств і відповід­но 205 тис. робітників. (Надзвичайно важливо, що в більшості випадків нові підприємства фабрично-заводсь­кого типу створювалися на новітній технічній та техноло­гічній базі, з врахуванням передового світового досвіду організації виробництва.)

Характерно, що на новому етапі, крім помітних кіль­кісних змін, відбуваються і значні якісні. Зокрема, в 60— 80-х роках поступово занепадають провідні галузі дореформеного періоду — ґуральництво, виробництво сукна тощо, які розвивалися в поміщицьких маєтках на ману­фактурній основі. Натомість вперед вийшли галузі важ­кої індустрії, які забезпечували технічний прогрес та мо­дернізацію економіки, — залізорудна, вугільна, металур­гійна, машинобудівна.

Будь-які докорінні зміни в економіці, як правило, став­лять перед суспільством три проблеми — робочої сили, капіталів, сировини. Для їх вирішення в пореформений період виникли сприятливі умови. Скасування кріпосно­го права, аграрне перенаселення, демографічний вибух зумовили появу значної кількості робочої сили. Для роз­гортання широкомасштабної машинної індустрії знайшли­ся і капітали. Основними джерелами фінансування стали урядові субсидії, викупні платежі, іноземні інвестиції, кошти акціонерних компаній. Відкриття нових та більш ефективна розробка старих родовищ корисних копалин дали змогу в другій половині XIX ст. підвести під політи­ку модернізації економіки потужну сировинну базу. Роз­гортанню промислового перевороту сприяла і урядова по­літика, зміст якої полягав у наданні підприємцям пільго­вих казенних замовлень на тривалий строк, кредитуванні промисловості державним банком, запровадженні охорон­них митних тарифів на ввезення до Російської імперії па­ровозів, металовиробів, чавуну тощо. Своєрідним каталі­затором модернізаційних процесів у економіці стало за­лізничне будівництво. За сорок пореформених років дов­жина залізниць імперії зросла з 1,5 тис. до 50 тис. верст, 1/5 з них припадала на Україну. В західних країнах за­лізничне будівництво завершувало промисловий перево­рот, тоді як у Російській імперії на ранній фазі модерні­зації стало стимулом для розвитку кам'яновугільної, ме­талургійної та машинобудівної галузей; засобом приско­рення виробничих процесів та міграції робочої сили; по­тужним важелем інтенсифікації торгівлі.

Українська промисловість, розвиваючись у руслі загальноімперських економічних тенденцій, водночас че­рез низку обставин (вигідне географічне розташування; природні багатства; дешева, але кваліфікована робоча сила та ін.) мала і свої особливості:

1.Перетворення Півдня України на основну паливно-металургійну базу Російської імперії. У пореформений пе­ріод центр важкої індустрії поступово переміщається з Ура­лу, де зберігалися пережитки кріпосництва, у південно­український регіон, у якому машинна індустрія одразу виникала на новому капіталістичному підґрунті. «Підп­риємницька лихоманка» в Донбасі призвела до того, що видобуток кам'яного вугілля зріс від 1861 р. до 1900 р. у 115 разів. До кінця XIX ст. у 158 разів збільшилося в цьому регіоні виробництво залізної руди, тоді як на Уралі лише в 4 рази. Завдяки масовому та активному запровад­женню новітньої техніки енергоозброєність кожного за­воду Півдня в середньому у 42 рази була вищою, ніж на Уралі.

2.Більш швидкі порівняно із загальноімперськими тем­пи розвитку індустрії. Так, якщо протягом 1870—1880 рр. у Російській імперії приріст виплавки чавуну становив 25%, а прокату — 139%, то в Україні відповідні показни­ки зростання були значно вищими — виробництво чаву­ну збільшилося в 4 рази, а прокату — в 7,7 раза. Анало­гічні процеси мали місце в пореформений період і в інших галузях важкої індустрії України.

3.Високий рівень концентрації виробництва. Промис­ловий переворот, конкуренція, потреби раціональної орга­нізації праці сприяли швидкому зростанню концентрації виробництва. У 1892 р. на восьми найбільших шахтах Донбасу було видано на-гора вугілля та антрациту біль­ше третини річного видобутку краю. Характерно, що кон­центрація виробництва вела, як правило, до зменшення кількості підприємств і зростання кількості їхньої про­дукції. Зокрема, в 60—90-х роках при зменшенні загаль­ної кількості цукрових заводів в Україні (з 247 до 153) виробництво цукру на них зросло в 14 разів.

4.Значний вплив іноземного капіталу. Охоронна митна політика уряду змусила іноземних підприємців відмови­тися від ввезення закордонних товарів і перейти на інвес­тування промисловості. Ввозити капітал до Російської імперії було досить вигідно, цьому сприяли державні піль­ги, дешева робоча сила, значні запаси сировини, неозорі ринки збуту. Основними інвесторами стали підприємці Франції, Бельгії, Англії та Німеччини. Переважну біль­шість капіталів іноземці вкладали в кам'яновугільну, гір­ничорудну та металургійну галузі. Наприкінці XIX ст. у гірничій промисловості України іноземцям належали 80— 90% усіх акціонерних капіталів.

5.Структурна та територіальна диспропорційність. Ха­рактерними рисами наздоганяючого варіанта модерніза­ції є вибіркове, а не системне запозичення і використан­ня світових досягнень у галузі техніки, технології та орга­нізації виробництва; пріоритетність окремих галузей. Спе­цифікою російського варіанта модернізації був пріоритет­ний розвиток при підтримці держави важкої індустрії, яка розвивалася темпами, вдвічі швидшими за галузі лег­кої промисловості. Якщо на початковому етапі модерні­зації подібна орієнтація була певною мірою виправдана, то надалі розвиток цієї тенденції призвів до серйозних деформацій економічної структури України — гіпертрофованого нарощення продукування засобів виробництва за рахунок звуження виробництва предметів споживан­ня. На жаль, ця тенденція в економіці України мала місце протягом майже всього XX століття.

Іншою проблемою української економіки була тери­торіальна диспропорційність. Потужне нарощення про­мислового потенціалу та концентрація робочої сили По­дніпров'я та Донбасу разюче контрастували з розвитком інших регіонів України. Характерно, що диспропорції в територіальному розміщенні виробничих сил з часом не тільки не були подолані, а ще більше поглибилися і нині перетворились на складну економічну проблему національ­ної економіки.

6.Формування економіки України як органічної час­тини економічного простору Російської імперії. Цей про­цес виявлявся в гіпертрофованому розвиткові галузей важ­кої індустрії південноукраїнських земель; гальмуванні час­тини галузей легкої промисловості (полотняна, суконна та ін.), які конкурували з аналогічним виробництвом центрально-російських земель; розбудові залізниць на догоду економічним та воєнним імперським інтересам; побудові української промисловості на принципі незавершеності, відсутності замкнутого технологічного циклу тощо.

Отже, модернізація промисловості України в другій половині XIX ст. суттєво змінила місце та роль українсь­кого регіону в імперській економіці. Зокрема, частка Укра­їни в промисловому виробництві європейської частини Ро­сійської імперії від 1854 р. до 1900 р. зросла більш як у два рази — з 9,4 до 21%. На порозі XX ст. вона навіть перевищила частку населення українських земель імпе­рії, яка становила майже 18%.