Окупація України військами німеччини та її союзниками.

Увечері 21 червня 1941 р. німецько-фашистські війська, які розташовувались уздовж кордонів СРСР, одержали умовний пароль із Берліна – «Дортмунд». Це був сигнал до початку здійснення плану «Барбаросса» – плану нападу на Радянський Союз.

Згідно з директивою №21 на західних кордонах СРСР були розгорнуті в першому стратегічному ешелоні 190 дивізій (у т.ч. 19 танкових і 14 моторизованих), які налічували 5,5 млн. солдатів і офіцерів, 4 300 танків і штурмових гармат, 47,2 тис. гармат та мінометів, 4 980 бойових літаків.

Вся ця маса військ поділялась на три основні групи: «Північ», «Центр» і «Південь», які відповідно були спрямовані на ленінградський, московський і київський напрямки.

Зосередивши на напрямках головного удару сили, які переважали радянські війська, командування вермахту розраховувало на проведення «бліцкригу» – «блискавичної війни»: прорив фронту Червоної Армії, оточення її основних сил і знищення їх протягом двох тижнів.

У планах нацистів Україні відводилось особливе місце. На територію республіки було націлено лезо групи армій «Південь» (командуючий – генерал-фельдмаршал Г.Рундштедт). В її складі налічувалося 57 дивізій і 13 бригад. Дії наземних сил мали прикривати 4-й німецький повітряний флот і румунська авіація. У розпорядженні групи армій «Південь» було 850 танків, 16 000 гармат і 1 300 літаків. Крім німецьких і румунських військ, до вторгнення в Україну готувались також угорські дивізії.

Нацистська верхівка планувала захопити українські території, перетворити їх на свою колонію, використовуючи сировину та землі в інтересах третього рейху.

22 червня 1941 р. о 3-й годині 30 хвилин війська вермахту завдали могутнього артилерійсько-мінометного удару по радянській території. За кілька хвилин танкові та моторизовані частини гітлерівської армії перетнули кордон СРСР.

Повітряних атак зазнали Львів, Рівне, Житомир, Київ, Одеса, Севастополь, а також населені пункти, розташовані на території прибалтійських республік, Білорусії, Російської Федерації, Молдавії.

На Україні гітлерівським військам протистояли армії Київського особливого військового округу (КОВО), перетвореного на Південно-Західний фронт (командуючий – генерал-полковник М.Кирпонос) і Одеського військового округу (ОВО), перейменованого в Південний фронт (командуючий – генерал І.Тюленев).

У складі двох фронтів діяло 80 дивізій, зокрема 45 стрілецьких, 20 танкових, 10 моторизованих, 5 кавалерійських. На їх озброєнні було 5 625 танків, 17 тис. гармат і 2 700 літаків. Щоправда, 80% бойової техніки були застарілих зразків.

П'ять днів і ночей точились танкові бої на лінії Луцьк – Броди – Рівне –Дубно. Це була перша і найбільша танкова битва початку війни. З обох сторін у ній взяло участь близько 2 000 танків. Танковим і моторизованим частинам групи генерала Клейста протистояли радянські механізовані корпуси, які вів у бій генерал М.Кирпонос.

З 4 201 танка залишилося тільки 737. Безповоротні втрати противника склали лише 50 танків.

Втративши значну частину бойової техніки, війська Південно-Західного фронту вимушені були відступити.

Війна вже з перших днів гостро поставила завдання щодо мобілізації усіх людських і матеріальних ресурсів для відсічі ворожому нашестю.

Указом Президії Верховної Ради СРСР на території України, як і в інших прифронтових районах, було введено воєнний стан. До рук військового керівництва переходили всі функції державного управління.

На оборонних підприємствах і транспорті впроваджувався режим воєнного часу.

30 червня 1941 р. був утворений Державний Комітет Оборони (ДКО), до якого перейшла вся повнота політичної, державної та воєнної влади в країні. Його, як і Ставку Верховного Головнокомандування (СВГ), очолив Й.Сталін.

Лише 3 липня 1941 р. Й.Сталін звернувся до народу з промовою по радіо і проголосив війну з німецько-фашистськими загарбниками «священною», «Вітчизняною». Внаслідок проведеної мобілізації до осені 1941 р. ряди армії поповнили 2,5 млн. жителів України. В містах були створені спеціальні винищувальні батальйони для боротьби з диверсантами та шпигунами.

Ряди Червоної Армії поповнили бійці народного ополчення, до якого записували громадян віком від 18 до 60 років, що не підлягали мобілізації. За неповними даними в перші місяці війни до загонів народного ополчення вступило 1 млн. 300 тис. добровольців – робітників, студентів, наукових працівників, учнів старших класів і навіть домашніх господарок.

Машинобудівні заводи Києва, Харкова, Запоріжжя, Одеси, Дніпропетровська й інших міст перейшли на випуск танків, гармат, стрілецької зброї, снарядів, мін, авіаційних і танкових двигунів. Підприємства харчової та легкої промисловості забезпечували армію продовольством, одягом, взуттям, різноманітною амуніцією.

На робочі місця чоловіків, які пішли на фронт, стали жінки, підлітки, пенсіонери. Вже в перші місяці війни вони становили третину всіх працюючих. Незважаючи на труднощі воєнного часу, на території республіки вдалося провести збирання врожаю.

Протягом другої половини 1941 р. з України на Схід були евакуйовані 550 промислових підприємств, велику кількість різноманітної техніки та матеріальних цінностей колгоспів і радгоспів. У Поволжя, на Урал, в Сибір і Середню Азію були також евакуйовані науково-дослідні інститути АН УРСР, багато театрів та інших установ культури. Одночасно в східні райони СРСР було перевезено 3,5 млн. жителів республіки.

Радянське керівництво намагалось компенсувати власні прорахунки жертовністю і героїзмом народу.

Неприступними фортецями на шляху фашистських військ стали міста Київ, Одеса, Севастополь.

За розробленим планом гітлерівські генерали відводили на захоплення Києва від кількох годин до двох днів. Місто-герой на Дніпрі відбивало атаки ворога 87 днів. Для порівняння: за 5 днів гітлерівці загарбали Голландію; за 19 – Бельгію; за 35 – Польщу; за 44 – Францію; за 63 – Норвегію і за 1 день – Данію.

Навкруги Києва було створено три лінії оборони. Якщо перша була розташована па відстані 15-ти км від міста, то третя проходила безпосередньо по його околицях. На цій лінії оборони дороги і вулиці були перетяті протитанковими ровами, сталевими їжаками, барикадами. Напрямки, на яких існувала небезпека прориву танкових частин ворога, прикривались мінними полями. На останньому рубежі оборони Києва було зосереджено велику кількість дотів, споруджено систему окопів.

Командування Південно-Західного фронту не відкидало можливості наступу на Київ німецьких військ з півночі. Щоб уникнути катастрофи, представник Ставки Г.Жуков запропонував відвести війська на лівий берег Дніпра і зміцнити фронт. Й.Сталін категорично відмовився від цієї пропозиції.

На початку вересня 1941 р. танкові угруповання Гудеріана та Клейста форсували Дніпро і вийшли на Лівобережжя, 15 вересня в оточенні опинилися 4 радянські армії. 19 вересня радянські війська залишили Київ.

Біля Шумейківського гаю на Полтавщині під час атаки ворога на штабну колону загинули генерал-полковник М.Кирпонос член Військової Ради А.Бурмистенко, начальник штабу фронту генерал В.Тупіков.

73 дні (з 5 серпня по 16 жовтня 1941 р.) Приморська армія, моряки-чорноморці, народні ополченці відбивали наступ німецьких і румунських військ. Під Одесоюворожі війська втратили близько 200 тис. вбитими, пораненими та полоненими.

250 днів (з 30 жовтня 1941 р. по 4 липня 1942 р.) тривала героїчна оборона Севастополя. Радянські війська відбили три великих наступи ворога. Оточені з моря та суші, потерпаючи від нестачі запасів, продовольства, води, медикаментів, вони мужньо виконали свій обов’язок

Захисники міста знищили 300 тис. окупантів. Втрати вермахту під час воєнних дій з 1 вересня 1939 р. по 22 червня 1941 р. у Європі, Північній Африці були значно меншими.

Севастопольська оборона зірвала плани нацистів щодо наступу на Кавказ і Закавказзя. В той же час прорахунки Ставки піл час евакуації радянських військ із Севастополя призвели до того, що частина захисників міста залишилася в оточенні. Блоковані з усіх боків, маючи на озброєнні лише легку зброю, воїни-севастопольці до останнього подиху відбивали атаки ворога.

Наслідки невмілого командування Ставки скінчилися катастрофою для радянських військ на Керченському півострові. Некомпетентність генерала Козлова та політкомісара Мехліса дала можливість німецько-румунським військам під командуванням Манштейна досягти вагомих успіхів на півдні.

У травні 1942 р., одночасно з боями в Криму, розгорнулись активні бойові дії радянських військ у районі Харкова. Початок бойових дій був вдалим: радянські війська просунулись за три дні боїв на 25-30 км. Але 17 травня на флангах наступаючих військ Південно-Західного фронту були помічені значні угруповання ворога. Знехтувавши попередженнями членів Військової Ради М.Хрущова та І.Баграмяна, Й.Сталін наказав продовжувати наступ. У результаті потужних контрударів гітлерівських дивізій з півночі і півдня в оточенні опинились 240 тис. бійців і командирів Червоної Армії.

Стратегічна ініціатива перейшла до противника. Протягом кількох тижнів німецьким військам вдаюся просунутись на 400 км. 22 липня 1942 р. після захоплення гітлерівцями м. Свердловська Ворошиловградської (нині Луганської) області територія Української РСР була остаточно окупована.