Пізнання як єдність чуттєвого, раціонального, інтуїтивного, емоційного і морального моментів

Основними формами відображення дійсності є живе споглядання і його форми — відчуття, сприйняття, уявлення, які дають конкретно-наочне знання про зовнішній бік речей, і мислення, що полягає в абстрагуванні, узагальненні чуттєво даного матеріалу й оперуванні абстракціями.

Чуттєве відображення ґрунтується на безпосередній взаємодії суб’єкта і об’єкта, має конкретно-образну чуттєву форму виразу, дає знання явищ. На відміну від чуттєвого відображення, яке дає знання одиничного, абстрактне мислення дає знання загального, відображає дійсність у формі абстракції. Виділяючи загальне в предметах і явищах, абстрактне мислення переходить від знання явища до знання сутності речей. Тим самим воно дає можливість піднятися до пізнання всезагального, а тому відображає дійсність глибше, повніше. В історії філософії були філософи, котрі надавали перевагу живому спогляданню (сенсуалісти, емпірики), і такі, що визнавали провідну роль за абстрактним мисленням (раціоналісти). Насправді ж ці дві форми пізнання становлять єдине ціле, вони діалектичне взаємозв’язані, доповнюють одна одну.

До основних форм чуттєвого пізнання належать: відчуття, сприйняття та уявлення. У відчуттях кожен з органів чуття специфічним для нього способом відображає окремі властивості, сторони речей. Органи відчуття поділяються на екстерорецептори (від лат. exter — зовнішній і receptor — той, що сприймає) та інтерорецептори (від лат. interior — внутрішній і receptor — той, що сприймає), тобто зовнішні й внутрішні органи сприйняття. До екстерорецепторів належать зір, слух, нюх, дотик, смак. Вони відповідно відображають колір, звук, запах, твердість, смачність та інші якості об’єкта пізнання. До інтерорецепторів належать органи, що відповідають за почуття голоду, статевого потягу, просторової й часової орієнтації, страху тощо. Сприйняття — це відображення властивостей об’єкта пізнання як цілого. Воно виконує дві взаємозв’язані функції: пізнавальну і регулятивну. Завдяки першій з них розкриваються властивості та структура об’єктів. Друга функція спрямовує практичну діяльність суб’єкта згідно з цими знаннями про суб’єкт. Уявлення є наочним цілісним образом речі, що виникає на основі уяви і минулого чуттєвого досвіду, який зберігається й узагальнено відтворюється в пам’яті суб’єкта пізнання. В момент відтворення чуттєвого образу об’єкта його безпосереднього «контакту» з суб’єктом немає. Тобто цей контакт був у минулому.

До основних форм логічного пізнання належать поняття, судження і умовиводи. Поняття відображають суттєві ознаки речей, явищ, процесів. За допомогою цих ознак одні предмети відрізняються від інших або поєднуються в класи. Судження — це елементарна форма вираження змісту поняття, в якій щось стверджується або заперечується щодо об’єкта пізнання. Зв’язок між поняттями здійснюється за допомогою суджень, а самі поняття є наслідком міркувань у формі суджень. Умовивід — це такий логічний процес, в якому із кількох суджень за певними логічними правилами й законами виводиться нове судження з новим змістом. Воно є новим знанням, здобутим логічним шляхом. Докладніше форми логічного пізнання (поняття, судження, умовиводи) й операції над ними розглядаються в межах теми «Логіка наукового пізнання».

Інтуїція (від лат. intuitio, intueror — уважно дивлюсь) — це третя форма відображення дійсності. Вона є способом пізнання через безпосереднє чуттєве споглядання чи умогляд на відміну від опосередкованого послідовного логічного мислення. Відмінність між логічним та інтуїтивним відкриттям полягає в тому, що перше відкриває елементи вже відомого людині буття, друге — нові сфери буття, створюючи фундамент для логічних відкриттів. Внаслідок активності суб’єкта, його творчої уяви, фантазії, інтуїції відбуваються якісні переходи від чуттєвих форм відображення до логічних, від емпіричного до теоретичного, від знання явища до знання сутності, від сутності першого порядку до сутності другого порядку і т. д.

Сучасні філософські джерела дають можливість трактувати інтуїцію як:

· ірраціональну здатність людини, яка не залежить ані від почуттів, ані від розуму;

· специфічну нелогічну форму інтелектуальної здатності;

· здатність до сприйняття;

· неусвідомлений і скорочений шлях логічного процесу;

· наслідок специфічного способу взаємодії чуттєвого й логічного;

· самостійну форму «метаболічної» переробки інформації поряд з її чуттєвими, логічними й моральними формами;

· безпосереднє отримання знання, містичне осягнення істини, Божу іскру, даровану обранцям.

У свідомості людини знання трансформуються: по-перше, переходом від одних наочних образів до інших (чуттєва асоціація); по-друге, переходом від одних понять до інших (логічне міркування); по-третє, переходом від наочних образів до понять, тобто концептуальним переходом (від лат. conceptus — думка, поняття, формулювання, смисл знаку, імені); по-четверте, переходом від понять до наочних образів, тобто ейдетичним переходом (від грец. είδοσ — вид, вигляд, психологічна здатність відтворювати надзвичайно яскравий наочний образ предмета через певний час після припинення його дії на органи почуттів). Як бачимо, перші дві форми трансформації знання належать до чуттєвого й логічного пізнання, а дві інші відповідно — до творчої інтуїції (концептуальної й ейдетичної).

Емоції (від фр. еmotion — хвилювання) — це процес ситуативного переживання, ставлення до навколишніх об’єктів. Вони класифікуються за різними підставами: структурою (прості й складні), забарвленням (негативні й позитивні, радісні і неприємні), соціальним наповненням (моральні, естетичні, інтелектуальні), життєздатністю (стенічні й астенічні). Для гносеології особливе значення має інформаційна теорія емоцій, котра актуалізує емоції людини якоюсь актуальною потребою і дає можливість розрахувати час, ресурси, засоби для досягнення певної мети, з’ясувати закономірності й механізми виникнення емоційного стресу при виконанні відповідальної роботи. Вищим продуктом розвитку емоцій є сталі почуття до предметів, що відповідають її потребам. Сильне, абсолютно домінуюче почуття називається пристрастю. Емоції також викликають певні фонові зміни для відповідного настрою людини. Осягнення емоційного стану іншої людини називають емпатією (від грец. εμπαθεία — співчуття, співпереживання).

Мораль у пізнавальній діяльності являє собою динамічну систему ідейних, чуттєвих, вольових спонук і заборон. Від змісту моральних почуттів ученого, тобто чуйності або черствості, скромності або схильності до самозвеличення, відповідальності перед людством (Богом, власною совістю) або безвідповідальності, чесності або нечесності, сумлінності або зловмисності залежать мотивація, характер, зміст, результати, соціальна цінність його внеску в науку. Лев Толстой у листі Ромену Ролану стверджував, що з усіх наук, котрі людина може й повинна знати, найголовнішою є наука про те, як жити і при цьому творити якомога менше зла та більше добра. Він попереджав, що той, хто звільняє себе від загального для всіх людей морального обов’язку і під приводом власної схильності до науки або мистецтва влаштовує собі життя паразита, той ніколи не створить нічого, крім хибної науки і хибного мистецтва.