Книга порад 4 страница

Взагалі пані Ґолду і мою маму об'єднував цвинтар не тільки нагробковими віршиками, а ще й тим, що пані Ґолда розмовляла з мертвими. Та що там казати — львів'яни полюбляли, прийшовши на цвинтар, побалакати зі своїми дорогими покійниками, хто подумки, а хто вголос, але контакт цей був односторонній, хоча, мабуть, були і винятки, бо не раз можна було побачити, як яка-небудь бабця, ворушачи вустами, киває при цьому головою, мовби погоджуючись з тим, що довелося почути, але більшість живих, хоч і промовляли до мертвих, повідомляючи їм найсвіжіші новини, проте не чули, що на те скаже покійник. Ґолда була винятком — вона чула голоси потойбічного світу, її клієнтами були переважно вдови або невтішні матері, усі вони приходили до неї додому, і Ґолда, поринувши в транс, повідомляла їм щось таке, що разом зі слізьми виганяло з них розпач, а туга ставала не такою нестерпною, і бідні жінки виходили від неї з легкою душею. Особливих клієнтів Ґолда вела на цвинтар і спілкувалася з покійниками уже безпосередньо, притуливши вухо до гробівця.

— Що-що, він каже? — перепитувала зрозпачена вдовичка.

— Каже, що йому тяжко там лежати, бо він не відчуває вашої туги.

— Та йой! Та шо він таке меле! Та я вже спласла, як маца! Мало того, шо мене за життя усе шпіґав, то ще й по смерті!

— Він каже, що йому було б легше, якби ви на гробівцю вибили якийсь гарний напис, який би засвідчив вашу тугу.

— Справді? Так він і сказав? А ґіт*! Я то зроблю. А який напис?

— Я вам дам адресу такої пані Влодзі. Вона вам порадить.

Авжеж, моя мамця з Ґолдою працювали в парі, і не тільки Ґолда ставала в пригоді мамі, але й мама, виконуючи замовлення на чергову епітафію, цікавилася:

— А чи ви не хтіли б поспілкуватися зі своїм чоловіком?

— Як? — тетеріла з переляку вдова.

— А так, наживо. Через медіума.

— Ой, то певно гріх!

— Який то гріх? Хіба Ісус не розмовляв з мертвими? Дам вам адресу такої пані Ґолди. Будете мені ше дякували а дякували.

І хоч Ґолда, окрім сеансів спіритизму, ще ворожила на картах таро, на каві і на кісточках кролика, які вона називала кісточками святого Марцелія, але розмови з небіжчиками були найпопулярнішими.

Оскільки ми з мамою вважали себе творчими людьми, то охоче крутилися в колах богеми, і хоча богема не крутилася в наших колах, нам це не перешкоджало. Пополудні ми з мамою бували в «Де ля Пе»*, прозваному «Де ля Пейс», бо за дня в ресторації збиралися жиди у своїх чорних-чорнющих сурдутах і капелюхах і раяли великі справи, може, навіть не тільки торгували лісом чи збіжжям, але й керували світом, вирішували долю американського президента і японського імператора, а відтак, коли вони розходилися, офіціанти відкривали навстіж усі вікна і балькони та вивітрювали міцний запах цибулі з часником, який переслідував жидів від самого народження і до їхньої останньої хвилини, витаючи над ними, як підступний злий дух, що своєю невмолимою присутністю нахабно тицяв у них пальцем, звістуючи усім: «Оце жид!». Пополудні вже сходилася богема і грало піяніно. І коли ми з мамою заходили, то треба було бачити, як мама траскала фуня*, велично несучи свою перуку і випинаючи груди так, ніби ненароком проковтнула тичку на квасолю*, адже вона належала до жінок, яким увечері буває двадцять шість, а вранці — сорок. Я теж не зле виглядав, бо мама передбачливо зав'язувала мені на шиї квітчасту хустинку, аби видно було, що і я поет, маляр чи музикант. Мама кивала мені то на одного, то на другого гостя, що сиділи за столами, пояснюючи, що отам — сам Сясьо Людкевич*, видатний композитор, а там — письменник і художник Едзьо Козак*, а біля них крутяться худі, як шила, братики Курдидики*, які напихають своїми вершиками геть усі часописи Львова, і коли мама, випливши врешті, як каравела, на середину залі, щоразу гукала: «Сервус*, Сясю!», то пан Людкевич нахилявся до Едзя Козака і перепитував, хто то така, а довідавшись, що це така собі вар'ятка, котра пише вершики для нагробків, кивав головою і знову заглиблювався у симфонії, які лунали в його голові.

А коли ми бували вечорами в «Атлясі» на Ринку, то мама й там поводила себе так, ніби тільки її тут і чекали, я навіть гадаю, що їй при цьому вчувалися вигуки захоплення, повітряні цьомки і вітальні промови, бо вона, ідучи, та нє — не ідучи, а пливучи — роздавала наліво й направо короткі, достоту королівські, поклони, а з деким і віталася так, аби чула уся зала: «Корнельку, сє маш*?» — гукала доКорнеля Макушинського*, який днями власне звеселив цілу публіку тим, що, влетівши до кнайпи та розціловуючи ручки дамам, поцілував і суху зморщену ручку кльозетової бабці*, а Ґєньові Збєжховському*, який сидів коло фортеп'яна з келихом вина і цигаркою в зубах, кидала: «Ґєню, нє руб геци — з твеґо писка відаць Львув!*», і ошелешений Ґєньо, нахилившись до Корнеля, запитував: «Хто та пишна дама, що зі мною привіталася запанібрат?», і Корнель пояснював: то така вар'ятка, що пише нагробкові вірші. А раз, коли до Львова приїхав фільмовий актор — та що там актор — зірка! —Мечислав Цибульський*, то перед ресторацією аж заюрмилося від перезбуджених панянок, які мріяли отримати автографа, а пан Едзьо Тарлерський, власник «Атляса», потім розповідав: «Та ви знаєте, що ту сі робило? Вони просто сюсяли з того переживання. Я не перебільшую — сам видів плями на хіднику!», але моя мама за тим автографом навіть не мусила в чергу ставати, вона одною рукою відіпхнула офіціанта, який стояв на дверях і пильнував порядку, зайшла всередину і, не звертаючи уваги більше ні на кого, попростувала до столу, за яким обідав славетний актор, а тоді прискалила до нього грайливе око і сказала: «Мєчку, сервус! Але ти батяр! Як ти ту графиню файно обкрутив! Бодай ті дундер свиснув! Ану хляпни мені ту пару слів на своїй фотці!», і Мечик з повним писком біґосу мисливського*, не отямившись від несподіванки, підписався, а коли успішно проковтнув пережоване і запитав: «Чи я пані знаю?», каравела моєї мами напнула вітрила і, покидаючи порт імені Цибульського, виплюснула на прощання: «Не фатигуйсі*, Мєчку! Я тобі тамту ніч вже пробачила!», а вслід їй летіло безліч здивованих поглядів, а найздивованішим був, ясна річ, погляд самого актора, бо його болісні пригадування «тамтої ночі» не увінчалися успіхом, але зіпсували апетит і викликали почуття тривоги і невпевненості щодо всіх наступних ночей, які йому ще можуть пробачити, а можуть і не пробачити.

У кнайпі «Шкоцькій»* мама конче мусила зачепити професора Стефана Банаха*, видатного математика, хоча ми з мамою мали до математики такий самий стосунок, як жаба до вирію, але годі було стримати мою матусю, коли вона, минаючи столика, за яким щодня засідали університетські професори й розв'язували математичні завдання, гукала: «Стефцю! Ах ти батяреґо! Нинька знову всю ніч балював? Ади які мішки під очима!», а тоді до Станіслава Уляма*: «Стасю! Крий пазури*! Цьотка Бандзюхова* вітає тебе!», і тоді Стефан Банах нахилявся до Стася Уляма і цікавився, хто та вар'ятка, і Стасьо кивав головою, що так і є, він не помилився, то нестеменна вар'ятка, яка пише нагробкові вершики та й на тому ґрунті дістала бзика. Але нє, моя мама не була вар'яткою, вона лише любила дерти лаха і голосно демонструвати свою причетність до богеми. Хоча богема так ніколи й не прийняла її у своє середовище, мама від того не надто страждала, вона знала про кожного з них більше, ніж його друзі, а деколи більше, ніж він сам, бо вміла аналізувати і робити висновки, а цим божистим даром — аналізувати і робити висновки — я вам скажу, не кожен володіє, та що там не кожен — навіть не кожен зі ста тисяч, тому моя мама чулася серед усіх них, як риба у ставку.

6

Навіть у вихідні Ярош вставав рано, коли ще тільки починав займатися обрій і несміливі рожеві зблиски проникали у вікна, кватирка була завше відчинена, і прохолода ранку приємно проникала в ніздрі, вивітрюючи залишки сну, і тільки спів пташок ледь-ледь колошкав тишу. У такі ранки йому подобалося працювати за столом, обклавшись книгами і паперами. Властиво, то був не один стіл, а три, що стояли вряд уздовж вікон, на одному столі він писав що-небудь від руки, на другому друкував на комп'ютері, а третій був завалений папками і книгами, з яких стирчали смужки паперу, попід столами стояли коробки, набиті часописами, вирізками, розмаїтими нотатками, в окремій великій коробці куйовдилися папірчики, приречені на смерть, вони були зіжмакані або порвані на клапті; коли коробка наповнювалася, Ярош виносив її у сад і спалював, щоб нікому більше не потрапила на очі його писанина, хоча одного разу вітер підхопив аркуш, підкинув догори, загойдав ним і, граційно вихляючи, опустив на обійстя сусідів, Ярош отерп, упізнавши в тому аркушеві чорнопис свого перекладу з арканумської, текст був еротичний і від імені парубка, а що там ніде не було зазначено про переклад літературного твору, то міг би вийти неабиякий конфуз, якби сусіди його прочитали й подумали, що сусід у них збоченець. Ярош притьмом прикрутив до тички дротика, просунув тичку крізь металеву сітку і, наштрикнувши папір, таки добув його. Фіранка в сусідському вікні колихнулася, і Ярош, знявши з дротика аркуш, помахав ним у повітрі, мовби перепрошуючи за свою інвазію. Звідтоді він ніколи не кидав у коробку незіжмакані папери. Але ще перед тим, як всістися за стіл, ішов снідати, запарював каву, доливав молоко, додавав ложечку меду і випивав її з канапкою із сиром. Потім міг вийти в сад, прогулятися між дерев, підібрати яблуко або грушку і тут же її з'їсти, сполохавши при цьому сорок, що любили дзьобати яблука, сад навіював йому особливий медитативний настрій, більшість дерев були старі, посаджені ще до війни, в самому кінці саду височів могутній крислатий горіх, який добру половину свого врожаю осипав поза паркан і там його підбирали діти або перехожі, Ярош ніколи нічого, що впало за парканом, не підбирав, бо й того, що родило в саду, було достатньо, а прогулюючись садом, прислухався, чи не чути дитячих голосів, аби не сполохати їх, необачно наблизившись до паркана. Ранньою пташкою була і сусідка пані Стефа, щойно засіріло, вона уже вигулькувала на городі і поралася коло грядок, а побачивши Яроша, повідомляла що-небудь з вуличних новин — наприклад, про те, що «пан Коцюба вчора помер, бо «швидка» приїхала запізно, а в пані Поцілуйко козеня зламало ногу, і тепер його мусять зарізати, а Крицькі віддають доньку заміж за негра, і світ, напевно, котиться в прірву, бо якими ж ті діти будуть, хоч той негр і балакає українською, і, чуєте, вчора йшов попри мене та й каже, Слава Йсу, а я — Слава Навіки — і отерпла, і заціпило мене, і негодна вже ніц, іно дивлюся йому вслід, а нині вночі прийшов до мене мій покійний чоловік, котрого ви, може, ще пам'ятаєте, і погладив мене по голові та й каже, викопай жоржини, бо будуть приморозки, ну і я кинулася викопувати, бо він їх колись посадив, то не подарує мені, якщо померзнуть». А відтак пані Стефа ні з того ні з сього може запитати: «Чи ви бували коли на Знесінні? Ні? То й не ходіть туди, ніколи невідомо, що там людину може чекати, я бачила там людей, які мене упізнавали і здоровалися, а я їх не могла собі пригадати, а коли я за ними озиралася, то бачила, що й вони озираються, усміхаються до мене і кивають привітно головами, але я не відважилася до жодного з них підійти, навіть коли почула, як ся маєте, пані Стефо».

Сусідка навіяла Ярошеві думку про те, що кожен львів'янин мусив знати у своєму житті таку пані Стефу або й кілька, бо в дитинстві пані стефами аж роїлося у хаті його батьків, адже батько був дантистом, і щосереди, коли він мав вихідний і міг приймати пацієнтів удома, у хаті товклися люди. Тато тримав у пам'яті усіх своїх пацієнтів і, коли приходила якась чергова цьотка з села Тучного і казала, що їй порадила звернутися до пана дохтіра Марійка, яка віддалася за Міська з Печихвостів, що робить на комбайні, то тато відразу знав, про кого мова, бо він не тільки Марійці зуби вставляв, але й тому Міськові, якому їх у сусідньому селі у клубі вибили, коли він прийшов до Марійки, а коли сестра Марійки привела свого свекра, то тато неабияк його ошелешив, розпитуючи про хвору жінку, яка опинилася на Кульпаркові, бо вставала уночі і блукала селом у самій сорочці. Та були й такі пацієнти, які могли завітати до їхньої хати будь-коли, то була еліта Замарстинова, пінка і сметанка, безперечним лідером якої була двірничка пані Хомикова, товста кобіта з товстими руками і ногами, великими цицьками і таким голосом, що коли Господу знадобиться трубний глас Судного дня, то він без сумніву першою воскресить саме пані Хомикову, бо чути її було на обидва кінці вулиці. Пан Хомик теж був двірником, але чоловіком делікатним, худим і тихим, коли він перебирав у кнайпі, то пані Хомикова його завиграшки брала під пахву і несла, як лантух картоплі, але тато з чоловічої солідарності називав його не інакше, як пан директор, а саму пані Хомикову — пані директорова.

— Пане дохтір! — вже з вулиці гукала Хомикова, чимчикуючи на їхнє подвір'я. — Чулисьте новину? Мушу переписати всіх, хто не ходе на руботу і хто сидить за дня в хаті. Та шо то до хулєри? У кожній хаті є і бабці, і дзядзі, котрі на пенсії, то шо я маю їх переписувати? Та нашо мені така катеринка? Бо то, видите, хочуть вирахувати дармоїдів. А шо ту вираховувати? Я їх всіх знаю. Але чи я собі ворог, жиби людям свинство робити? Я ше совість маю. Ше-м не таке виділа. За тих перших совєтів хіба мені не казали, аби я переписала всіх, хто українські газети діставав? Але я вповіла, жи неграмотна. От гроші вмію рахувати, а читати нє. То звідки можу знати, хто читає польські, а хто українські газети, нє? Ну і лишилися того ровера. А потім прийшли німаки і казали, аби я всіх комуняків і жидів переписала. Ну, то щодо комуняків я не була така добра, нє, як вони поселилися в тих хатах, звідки вивезли людей на Сибір, то нехай знають, жи на чужих кістках забави не буде. Як всі виїжджали, то могли і вони пендзлювати на схід, але нє, лишилися, бо шкода було покидати такі люксусові помешкання з меблями і начинням. Але жидів? Кого? Того Ізю, котрий все, як мене зустріне, перехоплював з моїх рук відра з вугльом і казав: «Пані Хомикова! Я вам поможу, бо ви кобіта і вам не пасує тото дричити!», альбо ту Хану, котра все мені якусь лаху дарувала, бо товстіла хутше за мене? Чи пана Кона, котрий жив простісько наді мною, і казав: «Пані Хомикова! Коли я на світанку чую ваш голос, то так, гейби я випив півлітра моцної кави і вже готовий іти тєжко працювати. Завдяки вам я на каві економлю, то дай вам Боже здоров'я, аби ви мене і з летаргійного сну збудили». Чи ви знаєте, пане дохтір, що то є летаргійний сон?.. Ага, так я собі й думала… Нє, жиби я любила жидів, що то — то нє, але тих, наших жидів із Замарстинова любила-м. Бігме любила-м. І що? Чи не забрала я доньку Хани до себе? Чи не сховала її? Жила в мене, як в Бозі за пазухою, годувала її, прала за нею, як за рідною пильнувала, книжки їй носила, аби ся не нудила. А вона виїхала до Палестини і хоч би мені панораму Єрусалима прислала! Альбо оливкову гілку, аби я могла покропити нею мого Штефця, коли він прийде п'яний. О — вдячність, нє? Я би, може, за той час, жи її ховала, могла з десяток підсвинків вигодувати! Шалаї, чуєте, теж жидів у себе ховали, то ті їм дали ота-а-акий вузлик золота. То вони хату си нову збудували, а їхні жиди виїхали, а тепер щороку присилають на свята листівки. І то є пурєдні люди, нє? Але нічо, я за ніц не шкодую, на тамтім світі мені сторицею віддасться, на небі мені вже давно тепле місце підготували. Ану, пане дохтір, налийте мені п'ять дека, бо шось мені в грудях зимно. То та ваша кмінківка? Ой, файна! Нє, ковбаси не хочу, вкрайте кавальчик сала. О, люкс. Я не знаю, як можна горілку закушувати чимось іншим. Горілка і хліб зі салом — то я, вам скажу, най мене Бог вибачєє, наша трійця. Ая, одна там на небі, а друга ту, на землі. Хліб — Отець, сало — Син, а горілка — Дух Святий, прости мене Господи. А до того ще цибуля — Пречиста Діва. Ой, файна! Ану ше шкалик, і я вже йду. Зимно нині, вітер такий, аж я в зуби змерзла.

Він і справді ніколи не був на Знесінні, хоча облазив чимало львівських закамарків, але слова пані Стефи в'їлися йому в пам'ять, і якоїсь теплої серпневої днини, коли сонце ярилося і плавило образи, подався у мандрівку, з Кривчиць на Знесіння було недалеко, маленькі будиночки не заступали сонця, і світло лилося зусібіч, Ярош був просто ошелешений яскравим хмелем світла, аж мусив мружити очі, а щоб уважніше що-небудь роздивитися, прикладав долоню до очей дашком; була полуднева пора, усюди панувала сонливість, дрімали дерева без вітру, лежали, скрутившись бубликами, коти й собаки, горобці не цвірінькали, тільки де-не-де ліниво кудкудакали кури, але дуже кволо і коротко, і цвіркотіли стриконики, на початку 1990-х ще не чувся такий загрозливий і брутальний гуркіт авт, львівські передмістя купалися у незайманій тиші, занурившись із головою, як у теплій ванні. Був полудень, і Ярош згадав вірш Івана Франка «Блюдитеся біса полуденного», котрий небезпечніший за опівнічного, бо розморює і впокорює, формуючи видива, які важко відрізнити від справдешніх, згадалася і полудниця, яка з'являлася селянам ополудні із серпом у руці і втинала голови тим, хто працював на полі під цей час, полудень вселяв страх, можливо, тому, що ополудні в спеку завмирало життя, сонце ставало загрозливим і підступним, годилося б о такій порі передрімати десь у садку, але була інша проблема — полудневі сни навіювали якісь неприємні образи і жахливі видива. Ідучи вузенькою вуличкою поміж нетинькованих будиночків з бордової австрійської цегли, Ярош побачив, як ідуть йому назустріч дідусь із онуком, тримаючись за руки і про щось жваво розмовляючи, дідусь був вбраний у білу сорочку і камізельку, з кишеньки якої звисав срібний ланцюжок дзиґарка, на голові мав чорного капелюха, чорні наваксовані вуса стирчали догори, хлопчик був у коротких штанцях на шлейках і брунатних підколінках. Пара виглядала дивно, такі типажі Ярош досі бачив лише на старих світлинах, йому навіть здалося, що він перемістився у часі, і протер очі, коли дідусь і онук наблизились, не звертаючи жодної уваги на зустрічного перехожого, Ярош ледве стримався, щоб до них не заговорити, відчувши дивне, нічим не підтверджене переконання, що він їх знає, і то дуже добре знає, але не міг пригадати, звідки, а вони пройшли повз нього, навіть не зиркнувши, за кілька кроків Ярош озирнувся і помітив, що хлопчик зробив такий рух головою, наче б якусь мить назад теж озирався, хоча це могло й привидітися, бо чомусь навіть хотілося, щоб хлопчик озирнувся, тоді він би таки відважився до них підійти, і, може, вони б разом пригадали собі, де бачилися. З вікна в будиночку вихилилася голова жінки і пролунав голос: «Де ж ви ходите? Обід на столі», і той голос теж звучав знайомо, мовби пробивався крізь хащі снів, Ярошеві раптом дуже захотілося стати тим маленьким хлопчиком і вбігти з голосним сміхом до хати, раптом туга за батьками, які недавно померли, стиснула йому горло, аж проступили сльози і стало себе шкода, як ніколи, рвучко наддав ходи, повторюючи «біс полуденний… це біс полуденний… це марево, цього нічого нема, і цих будиночків, і цієї вулички», а за хвилю звернув на другу вулицю, з тієї — на третю і вибрів якраз на трамвайну зупинку.

Того вечора, коли він рвав сливи в саду, озвалася до нього пані Стефа, але пошепки:

— Булисьте на Знесінні?.. Підіть завтра до сповіді. Помагає.

І знову нахилилася до своїх квітів, мовби й не казала нічого.

F

Наша бабуся теж мала заняття — вона плакала, але ні, не так, як то робить кожен з нас, вона виконувала художній плач, і так, як голосила наша бабця, не голосив ніхто, а слухаючи її, і камінь би заплакав, якби мав чим. Навіть той, що й не збирався плакати, починав і собі ридати та завивати, і руками вимахувати, бувало, що й сусід який лихий, що з небіжчиком ледь собі в очі не лізли у сварках, теж не стримувався і починав схлипувати, рюмсати, а далі вже і ойойкати, і носом сьорбати, бо бабця, якщо плакала, то плакала не від себе, а від родини, і то не загалом від родини, а від кожного окремо, миттєво перевтілюючись із невтішної вдови у зрозпачених братів та сестер, а вкінці голосила вже в образі доньок і синів, онуків і онучок, а одного разу, як її попросили, то і від імені улюбленого песика, і так правдиво скавуліла, так заводила, що геть усі пси з надовколишніх вулиць підхопили те псяче ридання і завили на все місто, а перехожі з переляку, думаючи, що то сирена, кидалися шукати бомбосховище, підземні кльозети і підвали. Отаке витворяла наша бабця, фахова плачка, тому її навперебій замовляли собі на похорон, і були такі дні, що не встигла вона виплакатися, як належить, на одному похороні, а вже треба було бігти на другий, тому й плутанина не раз була. Ото зачне вона ридати за покійником, аж з'ясовується, що то покійниця, але нічого, наша бабця завше вміла викрутитися. А то, було, прийшов до нас пан Апельцинер, власник галантерейної крамниці, і замовив собі нашу бабцю на свій власний похорон, бабця здивувалася, бо пан Апельцинер, власник галантерейної крамниці, був ще при повному здоров'ї і курив дорогі циґара*, але він пояснив, що хотів би почути, як його бабця буде оплакувати, тому хоче заплатити наперед, аби вирішити, чи варто замовляти саме нашу бабцю. А коли наша бабця поцікавилася, чому він собі не найме голосільницею жидівку, жиби йому на їдиші плакала, то пан Апельцинер, власник галантерейної крамниці, котрий курить дорогі циґара, відповів, що він то має в дупі, бо їдишу й так не розуміє, і хоча він буде вже мертвий, але душа його, напевно, хотіла б насолодитися востаннє плачем рідних, близьких і фахової жалібниці. І бабця виконала його бажання з таким натхненням і запалом, з такою пристрастю почуттів, що пан Апельцинер, почувши, як бабця ридає в образі його жінки, і сам заридав, а коли стали ридати усі його шість доньок по черзі, то він аж зашмаркався, а як плач підхопили зяті у виконанні бабці, то захлинувся димом дорогого циґара і плакав ще зо півгодини по тому, як бабця плакати скінчила, а відтак заплатив гроші, повернувся додому, напився чаю з ромом, закурив дороге циґаро і помер, бо так йому сподобався той плач, що не годен був дочекатися своєї останньої хвилини.

А ще в моєї мами був брат, священик, що мав парафію на Замарстинові, називався отець Мирослав, але я його кликав просто «вуйцьо». Слухати його проповіді сходилися люди не тільки з усього Замарстинова, а й з Голосок, і з Підзамча, ба навіть з Брюхович. У перших рядах зазвичай стояли самі батяри і жадібно ловили кожне слово, душачись зо сміху, бо любили вони вуйця понад усе, називаючи отцем-батяром, а проповіді вуйця були і справді неабиякі, люди після такої проповіді усю дорогу додому дискутували, що б то мало означати. Одна проповідь так запала в мою душу, що я вивчив її напам'ять, як «Отче наш»:

— І шо я вам нині вповім, миряне! — почав одної неділі промовляти отець Мирослав. — Я вам вповім, жи Бог — то є найвища премудрість. Він все обдумав до найдрібніших деталей, даючи життя і мухам, і комарам, і метеликам-одноденкам, і слимакам, і людям. А ми, невдячні, часами нарікаємо, що життя коротке, а декому хотілося б жити вічно. Але уявімо собі, що наші мрії збулися — люди стали жити вічно. У кожного б тоді були не тільки діди і баби, але й прадіди і прабаби, ба навіть прапрадіди і прапрабаби, і прапрапрадіди і прапрапрабаби. І уявіть собі, що певна дівчина вирішила ся віддати за порядного хлопця. А для того мусила б запитати дозволу у своєї мами, а її мама — у своєї мами, а та — у своєї і так аж до самої прапрапрапра… матері. А що жили б усі вони в різних селах і містах, то цей процес затягнувся б на роки і роки. Але даймо на те, жи тота найстаріша прапрапраматір, яка від старості зісохлася на скіпку і скидалася на карачкувату галузку, яку навіть тримали на підвіконні поміж вазонів, аби не забути підлити, ота найстаріша погодилася з вибором її прапраправнучки. І блага вість покотилася назад, звідки прийшла, і знову роки за роками минали, а відданиця тим часом уже добряче підтопталася, а парубок в нервах знайшов собі якусь іншу панну. Чи то не біда?

Другий мамин брат вуйцьо Льодзьо був членом ОУН, і в нього на поясі під блюзкою завше бовталося кілька гранат. Він обіцяв себе підірвати, якщо б його вислідила поліція. Мама змушувала його ті гранати скидати в сінях на шафі, а то ще чого доброго котрась урветься. Вуйцьо не мав нічого проти. Він мене брав на коліна і казав:

— Ото підростеш, і ми з тобою вчинимо атентат.

— А що таке той атентат?

— Замах. Ми з тобою підірвемо якогось польського міністра.

— Навіщо?

— Як то навіщо? Бо такий отримаємо наказ. А наказ треба виконувати. Якщо мене викличуть до головної команди і скажуть: «Нині маєш кинутися з гранатами під потяг поспішний число 368 дріб 2, котрий буде на Підзамчі о 19.30», то я тільки вдарю пальцями по мазепинці і, вигукнувши «Розказ!*», побіжу відразу на колію. І ні хвилі не вагаючись, впаду просто під колеса. В очах мені буде горіти полум'яна звитяга, а з вуст лунатиме «Не пора, не пора нам ляху, москалеві служить!»

— Шо ти дитину вчиш? — гукала матінка з кухні. — Хочеш, аби він в школі то повторив?

— Нє-нє, — махав мені вуйцьо пальцем коло носа. — То є страшна таємниця. Аби-с не смів нікому мене видати, чув? — Я кивав і відчував, як від страху завмирає моє маленьке серденько. — Ти син героя і небіж героя, тобто мій. Тому мусиш готувати себе до героїчних вчинків. Але нікому ані мур-мур.

І я готувався.

Вуйцьо Мирослав, вуйцьо Льодзьо і моя мама мали один спільний скарб — дідуся Люцилія, їхнього татуня. Його батько, а мій прадід, був учителем греки і латини, і назвав сина Люцилієм, але той у батька не пішов і подався до війська, перед тим оженившись та наклепавши дітей, на італійському фронті його контузило, він повернувся додому, а за якийсь час став поринати в незбагненно глибинну прострацію, інколи завмираючи просто посеред кімнати або за столом, споживаючи зупу. Тоді бабця брала тріпачку на мухи і ляскала нею по столу, дідусь здригався і враз випірнав із тої прострації, наче з глибин морських, і казав: «Ну і такво-во… а ви кажете…» з таким виглядом, мовби він нікуди й не пірнав, а щось нам оповідав і тепер тільки завершив свою повчальну оповідь.

Хоч дідусь і мав добру пенсію за свої військові заслуги, але душа його рвалася до чогось більшого, і коли директор заповідника на Високому Замку, який теж був ветераном, запропонував дідусеві працювати відлунням, він радо погодився. Уся дідусева робота полягала в тім, аби, сидячи в печері, уважно слухати усі вигуки туристів та повторювати кінцівки, туристам така забава дуже подобалася, і вони деколи галайкали там по півдня, вигадуючи чимраз штудерніші словечка, кінцівки яких вганяли панночок і пань у бурячкову барву. «Кому не спиться в ніч лихую!» — гукали туристи, а дідусь відразу підхоплював своїм замогильним голосом три останні букви і з натхненням катуляв ними, поволі затихаючи. Батяри вигадували ще дотепніші фрази на зразок «Із вікон мухи попи здували», а дідусь, проникливо вловивши тонкий підтекст, уже не якісь там букви, а обидва останні слова чіпляв на язик і тягнув їх у глиб печери, наче яку полонянку. Та з віком він, підупавши, став недочувати і вже не міг повторити капка в капку туристичні вигуки, а тому почав імпровізувати, виходило навіть ще цікавіше, але мало скидалося на правду. Туристи, запідозривши шахрайство, стали пориватися до печери, і врятувало дідуся тільки те, що жоден з них далі як на три метри заглибитися не міг, бо, послизнувшись на дідусевих гівенцях, хляпав посеред печери в ту калюку з таким розпачливим криком, що решту туристів здувало вітром. Дідуся звільнили. Тепер ми мали в хаті своє відлуння, бо дідусь повторював за нами кінцівку кожного речення, чим вганяв матусю в нерви.

— Ідіть принесіть води, — прохала вона дідуся.

— …води, — повторював дідусь і не рухався з місця.

— Шо ви мені повторюєте?

— …торюєте, — плямкав дідусь і не рухався з місця.

— Та шо то, курча ляґа македонська, — вибухала матінка, — шо ви з себе глупка робите?

— …робите, — кивав дідусь і не рухався з місця.

— Як не принесете води, то дістанете фіґу з маком, а не зупу з кльоцками!

— …льоцками, — погоджувався дідусь і не рухався з місця.

— Всьо! — гукала матінка. — Моє терпіння луснуло, йду сама по воду!

— …воду, — радів дідусь і щойно тоді хапав відра і вилітав, як з катапульки.

Нашого дідуся знало півміста, бо, повертаючись уночі з якої-небудь кнайпи, він завше повідомляв про це мешканців Львова своїм голосним співом, який мало скидався на спів, зате його важко було відрізнити від ревіння великої рогатої худоби, а тому рідко з якого будинку не відкривалося вікно і не сипалися прокльони на його лису голову. Бабця намагалася дідуся зранку соромити, сповідала довго і терпляче, пояснюючи, яку ганьбу він приносить родині, але дідусь лише мовчки кивав головою, а увечері зникав з хати і опинявся там, де збиралася найтемніша еліта міста — волоцюги, батяри, пияки, розбишаки і злодюги, одне слово — така галайстра, що з нею за одним столом і сідати небезпечно, але наш дідусь серед тої шушвалі чувся чудово, усі пияки ставилися до нього по-приятельськи, а що його любили, то залюбки й учворяли* йому різні фіґлі*, запихаючи в кишені маринарки* презервативи, недопалки дамських цигарок, папільотки, старі панчохи, а раз навіть убгали до кишені великі рожевімайталеси*, що називалися барханами, не кажучи вже про те, що пацькали шмінкою* манкети* і комір та пирскали одеколоном. Одне слово, бабця мала атракцію, випорожнюючи ті кишені та йойкаючи над засмарованими сорочками. Найбільше її вивели з рівноваги оті рожеві майталеси з зеленою латкою в розкроку, бабця спочатку задемонструвала їх усій родині, а потім вийшла на кружґанок* і стала махати ними, як прапором, виголошуючи свій непідробний високопоетичний плач за упокій своєї долі, яку так ганебно плюгавить її чоловік. Вона закотила очі до неба і, звертаючись до Господа, прохала, аби він прийшов до неї і забрав до себе, бо вже несила терпіти. «Я готова відійти на тамтой світ у будь-яку хвилину, — волала вона в небеса, а сусідки співчутливо кивали головами і втирали очі хустинками, — ніц мене не тримає. Лиш, як подумаю, що буде з тим старим цапом, то шляк мене на місці трафляє, і мушу жити далі, але вже йому на зло!» Дідусь у цей час спокійнісінько собі снідав, ховаючи у вусах загадкову усмішку, яка, можливо, й могла б засвідчувати усю правдивість бабусиних підозр і незаперечний доказ його провини, якби не похилий дідусевий вік. Він ніколи не виправдовувався, не боронився, а усі бабусині звинувачення сприймав як належне, бо вочевидь волів, аби його усі мали за неприторенного гульвісу, аніж за старого маразматика. Інколи дідусь повертався не сам, а його приносили на світанку добрі друзі в рядні й клали нам під поріг, дідусь продовжував мирно хропіти, аж поки хтось не виходив на ґанок, тоді бабуся набирала кухоль зимної води і виливала на дідуся, він підскакував на місці, пирхав і тряс головою, вигукуючи при цьому команди: «Вперед! За мною! Бий ворога! На багнети! Ні кроку назад!». Другий кухоль зимної води його остаточно отямлював, і він, уже облизуючись та плямкаючи губами, цікавився, що там на сніданок, на що бабця неодмінно повідомляла, що їсти йому доведеться псячі гівенця у підливі бешамель.