Книга порад 8 страница

10

Читаючи рукопис, Ярош не раз ловив себе на дивному і незбагненному до кінця відчутті, раптом в уяві виникали цілком зримі образи, яскраві видива прочитаного, сім'я Барбариків ставала йому дедалі ближчою, і його починав манити той дивний світ, який пропав безвісти разом із людьми, що його населяли, запався у глибини часу, немов Атлантида, а коли випірнув знову, то вже виглядав інакше, втративши усі ті барви, звуки і запахи, які панували тут колись, уже їх ніхто не відродить, хоч би і як намагався. Його стали переслідувати фантазійні видива, інколи вчувалися голоси, що пробивалися крізь нього, як вітер крізь листя, може, вони й не до нього були звернені, але з глибини ночі ті голоси мовби кликали когось на ім'я — чиє ж то ім'я, якщо не його? — далеко-далеко на тлі ясного місяця виднілася мовчазна постать жінки, що рухалася повільно, і шелест її шовкової сукні долинав до його вух, то її ім'я проказували таємничі голоси крізь нього, крізь листя, траву і пісок, її ім'я, вологе і тепле, розтікалося молоком по вустах трави, поскрипувало на зубах піску, розчинялося в літеплі ночі, чорні метелики засвіту тріпотіли нервово крильцями, і чорна перга сипалася на її сліди, але заки вона наблизилася, щоб можна було її розгледіти чи упізнати, тіло її розчинилося в сутіні.

Вечорами він читав рукопис, а весь наступний день ходив під враженням від прочитаного. Львів поставав перед ним у зовсім новому світлі, невідомому і казковому, тепер, гуляючи тими вулицями, про які була мова в рукописі, він зупинявся і уважно роззирався, намагаючись упізнати щось із того, про що довідався. Інколи до його вух долинало звучання львівської говірки, він відразу зупинявся і шукав очима, хто б то міг бути, але то було лише кілька слів або одна-єдина фраза, кинута в плин розмови, і він розчаровано йшов далі, виловлюючи очима нові й нові об'єкти. З особливою насолодою пірнав у вулички, які раніше проминав, не зупиняючи на них погляду, оглядав будинки, кожне подвір'я, дивився на вікна й на вазонки на підвіконнях, мовби намагаючись відшукати бодай слід старого Львова, того зниклого світу, який уже ніколи не повернеться, бо не повернуться й ті, хто його покинув. Львів — то мій Арканум, думалося йому, залишився тільки камінь, а все інше — люди, мова, культура — усе це зникло і стало сном. Одного дня він вирішив податися на Кортумову гору, туди, куди любили ходити четверо друзів. Він уже вийшов на Городоцьку, як раптом ніс у ніс зіткнувся з Данкою, вони ледь не луснулися, бо обоє перебували в якихось своїх мареннях, але обоє неймовірно втішилися зустрічі, хоча й намагалися не зрадити себе, заплутувалися у словах, плели якісь нісенітниці, аби лише продовжити цю несподівану розмову, яка в будь-який момент могла обірватися фразою «ну, мені пора, чао», але все ж таки не уривалася, а тяглася, підсичувана ще якимись ідеями, що нагло свінули в голові, аж урешті Ярош набрався хоробрості і сказав:

— Хочу вам подякувати за те, що вивели мене на пана Йосипа. Я від нього отримав дуже цікавий рукопис про старий Львів. І тепер не можу собі відмовити в задоволенні ходити тими місцинами, про які читав. Оце вирішив помандрувати на Кортумову гору. Уявіть собі, я, львів'янин, ніколи там не бував.

— Я теж, — промовила вона з усією своєю наївністю і безпосередністю, облишивши притаманні паннам допоміжні фрази, які б мали задемонструвати її байдужість, незалежність від усього, що може її спіткати, і залишаючи йому чудову нагоду для цілком логічного запрошення піти з ним, в іншому випадку замість такої простої і невибагливої підказки вона могла б сказати «Справді?», однак тоді був би ризик, що розмова таки урветься, а вона відчувала, що не хоче цього, їй раптом теж забаглося прогулятися на ту Кортумову гору, і вона готова уже була сама промовити «Я б теж пішла з вами», але Ярош, долаючи зніяковіння, випалив:

— Чудово! Ходімо разом. Там мають бути чудесні місця. Влаштуємо пікнік. Як і герої тієї повісті.

І вона, полегшено зітхнувши, кивнула, злегка зарум'янившись. Вони вийшли на Клепарівську, а звідти заскочили на Краківський ринок, де була ятка, в якій торгували італійськими продуктами, і куди Ярош віддавна уже навідувався на закупи, він купив там дві пляшки сицилійського вина, шмат парміджяно, ґорґонзолу і слоїчок зелених оливок. Біля церкви Святої Анни вони сіли на трамвай і зійшли біля Янівського цвинтаря, а там рушили вгору, проминувши цвинтар, і коли опинилися на Кортумовій горі, то перед їхніми очима розкинулася геть дика місцина, заросла хащами, де ще не так давно облаштувалися рахітичні дачні будиночки з дикти і дощок, але тепер вони були покинуті, зяяли дірами, і коли в них проривався вітер, вони скиглили і похрускували. Здичавілі яблуні, груші, сливи й вишні, поточені лишаєм, оброслі відьомською омелою, перевиті таким самим здичавілим виноградом з дрібними чорними гронами, що, наче спрут спутав їх по ногах і руках, доживали свої останні дні, усюди вбачалося тільки одне — нестримне умирання, але те умирання було особливе, незвичайне, осінь зробила все, аби скрасити його і перетворити оці всихаючі закоцюблі дерева на різнобарвні картини, які приковували погляд і манили до себе. Ноги плуталися у скуйовдженій траві, інколи слизькали на зогнилих яблуках і грушках, але Данці і Ярошу це не заважало, вони роззиралися на боки, показували одне одному якісь цікавинки, і було видно, що обоє захоплені цією дивовижною виставкою пейзажів у безкоштовній галереї осені. Погода була тепла, зоддалеки долинав запах паленого картоплиння, який для Яроша завше асоціювався з дитинством, печеною бульбою, сизими туманами і сумовитою ностальгією за давноминулими днями.

Потім вони розташувалися на бетонних підвалинах якоїсь незавершеної дачі і розклали свої вгощення.

— Боже, я ніколи не думала, що у Львові ще можна знайти таку дику місцину.

— Я теж. А між іншим, тут був концтабір. Знаменитий Янівський концтабір.

— Справді? Чому ж ви мені відразу не сказали? То це тут вони грали «Танґо смерті»…

Данка повела поглядом по околу і промовила:

— Чесно кажучи, я відразу відчула якийсь щем… Таке враження, що…

Коли вона вмовкла і замислилась, Ярош запитав:

— Що?

— Ні, це я так… — струснула вона свої думки, наче краплини дощу. — Дивно… тут, де все це відбувалося, люди садили картоплю, помідори, огірки, потім збирали… і їли… А мертві… мертві були їм за добриво?

— Не перебільшуйте… Ці люди зеленої уяви не мали про концтабір. Отут трохи далі, де схил, була Долина Смерті. Там розстрілювали. Коли по війні почали розкопувати вали, які утворилися після захоронення в'язнів, то виявили самий попіл. То була чиста робота. Коли ж почали роздавати трудящим землю під сади й городи, то звернули увагу і на це пустище. Вали разом з попелом розорали і зрівняли з землею, а потім розбили на ділянки і роздали. Дачниками зазвичай були не місцеві, а державні службовці, військові, ветерани… У нас майже всі дачники розмовляли і розмовляють російською. Це тому, що галичани мають родину в селах, їм без потреби якісь дачі. Отже, Львів за оце все відповідальності не несе. Ми були складовою частиною колонії. Колонізатори вирішували все. У дощові дні з Долини Смерті витікали струмки, вони були сірі від попелу. А потім Долину Смерті забудували гаражами. Екскаватори, вирівнюючи майданчик під забудову гаражів, з часу до часу натрапляли на кості, але на це вже ніхто не звертав уваги.

— Тобто тут, де ми зараз, під нами мертвих нема? — спитала вона таким тоном, наче б мала з'ясувати в лікаря, чи не знайшли в неї виразку шлунка.

— Ні, — заспокоїв її Ярош. — Тут лише стояли дерев'яні бараки.

— Ну, що ж, — зітхнула Данка упокорено, — тоді… Тоді можемо й випити.

Ярош розлив вино, порізав ножиком сир і відкрив слоїчок з оливками. Вино було біле і злегка газоване. У траві щось зашурхотіло, вони побачили польову мишу, яка підбирала крихти, і завмерли, перед тим по-змовницькому перезирнувшись і поглядами узгодивши, що не сполохають, у цю мить між ними пробігла якась іскра, яка їх зблизила, але вони продовжували спілкуватися, дотримуючись певної дистанції і вдавати, що тієї іскри не було.

— А знаєте, хто мене спокусив зайнятися мертвими мовами і літературами? Хорхе Луїс Борхес.

— Справді? — Данка аж рота розкрила і театрально закліпала, сплеснувши в долоні. — Борхес? Фантастика!

— Чого ви так здивувалися? — не зрозумів Ярош. — У Борхеса стільки всіляких зачіпок на цю тему, що…

— Та ні, я не тому… Просто, я теж! Розумієте? Я теж!

— Ви теж були спокушені Борхесом?

— Ага! — Вона була невимовно втішена цим відкриттям і не приховувала свого захоплення, здавалося, ось-ось кинеться професорові в обійми, щоб дуетом промовляти це магічне слово «Борхес». — Ми мусимо за це випити. Я прочитала все, що в нас було видане. Окремі оповідання і есеї читала кілька разів і продовжую читати й далі.

Ярош розлив вино і помітив, що в нього тремтить рука, щось раптом стало закрадатися йому в підсвідомість, щось невиразне, але захопливе, він відчув таємну радість від того, що зараз відбулося, бо тепер та іскра, яка пробігла між ними раніше, уже увиразнилася і засвітилася зорею.

— А я читав Борхеса спочатку польською і чеською… а вже відтак російською і українською. Я зачитувався ним і дуже зрадів, коли випала нагода відвідати Буенос-Айрес. Там відбувалася наукова конференція, присвячена давнім літературам, у вільний час я гуляв містом, намагався відшукати самотужки сліди Борхеса. — Тут він помітив, як Данка, просто таки їсть його очима, і продовжив: — Буенос-Айрес очевидно будувався на взір ідеальної шахової дошки, але з часом бічні вулички стали жити своїм окремим життям і кинулися врозтіч, заплутуючись і зникаючи в хитросплетіннях павутини, або навпаки, вдаряючись лобом у глуху стіну, і такі сліпі вулички стали небавом справжньою карою для мандрівця, що вирішив прогулятися на самоті. Власне, це мене й підстерегло, коли я спробував сам відшукати за картою будинок № 994 на вулиці Майпу, де Борхес прожив понад сорок років у майже чернечій келії…

— …яка була відгороджена від спальні його матері дерев'яною перетинкою, — перебила Данка, демонструючи свої знання Борхесової біографії. — У тій його келії ледве вистачило місця на ліжко і письмовий стіл.

— Так, але це помешкання не збереглося, зате збереглася книгарня навпроти, куди Борхес ходив щоранку диктувати свої твори, коли осліп. Збереглася і Національна бібліотека на вулиці Мехіко, де він працював скромним бібліотекарем…

— …настільки скромним, — підхопила знову Данка, — що працівники бібліотеки навіть не підозрювали, що він той самий Борхес, чиї книги вони видавали читачам…

— «Вулиці Буенос-Айреса, — задекламував Ярош, — вулиці з тонким і солодким присмаком спогадів, вулиці, де блукає пам'ять про майбутнє на ймення надія, нерозлучні, невитравні вулиці мого кохання. Вулиці, які без зайвих слів дають раду собі з нашим високим смутком — народитися тут. Вулиці і будинки мого міста, хай же не покине мене і прісно їхня широчінь і сердечність». Але невмолимий час вносив свої корективи, міняв, заплутував усе, де ступала нога генія. На вулиці Тукуман, 840, де Борхес народився, — «Літературна каварня» з книгами письменника. Єдине, що збереглося неторканим, — це хвіртка, яка веде в патіо — внутрішнє подвір'я, — і ще саме патіо зі столиками під парасольками. Але вулиця поволі й неухильно рік за роком сповзає вниз до ріки, хто зна, скільки мине років, може, сто, а може, двісті, і вона геть уся опиниться в ріці разом з «Літературною каварнею». А в каварні на розі вулиць Чілі і Такуарі Борхес писав любовні листи панні, яка незмінно відхиляла усі його залицяння і шлюбні пропозиції, не допомогла навіть присвята їй книги «Алеф».

— Я знаю… Сесілія Інхеньєрос… Вона була донькою філософа і публіциста Хосе Інхеньероса.

— Вона щось писала й сама, але увійшла в історію літератури лише тому, що її кохав Борхес. Так само, як і Ликера, яку кохав Шевченко. Дуже мало жінок, готових принести себе в жертву митцеві або вченому, але зазвичай це не ті жінки, заради яких великий чоловік здатен на якийсь божевільний вчинок, на вибух пристрасті, не ті, яких він добивається, перед якими притлумлює своє самолюбство, це хутше жінки, яких люблять так само, як матір або сестру, без шаленства, без надміру почуттів. Як Винниченко свою Розалію.

— Але це ви маєте на увазі жінок, які не розділяють із чоловіком його захоплень і занять і не є самі митцями й ученими, так?

— Звичайно. Жінкам, які мають ті самі уподобання й захоплення, не доводиться жертвувати собою. Вони лише доповнюють одне одного.

— І що було далі? Борхес, пригадую, таки знайшов офірницю… — промовила вона, дивлячись кудись вдалину, туди, де розгортався краєвид міста, промовила тоном, у якому Ярош підчув смуток, хоча, можливо, то лише йому здалося.

— Знайшов. Одна молода японка супроводжувала його упродовж старості. Він усюди з'являвся лише з нею. Але чи була між ними пристрасть? Невідомо.

— А ви б хотіли, щоб хтось приніс вам у жертву себе?

— В ідеалі хочеться іншого… У кожному разі не жертви…

— А якщо нема того іншого? Тоді що? Тоді — жертва?

Тепер вона дивилась йому просто у вічі, а на її вустах тремтіла посмішка. Ярош стенув плечима і сказав:

— Тоді — жертва. Однак і тут можна помилитися. Я принаймні уже це пережив.

J

Однак мама не дала мені пропасти і потягнула до пана Цапського — директора знаменитого Оссолінеуму, його матусю натхненно відплакала наша бабця, а гомерівським стилем (не плутати з гомеричним) оспівала в некролозі моя мама. Пан Цап-ський був дуже втішений, побачивши мою маму у світло-зеленому жакетику до колін і червоному береті, який грайливо прикривав ліве мамине око, він довго розсипався у компліментах на адресу її літературного таланту, так що я навіть подумав, що померла у нього не мама, а дружина, і ото, овдовівши, він тепер підгрібає до моєї матусі, а коли ще й став їй руки цілувати, я аж закашлявся, хоча мені й не було шкода, хай би слинив не тільки руки, але ж не на моїх очах, бо я дитина вихована і позбавлена збоченських фантазій, едіпових комплексів і цих, як його… Але мої глибокі узагальнення перебив пан Цапський:

— А-а-а! То це ваш синочок!

Синочок! Нічого собі! Мені уже дев'ятнадцять, а я все ще синочок? Я хотів було пояснити панові директорові, що я не просто синочок, а філософ з гострим баченням довколишнього світу, і перше, що я помітив — це ідеальний порядок на столі у пана директора, де всі папочки лежали одна в одну, а застругані різнобарвні олівці акуратно стирчали з дерев'яного приладдя, і коли мама, розповідаючи про всі мої приховані таланти, взяла одного такого синього олівчика, покруцькала його в пальцях туди-сюди і поклала на столі, пан директор миттю підхопив його і поклав на те саме місце між червоним і зеленим, аби вони знову стирчали рівненько, як штахети в паркані, а отже, висновок, який можна з цього зробити, невтішний: пан директор Цапський — холерно прикра людина, яка належить до породи педантів прибацаних, в'їдливих і занудних, і якщо він має дружину, то вона давно вже виє на місяць або підмітає листя у парку Кульпарківської лічниці для божевільних, тому першим моїм поривом було схопити матусю за руку і з криком «Рятуймося!» пендзлювати звідси якнайдалі, але раптом пан Цапський підвівся і, потираючи руки, як м'ясник, що передчуває радісне спілкування з вгодованим кабанчиком, наблизився до мене і, задерши догори свою голову, оздоблену тридцятьма двома волосинами, усміхаючись на рівні моїх грудей, бо був курдупелем, проплямкав: «Дуже приємно! Маю за честь запросити вас до праці у нашому чудовому закладі», а тоді взяв під руку і повів мене показувати місце нової праці, а мама чимчикувала позаду і не могла натішитися, з якою повагою поставився пан директор до її синочка.

— Ви ж його там на початках не сильно навантажуйте, — квоктала вона, втираючи хустинкою сльози, — він у мене мрійник з філософським складом розуму, це в нас родинне, його тато загинув за краще майбутнє, а він сиротинка. Всюди, де він раніше працював, його й досі згадують з ніжністю і теплотою.

Ціле щастя, що вона при цьому не уточнювала, де саме мене згадують з ніжністю і теплотою, бо я надто вже виразно чхнув. Книгозбірня виявилася таким собі лабіринтом височезних стелажів, між якими завиграшки можна було заблудитися, і це мені попервах навіть сподобалося, бо я наперед передбачив таку потребу, яка в мене з часу до часу виникала і полягала в тому, щоб усамітнитися, забитися у якийсь глухий куточок і зануритися у глибокі роздуми та фантазії. Пан директор підвів мене до якоїсь висохлої на скіпку старушенції і сказав:

— Оце, пані Конопелька, наш новий працівник, чи то пак бібліотекар — Орцьо Барбарика. У нього золота мама, золота бабуся і золоте серце. А матінка його — оце перед вами. — А тоді, звертаючись до нас: — Пані Конопелька — головний бібліотекар, недавно їй виповнилося сто років, але вона ще при силі і своєму розумі, ми її нізащо не хочемо відіслати на емеритуру, бо в її голові зберігається геть увесь каталог нашої бібліотеки, голова пані Конопельки — всенародний скарб.

Голова пані Конопельки при цьому кивалася, як у порцелянового китайця, і мені було важко уявити собі, у якому порядку може зберігатися там увесь той каталог, якщо нею отако усе метляють. У цей мент відчинилися двері, і перетяг, підхопивши сухеньке тільце пані Конопельки, підняв його в повітря і, злегка погойдавши над столами, лагідно опустив знову на крісло, а сама вона при цьому не випускала з рук папки з документами і продовжувала перегортати кістлявим пальчиком сторінки.

— Незважаючи на свій поважний вік, — продовжив пан директор, — наша пані Конопелька має соколиний зір і, вийшовши на ґанок, бачить, як на Високому Замку п'ють на терасі каву, а вгорі на Личаківській зійшов з колії трамвай. Не маю сумніву, що пані Барбарика увічнить пані Конопельку у своїх глибоко талановитих віршах. Надто, що пані Конопелька була особисто знайома з цісарем Францом-Йосифом Другим і носила на руках цесаревичів Вільгельма та Рудольфа, співаючи їм колисанки. Сам Адам Міцкевич прохав її руки, а отримавши відмову, тут-таки й помер. А Ципріян-Каміль Норвід*? На колінах благав поцілунку!

— О-ой, Ципрусь! Але то був шибеник, — кивала головою пані Конопелька, не підводячи голови від паперів.

— А Теофіль Ленартович*? — не вгавав директор і підморгував мамі.

— О-ой, Тео! Я го кликала Філюсь. Ліз до мене у вікно і ледь не зірвався.

— А Корнель Уєйський*? — тішився пан директор і штурхав ліктем маму.

— Нелько? Я му відразу показала на двері. Бідний, як стриконик!

— А Адам Асник*, з яким вона ходила до школи? Марія Конопницька* за Асника їй навіть ляпаса дала! Правда, пані Конопелько? — тут уже пан директор аж душився зо сміху, а мама слухала, роззявивши рота, і не знала: вірити чи ні.

— О-о-о, та Мариська! — похитала головою пані Конопелька, не підводячи голови від паперів. — То була вредна баба! Аж в очі мені стрибала за Адаська, а я іно сміялася. Бо всі думали, яка я фатальна кобіта, а ніхто не знав моєї найбільшої таємниці.

— Котрої саме? — перепитав директор. — Досі я вважав, що найбільша ваша таємниця та, що Юрій Федькович, вистрибуючи з вікна вашої спальні, ледь не гугупнув на Михайла Драгоманова, який саме прибув до Львова, щоб з вами побачитися. В результаті Драгоманов викликав Федьковича на дуель і прострелив йому вухо. А ви в цей час уже трюхикали в потязі на курорт в Аббації* в товаристві графа Тишкевича*.

— Авжеж! — загадково усміхнулася пані Конопелька. — Я була молода й нерозважна. Але моя найбільша таємниця не відома нікому.

Директор удавано зітхнув і врешті, уволю натішившись, узяв маму під руку і сказав:

— Ну, не будемо їх надалі відволікати, ходімо, пані Влодзю. А ви, пані Конопелько, ознайомте Орця з його новими обов'язками.

Коли їхні кроки за дверима затихли, бабуся підвела голову, роззирнулася і змовницьки поцікавилася:

— А хто то був?

— Директор і моя мама.

— Справді? Директор? А я думала, він давно помер, — потім подивилася на мене уважно і додала: — Тут інколи кояться дуже дивні речі. З'являються якісь люди, потім зникають і з'являються знову. Абисте знали, — перейшла вона на шепіт, — що тут уже не один заблукав у цих паперових нетрях, тож ви мусите пильнуватися і рухатися суворо за стрілками, ніколи не збиваючись з маршруту, інакше можете потрапити туди, звідки вже повернення нема. Десь там, — вона змахнула рукою, — заблудився і мій чоловік, точніше не чоловік, а наречений, пропав, як сніг на Великдень, а я його й досі чекаю, тому і вмерти не можу. Якщо він вам десь потрапить на очі, то приведіть його сюди, бо він уже, певно, сам і не дійде, немічний та сліпенький, а до того ж і глухенький. Хоча ви мене можете запитати, навіщо він мені такий здався, але я вам скажу — і то власне і є моя найбільша таємниця, — така вже моя доля, я берегла свою цноту для нього і таки зберегла, то вже інша річ, чи він зможе мене її позбавити, але переконатися у тому, що вона збережена, зможе. І то буде для мене найвище щастя. Я тоді нарешті повикидаю зі своєї голови усі ті папери і папки, які мені всі баки забили, перевітрю свою голову і тихенько собі ґеґну. Але ні, не так, як більшість людей, у ліжку чи в лічниці, нє, я піду в далекі коридори, у найвіддаленіші закапелки і там заблукаю, зникну, розтану серед цих стелажів, а коли за років сто або двісті натраплять на мене, то я вже буду така висохла і спласла, що мене візьмуть за старий манускрипт, пронумерують і поставлять на поличку. І оце буде вже верховина мого щастя, розумієте?

— То як же тоді розуміти усі ваші любовні пригоди? — запитав несміливо я, але бабуся на диво спокійно повідомила:

— А ви, юначе, уже знаєте, кілько дзюрок має кобіта? — Я кивнув, хоча й не був певен, що знаю, а вона продовжила: — Ото ж бо й воно. Але одну я берегла, як перлину коштовну.

І я собі подумав: ось мені уже й дев'ятнадцять, і знаю, як виглядає та перлина коштовна, але ще її не спробував.

Усім працівникам бібліотеки видали мапу, згідно з якою і треба було рухатися поміж стелажами, а червоними хрестиками було відзначено особливо небезпечні місця. Пані Конопелька мені навіть розповіла, що в бібліотеці живе дух, який ночами страшить, а вдень вчворяє фіґлі, і що він не раз задирав на ній спідницю, тому вона носить спідниці довгі аж до землі й вузькі. Щоранку, прийшовши на роботу, я отримував від пані Конопельки, в одному кабінеті з якою мені довелося працювати, завдання: відшукати таку й таку книжку, яка невідь-куди пропала, а на її місці опинилася інша книжка з таким самим шифром, на ці пошуки виділявся мені цілий день, бо треба було обнишпорити кілька стелажів, лазячи по драбинах і чхаючи від порохів, а відтак, коли книжку було знайдено, треба було виписати для неї новий шифр і каліграфічним почерком заповнити карточку для генерального каталогу. Одного разу я й справді помітив за стелажами якусь прояву, що шмигнула, уздрівши мене, я не відважився її переслідувати, але відтоді, вирушаючи на пошуки якоїсь книжки, брав з собою дубця, хоча не був певен: маю справу з духом чи з нареченим пані Конопельки.

Пан директор навідувався рідко, але щоразу пані Конопелька реагувала однаково:

— Ви його бачили? Справді бачили? — і втішено кивала головою. — Слава Тобі Господи, я таки ще сповна розуму, вважаючи його за духа. Він же ж давно помер.

— Наш директор?

— Еге… Ще за Австрії. Я йому на гріб ще квіточку примули поклала. Він довго не з'являвся, а оце недавно знову почав. І за що мені така напасть? То кажете, ви його бачили? Це добре. Але хочу вас попросити, це дуже дискретне прохання, розумієте, хочу вас попросити, аби ви жодного разу не зрадили себе, здогадуючись, що він небіжчик, і спілкувалися з ним, як із живою людиною. Добре? Я так роблю уже роками і, як бачите, жодної шкоди від нього не зазнала. Одного разу перетяг звіяв картку паперу з мого столу, шпурнув її на пана директора, і та картка пролетіла крізь нього, достоту пронизала його, а він нібито й нічого не помітив, я теж вдала, що нічого не помітила, і відтоді він мене не надто завантажує роботою. Якщо мій наречений помер, то пан директор виявиться єдиним посередником між нами. Тому я дуже ціную його прихильність. Повірте, що і до вас буде таке ж добре ставлення, якщо ви будете дотримуватися певних умов.

— А решта як? Решта працівників бібліотеки?

— А ви хіба когось іще, крім мене, бачили?

— Ні.

— Ну от. Вони сидять у своїх кабінетах, а дехто й ночує там і харчується, бо інколи до мене долинають запахи горохової зупи, квашеної капусти і ковбаси з часником, але я, чесно кажучи, маю великий сумнів у тому, що всі вони живі, а не привиди. У кожному разі наші стосунки відбуваються своєрідно, я щоранку отам у коридорі на столику з телефоном залишаю їм завдання, які вони повинні виконати упродовж дня. Вони їх забирають, а під вечір акуратно складають опрацьовані картки для генерального каталогу на той самий столик. Бібліотека — це потойбіччя, Аїд, і ви, як юний Орфей, спустилися у це провалля за Евридикою, а Евридики нема, бо я вже не можу бути вашою Евридикою. І в цьому наша трагедія.

Тривалий час я не бачив нікого з персоналу бібліотеки, окрім самої пані Конопельки, хоча іноді долинали голоси і запахи, про які вона говорила, пахло переважно ковбасою з часником, квашеними огірками і смаженою цибулею, а одного разу я навіть вловив запах дерунів і заковтнув слину, я не міг собі уявити, щоб у бібліотеці, у цьому храмі знань, була кухня, де смажили пляцки, проте відшукати кухню мені не вдалося навіть за запахом. Так би воно й тривало, якби не одна подія, завдяки якій я зміг побачити увесь штат книгозбірні, а саме — зґвалтування. Того дня пан директор скликав термінові збори, і я побачив цілу зграю людей різного віку і різної статі, яких, проте, єднало одне: вбрані вони були так, ніби випірнули з минулого сторіччя за бабці Австрії, — чорні витерті сурдути, чудернацькі манкети, краватки і китички флердоранжу в петельках чоловіків, довгі чорні сукні з білим мереживом на грудях у старших пань і світлі з ґудзиками на спині у молодших, — здавалося, вдихни повітря глибше, і запах нафталіну враз заб'є тобі памороки. Директор постукав паличкою по підлозі і промовив:

— Ви, мабуть, ще не знаєте, яка прикра подія трапилася у нас сьогодні вранці. Працівницю відділу каталогізації дорогою до жіночої вбиральні зґвалтував мужчина, якого вона упізнати не могла. У нього на голові були жіночі рожеві майтки, в яких він зробив прорізи на очі. Він заволік її поміж стелажів, приставивши до горла дерев'яний різьблений ніж, яким ми зазвичай розтинаємо нерозрізані сторінки часописів і книг, але про це вона довідалася згодом, бо спочатку думала, що ніж сталевий. Тому вона й не писнула. Та найобурливіше у всьому цьому те, що він через малий зріст своєї жертви змусив нещасну стати ногами на безсмертний твір Адама Міцкевича, а саме на грубезне видання «Пана Тадеуша», яке вийшло в Парижі, — неабиякий раритет! — відтак наказав їй нагнутися, а що й тут йому не повелося, бо тепер вона уже була зависоко, то цей бузувір ухопив «Енеїду» Котляревського, видану в Петербурзі, і, ставши на неї, прилаштувався собі любенько і здійснив-таки той подиву гідний акт насильства над бідолашною панною, яка досі берегла свою цноту, як золоту інкунабулу. Внаслідок цього дві крапельки крові навіть упали на обличчя нашого пророка Адама, викарбуване на обкладинці його безсмертного твору, яка досі пишалася дівочою невинністю і чистотою, а бідолашна «Енеїда» прикрасилася білими плямами відомого походження, про яке я поширюватися тут не вважаю за потрібне. Ми, звичайно, могли б викликати поліцію і довірити їй розслідувати цей ганебний злочин, це блюзнірство стосовно наших класиків, але вважаю, що впораємося і своїми силами. Панна Міля погодилася допомогти нам у цьому, вона, хоч і не бачила обличчя негідника, але чудово розпізнала знаряддя злочину… а я б навіть сказав, інструмент… який у процесі ґвалту кілька разів безсило опадав через надто велике нервове збудження ґвалтівника, і на вимогу останнього був стимульований рукою жертви. Таким чином рука її дуже добре запам'ятала усі особливості цього… е-егм… цього… знаряддя злочину… Отже, нас тепер чекає слідчий експеримент. Панна Міля сяде отам за ширмою, а всі чоловіки, і я в тому числі, будуть підходити до неї і, розстебнувши штани, демонструвати своє… е-е… свій… одне слово, всім відомо, що…

— Прошу пана директора, — озвався старий, як світ, Дундякевич, — чи і я мав би перейти сесю екзекуцію? Бо то, видите, у мої дев'ятдесят літ, певно, сесе троха кумедно. Я б і курки не зґвалтував, а не те що панну Мілю, — і він, шаріючись, захихикав у кулак, а за ним і всі решта.

— Так, пане Дундякевич, можете йти, — кивнув директор. — Та й ви, пане Телепінський, теж ідіть, бо ви ще нижчі за панну Мілю, вам і «Енеїда» не помогла б.

— А я? — несміливо поцікавишся пан Цундел.

— Ой, та ви і поготів! Панна Міля вповіла, що то жодною мірою не міг бути жид. Ідіть з Богом.

Не скажу, що обмацування прутня було для мене немилою процедурою, панна Міля робила це делікатно, хоч і без виразного знання справи, відтак підвела свої очка, в яких відбилося страждання усього світу, і запитала:

— То ж не ви були, правда?

— Я б вас спочатку поцілував, — сказав я, — ось так, — і я нахилився й поцілував її у вуста, які розкрились мені назустріч, а вона продовжувала тим часом тримати мого прутня і не відпустила навіть, коли я випростався і намірився уже йти.

— Той ґвалт, — прошепотіла вона, — не був аж таким неприємним… Він це робив делікатно…