Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника


Зниклі слова 1 страница




Серед книг Люцилія була одна книга з чистими сторінками. Не можна було там прочитати нічого, крім одного-єдиного Слова. І було те Слово таке могутнє, що часто змушувало Люцилія розгортати книгу на будь-якій сторінці і зачитувати його. Книга ця мала владу над Люцилієм, таку владу, якої, може, не має жоден книжник над книгою, а тому виходило, що не Люцилій читає книгу, а вона сама змушує його до цього. Причому зовсім не обов'язково, щоб попалася на очі, досить щоб Слово випірнуло в пам'яті, і вже нічим не можна було стримати бажання взяти книгу до рук.

Питається, для чого взагалі її читати, коли там написано на кожній сторінці одне-єдине Слово, та й те Люцилій знав напам'ять? Річ у тім, що Слово, залежно від настрою, чи якихось зовнішніх обставин, могло сприйматися по-різному, а крім того, Люцилію усе здавалося, що настане така пора, коли він, розгорнувши книгу, вичитає ще щось, окрім того одного Слова.

Незважаючи на свою владу над Люцилієм, книга довший час не видавала жодних агресивних намірів і не зловживала нічим. Читаючи її, Люцилій завше відчував, як Слово бубнявіє якимись потаємними значеннями, але неохоче піддається вилущенню цих значень, Слову мовби подобалося перебувати саме в цьому стані багатозначності і таємничості. Можливо, Слово боялося, що коли його до кінця зрозуміють, то відразу ж помре, перетвориться на набір звуків, непридатний уже для щоденного вчитування і медитацій. Цей страх, очевидно, з часом набирав на силі, бо бажання бути перечитаною в книги поступово тамувалося, і вона вже не так часто, як це було раніше, манила до себе господаря.

Але якось Люцилій розгорнув книгу, яка стояла на полиці праворуч від тієї з одним Словом, і — жахнувся. Книга, в якій зібрані притчі Сходу, перетворилася так само на книгу з одним-єдиним Словом. Слово було інше, але це все одно не втішало, адже пропало стільки чудових творів. Люцилій зазирнув у книгу, що стояла ліворуч, і жахнувся ще дужче — і ця книга перетворилася на однослівну. Це вже скидалося на пошесть. Книга заразила хворобою всі книжки, які стояли обабіч неї. Люцилій заходився їх гортати і побачив, що окремі сторінки так само захворіли на однослів'я.

Що було робити? Перша думка — негайно спалити всі однослівні книги, заки пошесть не перекинулася на всю книгозбірню. Але ці слова… вони, можливо, мені ще згодяться, — вагався поет, але тут же й запитував себе: чи так важко їх запам'ятати? І навіть якщо кожне з цих слів може бути квінтесенцією цієї книги, то однак не хотілося б, щоб уся бібліотека перетворилася на збірку квінтесенцій.

Урешті Люцилій спалив усі однослівні й частково заражені книги. І в мить, коли вони перетворилися на попіл, він забув усі ті слова, що з'явилися на їхніх вибілених сторінках. Не пам'ятав навіть того першого Слова, в котре вчитувався стільки років і від якого пошесть перекинулася на сусідні книги. Звідтоді постійно був спраглий тих слів, хотів їх мати при собі, і тепер з якоюсь особливою жагою накидався на книги, в надії натрапити і впізнати хоча б одне з тих слів, шукав їх гарячково і в своїх рукописах, але, на превеликий свій подив, нічого навіть подібного не знаходив. А все ж уперто вірив, що таки знайде. Для цього списував сотні аркушів паперу, сподіваючись, що якесь із тих слів таки вигулькне з підсвідомості.

Не вигулькувало. Зате кількість творів усе зростала й зростала.

Чи це можливо, щоб списати таку гору паперу і жодного разу не вжити хоча б одне з тих слів? — дивувався Люцилій, але тут-таки пригадав, що існують десятки, а то й сотні слів, які він, хоч і знає, але ніколи не вживе, а все ж вони існують: «снага», «наснага», «творчий доробок», «у творчому натхненні»… Ці слова викликали в нього огиду, а які емоції викликали в нього тамті слова? Він замислився, може, це якраз і допоможе йому пригадати їх. Безперечним було лише одне: ті слова викликали в нього бажання писати.

Але дивовижна річ — їх відсутність викликала ще більше бажання писати, бо за цей порівняно нетривалий час він сотворив незмірно більше, аніж за попередні роки. Це можна порівняти, наприклад, з повітрям і свободою. Коли вони є, їх не помічаєш. Коли поетові бракне повітря, він помирає, а коли бракне свободи, він перетворюється на пророка.

L

— Але я вас привела сюди не для того, аби похвалитися нашими скарбами, — продовжила пані Конопелька. — Трактат Калькбреннера містився на горішній полиці, бачите там вільний простір поміж книгами? У тому місці, де стояла зникла книга, вставлено дощинку, аби сусідні книги не стулилися, бо кожна з цих книг має своє місце і не може його змінити, інакше її дивовижні властивості теж зміняться. На дощинці написано дату, коли книга пропала: «Anno Domini 12.12.1812». А тепер ведіть мене туди, де ви знайшли ці картки.

Ми знову рушили поміж стелажів, і хоч я йшов досить швидко, стара дріботіла за мною, не відстаючи ані на крок, а деколи несподівано опинялася переді мною, невідь-коли обігнавши, і пропускала вперед, аби я вів її, аж поки врешті не спинився біля знайомого стелажа. Вона звеліла мені вилізти нагору й уважно обстежити дерев'яну полицю. Драбина, вібруючи, немилосердно скрипіла і вгиналася під моєю вагою, напровсяк я тримався руками не за драбину, а за полиці. Добре, що я прихопив із собою ліхтарика, бо там під самою стелею панували сутінки, я присвітив на темну полицю, що, хоч і була вигладжена гимблем, але з роками добряче потріскалася, і став розглядати її дюйм за дюймом, аж поки угледів тріщини, що вже не скидалися на природні, а на штучні подряпини, і коли я повідомив про це пані Конопельці, вона звеліла мені злізти вниз, узяти чистий папір і олівець та, піднявшись нагору, прикласти папір до тих подряпин і затушувати їх олівцем. Відтак вона схопила той папір і подибала з такою швидкістю, що я ледве за нею встигав, достоту пурхаючи поміж стелажами, задоволено покректуючи та хихикаючи. Коли я вбіг до кабінету, стара вже поклала папір на стіл, озброїлася лупою і прискалила око. Те, що я побачив і без лупи, виглядало так: коло, а всередині кола кілька цифр.

— І що ви собі гадаєте? — спитала стара, постукавши пальцем по паперу. — Нарешті ми натрапили на слід. Але куди він веде? Це коло… Воно на щось мусить вказувати. — Потім стала малювати олівцем кола, одне біля одного, здавалося, це буде тривати доти, доки вона не замалює цілого аркуша, але раптом спинилася, підвела голову і всміхнулася до мене: — Коло! А як по-німецькому?

— Ring!

— Отож-бо! Ring! Чи то пак Ринок! Га?

Я стенув плечима. Ну, Ринок… Але пані Конопелька уже вхопила кота за хвоста:

— Негайно мчіть на Ринок і пройдіться за номерами оцих будинків, що тут, — вказала пальцем на цифри, — і спишіть мені те, що там на тих будинках написано.

— Маєте на увазі вивіски?

— Які вивіски, тумане? Нема нічого менш довговічного за вивіски. Перепишіть латинські написи! І щоб мені ані одної літери не пропустили та не спартачили.

Я отетерів, подумавши, що пані Конопелька остаточно втратила здоровий глузд, але слухняно узяв олівця та кілька аркушів паперу разом з тим, де були скопійовані цифри, і поплуганився на Ринок. До свого завдання я поставився зі звичною для мене сумлінністю, тому повернувся до бібліотеки щойно через три години, пані Конопелька за цей час ледь яйце не знесла, вона напустилася на мене з мокрим рядном і збештала, що я такий пан Ґуздральський*, яких світ не бачив, і що вона, якби не її поганий зір, упоралася б з цим завданням за півгодини, але потім вхопила тремтячими руками аркуші і, вмостившись у крісло, стала зачитувати та робити нотатки.

— Так, Ринок, 2… Палац Бандінеллі… «А 1739 D:28 AVG»… Це скорочено, а повністю має звучати так: «ANNO 1739 DIEI 28 AVGUSTI». Себто «Року 1739 дня 28 серпня». Але нас цікавлять лише цифри, тому виписуємо тільки їх. 1739 і 28. Перша — номер стелажа, друга — номер полиці. Ринок, 4… «МА SR», а нижче — «MD CL».

— Що то за абракадабра?

— «MARTINUS ANCZEWSKI SECRETARIUS REGIS MEDICINAE DOCTOR CONSUL LEOPOLIENSIS». Себто «Мартин Анчевський, секретар короля, доктор медицини, львівський райця».

— Але тут нема цифр.

— Помиляєтесь, є. Ці літери — водночас і римські цифри. С — 100, L — 50, D — 500, М — 1000. У верхньому ряду маємо номер стелажа: М — 1000, у нижньому — номер полиці. Оскільки сотої полиці у нас нема, а є п'ятдесята, то й маємо: 1000 і 50… Далі — Ринок, 23… Тут цитата з Біблії «TURRIS FORTISSIMA NOMEN DOMINI» і цифра «PROVERBIA 18», себто «Господнє ім'я — несхитна вежа. Приповідки, 18», не вказано лише рядок цитати. Але рядок легко знайти. Дивимося в Біблію… так… ось ця цитата… 10-й рядок. Записуємо: 18 і 10. Бачите, як просто і як хитро? Далі. Ринок, 36. «HIS DIE 1 MA IULY» та «MARIA ANNO DOMINI 1730». Себто «Ісус дня 1 липня» і «Марія року Божого 1730». Виписуємо 1730 і 1.

— А місяці? — запитав я. — Вони ж теж мають свої цифрові відповідники.

— Мають. Але вони нам не потрібні. Всюди має бути по два числа, те з них, що більше, означає номер стелажа, а менше — полицю. Або я остання дурепа, коли це не так. Ви ж мене за дурепу не маєте?

— Боже борони. Я просто ошелешений вашими глибокими знаннями.

— Е-е, колись учили… не те, що зараз…

— Але наскільки ви певні, що більше число — це номер саме стелажа?

— А ви можете собі уявити полицю № 1730? Ні? І я не можу, бо наша книгозбірня не хмародряп. Зате стелажів у нас — гай-гай! Отже, що маємо? Стелаж № 1739, полиця 28. Стелаж № 1000, полиця 50. Стелаж № 18, полиця 10. І стелаж № 1730, полиця 1.

Вона старанно виписала усі цифри на папірчик і, вручивши мені, сказала:

— А тепер вирушайте в захоплюючу мандрівку незнаємими стежками нашої книгозбірні. Та тільки не в те крило, куди ви досі ходили, а в протилежне.

— Це ж бо яке?

— А те, де на дверях красується череп з кістками.

— Господи! Там же ж написано «Вхід суворо заборонений»!

— Так і є. Там знаходяться закриті фонди. Туди можна заходити лише зі спеціальним допуском, який може видати винятково пан директор, на жаль, уже покійний, і я. Бо це святая святих, заповідна зона, несосвітенні краї… Не один пішов і не вернувся… Але не ви. Я вірю в вас. Ви повернетесь із перемогою.

— Над ким?

— Над собою. Над своїми страхами, — вона промовляла так, мовби виряджала мене на битву, і я що далі, то все менше відчував бажання рушати в ті незвідані краї.

— І що я повинен там шукати? — запитав я.

— Не знаю. Проглянете всю полицю, книжку за книжкою, перегорнете кожну сторінку… Хоча стривайте… Ми випустили з уваги номери будинків на Ринку — 2, 4, 23 і 36. Можливо, вони нам підкажуть точніше розташування того, що ми шукаємо.

— А що ми шукаємо?

— Ще раз мене про це запитаєте, і я перетворю вас на вазонок герані. Не маю зеленого поняття. Можливо, це якийсь напис — у книжці чи на самій полиці, а можливо, папірчик вкладений у книжку. Так-от, на 28-й полиці стелажа № 1739 спочатку оглядаєте другу книжку з лівого краю. Якщо там нема нічого, тоді другу книжку з правого краю. Якщо й це сліпа вуличка, тоді оглядаєте усі книги на цій полиці. Щось таки мусите знайти. І так собі мандруєте від стелажа до стелажа. Номер будинку на Ринку має відповідати позиції книжки з того чи з тамтого краю. Ферштейн*?

— Та гейби. Саме за тим порядком, як ви написали?

— А як би ви хотіли?

— Ну, бачте, мені спочатку доведеться чимчикувати до стелажа № 1739, потім повернутися до № 1000, потім продовжити йти назад до № 18, а тоді знову фалювати аж до 1730. Чи не простіше було б, аби я почав із № 18 і так далі?

Пані Конопелька поправила окуляри і подивилася на мене так пильно, як ще ніколи не дивилася.

— Юначе, — сказала вона, — ви мене забембали*. Ідіть собі, як вам лише заманеться, тільки принесіть мені щось. Ага… ось вам документ. Тримайте його при собі. Це допуск до закритих фондів. А ще візьміть оце… — Вона попорпалася у шухляді, висмикнула якогось складеного учетверо папірчика і простягла мені: — Це, як захочете їсти або пити… Тоді й розгорнете. Зараз не роздивляйтеся, але бережіть, бо, якщо загубите… не знаю, хто вам допоможе…

— Їсти й пити? Т'але ж я не йду аж на так довго, — здивувався я.

— Що? Не на довго? А як ви собі уявляєте — де той 1730-й стелаж? Якщо ви гадаєте, що швидко з цим упораєтеся, то дуже помиляєтеся. У закритих фондах стелажі нумеруються не тільки цифрами, а й літерами, себто після № 1 іде № 1a, № 1b, № 1с, № 1d і так до дідько знає доки. Але ви звертаєте увагу лише на стелажі без літер. Второпали? Ой, мало не забула — матраци і постіль лежать через кожну сотню стелажів. Як бачите, адміністрація про все подбала.

— А, перепрошую, якщо мені захочеться до кльозету?

— Там попід стінами чимало вазонків… різні фікуси, шмікуси, рододендрони, шмародендрони… Давненько їх не поливали…

— А якщо я захочу…

— Та їх і добривом не підсипали… Так що з Богом…

— Тоді прошу вас ласкаво повідомити моїй матусі…

— Добре-добре, не переживайте. Зараз пошлю до неї когось.

І так ото я вирушив у незвідане, але перед тим, підійшовши, не без хвилювання, до дверей з черепом, кістками і написом «Wejście zabronione», до дверей, на які я не раз звертав увагу, але наблизитися не відважувався, несміливо постукав, відчинилося віконечко, і якась бородата мармиза, зблиснувши одним оком, уважно мене дослідила, щось невиразне муркочучи собі під ніс, я простягнув документ, мармиза викашляла якісь звуки, крекнула, зітхнула і відчинила двері. Я побачив невеличкого горбатого чоловічка на худих ногах з великою кудлатою головою, аби досягнути віконечка, йому довелося підставити під ноги ослінчика, він махнув рукою, даючи зрозуміти, що я можу йти, куди заманеться, і зачинив двері, не промовивши ані слова, тільки крекчучи та постогнуючи, наче б двигав невідь-який важелезний тягар, потім умостився у старий скрипучий фотель, накрився картатим коцом до самої шиї і задрімав, голосно втягуючи повітря.

У ніздрі мені вдарив запах не тільки старих фоліантів, цвілі й шкіри, дерев'яних стелажів, поточених шашелем, а й якийсь дивний і незбагненний, як для цього місця, фантазійний запах вудженого м'яса, запах цей був настільки виразним і недвозначним, що я попервах розгубився, куди ж бо я оце потрапив, та почав роззиратися навсібіч і шукати джерело цього запаху, врешті дійшов висновку, що линув він звідкись ізгори, але стелажі височіли, як прямовисні скелі, верхні полиці губилися у тумані, справдешньому сизому тумані, що пахнув ковбасами і шинками, за вікнами сіявся дощ, було похмуро і непривітно, у книгозбірню проникало дуже мало світла, з метою безпеки тут не було струму й жарівок, не було й свічок, зоставалось лише одне — дати змогу очам звикнути до цього. Стелаж № 18 я знайшов, як і сподівався, швидко, приставив драбинку і, діставшись до десятої полиці, узяв двадцять третю книгу з лівого краю. То була «De historia plantarum» Теофраста, видана в 1620 році, — книжка доволі груба й важка, гортати її на драбинці було незручно, я спустився і, сівши на підвіконня, почав проглядати сторінку за сторінкою, небавом я закінчив цю надзвичайно поважну працю, але не знайшов жодного вкладеного папірчика чи напису, і уже намірився було лізти по книгу з правого краю полиці, коли увагу мою привернула задня боковина палітурки — вона була дещо товща за передню, я вийняв з кишені ножика, з яким ніколи не розлучався, і обережно підважив папір, яким вона була обклеєна зсередини. Я не помилився, там був складений удвоє аркуш, висмикнувши його, я побачив латинський текст і зображення рослин з позначками і латинськими написами, я сховав аркуш у кишеню, поклав книгу на місце й подався до 1000-го стелажа. Дощ за вікнами перейшов у зливу, з особливим завзяттям дощ молотив по бляшаному даху, аж у вухах стугоніло, а гуркіт і шум тлумили мої кроки, сутінки поволі загусали, а туман з верхів'їв стелажів опускався все нижче, я йшов, зиркаючи на номери стелажів, і відчував, як починаю втрачати гарний настрій, бо стелажі й справді множилися на очах, іноді я зашпортувався об якусь книгу чи пачку книг, тому мій початковий намір не йти, а бігти, виявився не таким простим, особливо після того, як я кілька разів упав і боляче луснувся головою, тому я не йшов, а плуганився, тож добрався до 1000-го стелажа над вечір. Другий аркуш був схований у «Medicinae herbariae» Агріколи, книжка була оправлена в оливкового кольору сап'ян з рельєфним орнаментом і мала безліч кольорових ілюстрацій, я не втримався, щоб не погортати її, і з жалем поклав назад на полицю, бо треба було десь примоститися на ночівлю, коли раптом уловив шурхіт, скидалося на те, що хтось гортав книжку, гортав гарячково швидко, при цьому попльовуючи на пальці, я завмер і прислухався, а тоді став підкрадатися на звук якомога обережніше, хоча це й зайвим було під такий гуркіт зливи, аж врешті наскочив на дівчину, в якій упізнав панну Мілю, яку днями зґвалтував невідомий. Від несподіванки вона рвучко затраснула книжку і сховала за спиною.

— А ви що тут робите? — пробелькотіла знервовано.

— Виконую завдання пані Конопельки.

— Можна поцікавитися, яке?

Я помітив, як зблиснули її очка, і відповів:

— Ні.

— Так я і думала, — зітхнула вона. — Ви не голодні?

— Голодний. Добре, що ви нагадали. Пані Конопелька дала мені якийсь папірчик, щоб я його розгорнув, коли зголоднію. Ось він.

— Так, знаю, — сказала дівчина, розглядаючи папір, — тут розписано, де, на яких стелажах і полицях є фляги з водою і перекуска. А от я знаю, де тут вино.

— Звідки в бібліотеці вино?

— Вина тут зберігаються ще з австрійських часів. Їх пан директор перевіз сюди з винних підвалів графа Сапєги і розташував по різних полицях, а мапа цих вин зберігається лише в нього. І не тільки вин. Попід самою стелею де-не-де висять шинки, ковбаси, шпондерки і дозрівають… Ви ж, коли увійшли сюди, мабуть, відчули запах вудженого м'яса?

— Відчув… Але як то так — дозрівають? Вудженина мусить мліти в диму.

— Так, і вона мліє місяцями, роками… Але не в диму, а в тумані, у тому сизому мреві, яке клубочиться попід стелею, її звідси не видно, і не намагайтеся розгледіти. Але я знаю, де вона. Пан директор мені зрадив цю таємницю в порядку компенсації за втрачену цноту. Яка усе ще, хи-хи, при мені.

— Як? — отетерів я. — То вас не зґвалтовано?

— Ні.

— А як же плями крові на «Панові Тадеуші» і хляпка сперми на «Енеїді»?

— Кров була з мого мізинця, а сперма… я закалапуцькала трішки сметани з крохмалем і лише капіцюнькою оздобила книжку, решту розмастила по підлозі.

— Навіщо ж ви влаштували той цирк?

— То не був цирк. Я діяла за планом. Усе було зроблено для того, аби потрапити в закриті фонди. Ви ж маєте допуск?

— Так, мені дала його пані Конопелька.

— Ну от. А я переконала пана директора, що мушу його теж отримати, аби розшукати свого ґвалтівника, який вочевидь переховується у закритих фондах. Розумієте? А тепер вилізьте на оцей стелаж і на 48-й полиці за «De occulta philisophia» Корнелія Агріппи добудьте пляшку «Barbera D'Asti» 1889 року. А відтак підніміться ще вище і зніміть кільце ковбаси.

Я неабияк отетерів, почувши таке, але слухняно видерся драбиною і справді знайшов пляшку вина, а піднявшись ще на кілька сходинок, зачепив головою ковбасу, яка пахла так п'янливо, що я ледве стримався, аби не вкусити її. Ми вмостилися на пачки з книжками, я відкоркував пляшку своїм цизориком* і після перших ковтків відчув приємне блаженство і вдячність до дівчини за те, що скрасила мою мандрівку. Ми пили і закушували смачнючою ковбасою, до аромату якої приклалися всі ті мудрагелі й філософи, єретики і пройдисвіти, гностики і прогностики, історики і літератори, поети і драматурги, які тіснилися на полицях, навіть не підозрюючи, що коли-небудь, за сотні літ, їхні старі фоліанти будуть виділяти не тільки запах старого паперу, шкіри й фарби, але й запах паленого дерева, хвої, сухого листя…

— Отже, ви второпали, наскільки я для вас цінне надбання? — запитала панна Міля, грайливо усміхаючись і штурхаючи мене ліктем. Однак я не вловив натяку і лише кивнув. Вино вже добралося до голови і починало злегка кружляти закамарками мозку, мені було добре, уже нікуди не квапилося. — Ми ж бо далі будемо мандрувати разом, — додала вона, і щойно тоді я второпав, до чого вона веде, але не висловив свого здивування, а лише запитав:

— І далеко ви зібралися? Що ви шукаєте?

— Цього я вам не скажу. Хоча те, що шукаю я, може бути тісно пов'язане з тим, що шукаєте ви, але я не певна.

При цьому вона кокетливо подивилася на мене, мовби чекаючи, що я розповім про мету моїх пошуків, однак я лише стенув плечима і сказав:

— Відвертість за відвертість: поки що в мене нема підстав думати, що ми мандруємо з однаковою метою. Але ваші вуста… — Вона здивовано розкрила їх так, мовби збиралася сказати «О!», але не сказала, бо я накрив їх своїми, а тим часом моя рука намацала книгу, яку вона запхала поміж пачки на підлозі, я обережно переклав її на одну з полиць, у цей самий час її ліва рука ніжно гладила мої кишені й пазуху, а коли я намагався опустити її нижче пояса, вона неодмінно поверталася назад і продовжувала свої дослідження, які ні до чого не вели, бо я ті аркуші, які видобув із фоліанта, ще коли вилазив нагору за вином і ковбасою, сховав собі за шкарпетку. Увесь той час наші вуста не розлучалися, але коли я спробував погладити її перса, вона різко відсмикнулася.

— Що ви собі дозволяєте? Я ж вам сказала, що ще незаймана.

— Але погладжування персів під час поцілунку — це ще не втрата цноти. Це дуже приємно.

— Здогадуюсь. Але ви не мій наречений, а я постановила собі, що віддамся лише нареченому.

— Він може виявитися йолопом і візьме вас, як ведмідь. Грубо і неделікатно. Ніколи не варто віддаватися нареченому.

— Звідки вам про те відомо?

— З життя. Краще перед чоловіком розіграти акт втрати цноти. Надто, що ви уже в цьому працюєте фахово.

— Прошу мене не ображати. Я ж вам пояснила справжню мету.

Тут вона щось запідозрила і, провівши рукою позад себе та не намацавши тієї книги, яку ховала від мене, врешті перестала комизитися і почала за нею виразно роззиратися, аж поки здогадалася, що тут щось не те, і зиркнула на мене:

— Ах ви ж негідник! Ви скористалися моєю слабістю? Де моя книжка? Куди ви її поділи?

Вона зірвалася з місця і почала нишпорити найближчими полицями, але довкола нас уже клубочився густий туман, видно було не далі, як на досяг руки, вона була в розпачі.

— Навіщо ви це зробили? Це не те, про що ви подумали! Де моя книжка?

— Я вам її віддам, якщо поясните, що ви тут шукаєте.

Вона сіла на пачку, взяла пляшку і зробила більший ковток, потім зітхнула і сказала:

— Я маю завдання від представника двору Габсбургів. Мушу знайти один трактат.

— Йоганна Калькбреннера?

Як я й сподівався, вона висловила лише театральне здивування, якому я ані на гріш не повірив.

— Звідки вам про це відомо? Невже ви… теж?

— Що — теж?

— Ні-ні, я це так… — Вона знову приклалась до пляшки і зітхнула. — Можливо, я все зіпсувала. Отже, ми шукаємо одне й те саме.

— Чесно кажучи, я добре й не знаю, що шукаю. Досі було знайдено вісім розрізнених аркушів. Бракує ще чотирьох. От за ними мене й вирядила пані Конопелька.

— Стривайте… Ви хочете сказати, що вже знайдено вісім аркушів з трактату Калькбреннера?

Я кивнув і забрав у неї пляшку.

— Невже ви нас випередили?

— Цілком випадково. Скажіть мені, ви це робите за гроші?

— Звичайно. А за які ще небесні міґдалки*?

— Бо я це роблю зі службового обов'язку.

— Лише тому, що вас зобов'язала пані Конопелька?

— Так. Хоча мої приятелі теж зацікавилися цим трактатом, і я, гадаю, зроблю їм приємну несподіванку, коли знайду решту сторінок.

— Приємну несподіванку! — перекривила вона мене. — Ви собі не уявляєте, які гроші за це можна дістати! Ви станете багачем! Магнатом! Допоможіть мені і не пошкодуєте. Де ті вісім аркушів?

— Оригінали в пані Конопельки, а мої друзі мають копії.

— А ті чотири?

— Я їх, власне, шукаю. А що в тій книзі, яку ви знайшли і ховали від мене?

Вона сумно зітхнула:

— Та добре… ви й так мене випередили. Це «Beschreibung allerfürnemisten Mineralischen Ertzt» Еркера, який, посилаючись на Калькбреннера, подає деякі відомості. Тобто я думала, що він мене виведе, куди треба.

Я нахилився і витяг книжку, яку перед тим сховав, це справді була праця Еркера, оправлена у свинячу шкіру й ілюстрована чудовими гравюрами. Міля взяла її і розкрила в самому кінці.

— Бачите? Ось воно — згадка про Калькбреннера. Але тут не вказано, на якій сторінці він цитує трактат. Довелося гортати всю книгу. От за цим заняттям ви мене й застали. Але вже вечір, рушати далі небезпечно. Пропоную облягтися тут. Оно там, — вона вказала на протилежну від вікон глуху стіну, — там є скриня, витягніть з неї матрац і постіль.

Я послухався і незабаром повернувся з матрацом, простирадлом, великою ковдрою і двома подушками. Міля хутенько усе розстелила і звеліла відвернутися. Я відійшов набік і, знайшовши якогось росохатого кактуса, який вочевидь аж благав вологи, напоїв його вволю, а тоді повернувся. Дівчина уже лежала під ковдрою. Я хутенько роздягнувся і ліг до неї, але коли спробував пригорнути, вона відсахнулася:

— Ще чого! Щоб я ото в таких неестетичних умовах мала згубити віночок?

— Та добре… Не хвилюйтеся. Я лише з ввічливості.

— О, то ви ще й нахаба!

— Чому ви сказали, що рушати далі небезпечно? Що може бути небезпечного в глибинах книгозбірні?

Вона ліниво потяглась, потім закинула обидві руки за голову і сказала:

— Ви чули коли-небудь про потяг-привид?

— До чого тут потяг-привид?

— Найчастіше він з'являється на тій колії, що веде у Винники, але бувало, що їхав і трамвайною колією. Потяг важко викашлює клуби пари, а в тьмяних вікнах видніються пасажири, вбрані за австрійською модою. Одні читають газети, інші грають у карти, ще інші вечеряють. Обличчя спокійні, усміхнені, навіть радісні. Але коли потяг на хвильку зупиняється біля колишньої будки залізничного сторожа, пасажири, мов за командою, зриваються з місця, розпачливо кричать і припадають перекошеними від жаху обличчями до вікон, скородячи нігтями шиби, немов здираючи з них якусь невидиму плівку. Їхнього крику не чути, але здогадатися про нього можна з виразу їхніх облич, з вирячених очей і викривлених криком вуст. Двері вагонів під час зупинки відчиняються, і з'являються в них кондуктори в чорних плащах, а з-під кашкета видніється тільки темна пройма без обличчя. Чути, як хтось рветься до виходу, але всі його зусилля марні. Це триває хвилину-дві, а потім потяг рушає, пасажири заспокоюються і знову займають свої місця. Вони продовжують робити те, що й раніше, так, мовби цієї страшної зупинки не було, так, мовби вони й не підозрюють, що ані їх, ані цього потяга, ані колії вже давно не існує. Час для них зупинився. Бували випадки, що хтось встигав на зупинці заскочити в той потяг. Звідтоді ніхто його більше не бачив.

— Для чого ви мені це оповідаєте?

— Одного разу… То було на Знесінні… Я поверталася увечері з лікарні, де провідувала хвору маму… І почула гуркіт, клуби пари огорнули мене, я підняла голову і побачила, що просто біля мене зупинився потяг. У вікнах сиділи люди і всміхалися до мене, хтось навіть привітно кивав, а одна краля, яка тримала на руках білого цуцика з рожевим бантом, поманила мене пальчиком… Якась нестримна сила потягнула мене туди… я вже взялася рукою за поруччя і підняла ногу, коли раптом помітила у вікні знайоме обличчя — то була моя бабуся… Її обличчя було спотворене жахом, вона щось кричала до мене, але я не чула нічого, проте відсахнулася від того потяга і побігла геть… За спиною чувся гуркіт і шипіння пари…

— І який тут таємний зв'язок з бібліотекою?

— Бачте, моя покійна бабуся як дві краплі води схожа на пані Конопельку. Коли я потрапила сюди вперше і побачила її, то ледь не кинулася на шию, але потім схаменулася, бо ж бабуся померла вже давно. А потім, коли почула її голос, мені аж серце стиснулося. Та я жодного разу не зрадила себе. І це ще не все. Наречений пані Конопельки пропав безвісти десь у цих закритих фондах. Але мій дідусь так само щез. Єдине, що про нього відомо, — начебто сів у потяг-привид. Інколи мені здається, що потяг-привид — це оця книгозбірня, де стелажі — вагони, що перевозять безліч давно померлих авторів… Вони й пронумеровані, як вагони, і кожна полиця — окреме купе. Тому не варто втрачати пильності. Ось — чуєте?

Я прислухався, десь із далини, з найтемніших закамарків вчувався якийсь тихий плюскіт, наче хвилі набігали на берег і відкочувалися назад, раз за разом, ритмічно, заколисливо, далеко-далеко, ледь чутно… І ми заснули.

13

Наступного ранку Йосип Мількер, не зраджуючи свого звичаю, подався на Краківський базар, відшукав знайому господиню, яка торгувала набілом*, і привітався з такою теплотою, мовби то була найрідніша його душа, але, якщо розсудити, то так воно й було, бо це була людина, з якою він двічі на тиждень з незмінною регулярністю спілкувався.

— Як ся маєте, пане Йосипе? — засміялася до нього жінка, яка виглядала так, що хоч зараз бери її на рекламу молока: на обличчі грав рум'янець, а великі повні перса аж нависали над прилавком.

— Ой, пані Славцю, як корова по телєтах*, — пожартував старий. — Але завдяки вам ще дриґаю.

— Ай, та шо ви таке кажете? Де там завдяки мені? Певно ще яку молодицю пригрілисте коло себе, нє?


Поделиться:

Дата добавления: 2015-09-15; просмотров: 47; Мы поможем в написании вашей работы!; Нарушение авторских прав





lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2024 год. (0.007 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты