Зниклі слова 5 страница

Радіо раз по раз переривало музику, і чути було знайомий голос варшавського диктора: «N. О. 28. Ryba. Nadchodzi», і знову: «N. О. 28. Ryba. Nadchodzi», голос цей був не такий, як завжди, у ньому вчувалася тривога, а незрозумілий текст викликав у слухачів ще сильнішу тривогу і страх, навіть потому, як після тих слів починала звучати музика, слова продовжували відлунювати у вухах, в'їдалися у мозок, і мимоволі самому хотілося їх повторювати, мов якесь заклинання, яке може порятувати нас усіх від напасті. Але не порятувало. Щодня Львів напучнював новими і новими людьми, їхали на автах, на возах, йшли пішки, обтяжені валізами і торбами, а відтак розсипалися по близьких і далеких родинах, пірнали в села або йшли далі на Тернопіль чи Станіславів, а там — до румунського кордону. Пізніше стало зрозуміло, що ті, хто пішов на Румунію, вчинили наймудріше, їм усім вдалося врятуватися і пережити війну, але тоді, на самому початку вересня, ще ніхто не знав, що його чекає. «Uwaga, uwaga! 125, przerzedł», — повторювала і повторювала варшавська дикторка, а опісля звучали марші, але ті тривожні слова не забувалися і продовжували муляти, а марші уже не бриніли так бадьоро, а скидалися на подзвін…

Лія, скулившись на канапі, підібгавши під себе ноги, дивилася на мене наляканими очима і запитувала:

— Навіщо, навіщо вони це говорять? Я ж нічого не розумію. Мені страшно від цього.

— Це вони передають інформацію для армії, — сказав я. — Повідомляють про рух німців.

— Як ти гадаєш? Вони вже близько?

— Можливо. Але ми будемо боронитися.

— Ми? Ти збираєшся боронити Львів разом із поляками?

— Це мій Львів також.

Я вийшов на вулицю за газетою, вона була геть уся у великих заголовках і радісно повідомляла про героїчний відпір, який на всій лінії фронту завдала хоробра польська армія «нахабному гунові, варварові 20 сторіччя». Однак ті, що прибували до Львова із Заходу, розповідали щось інше: німці уже під Ченстоховою.

На Городоцькій упали бомби і зруйнували два великі будинки, літаки гуділи над містом, люди розбігалися, якийсь хлопчик бігав поперед вікна і свистав у свиставку: тривога! — а літаки гуділи, і те гудіння викликало жах, бажання забитися в якусь маленьку нірку, а потім гугупнуло, вулиця здригнулася, земля завібрувала під ногами, задзвеніли шиби, людський крик розітнув повітря, а тоді враз настала тиша, тільки дим і курява піднімалися вгору і заволікали все навкруг, забивали подих, викликаючи бажання спльовувати й вихаркувати щось неприємне, що дерло горло, скрипіло на зубах і не давало дихати. Темно-бурі знизу і жовті згори клуби диму виднілися з боку головного двірця, вони куйовдилися і гойдалися, наче крони дерев під вітром, міняючи щораз свою барву, то темнішаючи і густішаючи, то стаючи світлішими з проблисками пульсуючих червоних язиків, які виривалися зі станційних складів. Шимон ходив від помешкання до помешкання і казав набирати воду у ванни і балії, виварки і баняки на випадок пожежі, і загалом забезпечитися водою, бо воду мусять перекрити, залишаться лише ті помпи, що на вулицях.

17

— Кожен великий чоловік має своїх учнів, і завше Юда пише його біографію, — промовив Ярош, завершуючи лекцію про арканумську літературу. — Саме це трапилося і з Люцилієм. Його біографом став Альцестій, який за життя від усієї душі ненавидів Люцилія, ревнував і намагався затьмити своїм талантом. Коли ж той помер, Альцестій заспокоївся і раптом став писати про нього винятково, як про свого найближчого товариша, мовби приватизувавши усі спогади і дослідження. І щоразу, коли хтось іще смів писати щось про його «кумира», Альцестій накидався на нього, мов яструб. Тому життя і творчість Люцилія покриті для нас серпанком фантазії, ми можемо лише підозрювати, як було насправді, однак інші відомості, для противаги, до нас не дійшли. І в цьому полягає загадка Люцилія. Бо що ми маємо? З одного боку — біографію, яку мітологізував він сам, а з другого — біографію, яку мітологізував уже Альцестій. А де ж тоді правда? Правди ми не знаємо. Ми, як той Буриданів віслюк, опинилися поміж двох копиць сіна і не можемо зважитися, з котрої саме копиці вхопити віхоть. Буриданів віслюк, як відомо, так і здох із голоду. Але ми істоти мислячі. Мусимо самотужки виміркувати істину. А про те, як саме це зробимо, розповім на наступній лекції.

Це була остання лекція того дня, і Ярош уже зібрався було простувати до бібліотеки, коли до нього підійшла Данка і запитала, чи був він колись на Чортовій скелі, він здивувався:

— Ні, не був. Але чому ви про це запитуєте?

— Бо я теж не була, — вона при цьому засміялася і стрілила грайливим поглядом поверх великих окулярів, крутячи в руках торбинку. — Моя мама спекла пляцка і сказала, щоб я вас обов'язково вгостила. От я й подумала, що було б добре прогулятися… Поки ще тримається сонячна погода.

— Гм… — усміхнувся Ярош. — Заманлива пропозиція. Але пляцок ми можемо з'їсти і в парку.

— Пляцок тут не головне. Головне інше. Я хочу прочитати вам з Чортової скелі свої переклади віршів Люцилія.

— О-о, так би й зразу! Тоді мчимо на крилах пісні. Але… буде, мабуть, розумно, якщо ми вийдемо з універу не разом. Добре? Зустрінемося навпроти короля Данила на автобусній зупинці.

Він ще хотів запитати її про окуляри, які робили її дещо старшою і схожою на вчительку, бо досі він в окулярах її не бачив, але не встиг — Данка крутнулася на підборах і зникла. Дорогою Ярош купив знову вино, воду і сир, Данка вже його чекала, вони впхалися в переповнений автобус, що прямував у Винники, і, зійшовши біля озера, подалися вгору лісом. До Чортової скелі можна було б іти й пологим серпантином, але вони вирішили дертися навпростець і за якихось півгодини вибралися туди, де височить могутня Чортова скеля, поорана тріщинами і печерами. Тут серед лісу вона бовваніла, як більмо на оці. Ярош з Данкою вилізли на скелю і, простеливши серветки, влаштували почастунок. Довкола не було ані душі — у будні сюди рідко хто міг забрести.

— Між іншим, — сказав Ярош, — отут, де ми сидимо, ігуменя конвенту бенедиктинок Йозефа Кун збудувала альтанку з гострим дахом і верандою, назвавши її «Святинею Аполлона». А ще вона в 1834 році видала збірку віршів «Lembergs schone Umgebungen» — «Прегарні львівські околиці», де описала і Чортову скелю, бо це була дуже популярна відпочинкова місцина для львів'ян.

Тут він зауважив, що Данка приклала вухо до скелі і прислухалася.

— Що це ви робите?

— Прислухаюся, чи не почую кукурікання півня. — Помітивши, що Ярош здивувався, пояснила: — Хіба ви не читали? Чорти несли цю скелю, щоб скинути її на собор Святого Юра, але впустили на землю, почувши крик півня. Напередодні один п'яничка, заночувавши в полі, почув чортячу нараду. От і підстеріг їх із півнем. Але скеля впала просто на нього. І тепер інколи, приклавши до скелі вухо, можна почути, як півень співає.

— Півень закукурікав серед ночі?

— Е, цей п'яничка був не дурний. Він вдягнув на голову півневі шапочку, яка закривала йому очі, а коли чорти надлітали, запалив ліхтар і різко ту шапочку зняв. Світло зблиснуло перед очима півня, і він закукурікав. До речі, перевірено. Одного разу, коли я була на селі, то провела науковий експеримент. Я упіймала півника, занесла в комору, де було темно, і накрила виваркою. А за годину засвітила перед виваркою свічку і підняла виварку. Півень радісно закукурікав.

— І звідтоді у вас прокинувся потяг до науки?

— У мене специфічний потяг до науки. Мені подобається в неї занурюватися, але не хочеться робити жодних висновків.

Пляцок був крихкий, з горіхами і бакаліями, без тлустого крему, саме такий, як Ярош любив, ненавидячи торти, перемащені маслом.

— Смакота, передайте мамі мою глибоку подяку, — сказав, розливаючи вино. — А ви самі не печете?

— Не доводилося. Мама мене не підпускає до кухні. Вона вважає, що я, як майбутня господиня, зовсім нікудишня. Варити, пекти не вмію, речі кладу щоразу на інше місце і потім довго шукаю, безнадійна роззява і ледацюга.

— Ого, скільки у вас чудових рис! Усі ознаки творчої людини. А різні мешти вам ще не доводилося взувати? А сплутати капелюшок з друшляком?

— Ну, не знущайтеся. Я не настільки геніальна.

— А я одного разу в капцях вийшов з хати, але, на щастя, схаменувся на вулиці. Тобто я не безнадійний. Іншого разу поклав до кишені замість мобілки диктофон, а потім дивувався, чому ж то ніхто мені цілий день не телефонує. Але ці ваші окуляри викликають у мене неабиякий інтерес. Я вас ніколи в них не бачив. У вас плюс чи мінус?

— Ні те, ні те, — засміялася Данка. — Це прості скельця. Я вдягаю їх для приколу. Переважна більшість хлопців до окулярниць ставляться з осторогою, підозрюючи, що мають справу з такими мудрагеликами, з якими не варто й зачинати. От я і вбираю їх, ідучи на першу здибанку. А тоді кайфую з того, як кавалер починає шарітися, особливо, коли я вдаю близорукість і запитую: а що там на дереві за шмата висить? А він: та то ж ворона! Після цього досить поставити ще кілька аналогічних запитань, і стає зрозумілим, з ким маєш справу. Класний тест на тему «Як вирахувати рагуля».

— Он воно що. А сьогодні навіщо ви їх зодягли?

— А отака я загадкова дівчина. Ніколи не здогадаєтеся, і не пробуйте. Ну, а тепер спускайтеся вниз і слухайте, як я буду читати вірші Люцилія. Якщо побачите сторонніх, попереджайте.

— Ви ці вірші переклали знову з моїх англійських підрядників?

— Ні. Цього разу я вже вгризалася в оригінал, як шашіль у книжкову шафу. Хоча, звичайно, підглядала і в підрядники.

Ярош похитав головою, дивуючись сміливості цієї дівчини, яка не тільки навдивовижу швидко опанувала арканумську, але й набралася сміливості перекладати доволі складні й заплутані поезії найбільшого арканумського поета Люцилія, закоханого в якусь таємничу Ілаялі, якій він присвятив чимало віршів. Спустившись у підніжжя скелі, він вмостився на поваленому стовбурі і наготувався слухати, Данка тим часом на самій вершині з паперами в руках, а вітерець легенько тріпотів її спідничкою.

— «Листи весняні до Ілаялі», — оголосила вона, наче зі сцени, і почала декламувати своїм глибоким м'яким голосом, означуючи кожен вірш цифрою.

В сузір'ї твого волосся зблукали мої цілунки,

мов потерчата мигтять і зойкають…

О цілунки, які я намарне випустив з клітки на волю —

ніхто над вами не змилується і не наділить ім'ям,

і не простягне долоні, щоб впали в них,

як падає мед з хмари медової в квітку.

Ніч з повним кошиком снів

ходить від хати до хати,

кожному на підвіконні лишає пучечок пахучий.

Може, й мені залишить

сон про дівчину-річку,

що витекла вся до краплини,

витекла з мого ока —

і став я схожий на мушлю,

в якій неіснуючі хвилі об неіснуючий берег

б'ються й клекочуть уперто.

Вся ти зосталась в мені, хоч і давно одійшла.

Ось сліди твоїх білих колін на моїх долонях.

Все твоє тіло відбилося на моєму, як на піску.

Все, чого хочу торкнутися, — торкнуся.

Навіть тіні своєї дарма не шукай,

бо й вона при мені і гуляє, узявшись за руки з моєю.

Я тебе вроди позбавив.

Ти стала такою звичайною і нецікавою,

тому не звертай уваги на тих, що озираються за тобою.

Це вони жартома. Вони з тебе глузують.

Я тебе всю обібрав —

з голосу твого, з запаху, з блиску очей і вуст,

з шовку живота і розтопленого меду стегон.

Тебе вже майже нема.

Все минуле твоє — це тільки пам'ять моя.

Все теперішнє — на кінчику язика.

Все прийдешнє — це легеньке ковзання пера по листочку вишні.

Висіваю волосся твоє на підвіконні і вже бачу тонесенькі золоті вруна,

що тремтять налякано від мого подиху.

Наклеюю вуста твої на шибу — якраз на самісіньке сонце.

Нехай тепер разом і сходять мені щоранку.

Голос твій роздаровую птахам, росі і струмкам.

Сад мій — це твій шепіт нічний.

Бджоли з квітів збирають твою слину і зносять у вулії.

Твій живіт у колодязі — я занурюю в нього пальці і чую,

як закипає вода довкруж пальців,

як тепло по руці спинається мені до грудей і затоплює жагою.

Я цілую пальці і гашу вогонь, що в них палає,

а гарячий мед мені скрапує на вуста і палахкоче нестримно.

Я пірнаю у цей колодязь і пливу,

купаюся в ньому і тону,

захлинаючись і гарячково повітря ковтаючи.

О, Ілаялі!

Коли ти нарешті повернешся — я зберу тебе всю по частинах

і поверну усе, що загарбав.

З

Павуки тчуть мереживо невидиме,

ловлять сонячні промені, ловлять туман сріблистий…

ловлять великих метеликів ночі й стриножують…

ловлять темні ріки і намотують прозорі клубки…

Потім приходить Та, котрої не чекають,

і збирає те все в кошик, обдаровуючи закоханих снами…

Кладе їх в узголів'я разом з пучечком імли…

Ох, обдаруй і мене імлою, моя Ілаялі!

Сном обдаруй рожевим в золоті пруги,

хай закутаюсь ним по самісінькі очі,

бо цей світ, наче лезо ножа, пропливає повз горло

і виблискує в сяйві місяця.

Ось торкаю його рукою —

він так лагідно ухиляється,

мовби це й не лезо, а риба чи жінка, що втратила очі…

«Для чого тобі ця імла?

Твої очі суцільна імла, твоє серце в тумані холоднім».

А далі шепоче мені щось таємне і любе,

і я не можу надивуватися цьому —

адже нас і так ніхто не підслуховує.

А проте вона соромливо шепоче і шепоче.

І вітер вгамовує шелест листя,

і небо засинає

і вже не тече над нами.

Я хочу в собі замкнутися,

шуміти дощем-травою-метеликами і гаями,

але обличчя твоє, розквітаюче в сутінках, все ще пам'ять мою карає.

Завісила волоссям світ, що мене оточує

і не проникне крізь нього місяця світло.

Як розгорну ці хащі, повні тайн несподіваних,

що дихають просто в серце лавою спраги і гострим запахом ночі?

Кожен мій крок сполохує ящірок зграї строкаті,

безліч ворон зриваються вгору і замикають небо в чорні перстені.

Вовки і лисиці очима сигналять: не наближайся — не наближайся.

І даремно заплющую очі —

голос твій вириває мене з мого джерела

і в порожніх кімнатах,

заким ще не змінилася до невпізнання, шукаю тебе.

Розкриваю усі пакунки й пуделка,

мертвих книг сторінки здивовані нервово гортаю.

Шукаю тебе всюди — навіть в золі по спалених віршах.

Доти, доки усе це в мені розпадеться, волаючи появи твоєї.

Та не знаходжу.

Де ти була тої ночі, коли…

Але нічого не пам'ятаєш,

хоч була біля мене, довкола мене, в мені самому.

І ми мінялися снами, наче птахи гніздами.

А коли ти відходила, догорала осінь у складках сукні твоєї.

До рукава мого вчепився зухвалий листочок — єдиний доказ, що ти була.

І летять мої руки навздогін за тобою,

З часу до часу надсилають мені тепло твого тіла.

Я ситий їхніми дотиками до твоїх стегон.

Я розглядаю сліди давніх цілунків.

Я розчиняю їх у воді.

І п'ю щоранку.

Данка читала, увійшовши в якийсь некерований транс, відключившись од усього, що було надовкола, і тіло її в ритмі поезії гойдалося вперед і назад, а тоненькими, побілілими від хвилювання пальчиками пробігав ледь вловимий тремт, голос інколи зривався, вона ковтала слину або повітря, але читала, не зупиняючись і жодного разу навіть не глянувши на Яроша, уся від голови до стіп занурившись у текст, а Ярош не міг відірвати від неї очей і відчував, як і його тіло підкорюється ритму цих віршів, які він добре знав і збирався теж перекласти, але то був би інший переклад, вочевидь, сухіший, не такий чутливий і пронизливий, здавалося, вона читає не переклад, а текст, який написала сама, і звертається до когось цілком конкретного, до когось, хто далеко і близько, на досяг руки або на відстані сну. Коли вона завершувала читання, голос її пойняла хрипка*, забракло повітря, і останні слова вона уже вишептала, а відтак зітхнула, все ще не наважуючись опустити очі на професора, мовби чекаючи його гострої критики, але почула щось зовсім інше.

— Чудово! Ви дуже сміливо підійшли до перекладу, — говорив Ярош, піднімаючись назад на скелю. — В оригіналі ритм вловити неможливо, найпевніше його й не було. І паузи… цих пауз теж в оригіналі нема, але ви якось їх відчули. Бігме, я б це переклав суцільним текстом. Як якого-небудь «Гільгамеша*» чи «Енкіду*». Люцилій із засвітів передає вам вітання.

— Через вас? — засміялася Данка, струшуючи з себе пелюстки тривоги й остраху.

— Вважайте, що через мене, — він аж захекався, бо спинався надто швидко. — Між іншим, є якийсь містичний зв'язок між перекладачами і їхніми мертвими авторами. Мені не раз снилися арканумські поети, а часом впливали й фізично. Особливо Люцилій.

— Люцилій? Та це ж таке ніжне сотворіння….

— А однак я часто відчував його присутність.

— Фізично? Як це?

— Ну, от перекладаю я, перекладаю… а то візьму й займуся чимось іншим. Якщо це лише кілька днів, то ще не біда, а якщо понад тиждень — починають мене діставати, насилають якісь болячки. Як тільки беруся за переклад — болячки враз пропадають.

— Жартуєте!

— Ні! Я вже й сварився з ними. На повному серйозі. Я виходив на балкон, задирав голову в нічне небо і гукав їм: «Та дайте мені спокій! Я ж мушу ще й на хліб заробляти! Я не можу займатися лише вами!»

— І що вони?

— Вони це вирішували по-своєму. Раптом я отримую гонорар за якусь свою статтю, яку переклали на Заході. Або за перевидання мого підручника. Причому про це перевидання раніше й мови не було.

— Прекрасно! Я тішуся. Може, і мені так пощастить. Гей, Люцилію! — загукала вона в небо, заливаючись сміхом. — Якщо хочеш, аби я тебе перекладала, зацікав мене!

Тепер вони обоє уже реготали і тішилися, як малі діти, а однак, коли поверталися від Чортової гори назад до міста, смуток разом із сутінками став непомітно обволікати їх зусібіч, занурюючи в задуму і малослів'я; вони уже навіть остерігалися дивитися одне одному в очі, Данка навіщось сховала окуляри в торбинку, Ярош, підтримуючи розмову, дивився їй лише на уста, мовби разом із окулярами вона зняла й очі, та, зрештою, Данка й сама відводила погляд набік, заки між ними пролітали недомовлені слова, юрмища слів, присутність яких зраджували тільки вуста, що раз по раз безгучно тремтіли.

Q

2 вересня. Я, Йосько і Вольф зголосилися до війська, Яська, який мав звання підофіцера і встиг раніше пройти військовий вишкіл, забрали на фронт напередодні, до Вольфа поставилися з недовірою, однак записали і приділили усіх нас до загону ополченців. Цілими днями нас муштрували і вчили стріляти, але стрільці з мене і Йоська були нездалі, добре хоч Вольф міг пописатися. Увечері ми втомлені поверталися домів і хапливо читали газети.

Щоденні газети продовжували виходити і створювати ілюзію нормального життя, друкуючи сенсаційні повісті, ба навіть усі 27 кінотеатрів бадьоро рекламували свій репертуар, а 8 вересня ми з Лією ще навіть побували на прем'єрі англійської комедії «Старе вино» в оперному театрі. Діти готувалися до початку нового навчального року, який тепер припадав на понеділок 11 вересня.

Щоранку від першого дня війни з'являвся над містом розвідувальний літак і кружляв на великій висоті. То був вістун чергового нальоту. А за якийсь час уже було чутно гуркіт моторів, і бомбардувальники скидали свій ладунок. Протилетунська оборона робила все, що могла, кілька літаків було збито.

У всіх кінцях міста димлять руїни. Личаківський цвинтар засипаний бомбами, особливо пантеон Оборонців Львова. Німці з завзяттям атакують район шпиталів, вишукують двірці, промислові об'єкти, каварні, але бомби не завше потрапляють у ціль. Ті, що призначені для головного двірця, падають на Городоцьку, руйнують костел Єлизавети і кілька будинків, призначені для Цитаделі — нищать церкву на Коперника та будинки. В руїнах гине багато жінок і дітей. Спалахують пожежі, котрі львів'яни спочатку з ентузіазмом гасили, а потім покинули, коли гасити вже не було чим. Чорні дими розповзалися над містом, а вітер розносив неприємний сморід паленого.

9 вересня. Під продуктовими крамницями довгі черги за хлібом і товщами, за мукою і крупами, село на ту пору зачаїлося, ринки пустують, місто позбавлене молока й городини.

10 вересня. «Wiek Nowy», повідомивши про капітуляцію Вестерплятте, пише, що «ця війна — боротьба за дві зовсім різні концепції Європи, демократичну та імперіалістичну, котру породив тоталітаризм… Пліч-о-пліч з жовніром-поляком стоїть жовнір-єврей, а поруч нього жовнір-українець. Усіх їх єднає та сама думка і те саме почуття: перемогти спільного ворога».

А тим часом німці могли опинитися піді Львовом з дня на день. І тоді постало ясно одне: треба боронити Львів, і боронити його мали командири, які потрапили сюди випадково й ніколи не працювали в штабах, недобитки, резервісти, поліція і ми, ополченці, які ще й не нюхали пороху. Але полковник Болеслав Фіялковський взявся до справи рвучко, отримавши під своє командування два маршові батальйони піхоти, летунську вартівничу компанію і батарею з 15 протитанкових гармат. З цими силами він мав на підступах до Львова збудувати барикади і протитанкові шанці за допомогою місцевої людності, а всередині міста, поділеного на окремі сектори, не тільки звести барикади, але й наготувати склади амуніції, харчів і медикаментів.

11 вересня. Кожен сектор отримав саперську дружину і спорядження. Ми з Йоськом і Вольфом опинилися в самому кінці вулиці Городоцької, цілу ніч копали шанці й збирали все, що може згодитися для барикади. Настрій гнітючий, того дня вмовкло львівське радіо, дикторка Целіна Нахлік, прочитавши повідомлення про закінчення передач, вибухла спазматичним плачем, тепер той плач стояв нам у вухах.

Натомлені й невиспані сидимо в шанці, добре, що про нас не забули наші мами і принесли їжу, бо регулярне військо з нами харчами не ділиться, а відтак чимало тих, що зголосилися будувати барикади, дали дмухача, то були звичайні міщани, зате батяри не зрадили, прийшли із Замарстинова, з Клепарова, Личакова, Левандівки, принесли лопати й кирки і демонстрували чудеса винахідливості, коли треба було роздобути якісь залізяки, з яких потім за допомогою дроту конструювали їжаки і розставляли на дорозі. Для них усе скидається на романтику, вечорами ґрасують городами, приносять бульбу, капусту, а часом і курей, та з голосними співами готують собі вечерю.

Єдина радість того дня, що з'явився Ясь і прилучився до нас, мав синці під очима і розірваний рукав, на щастя, куля лише його дряпнула. Його полк розбитий.

— Як то так, — хитає головою Йосько, — ми чули про польську армію, що вона непереможна… Ми чули про неї бадьорі пісні… І раптом дізнаємося, що вона не готова ставити чоло німцям…

— Ні-ні, — заперечує Ясь, — духом і серцем готова, я можу вам годинами розповідати про випадки героїзму… Але наша зброя і техніка застаріла… Іти нині в атаку на конях? Це безглуздя чи героїзм? Я думаю і те, і друге. Але це не безглуздя тих, хто йшов в атаку. Це було безглуздя тих, хто дав такий наказ. А тепер… Тепер, як по правді, оборона Львова вже нікому не потрібна.

— Чому так думаєш? — дивуємося ми.

— Армія генерала Шиллінґа з-під Кракова відступила на північний схід. Групи генерала Соснковського вже не існує. Оборона, яку намагалися зорганізувати над Дністром, зліквідована. Львів зостався сам на сам з ворогом.

Він це проказує так тихо, щоб ніхто більше не почув, але якийсь батяр, видно, вловив останню фразу і гукнув:

— А то що за балак*? Як то сам на сам? Та чи ви стукнуті в каляпітер*? Войсько польське на роверах єще моцне, як хулєра! Та ми тим німцям дамо такого бобу, що в портки накладуть! Правда, хлупаки?

— Зіхерово*! Тримай штами* межи нами і ніц не журися! — відгукуються його друзяки, але більше нас не зачіпають.

Пополудні чути гуркіт моторів, усі напружилися, навіть батяри позривалися на ноги, тільки чути:

— Шпануй*, Міську! Курва, суне!

— Та шо ти куцаєшся*? Ґібай в цинадри*!

— Не будь-такий раптус-нервус* — тримайсі дишля*!

— Тримай фасон*, пітольку*! Вважай — в портки не насрай!

Так вони себе підбадьорюють, а гуркіт тим часом наростає, а з ним росте тривога, то наближаються німці, ми залягаємо за барикадами, і ось з-за закруту раптом вискакують два мотоцикли, за ними наступні і авто панцерне, та щойно вони наблизилися до барикади, лунає команда «Вогонь!» — раз, і вдруге, і втретє. Не знаю, чи котрась із моєї та Йоськової гвинтівок попала в ціль, але один мотоцикл викинувся аж на барикаду, а на дорозі зостало лежати два мотоцикли і розбите панцерне авто, а коли за хвилю виповз танк, то і його було поцілено так влучно, що загородив вулицю своїм безвладним тілом.

— Мамуньцю злота! Але, курва, теньга гаргара*! — прицмокує батяр, киваючи на танк.

— Тепер видиш, дурний каляфйор*, жи то не пацалиха*? Хтів-єс сьвіжого люфту*! Маєш!

— Та де я думав, жи вони так по людях будут стрілєли? Та я думав, жи то шац-хлопаки*! Я му дам фацки* — він ми дасть фацки, я го майхрем* — він мене майхрем, та й фертик*. Як пурєдні людиска. Ну, нє? А він, ади, дістав сьвірка*! Най би го нагла троїста з бурячками заллєла!

Але це був лише початок, панцерники під'їжджають один за другим, піхота вистрибує, розсипається і ховається поміж мурами, щоб потім просуватися знову вперед від будинку до будинку, оббігаючи небезпечні місця, зникаючи в садах і брамах та б'ючи з важкої зброї по наших гарматах.

— Шпануй з вінкля*! — І справді, з-за рогу прошиває нашу барикаду автоматна черга. Бідний поручник Панек своїми двома гарматами посилає стрільно* за стрільном, але ось падає один канонір, другий, за годину більшість гарматної обслуги вибита до ноги, гармати вмовкають, та лише на хвилю, бо на місце загиблих стають інші, ми з Йоськом кидаємося підносити стрільна, Вольф і Ясь стріляють із карабінів, припавши до вузенької щілини в барикаді, звідки їм добре видно нападників, але самі вони невразливі.

Пізніше про нас будуть казати, що ми на Городоцькій рогатці стояли на смерть, і хоч підкріплень не було, та німці не змогли проламати цю тоненьку оборонну лінію, адже вони й не сподівалися на підступах до міста застати такий шалений опір, це змусило їх розпочати облогу. Не знаю, чи втрималися б ми ще бодай годину, якби надвечір не прибули відділи резерву Державної поліції і загони польської піхоти. Німці були змушені відступити. Та лише тут, на Городоцькій, бо в той же час вони оточували місто з півночі і півдня, мовби їм неабияк залежало на тому, щоб якнайскоріше здобути Львів.

Уночі бій пригас, хоча машінґвери* ще туркотіли, нам вдалося кілька годин подрімати.

13 вересня. Ворог вдарив з новою силою — з вулиці 29 Листопада і від Стрийської, завзяті бої поточилися за Кортумову гору на північному заході міста, того ранку німці гору здобули.

А тим часом львів'яни кинулися з якоюсь приреченою відчайдушністю і дивовижним запалом в очах барикадувати геть усі вулиці, без жодного плану, керуючись лише самим бажанням будь-що захистити місто. Врешті міська управа мусила втрутитися у цей патріотичний хаос і через пресу попрохати стриматися, бо такі речі не робляться самодіяльно, а лише під наглядом фахових саперів. Та це нікого не стримало, львів'яни волочили старі авта, поламані столи, подірявлені балії й ванни, драбини, балки, двері, витягали навіть власні меблі з помешкань, валили дерева, штовхали поперед себе важкі візки, на яких були мішки з піском і шутером, знімали каналізаційні люки й ховали, а отвори маскували так, аби ворог міг провалитися. Навіть пан Кнофлик пригнався на великому драбинястому возі і пожертвував чотири труни, в які порадив поскидати бруківку і скласти їх одна на другу, виглядав при цьому бадьоро і свіжо, але я не мав часу розпитати його, як ся має. А при тому всьому місто було постійно бомбардоване як з повітря, так і артилерією, пошкоджено водотяги й електрівню, вибухали пожежі, гинули не тільки військові, але й цивільні.

16 вересня. Вояків і резервістів, готових боронити Львів, багато, але бракує амуніції, Вольфові із Ясем вдалося вночі прорватися з кількома вантажівками на Голоско, де розташовані склади, і привезти зброю. На жовківськім передмісті загинув цілий загін батярів, боронячи рогатку, ще одна група батярів знайшла десь стару австрійську гармату і доти з неї стріляла, доки та не вибухнула й не покалічила їх. Уся жовківська дільниця зібралася на похорон і висипала загиблим спільну могилу.

Хтозна, чи втримався б той запал до оборони, якби його не підсилювали газети, які хоч і обмежили свій обсяг до 2 сторінок, але ширили примарні надії: чи то почуті від когось, чи то вигадані, але львів'яни захланно вчитувалися у всі ті бадьорі новини і передавали їх з уст в уста.

— Для чого це безглуздя? — дивувався Ясь. — Це ж суцільна брехня. «Французькі війська займають найважливіші стратегічні позиції по німецькому боці, ба навіть бомбардують Берлін», — цитував він, не перестаючи шлякати. — «Летуни французькі та британські нищать німецьку військову промисловість… Армія французька рухається постійно вперед. Згідно з повідомленням французького штабу, їхня армія проникла в глиб німецької території. Вчора зайнято ряд нових пунктів, де відразу ж встановлено укріплення. Французька преса у своїх коментарях підкреслює, що дотеперішні кроки не мають іще характеру офензиви, а певніше — розвідувальні. Командування французької армії прагне запізнатися з тереном і методами німецької армії, після чого настане справжня атака об'єднаних французьких та британських сил».