Зниклі слова 6 страница

— Ти гадаєш, що усе це неправда? — запитав з тривогою у голосі Йосько.

— Моя мама слухає Лондон, — перейшов на шепіт Ясь, бо знає, що радіо всі мали здати, а декого, за чутками, уже й розстріляли, в кого знайшли приймача. — На Західному фронті нічого не відбувається. Ми приречені. Французи з англійцями вичікують. А ці, глянь, що пишуть… Буцім німці уже евакуюють населення своїх міст перед наступом союзників. Описуються драматичні сцени евакуації: «Мешканцям не дозволяють брати з собою навіть валізок. Військо жене їх уперед брутальним чином. Серед біженців панує голод, хвороби… Це спричинило антигітлерівські демонстрації». Так і хочеться піти й натовкти морду тому редактору.

— Але, може, це така тактика, — стенув плечима Вольф. — Щоб нас підбадьорити. Щоб ми остаточно не занепали духом.

— І щоб усі полягли тут, до бісової мами, — зітхнув я.

— Якби вони думали про те, щоб не сіяти паніку, то не роздали б воякам протигазові маски. Ще жодна газова бомба не впала, а ті ходять містом з масками при поясі, і всі це бачать. А цивільні масок не мають. То це нормально?

Щодня німецьке радіо звертається із закликом піддатися, німецький літак розкидає листівки: «Солдати! Припиніть безцільну боротьбу! Шкода вашої крові і ваших жертв для англійських капіталістів! Ви оточені з усіх сторін! Піддайтеся! Це ваш єдиний рятунок! Складіть зброю!»

18

Ярош пригадав собі, що вже читав десь про героїчну оборону Львова від німецьких військ і про те, що німці так і не зуміли захопити його. Десять днів оборони Львова не так уже й багато, але цього терміну було цілком достатньо, аби попадали цілі держави. За 5 днів німці захопили Голландію, а ще за 5 — Бельгію і Францію, за 7 днів було зламано опір Югославії, за 4 дні німці сягнули польсько-совєтського кордону на півночі Польщі, за 10 днів улітку 1941 р. вони зайняли всю Західну Україну, а ще за 10 — вийшли на береги Дніпра.

Але за 10 днів так і не зуміли захопити Львова. Львів уперто боронився і боронився б далі, якби на поміч німцям не підійшли зі сходу несподівані союзники.

R

17 вересня. Вранці ми довідалися про вступ совєтських військ на східні терени Польщі. Генерал Лянґнер* отримав наказ Головнокомандувача воювати лише з німцями, а проти Червоної армії відкривати вогонь тільки у випадку конечної самооборони. Тепер уже розпач закрадається в душу, розпач і невідомість.

18 вересня. Газети повідомили про вступ Червоної армії на терени Польщі, сенсації нема, бо ще вчора цю новину сповістило московське радіо. Газети й далі зберігають спокій, переконуючи, що цей факт не повинен давати підстави для занепокоєння. «Dziennik Polski» зреагував на німецькі листівки, що їх було адресовано українцям, розпачливим закликом: «Німці витрачають багато зусиль, намагаючись зіткнути в бою два братні народи — українців і поляків. Застерігаємо вас, українці, перед новими підступами тевтонів, одвічних ворогів слов'янського племені.

Щоденно разом з бомбами, що сіють смерть і руїни, розкидають вони листівки, якими підбурюють вас проти польської армії. Українці! Німці бомбардують і грабують наші і ваші села, господарства і маєтки. Вбивають наших і ваших жінок та дітей, нищать костели і церкви. Помстімося разом за наші спільні кривди, борімося пліч-о-пліч».

Заки рускі ще далеко, німці за будь-яку ціну намагаються здобути місто, використовуючи прохання і погрози, в останньому ультиматумі говориться, що коли до полудня 19-го Львів не піддасться, то буде знищений штурмом. Але наші на те уваги не звертали, а двома батальйонами атакували з Цетнерівки і Погулянки й відкинули німців до Сихова, а також вибили їх зі Збоїськ.

19 вересня. Більшовицькі літаки і собі скинули листівку:

«Солдати! За останні дні польська армія була остаточно розгромлена. Солдати міст: Тернопіль, Галич, Рівне, Дубно в кількості понад 6000 добровільно перейшли на наш бік. Солдати, за що і з ким воюєте? Навіщо ризикувати своїм життям? Ваш опір даремний. Офіцери женуть вас на безглузду бійню. Вони ненавидять вас і ваші родини. Це вони розстріляли ваших делегатів, яких ви послали з пропозицією капітуляції. Не вірте своїм офіцерам. Офіцери та генерали — ваші вороги, вони хочуть вашої смерті!

Солдати! Бийте офіцерів і генералів! Не слухайте наказів ваших офіцерів. Женіть їх з вашої землі. Ідіть сміливо до нас, ваших братів, до Червоної армії. Тут ви знайдете увагу і турботу.

Пам'ятайте, що тільки Червона армія визволить польський народ з нещасної війни, і ви отримаєте змогу розпочати нове життя.

Командувач С. Тимошенко. Український фронт».

— О, тішся, — сміється до мене Ясь. — Твоя українська армія наближається.

— Така моя, як і твоя, — огризаюся.

«Dziennik Polski» описує, яке обурення висловила французька преса з приводу совєтської агресії, а невтомний «Wiek Nowy» підкинув ще одну заспокійливу пігулку: «Армія польська іде в наступ… Італія, Югославія, Угорщина і Румунія оголосили війну Німеччині». Місто пожадливо ковтає будь-яку обнадійливу інформацію, львівські газети нагадують той легендарний оркестр, який не переставав грати бадьорі мелодії до останніх хвилин «Титаніка».

Уночі з 18 на 19 вересня передові частини совєтських моторизованих військ і танків вийшли на Личаківську рогатку з боку Винників, Львів готовий розпочати війну на обидва фронти, східний кордон міста гарячково укріпили, щоб відбити будь-яку спробу совєтів вдертися в місто. А тим часом і німці підходять з півдня у напрямку Винників, а за якийсь час обидві армії зупиняються, мовби набираючи сил перед несамовитим зударом, в повітрі росте тривога і непевність.

Ясь повідомив ще одну невтішну новину: генерал Лянґнер, передбачаючи, що небавом Львів буде замкнений у щільне кільце, сказав, що залишається хіба пробиватися в Угорщину.

— Але як то облаштувати? — журився Ясь. — За дня цього не зробимо, треба усе підготувати, а тоді щойно наступної ночі можна прориватися.

— То вам, — сказав Вольф, — а нам як?

— Розійдетеся по хатах. Цивільним нічого не загрожус.

— Чому б і тобі не зробити те саме? — запитав Йосько, відмиваючи бензиною мазуту зі своїх довгих пальців.

— Я ж не дезертир. Піду разом з усіма.

— Не далеко ви зайдете, — сказав я. — Ви ж усі піші, а ті мають повно техніки й літаків. Уже й совєти нині літали над містом.

19 вересня. Вранці Ясь нам сповістив, що на Личаківську рогатку прибули більшовицькі офіцери і запропонували переговори з керівництвом польської армії, а він має вести авто, в якому поїдуть генерал Лянґнер, полковники Раковський і Ризіньський, якого ми називали Рисьом.

— Їдемо на Винники, — оповідав потім Ясь. — Минаємо безліч панцерників і страшенну масу руских вояків. Дивляться на нас, як вовки. Очі злі, недобрі, писки якісь вугласті, гейби витесані з брили. За Винниками здибаємо групу їхніх офіцерів. Зустрічає нас такий собі курдупель в танкістському шоломі. Полковник Іванов. Ну і полковник Раковський питає його: «Чого ви прийшли?» А той аж отетерів: «А ви що — газет не читали?» — «Нє, газет не читали, бо місто оточене і газети до нас не доходять». — «То, може, радіо слухали?» То він так здалека натякає на промову Молотова, яку ми, ясна річ, чули і їхні листівки читали про визвольний похід, але наші відповіли: «Нє, радіо в нас не працює, бо німецькі бомби розбили електрівню. Ніц не знаємо. То чого ви прийшли?». І тут полковник Іванов каже — ви не повірите: «Ми прийшли бити німців, будемо разом з вами воювати проти них». На те полковник Раковський: «То люкс! Зараз покажемо вам мапу, як німці розташувалися і як найкраще було б ударити на них». — «Але ми б хотіли ввійти до міста». — «Це неможливо. Нас на це не уповноважили. Зрештою, це зайве. У місті нема де розмістити таку кількість людей і техніки. Всюди барикади, бракує води. А німці довкола. Їх у місті нема». Одне слово, на тім ся скінчило.

А далі почалася якась дивна забава, обидві армії намагаються пробитися в місто, стріляють і ті, й ті, німецькі бомби падають у центрі міста, а совєтські зенітки стріляють по німецьких літаках.

20 вересня. Пізнього вечора раптом два совєтські танки вдарили по барикадах на Личаківській і почали стріляти по будинках, задзвеніли шиби, пролунали крики, потім вони рушили на барикади і, розчавивши їх, як горіхи, розвернулися і відійшли назад. Це неабияк схвилювало всіх, бо виявилося, що наші наспіх зрихтовані барикади ніц не варті, але яка була мета цієї демонстрації — невідомо.

І того ж вечора «Ilustrowany Goniec Wieczorny» вже не приніс нам радісних звісток про якийсь там франко-англійський наступ на західному фронті чи про те, що Америка вислала ультиматум Німеччині, нічого такого, лише побажання: «Нехай зневіра і розпач не підітнуть ваших крил».

21 вересня. У четвер з'явилися останні числа львівських газет. «Армія вирішила продовжувати боронити Львів», — писали вони. О п'ятій пополудні на переговорах з Лянґнером більшовики обіцяють пропустити польське військо на Румунію за умови, що генерал підпише капітуляцію, а військо має виходити зі зброєю і кидати її в означеному місці. Але генерал, наголосивши, що здає місто росіянам лише тому, що вони слов'яни, не погодився:

— Ні, військо не буде кидати зброї вам під ноги, а залишить її там, де стоїть. І вийде сюди без зброї.

Правда, військо розділять — старші офіцери виїдуть автами, молодші підуть Личаківською, а потім звернуть на Сихів, щоб прямувати до Румунії, а рядові — іншою дорогою. Росіяни квапляться і хутко погоджуються на пропозиції польського командування.

22 вересня. Настав чорний день для Львова. Більшовики пополудні вступили до міста, а за регулярними військами увійшли й браві хлопці з НКВД.

19

Наступного дня йому зателефонували з СБУ, і він неабияк здивувався, бо саме телефоном викликали його раніше до КГБ, ніколи не присилали жодних повісток, не залишали слідів, а коли не було в нього телефону, то викликали повісткою до воєнкомату. Цього разу теж зателефонували і запропонували зустрітися, він сказав, що більше не приймає запрошень по телефону, нехай запрошують письмово, чоловічий голос спочатку здивувався, а відтак дорікнув, що раніше він не комизився і приходив за телефонним викликом.

— Коли раніше? — поцікавився Ярош. — Коли викликав КГБ? А ви перейняли їхні методи?

І поклав слухавку. Так збіглося, що кілька днів перед тим йому телефонував Курков і повідомив, що буде у Львові, бо пише роман про Львів, і хотів би зустрітися, а при зустрічі повідомив про свою розмову з есбеушником у літаку. Ярош уже був готовий до того, що його чекає, і вирішив не піддаватися — жодних неофіційних зустрічей, але за кілька днів його викликав до себе завідувач кафедри і став пояснювати непросту ситуацію, бо на нього тиснуть згори, при цьому він побожно підвів очі до стелі, СБУ має вплив, коли вони захочуть чогось, то неодмінно доб'ються, врешті-решт йдеться про звичайну розмову, можливо, навіть консультацію, конфіденційну, повістка тут лише завадить. Завкафедри простягнув Ярошу папірчик, на якому було вказано номер авдиторії, дату і час, коли він повинен… ні-ні, в жодному разі не повинен… коли його просять прийти… Ярош узяв папірчика, сховав до кишені і вийшов, його колотило від безсилої люті, обличчя завкафедри було налякане і благальне, очка бігали, пальці тремтіли, видно було, що він над усе боїться відмови, якого-небудь учинку — порвати, скажімо, папірчика й кинути до кошика.

Ярош скорився і наступного дня у зазначений час зайшов до маленької авдиторії, де відбувалися практичні заняття й ніколи не читалися лекції. З-за столу підхопився жвавий чоловічок його віку, як усі коротуни, він робив швидкі рухи, вихляючи усім тілом, і простягнув руку, назвавшись «підполковник Книш». Ярош ледве стримався, щоб не поцікавитися: а в епоху КГБ він теж був Книш чи таки Книшов? Щось у зовнішності есбеушника його насторожило, десь його бачив, але не міг пригадати де, надто, що і він дивився на Яроша так, мовби чекав чогось на зразок «О-о, привіт! Кого я бачу!». Вони сіли обабіч столу, і підполковник почав сипати звичними уже запитаннями про життя, про наукові успіхи, плани на майбутнє, але Ярош був уже битим вовком і відразу обрубав цю прелюдію, запропонувавши перейти ближче до справи. Книш нахмурився і споважнів, мовби збираючись повідомити Яроша про смерть когось із його рідних:

— Ну, гаразд… Нас цікавлять ваші заняття Арканумом. Ми вважаємо, що ви досить багато уже зробили по даній темі: підручник, словник, готуєте антологію літератури… але ваші заглиблення у арканумську так звану «Книгу Смерті» уже ні для науки, ні для літератури нічого не додадуть. А от для нас… для Служби безпеки вони можуть мати свою вартість… Тому я з радістю хочу вам запропонувати стипендію, яку ми вам виділимо на весь час вашого дослідження по даній темі.

— Не розумію, — здивувався Ярош. — Я й без стипендії працюю над цим.

— Звичайно. Але вас відволікають інші справи. Ви ж не повністю віддаєтеся «КаеС». Можна я буду її називати саме так — «КаеС»?

— Можете називати її як завгодно.

— Чудово. Ми б хотіли вам допомагати і мати під контролем усі ваші дослідження. Тобто, простими словами, — опікуватися ними. Оскільки це все ж таки стратегічна тема. Не хотілося б, знаєте, шоб таке відкриття… я маю на увазі фактично безсмертя… щоб таке відкриття потрапило в руки наших ворогів… Та, зрештою, хіба ви не розумієте, що рано чи пізно вами зацікавляться інші розвідки. Ми б хотіли вас оберегти від якихось непередбачених ексцесів. Зі свого боку ми готові допомогти й вам. Зокрема, можемо вас ознайомити з трактатом Калькбреннера. Ви ж, мабуть, чули про нього? Так-так, не дивуйтеся, він у нас. Хоча я розумію, це не першоджерело, над яким ви зараз працюєте, та все ж…

— Бачите, я займаюся літературою і дивлюся на «Книгу Смерті»…

— Перепрошую, чи не могли б ви вживати «КаеС»? — заметушився есбеушник. — Зробіть мені таку ласку.

— Так-от, я дивлюся на «Книгу» винятково як на літературний твір. Мене не цікавить, яким чином можна застосовувати її на практиці.

— І маєте рацію. Практична сторона справи — за нами. Але у світлі сказаного, хотів би вас запитати: як ви поясните фразу з «КаеС» про те, що нам подаються різні знаки… І це триває сторіччями… від створення світу… Однак ми ці знаки не сприймаємо, не помічаємо, не реагуємо на них… І далі, ось я виписав: «Ми інколи розмовляємо з тваринами, які живуть із нами, але ніколи не розмовляємо з птахами, рибами, гадюками, бджолами, метеликами, квітами, деревами… Хоча боги адресують нам свої послання через усе живе й неживе, навіть за посередництвом води, вогню й каміння, подають нам сигнали зірками і хмарами, дощем і вітром, громом і блискавкою… Розплющіть очі й придивіться, наставте вуха і прислухайтеся, відкрийте серця і вбирайте, відкрийте душі і возвеличтеся. Всюди, куди поглянете, всюди, кажу вам, послання наших богів». Це так у Калькбреннера. А як в оригіналі… в «КаеС»?

— Після слів про те, що ми не розмовляємо з іншими тваринами, йдуть слова: «Навчіться любити їх, як любите тих, які біля вас, тоді відкриють вони вам свої таємниці і просвітять, і покажуть шлях. Будьмо готовими до їхніх знаків, щоб зустрітися там, де маки цвітуть, під їхньою тінню».

— Ага, так-так… Справді так, хоч і не зовсім. Я, пробачте, схитрував і навмисне пропустив ці рядки… У Калькбреннера трішки інакше: «у тіні маків». Що це все означає? Як ви трактуєте ці… м-м… поради? Про які знаки мова? І як можна зустрітися в тіні маків?

— Мені здається, це схоже на замовляння. У замовляннях загалом чимало поетичних метафор і символіки. Щодо маків, то це символ сну. Ми не знаємо, які маки росли в Арканумі — можливо, й велетенські. Але згадка про маки цілком закономірна, сон і смерть завжди в народній творчості тісно перепліталися.

У цю мить Ярош пригадав маки, які бачив у старого Мількера, маки, з якими той розмовляє… маки, які відкидають тінь… І маки — гашгаш — у Книзі Ібліса… Чи є тут якийсь зв'язок? Роздуми його перебив Книш:

— Але ж тут мова про знаки, розпізнавши які, людина здобуде змогу отримати знання з попередніх життів і певність, що зможе прожити ще не одне життя. Тільки нам не дано відчитати ці знаки, бо як пишеться у Калькбреннера, «очі ваші заплющені, а серця закриті». Отже, вам відомо, що австрієць саме з метою полегшення розпізнавання цих знаків створив свою музику. Наші працівники вже розшифрували ці ноти і навіть влаштували невеличкий концерт на Кульпаркові для божевільних. Ми вирішили провести експеримент на хворих, у надії, що вони, згадавши своє попереднє життя, зціляться… Однак… наслідки були ялові. Точніше — ніякі. Правда, одна жінка раптом заговорила іспанською, до того ж астурійським діалектом. Тривало це лише кілька хвилин, ми встигли записати її на диктофон і пізніше прослухати. Ось я вам увімкну.

Підполковник натиснув кнопку на диктофоні, спочатку лунали звуки танґа, тривало так зо три хвилини, а потім почувся короткий зойк і чиєсь схлипування, воно наростало, стаючи все голоснішим, аж поки перейшло в жіночий істеричний крик, у якому можна було відчитати страх і розпач, жінка кричала несамовито, мов поранений звір, щось упало, забилося, заляскало, затупотіло, крізь нерозбірливі звуки відчайдушного ридання проривалися слова, їх було небагато, але вони повторювалися і повторювалися: «amapolas en la sombra… amapolas en la sombra… amapolas en la sombra…» — і так разів двадцять, поки вона не захлинулася спазматичним плачем, який перейшов у хлипання і стогін. Диктофон вимкнувся.

— Знаєте, що означають ці слова? — запитав Книш.

— Сомбра — це тінь, від цього слова походить «сомбреро»…

— Чудово. А разом буде «в тіні маків»!!! — Книш не міг приховати своєї радості з того, яке здивування викликали його слова в професора. — Отже, бачите — ми фактично зробили один крок. Який, щоправда, ще нікуди не привів. Калькбреннер пише, що коли людина перед смертю не чула цієї мелодії, то вона ніколи не вплине на неї в наступному житті. Мабуть, лише ця жінка її чула… найпевніше — не повністю… але маки… маки… Звідки їй відомо про тінь маків?.. І ще одне. Музика, яку ми розшифрували, до болю схожа на одне танґо. — Тут він подивився Ярошу в очі, сподіваючись зафіксувати якусь його реакцію, але професор, здавалося, пурхав у емпіреях. Тінь невдоволення промайнула обличчям Книша, але тільки на мить. — Ви ж, напевно, теж упізнали мелодію… Так зване «Танґо смерті». Воно лунало в Янівському концтаборі під час того, як в'язнів вели на розстріл. Є кілька варіантів слів… В одному з них, що цікаво, є такий куплет:

А як не стане мене з тобою,

вкриють піски тіла,

стрінемось там, де маки рікою,

там, де їх тінь лягла.

Ярош, щоб не зрадити зайвий раз свого подиву, скинув окуляри і почав їх протирати хустинкою, вдаючи, що це його мало цікавить. Книш дивився на нього, примруживши очі, і чекав, він умів чекати, як лис, що причаївся у кущах, його очі, вуха і ніздрі були напоготові, здавалося, що він чує навіть пульс Яроша, стукіт його серця і плин крові.

— Згадка про піски, між іншим, недаремна, адже в'язнів розстрілювали саме на Пісках у Лисинецькому лісі. Так, між нами… — замимрив Книш, запалюючи цигарку, — …збіглося, що я був у Стамбулі тоді саме, що й ви. — Ярош усміхнувся — як усе банально і нецікаво… — У тій самій бібліотеці. Ну, і чув дещо… Мене цікавить, що вам вдалося з'ясувати, коли ви оглядали Книгу Ібліса.

— Нічого нового.

— Ви собі не уявляєте, як мені сумно. Я не жартую. Мені реально сумно. Таке враження, що на мене звалилися усі скорботи світу. Я просто придушений ними. Я конаю під їхнім тягарем. І ось що дивно — мені ніхто не хоче допомогти. — Несподівано він підвівся і сказав, простягаючи руку: — Ну, гаразд. Поки що нашу розмову завершимо. Ось мої телефони. Коли закінчите працю над «КаеС», прошу повідомити. Без нашої згоди не рекомендую публікувати переклад. Домовились? — Ярош кивнув. — От і добре. Можливо, у нас виникнуть іще питання, то вже не гнівайтесь. І якщо вам вдасться щось прояснити щодо цих маків, то дзвоніть. Можливо, це все лише фантастика, казочка для дурників, а можливо, й ні. Успіхів.

Та коли Ярош уже рушив до дверей, Книш раптом бовкнув:

— А ви і справді мене не впізнали?

Ярош здивовано стенув плечима. Щось у Книшеві було знайоме, але стерлося.

— Ну, нічого, — покивав головою той. — У нас просто робота така — фотографувати у пам'яті обличчя. — І раптом бовкнув: — А як там наша Надієчка поживає?

Ярош отетерів, обернувся і тільки тут упізнав у Книшеві того самого Надійчиного кавалера, що зняв її на уродинах Русі.

— Кажуть, вона тепер відома письменниця? — скалив зуби Книш, несподівано обм'якнувши і скинувши з себе маску крутого правоохоронця., — Я, правда, не читав, але хотів у вас запитати: серед її персонажів часом не траплявся вам скромний працівник СБУ?

Ярош розсміявся:

— Невже це вас хвилює? Це ж насправді приємно. Коли-небудь можна й онукам показати — ось дивіться, що про вашого дідуся написали.

— Хе-хе, та знаєте… З того часу я трішки піднявся… Не хотілося б, щоб начальство дізналося.

— Що саме? — Ярош вдав, що нічого не розуміє.

— Ну, як же… Ми ж… Ви що — хочете сказати, що нічого не знаєте?

— А що я повинен знати?

Книш погойдався на обцасах, тернув вказівним пальцем під носом і промовив:

— Та ні, нічого особливого. Просто, якщо ви з нею маєте контакт, то я просив би… як би це сказати… Вона, кажуть, надто відверта у своїх творах… Хоч і не називає справжніми іменами… Але здогадатися можна… Розумієте? У нас є й такі, що книжки читають. Аякже. Тобто, я хотів сказати, по роботі… Робота така… Читають, нотують, каталогізують, розкладають по поличках… Ви не можете не знати, що тоді сталося… На уродинах Русі… Я хотів би вибачитися перед вами, якщо завдав вам прикростей, але обставини так склалися. А хочете, я буду з вами максимально відвертим?

— Ну, спробуйте.

— Зараз ми вирішуємо щось куди важливіше. Тому мушу пояснити, що тоді у нас було саме таке завдання. За будь-яку ціну розірвати ваші стосунки.

— Не розумію. Навіщо?

— Я тоді був дрібною рибкою. Наказали — виконав. Отак, мимоволі, ми з вами й стали «молочними братами».

Від цієї фрази Ярош аж здригнувся, ще чого — «молочні брати»! Так кажуть про тих, хто насолоджувався мінетом від однієї і тієї ж дівчини, але стати «молочним братом» з кагебістом?

— Ви хочете сказати, що то зовсім не Руся спланувала?

— Ні. Це наша робота. Надя, як вам відомо, збиралася їхати на роботу до Німеччини. А якби у вас із нею все склалося, могла б і не поїхати. Так?.. Одначе вона нам потрібна була саме там. Хоча, яку функцію вона там виконала, я не знаю. Я, як той мавр, лише зробив своє діло… А, до речі… ви хіба не упізнали голос тієї жінки, яка викрикувала іспанську фразу?

— А чому я мав її упізнати?

— Бо ви її чудово знаєте. Це — Руся.

Ярош витер холодний піт з чола. Усе вкладалося у якусь дику фантасмагоричну картину.

— Що з нею сталося?

— Чергове нещасливе кохання. Нова спроба суїциду. Наковталася пігулок. Але цього разу уже з незворотними наслідками.

— Стривайте… Той мій колега, який з нею зустрічався і який переконав мене прийти на уродини… Це і ваш колега?

— У світі усе дуже тісно переплетене. Він теж виконував завдання.

— І це через нього Руся труїлася?

— Погодьтеся, на його місці міг бути кожен. Є люди, які приречені на самогубство. Знаєте, яка статистика? На сьогоднішній день третина самогубців встигла відбути уже генеральну репетицію і перебуває на порозі прем'єри. Але не будемо про сумне. До побачення.

S

Ошелешені вояки складають зброю, розпач стискає горло, дехто не витримує і втирає сльози, а є й такі, в кого сльози ллються струмками, ми теж не виняток, плачемо, обнімаючи Яся, а наші мами, прощаючись із ним, голосно ридають і хрестять, а потім він разом із великою колоною офіцерів повільно бреде Личаківською, обабіч тлуми чужоземних солдат — штурхають, відбирають зброю, лаються, а десь далеко ще цокочуть постріли, вибухи поодиноких гарматних сальв*, бо не всі ще погодилися на капітуляцію, окремі групи завзятих вояків усе ще бороняться, воліють вмерти тут, аніж невідомо де.

Незабаром дістаємо вістку про те, що колону офіцерів на Личаківській рогатці оточують НКВД-исти і супроводжують як полонених, не дозволяючи завернути в напрямку Румунії, як було домовлено. Що це має означати? А коли з голови колони надходить звістка, що їх ведуть на Винники, поодинокі вояки намагаються вирватися і замішатися в тлумі людей, які стоять на хідниках, зі смутком проводжаючи їхній відступ.

Правим хідником входили до Львова більшовики, вигляд їхній був якийсь дикий, мовби вийшли вони з підземелля у своїх землистого кольору довгих шинелях і так само довгих аж до колін «гімнастьорках», а широчезні галіфе, що метлялися при ході, кирзаки, з яких визирали сірі брудні онучі, гвинтівки на шнурках і шпичасті «будьоновки» з червоними зірками творили з них карикатуру на військо, якби не військова техніка, якби не танки й гармати, якими польське військо похвалитися не могло. Найбільше дивували львів'ян обличчя визволителів, серед них було дуже мало європейських, здебільшого то були обличчя вилицюваті, обвітрені, худі й недобрі, в очах світилася осторога і недовіра, вони попервах навіть смикалися і виставляли поперед себе багнети, коли до них поривалася екзальтована жидівська молодь з квітами, намагаючись потиснути руки і поцілувати, а декотрі цілували танки і кричали радісно: «Нєх жиє Сталін!», «Нєх жиє Сов'єтскі Союз!», «Нєх жиє Сов'єтска Україна!», хоча кілька днів перед тим, 5 вересня, вони кричали «Нєх жиє Англія!» перед англійським консулятом на Нєдзялковського, а пан консул навіть вийшов на балькон і хотів щось виголосити, але нагло загуркотіли німецькі літаки і всі повтікали, а до молоді приєднувалися і літні жиди й теж кричали й махали капелюхами та хустинами, навіть не підозрюючи, що за оцю радісну зустріч своїх визволителів їх будуть нещадно бити на вулицях Львова, звинувативши у всіх смертних гріхах і в цьому також.

Роззброєна польська армія покидала місто лівим хідником, з провулків і брам випірнали поодинці й групками вояки, вимахуючи жовтавими хусточками, та долучалися до цього похмурого походу.

Довідавшись, що офіцерів повели в напрямку Винників, ми хутенько зрихтували для Яська цивільний одяг і побігли Личаківською. Нагорі наздогнали Люцію, яка кудись квапилася з пакунком під пахвою.

— Сервус, хлопаки! Де так женете?

— Шукаємо Яська. Мусить бути десь у колоні.

— Ходіть зі мною, може, він там — у костелі! — показала рукою на базиліку Матері Божої Остробрамської з її високим шпилем. — Там зараз перевдягають офіцерів у цивільне. Бачите — я теж несу, назбирала по сусідах. Чи чули? На Сихові рускі оточили львівських поліцейських, які намагалися дістатися Румунії, і всіх до одного перестріляли. Арештовують усіх державних службовців, поліцію стріляють відразу. Офіцерів теж нічого доброго не чекає.

У костелі ми побачили натовп вояків, які квапливо перевдягалися у те, що їм принесли дружини й діти, монахи хутенько згрібали з підлоги мундири, ремені і чоботи та кудись виносили, підганяючи вояків, аби ті швидше перевдягалися і покидали приміщення.

— Кому ще вбрання! Кому вбрання! — загукала Люція, а до неї потягнулися зусібіч руки та вмить розхапали все, що вона принесла.

— Чи бачив хто Яська Білєвіча? — запитували ми, штовхаючись у тлумі, однак ніхто нам нічого путнього не міг сказати, опріч того, що хвіст офіцерської колони ще кілька хвилин тому було видно з горішньої Личаківської. Аж нарешті Люція приволокла за руку чоловіка, який повідомив, що був із Ясем в офіцерській колоні.

— Коли до нас докотилося, що колону не пропустили на Сихів, а повели на схід, дехто почав драпати. Нас п'ятеро домовилося теж дати драла. Коли миналисьмо школу Святого Антонія, то всі разом рвонули до брами, але конвоїр помітив і вистрелив. Я почув, як Ясько скрикнув, певно, в нього поцілили. А втім я його більше не бачив.

— А куди їх ведуть?

— Я чув, що до Тернополя. Там нібито усіх мають відпустити, але це малоймовірно. На ніч вони зупиняться на оболонях за Винниками, отоді можна буде до них підкрастися.

Ми попрощалися з Люцією і поквапилися у Винники. Щоб не потрапити на очі красноармійцям, які сунули довжелезною колоною, ми зійшли з дороги в ліс, а там могли навіть бігти добре втоптаними стежками, які вже віддавна облюбували спортовці. Раптом до наших вух долинуло тахкання скорострілів, це було десь попереду, досить далеко і не тривало довго, постріли вже нікого не дивували, вони лунали повсякчас і в самому місті, і поза містом, тому ми продовжували бігти, не затримуючись. Дорога все ще була запруджена більшовиками та їхньою бойовою технікою, здавалося, не буде їм кінця і краю. Аж ось ми почули стогін і різкий запах крові, свіжої крові, запах, який завис у повітрі зовсім недавно і ще не встиг розкластися і перетворитися на сморід, зараз він був разючим і непереборним, ми роззирнулися, але нічого не побачили, довкола був ліс, правда, на деревах виднілися свіжі сліди від куль, трава була встелена білими трісками.

— Гляньте — он там! — скрикнув Йосько і показав у бік галявини, на якій прогульковичі часто влаштовували пікніки перед тим, як піднятися на Чортову гору. Там щось було, саме звідти долинав запах крові і стогін. Ми метнулися туди й побачили гору трупів, недбало прикидану галуззям. То лежала постріляна львівська поліція у своїх ґранатових мундирах, але без зброї, юнаки і дорослі чоловіки, і з-під тієї гори трупів чувся стогін. Ми підбігли, висмикнули кілька тіл і вивільнили молодого, ще безвусого, хлопця, мав прострелене плече. Вольф обмацав його і сказав: