Зниклі слова 8 страница

— Як ви гадаєте? — Пальці повільно стулилися в кулак, злегка зіжмакавши папір. — Я роблю все правильно?

Питання було надто абстрактне, могло стосуватися будь-чого — і перекладу, і заняття давніми мовами, і зашлюбин… І він хотів уже було сказати щось про її наукові перспективи, про те, що вона дуже талановита, але голова несамохіть хитнулася з боку на бік, і в цей момент його охопив страх, адже він цим видав себе, зрадив щось таке, що тримав тривалий час на прив'язі, та вона прочитала на його обличчі те, що, либонь, хотіла прочитати, і сказала:

— Я теж так думаю.

А потім притулила свої вуста до його вуст, і він відчув, які вони м'які і податливі, які гарячі і солодкі, він обняв її, пригорнув до себе, і, здавалося, уже жодна сила не розімкне їхніх обіймів, але здоровий глузд узяв гору, за якусь хвилю перед тим, як двері відчинилися й увійшов Марко, вони відірвалися одне від одного, і Ярош почав голосно, може, навіть надто голосно, декламувати переклад, розгладжуючи пальцями пожмаканий папір. Обоє були зарум'янені, але Марко витлумачив це по-своєму:

— О, ви тут без мене уже зарядилися.

— Ми подумали, що нас чекає неабиякий стрес. Налий собі.

— Не відмовлюся. Вам ще багато? Вони уже виїхали. Якщо не заблукають, то хвилин за десять будуть тут.

— Ну, тоді пора… — сказала Данка і підвелася з крісла.

Вона чудово володіє собою, про мене цього не скажеш, подумав Ярош і відчув, що зіпрів од хвилювання, а коли вони вийшли, перевдягнув сорочку, потім став проти дзеркала і запитав у свого відображення: що це було? Можливо, там, у задзеркаллі прокотилося відлуння його слів, відповіді він не отримав, проте відчував уже не страх, і не паніку, і не бажання втечі, а радість, тепер уже його переповнювало відчуття щастя, хоча це щастя було ще надто туманним і незвіданим, і невідомо, чим воно ще обернеться для нього, але це його не надто хвилювало, баглося, щоб події розгорталися з дедалі більшою швидкістю, щоб розкручувалися і несли його вперед і вперед. Пролунало бібікання авта на вулиці, Данка і Марко поквапилися зустрічати. Ярош провів рукою по обличчю, мовби стираючи з нього все попереднє хвилювання, нерви і страх.

U

У перші ж дні визволителі захопили на двірці товарні вагони, в яких містилося все майно втікачів із Центральної Польщі, вони спішно вантажили його на авта і кудись відвозили, а все, на їхню думку, зайве скидали на купи й палили. Вістка про це швидко розлетілася, і на двірець почали збігатися власники того майна, й намагалися показувати квитанції на вантаж, їх тихенько відводили набік і розстрілювали. Грабунок сягнув апогею, коли вояки розбили двері вагона, в якому були ящики з алкоголем, почалася шалена пиятика, з часу до часу хтось в екстазі стріляв у небо, щойно тоді прибігла міліція і спинила те буйство. А на вулицях Львова тепер можна було спостерігати дивовижні картини, адже неможливо собі було уявити польського офіцера з мішком картоплі за плечима, з дитячою ванночкою чи навіть унітазом на голові, але совєтські офіцери з таким скарбом траплялися щодня, пхати поперед себе тачку з яким-небудь комодом чи бюрком, конфіскованим у буржуя, було для них звичною буденною справою, і жоден військовий патруль ніколи не звертав уваги на таку принизливу для військової еліти картину.

Лія повернулася з прогулянки містом і була переповнена вражень.

— Чи пригадуєш крамницю пана Зумпфа на вулиці Охоронок? — запитала вона.

— Звичайно, — сказав я, — у дитинстві я там часто бував. Усередині вона скидалася на якийсь турецький чи єгипетський ринок, а вже від порога запах приправ і солодощів лоскотав носа.

— Так… На одному кінці ляди громадилися високі конуси цукру, наче снігові вершини Гімалаїв, занурені в голубі картонні коробки, поруч кришталеві брили крижаного цукру, що виблискували в променях сонця, наче діаманти, і неможливо було без жалю дивитися, як пан Зумпф маленьким молоточком відколює кусні цієї краси і запаковує у папір.

— А далі були цілі гори усілякого печива, слоїки, наповнені розмаїтими цукерками, барвистими льодяниками, ірисами, чоколяда в картонних пуделочках, довгі прямокутники «Данусі», біла чоколяда «Еос», чоколяда «Нової Фортуни» — «Сянка», «Тарас», «Одарка»…

— А друга половина ляди, — замріяно промовляла Лія, — аж згиналася під великими куснями масла, кулями і прямокутниками сирів, бляшанками сардин, оселедцями-матіясами, а під стіною на полицях — бляшанки чаїв, кави і какао, слоїки приправ…

— І над усім цим королював пан Зумпф, застебнутий на всі ґудзики, завжди з ввічливим усміхом, пан Зумпф, невисокий, з короткими, але жвавими руками, увінчаними ковбасками пальців, пан Зумпф, «цілую ручки, чим можу служити?», відкривав зошита і вписував покупки, а потім клієнти, які тішилися його довірою, могли раз у місяць усе оплатити… І що? Чому ти про нього згадала?

— Я щойно звідти. Йшла попри крамницю і зазирнула всередину. Навіщо я це зробила? Я зруйнувала частинку своїх дитячих спогадів. — Видно було, що вона нервує, і хоча відвернулася до вікна, я помітив у її очах сльози. — Там зараз нічого цього нема… геть нічого… Там зараз стоїть бочка оселедців. Велика картонна коробка з сірниками. І кілька ящиків оцту. Це все… Хоча ні… Там ще є сіль. Великий дерев'яний ящик солі, яку набирають туфелькою і закручують у газету. Між іншим, оселедці теж запаковують у газети. У польські й українські.

— А пан Зумпф?

— Він, як і раніше, усміхнений, але усміх уже не такий… під очима мішки, він уже не каже «цілую ручки, чим можу служити?», він уже нічого не каже, коли бачить покупців, тільки запитально дивиться… але мене упізнав… «а-а, то панна Лія… приємно вас бачити… як мамця?..». Потім наблизився, узяв мене за руку і прошепотів: «Вони усе забрали… все… приїхали уночі трьома вантажівками і забрали… а привезли оце». Хто забрав? «Міліція. Для себе»… Вони ведуть себе, як розбійники з великої дороги. Захоплюють помешкання, які їм подобаються, а людей вивозять. Конфіскують меблі й речі. Я ще зустріла дорогою свою шкільну подругу Двойру, вона розповіла про Ребекку, доньку шинкаря Сальомона… Ти ж пам'ятаєш її?

— Ще би!

— Ребекка прибігла до неї уночі, вона втекла з транспорту, який прямував на Сибір. Батько з матір'ю тікати не захотіли. Двойра її переховує в себе. Просила в мене якогось одягу. Піду увечері, занесу. А в шинку Сальомона — «Закусочна». А Володислав Залевський, який володів славетною цукернею на Академічній, знаєш, хто тепер? «Кондитерський робітник», його обов'язок — стежити за чоколядовою масою у казані. А на фризієрні пана Торби на Городоцькій, куди ти ходив стригтися, пишеться «Парік… махєр… ская». Невже це те саме?

22

Її батько був товстуном з великою, круглою як м'яч головою, яку він дбайливо вибривав. На короткій шиї виднівся масивний золотий ланцюжок, на одному з пальців — золота печатка. Донька вочевидь вдалася у матінку — та була ще доволі вродливою, зберегла стрункість і пишне волосся. Обоє увійшли так, наче до музею, відразу стали роззиратися по стінах, невідомо, що вони тут збиралися побачити. Коли сіли за стіл, то розмови і справді поточилися від погоди і далі до політики, майбутній сват нарікав на владу, він за них голосував, а вони он як… Але в нього ще все попереду, а тому він радив би не квапитися зі шлюбом, бо якщо його відновлять на посаді, він зможе й Марка прилаштувати, а що — на митниці й комп'ютерники потрібні. На подив Марка, ця ідея всім припала до вподоби, навіть Данка знизала плечима, а Ярош кивав головою і бурмотів щось про те, що незабаром піст, а в піст не пасує… Відтак розмова перейшла знову на політичні теми, бо Данчин батько ніяк не міг заспокоїтися, що так жорстоко були зраджені його ідеали, довелося розчаруватися в тому, у що вірив, хоча завжди тримав руку на пульсі часу і був членом усіх провладних партій за порядком, але разом з тим і патріотом…

Ярош слухав його, як слухає лікар пацієнта. Коли він нарешті вмовк, Данчина мати нахилилася і запитала, чи він не проти показати їй сад. Ярош відразу погодився, запідозривши, що це, мабуть, входить у якийсь попередньо обумовлений з батьком сценарій, бо той відразу став з особливим захопленням оповідати про те, як, працюючи на митниці, їздив на полювання у прикордонну зону, куди простому смертному зась.

— У вас тут гарно, затишно, — сказала вона, походжаючи поміж деревами. — Знаєте, Данка надто емоційна… Я б сказала, поривчаста. У неї було чимало захоплень. Хоча, можливо, це й назвати захопленням важко. Одне слово, прилітає і розповідає, що познайомилася з кимсь таким… таким… таким… А минає кілька днів — уже все, сидить у хаті, на телефонні дзвінки не відповідає. І так воно триває від самої школи. Ми, знаєте, не втручалися у ті її захоплення. Інколи, може, щось підказували, радили. Але вона сама дуже швидко розчаровувалася. Ми не проти, щоб вони з Марком одружилися, ні… Але, знаючи нашу Данку… Якось вона нам заявила, що взагалі не збирається заміж. Буде займатися наукою, а для науковця заміжжя — смерть. Так і сказала. Смерть!

Вона підійшла до старої яблуні й погладила шерехатий стовбур.

— Як я люблю отакі старі дерева, вони нагадують мені дитинство. Від них променіє якесь особливе тепло, адже вони бачили так багато на своєму віку. Я ж не помиляюся? Цей сад посаджено давно?

— Так, у тридцятих роках. Он та груша вже напівзасохла, перестала родити, і я зібрався її зрубати, і навіть уже зрубав усохлу гілку, а вона взяла й зародила знову.

— Мій дід завжди лякав сокирою дерева, які не родили. Дивно, що це помагало. Таке враження, що дерева щось чують… — Вона на хвильку замовкла, а тоді сказала: — А знаєте… Мені дуже хотілося з вами познайомитися. Я стільки наслухалася від неї про вас. Вона в захваті від ваших лекцій. Уявіть собі, що навіть записувала їх на диктофон і потім прослуховувала вдома. А оте її захоплення арканумською мовою… Це так цікаво! Справді! Я ж сама маю філологічну освіту, правда, ніколи не працювала, бо рано вийшла заміж. Але й мене захопило… Цей дивовижний неіснуючий світ, який відкривається перед тобою лише частково, як айсберг… а більша частина залишається, як завше, під водою… Одного разу, коли вона мала грипу, у неї була висока температура… минулої зими… вона ще страшно переживала, що пропустить ваші лекції, і вмовила колєжанку записувати їх… Так от… однієї ночі, а я спала біля неї, вона почала щось говорити незрозумілою мовою… щось таке дивне, схоже на німецьку, хоча я німецькою не володію… А може, то була арканумська… я не знаю… — Вона знову замовкла, пройшла кілька кроків, підкидаючи носаками опале листя, потім обернулася і сказала уже сухішим тоном: — Чому я це вам кажу?.. Данка вся в науці. Вона інакша. Не така, як ми. І я розумію її. Вона — моє невтілене Я. Але вона все ж таки не я. Вона не принесе себе в жертву на вівтар сім'ї. Бо знає, що це її поховає, як науковця, перекладача. Ми, жінки, істоти делікатні… Нам важко вижити в побутових умовах, у клітках… Ми там марніємо і перетворюємося на квочок. — І знову пауза, а ще — шелест вітру, скрекіт сороки, глухе падіння яблука, очі, спрямовані в Яроша, і висновок: — Я не знаю, чи вона буде доброю дружиною для вашого сина. — Пауза, погойдування на обцасах, долоня на стовбурі вишні, тиша, вітер влігся, певно, теж прислухається, і: — Радше ні. Якось важко повірити, що вона зможе змінитися і принести науку в жертву тихому сімейному щастю.

Ярош слухав усе це, в душі цілковито погоджуючись, і хоча Марко його син, але дійсність і справді не така рожева — Данка інакша. І зовсім недавно вона це засвідчила. Вона сумнівається, вагається… А той поцілунок? Що це було? Та й чи було? Однак як батько він мав би щось сказати… Що?.. «Час покаже?»

— Час покаже, — промурмотів він. — Ніхто нікого у спину не штовхає. Вони ж не так давно почали зустрічатися…

— Так, якихось півроку… Хоча… хоча я зі своїм чоловіком зустрічалася лише два місяці… Але я — це я… Що хотіла, те маю. І по-своєму щаслива. Однак такі люди, як наша доня… дещо екзальтовані… мали б перейти довший період знайомства і женихання… Хіба я не маю рації?

Ярош машинально кивнув, але сполохавшись, що його можуть викрити, додав:

— Ми ж не знаємо ще… не знаємо, можливо, мій син здатен принести себе в жертву… науці… тобто своїй дружині-науковцю… Хіба таке не буває?

— Я не чула. Я знаю одне: майже всі письменниці, художниці, мисткині, жінки-науковці самотні. У кращому випадку розлучені матері-одиначки. Ну, є одиниці… одиниці, які пов'язали свою долю з кимсь, хто близький їм за духом… Але ж це одиниці. А є й такі, що вдають порядну дружину, матір, а самі волочаться по закордонах і продовжують колекціонувати пристрасті. — При цьому вона так прозоро поглянула на Яроша, що він зашарівся: невже вона натякає на ту студентку, яка стала письменницею й описала їхні стосунки? Невже читала і розгадала, хто є хто? Ну, та дарма, яке це має значення, він сам ні на що не претендує.

V

Торговицю за Оперним називали не тільки Кракідалами, але й невідь чого Парижем, не втратила вона свого значення і свого імені й під час війни, львів'яни продавали тут безліч усіляких речей, вишикувавшись двома шеренгами, а поміж ними походжали покупці — переважно совєтські офіцери, солдати, урядовці та їхні жінки, які тут, «на Парижу», перетворювалися на європейських дам. Серед продавців можна було зустріти й акторів театру, і директорів банків, і поважних професорів — кожен виносив щось на продаж з хати і кожен голосно вихваляв свій товар. Одні мали потребу в харчах, а інші збирали гроші на хабар для визволителів, щоби врятувати когось, призначеного на виселення до Сибіру. Але Кракідали притягали ще з однієї причини — власне тут було місце товариських зустрічей і джерело політичних новин та пліток, тут сновигали своєрідні маклери, які вміли полагоджувати контакт із чекістами і працівниками тюрем, тут можна було дізнатися останні новини лондонського радіо і дату та час чергової міліцейської облави, купити німецького паспорта і знайти провідника через кордон.

На ринку з ранку до вечора лунали вигуки «Цьмага, баюра*, вудзя*», «Бачевський, Бачевський, Бачевський!», «Баюра, баюра, баюра!», «Цьмага крайова і загранична!», «Сахарина пастилькова! Вудка чиста виборова!». Якийсь веселий чоловік голосно вигукував: «Продається засіб від плюскв, блохів, тарганів і всякої єншої сволочі. Смерть блохам, смерть вошам і блощицям теж!», але незабаром після того, як до нього підійшов якийсь товариш і поцікавився, кого він має на увазі, згадка про «всяку єншу сволоч» зникла.

Підприємливі львів'янки назбирували цілу купу блискучих різнобарвних ґудзиків, коронок, стрічок, пасків, бальових рукавичок, штучних квітів, кольорових запинок і гребінчиків до волосся, декольтованих нічних сорочок і шляфрочків* — і все це виносили на продаж захланним совєткам, які такого чуда-дива ніколи не бачили, а окрім назбираного в хаті, львів'янки продавали ще й те, що виготовили самі, бо не було такої господині, яка б не вміла випікати тортів, пляцків і тістечок, то й не диво, що на Кракідалах можна було зустріти і пані професорову, і пані меценасову, і саму пані Пшеп'юрську*, які без жодних цереґелів торгували смаколиками. Ах, як же ними ласували дами з совєтського раю! Щокроку можна було помітити жвакуляючі писки або запацькані кремами і крихтами мармизи офіцерських баб. Торгувала маминими тістечками і Міля та ще й нарікала при цьому:

— Через тоті Кракідали тільки товстію і ніц більше. Бо коли ніхто не купує тістечок, а мені нудно, то я їх їм. А мама нарікає, що їй тих тістечок не шкода, але грошей не видно.

Тому й не дивно, що совєти, щойно прибувши до Львова, відразу цікавилися, як потрапити на Кракідали, чи то пак, як вони казали, «на Кракаділи», бо тут можна було купити дуже дешево чудові речі, і вони, придбавши зношені європейські костюми й плащі, притьма перевдягалися у брамах і тоді аж виходили до міста, але це не рятувало їх від батярів, які хутко розкусивши неосвіченість визволителів, продавали їм найрізноманітніший чудернацький непотріб, переконуючи в його винятковій цінності. До цього вигідного ґешефту приєдналася і наша чвірка, Ясь роздобув у розбитій під час бомбардування аптеці клістирні рурочки та бакелітові* насадки на гумові спринцівки, усі ці пристрої мали маленького краника, який дозволяв відкривати і закривати доплив рідини з посудини. Спочатку ми не могли второпати Яськової ідеї, але він нас переконав, що товар — перша кляса і мусить піти, якщо ми будемо реклямувати чубарикам ті рурочки, як видатне досягнення сучасної техніки в галузі куріння. Так і сталося, ми, пояснюючи, як працює такий удосконалений світовою наукою «мундштук», крутили краником у різні боки перед очима ошелешеного бійця і переконували:

— От большая тьохніка! Хочеш — куриш, не хочеш — не куриш.

Після того солдати з утіхою і захватом курили увіткнуті в «мундштуки» газетні скруцлі зі смердючою махоркою, безперестанку крутячи тими краниками. Коли ж наші рурочки скінчилися, нам вдалося продати кільканадцять друкарських машинок у вигляді техніки для друкування грошей, робили ми це, звичайно, навпотемки, аби клієнт не здогадався, що з нього роблять шмерґля*. Відтак Ясь розповів, що він виявив у Люції вдома великий ящик із поламаними годинниками й будиками, які зосталися по її дідусеві-дзиґармайстрові*, Вольф тією звісткою дуже зацікавився і загорівся цей скарб розпродати.

— Але кому ти продаси годинника, який стоїть? — запитали ми.

— Будь-кому, — сказав Вольф. — Досить іно відламати секундну стрілочку, аби вона нам не заважала, тоді підносиш чубарикові дзиґарок до вуха і цокаєш зубами. Отако: цок-цок-цок!

— Ну, дивися, щоб він тебе часом не цокнув, — засміявся Йосько, а ми погодилися поспостерігати за цією діяльністю Вольфа, обіцявши приєднатися, якщо діло в нього піде. І що ви гадаєте? Пішло! Ще й як пішло! Комусь у таке, може, й важко повірити, але уявіть собі людину, яка ніколи не мала годинника і ніколи не чула його цокання, а треба сказати, що совєти просто таки шаленіли від дзиґарків, правда, мали вони дуже своєрідне уявлення про красу і вважали, що годинник мусить бути великим, а що більший — то кращий, тому носили на руках вражаючі цибулини, а дехто навіть примоцовував до зап'ястя будики та ще й підкочував рукав, аби видно було, який він фуньо кацалабський*.

Одного дня трапилася надзвичайна подія, примчала до нас захекана Ґолда і сповістила, що в них у хаті лежить труп, моя мама іно руками сплеснула, а бабця відразу залила окропом якесь зілля, аби напоїти перелякану Ґолду, бо та ніяк не могла віддихатися і махала собі хустинкою коло обличчя, з тих уривків фраз, які вона визойкувала і вишіптувала, ми втямили лише одне: труп належав енкаведистові, який уже не раз залицявся до Лії, а тепер він вислідив, коли вона була в хаті сама, і спробував її зґвалтувати, а Лія, боронячись, луснула його пательнею по голові, але що луснула не денцем, а кантом, то розсікла йому скроню, він лежить пляцком, як довгий, з мордякою, залитою кров'ю, і не дихає. Саме в такому непривабливому вигляді й застали його Ґолда з Йоськом, повернувшись з крамниці. І знову всі погляди скерувалися у мій бік, даючи зрозуміти, що моя роль спасителя ще не завершилася і попереду в мене нові звершення і нові випробування.

— Ну, що ж, — зітхнув я, — ідіть туди і чекайте на мене, а я пожену до пана Кнофлика. Чей же і цього разу нас порятує.

На похоронному закладі пана Кнофлика тріпотів червоний прапор, а на вивісці красувався свіжий напис «Червоний Харон».

— А що ти си гадаєш? — кивав на вивіску пан Кнофлик. — Тепер то мій оберіг. Уже сюди зазирав не один чубарик та все запитував: «Как мнє увідєть таваріща Харона?» Я відповідав завше однаково: «Таваріщ Харон на савєщаніі в Масквє». І маю святий спокій. А днями прителіпався якийсь совєтський жид і запитав: «А нє тот лі ето Гріша Харон, каторий бил начальніком Житомєрского НКВД?» Я кивнув. Тоді він: «Пєрєдайтє єму прівєт. Єслі будут праблєми, я в Госснабженіі. Рєшаю всє вапроси».

— Але я до вас знову в дуже делікатній справі, — стишив я голос, а пан Кнофлик мене відразу забрав до свого кабінету і наготовився слухати. — Ґолда Мількер має нову халепу, цього разу через доньку. Коли до них у гості завітав один енкаведист, Лія вирішила пригостити його яєчнею, взяла в руки пательню і тільки-но намірилася покласти її на плиту, як енкаведистові конче загорілося її обняти, але послизнувся на крапельці олії і луснувся головою в самий кант пательні. Та так нещасливо, що теперка лежить горі пузом, а дух його витає десь над Високим Замком.

— Ов! — похитав головою пан Кнофлик. — Так то халепа! Мусимо його порядно поховати. І тобі неймовірно пофортунило, бо якраз маю дуже вигідну труну — глибоку і широку. Наготувалисьмо її для їдного їмостя, котрий лежав при смерті, а був дуже теньгий, був такий грубий, що би в ті двері не вліз. Але він передумав умирати і зараз знову брикає, і жере макаґіґі* з марципанами. А труна стоїть. То ми знаєш, що зробимо? Покладемо твого гостя наспід, а зверху — пані Топольську. Гадаю, він не буде проти, якщо доведеться йому лежати під кобітою?

— Та де! То був ще той жевжик. Не пропускав жодної спідниці.

— Ну, то люкс. Ти лише привези мені його сюди.

— Зачекайте, а родина пані Топольської ніц не буде мати проти?

— Яка родина? Нема родини. То була самотня кобіта, стара діва, але добре вирозуміла* не забула відкласти гроші на свій похорон. У тестаменті так і написала: «хочу лежати вигідно, просторо і м'яко». Усі три пункти будуть дотримані. Але скажи: той гість був у військовій формі?

— Аякже, ще й при пістолеті.

— То мусиш прихопити для нього вбрання. Отут у пачці є чудовий гарнітур пана Цєпи, коли його в нього вдягали, він тріснув на спині по швах, і родина вирішила придбати йому іншого, хоча я їх переконував, що для пана Цєпи то не грає ролі, бо й так його спини на цім світі вже ніхто не побачить. А вони знаєш, що мені на те відповіли: а на тім світі? І я стулив писк. Так жи бери, — і тицьнув мені в руки пакунок, але ще не відпустив, бо спало йому на думку, що варто було б того нашого гостя загримувати — ану ж дорогою стріну якогось його кумпля, і пан Кнофлик вручив мені ще й руду бороду, сиву перуку і коробку з фарбами для писка.

Що вам сказати! Покійник виглядав тепер ліпше, як за життя. Колишня його вилицювата мордяка, налита кров'ю, злагіднівши, дуже добре надавалася до образу втихомиреного і задоволеного колишнім життям дзядзя, чорний гарнітур пасував, як влитий, а з кишеньки на грудях стирчала біла троянда. Чорні окуляри довершили картину, і коли «дзядзьо» опинився в тачці, яку ми з Йоськом пхали, насвистуючи, поперед себе, усі перехожі ввічливо кивали головами, усміхалися, а дехто навіть здіймав капелюха, бо «дзядзьо» скидався на живого, і гріх було б не привітатися з таким приємним фацетом. Навіть пан Кнофлик замилувався і зацмокав вдоволено, допоміг нам вийняти трупа з тачки і покласти до труни. Поруч на столі чекала на свою чергу пані Топольська. Була в тілі і вбрана в темно-синю сукню з білими коронками, видно було, що приготувала її саме для такої урочистої хвилини, у воскових пальцях тримала образок, а сухі, міцно зціплені вуста скидалися на ніколи в житті не ціловані. Іно я про це подумав, як раптом у нас усіх, окрім пана Боучека, волосся стало дуба, а пан Кнофлик ухопився за серце, бо наш «дзядзьо» раптом ожив і сів у труні. Руками тримався за стінки і здивовано роззирався на всі боки, не в стані второпати, куди потрапив. Потім обмацав своє обличчя, скинув окуляри і, ще раз роззирнувшись, пролепетів:

— А гдє я?

Перезирнувшись із Йоськом, я вже почав розглядатися за якоюсь доброю ломакою, щоб відправити «дзядзя» назад у тому самому напрямку, в якому рухалася його грішна душа, але якогось дідька завернула назад, аби завдати нам ще більше прикростей, та пан Кнофлик спинив мене:

— Зачекай, — а відтак звернувся до «дзядзя»: — Ми знайшли вас непритомного на вулиці. Ви пам'ятаєте, хто ви і де живете?

Енкаведист струснув головою і став досліджувати свої кишені, однак там не було нічого.

— А дакумєнти в мєня билі?

— Ні, — відповіли ми в один голос. — Не було нічого. Мабуть, ви з лікарні вийшли.

— С какой лікарні?

— Та є у нас лікарня, в якій, власне, й тримають таких, як ви, що втратили пам'ять.

— Да, я нічєво нє помню. Я што — умер?

Тут пан Кнофлик втішено потер руки і набрав номер кульпарківської лічниці та повідомив, щоб забрали вар'ята, який, напевно, від них і чкурнув.

— Зараз за ним приїдуть, — шепнув нам.

— Можна я ішо палєжу? — спитав «небіжчик» і знову ліг собі у домовині, склавши руки на грудях. Таким його і застали санітари, що приїхали з божевільні. Пан Кнофлик розповів, що ми підібрали цього чоловіка непритомного, думаючи, що він мертвий, а він ожив і тепер без пам'яті. Лікарі нахилилися над труною і закивали головами:

— Знаємо його. То дурний Гілько. Утік від нас ще років п'ять тому. Ану, вставай, — загукали йому.

Енкаведист знову підвівся і оторопіло провів очима по присутніх:

— Ка-а-к меня завут?

— Та не придурюйся, Гільку, бо зара ті дам такого заштрика, що згадаєш, як твоя бабця дівкою була, — сказав один із санітарів, а по тих словах вони підняли його з домовини, підхопили під руки і, хутенько вбравши в гамівну сорочку, поволокли до авта без вікон. Енкаведист ще щось горлав невиразне, але ніхто вже на нього не звертав уваги.

— Ага, — підсумував пан Кнофлик. — Втратила наша пані Топольська кавалера. Що за життя під хлопом не була, то й по смерті на хлопові не полежала.

23

У середу після лекції Данка підійшла до Яроша і сказала майже пошепки, що мусить із ним поговорити, Ярош почервонів і зашарівся, але кивнув:

— Добре, зустрінемося за годину в «Мазоха».

Що вона збирається йому сказати? Він відчув хвилювання і нерішучість. Коли прийшов до каварні, Данка уже на нього чекала, зайнявши столик на вулиці:

— Я нам замовила іспанське вино. Може, ще щось?

— Ні, дякую. Ваша мама справила на мене дуже позитивне враження. Здається, вона ваш відданий друг.

— Це дійсно так. Ви на неї теж справили позитивне враження. Здається, нам вдалося без особливих втрат виборсатися з делікатної ситуації. — Тут вона поглянула на Яроша з-під лоба, а на її вустах заграла підступна багатозначна посмішка. Ярош вдав, що її не помітив. Їм принесли вино, і він підняв келиха:

— За Арканум?

— За Арканум, — сказала Данка, а надпивши, одразу перейшла до справи: — Між іншим, це і є тема нашої розмови. Учора я мала дуже дивну зустріч. Секретарка з деканату повідомила, що мене кличе декан. Я прийшла. Крім декана, у кабінеті сидів ще якийсь чоловік. Коли він встав мені назустріч, декан сказав, що залишить нас, і вийшов, а цей тип повідомив, що він з СБУ.

Ярош не стримався від здивованого окрику:

— Ха! Він уже й до вас дістався?

— То ви знаєте, про кого мова?

— Підполковник Книш?

— Так.

— Що ж він хотів од вас?

— Щоб я його тримала в курсі усіх наших досліджень, пов'язаних з Арканумом, а також із тим, як посувається переклад…

— «КаеС»?

Данка розсміялася:

— Він мене тим «КаеС» просто таки дістав! Якийсь маразматик, вам не здалося?

— На відміну від вас, я мав значно більше можливостей вивчати таких людей, і скажу вам, що все те, що нам здається за чисту монету, — гра, якою вони змушені оволодівати досконало. Надто Книш, який за віком мусив ще працювати і в КГБ.

— Неймовірно гидкий тип. Таке враження, що, дивлячись на людину, він її роздягає.

— Ну, це нормально, коли чоловік роздягає поглядом вродливу жінку.

— Ви теж мене роздягали поглядом? — засміялася Данка.

— Це було на Чортовій скелі, — відповів Ярош усмішкою. — Я вас роздягнув і вдягнув. Зараз ви одягнені, можете не соромитися.

— Ой, дякую, а то я запереживала. — Раптом вона нахилилася до Яроша і прошепотіла: — Я вам щось скажу, а ви усміхайтеся і не піднімайте очей. Зіграємо в інтим. Отам на вулиці походжає чоловік і вдає, що розмовляє по мобілці, а насправді він чекає, коли звільниться якийсь столик. Він мене пас ще від університету. — Відтак вона сіла рівно і продовжила: — А коли я заявила цьому Книшу, що не збираюся нічого такого робити, то він сказав, щоб я спочатку порадилася з татом. Я спитала, до чого тут тато. А до того, відповів він, що через мою затятість тато може уже більше ніколи на державну посаду не потрапити. Розумієте?

Ярош глянув на вулицю, чоловік із мобілкою і справді походжав туди й сюди, але щойно звільнився один зі столиків, як він поквапився його зайняти.

— Я думаю, — сказав Ярош, — що ми сміливо можемо того типа ігнорувати. Як і цього за столиком. Чого нам боятися?

Книш вимагав, щоб я розписалася, що буду тримати нашу розмову в таємниці. Я відмовилася. А він сказав дослівно таке: «Ну, що ж… Для ваших арканумських захоплень зовсім не обов'язково ще й бути студенткою. Навпаки, університет у вас лише відбирає дорогоцінний час». Я вийшла, траснувши дверима, а щойно перегодом второпала, що він мав на увазі. Мене можуть виключити?

— Не думаю, щоб аж дійшло до такого. У вас же не було жодних проблем із навчанням?

— Ні. Ну, хіба з фізкультурою… Там я просто відмазалась… точніше, тато відмазав.

— Може, поговоримо про щось приємніше? Ви вже обрали собі тему дипломної?