Зниклі слова 7 страница

— Кістку не зачепило, куля вилетіла. Рана вже не кривавить. Можеш йти?

— Здається, можу, — кивнув хлопець, дивлячись на нас із надією, а я, придивившись до нього уважніше, упізнав того, хто конвоював мене на допит до Кайдана і супроводжував свідків.

— Ти мене не пізнав? — запитав я.

— Ні, — заперечив хлопець, але в його очах зблиснув страх.

— Не бійся, — сказав я і, вказуючи на розстріляних поліцейських, запитав: — А Кайдан є серед них?

— Ні. Не знаю, де подівся. Що ви зі мною зробите?

— Нічого. Йоську, веди його назад, як дійдете до Личаківської, залишиш у кущах, гайнеш до церкви, попросиш у монахів цивільну одіж і принесеш йому. Може, застанеш там іще Люцію, вона вам допоможе. Тільки йдіть усе лісом, аби вас оті не побачили. А ми з Вольфом побіжимо далі.

Хвіст офіцерської колони ми наздогнали перед самими Винниками, але не наближалися, а йшли назирці, аж доки всіх полонених не вивели поза село і наказали таборитися на оболонях. Уже сутеніло, вартові розташувалися довкола табору на певній відстані одні від других та влаштували перекур, частина з них попадала знесилено на траву і заходилася вечеряти, охорона не була надто пильна, і це нас підбадьорило. Полонені збивалися в групки, виймали з торбин харчі, до них підходили селяни, щось запитували, вартові їх не відганяли, а небавом селяни почали носити воякам воду, молоко, хліб, яблука — хто що мав.

— Як думаєш, — спитав я Вольфа, — ми схожі на селян?

Вольф розсміявся, погладжуючи щетину на обличчі, — ми таки добряче позаростали.

— Можна спробувати.

Ми перепинили якогось дядька, що ніс у кошику бульбу, а під пахвою стиглого жовтого гарбуза, і напросилися помогти, я взявся за другий край кошика, а Вольф забрав гарбуза, Яськові лахи порозпихали собі за пазуху.

— Що вони з тим гарбузом будуть робили? — спитав я.

— Як то що? — цілком щиро здивувався дядько. — Спечуть. Та ж то смакота. Ніколи не їлисьте?

— Ні. Але обов'язково спробую.

— Ви нетутешні.

— Нє. Шукаємо свого кумпля.

— Хочете передати йому вбрання?

— Як ви знаєте?

— Приходив до мене їден, що йому вдалося висмикнутися. — Потім пошепки додав: — У гарбузі маю старі гачі і сорочку.

— Справді смакота, — засміялися ми.

Вартові лише зиркнули на нас скоса і пропустили, а ми відразу почали питати за Яська. Офіцерів неабияк бавив наш гарбуз, зусібіч сипалися жарти і поради, що з ним можна зробити, хтось навіть запропонував розрізати його навпіл, вишкребти середину і використовувати як нічного горщика, але поручник Грицюк, який був із нами на Городоцькій, сказав, що знає, як готувати гарбуза, і нікому не дозволить з нього познущатися, а відтак попровадив нас до Яська, дорогою я сповістив йому страшну гарбузову таємницю, він присвиснув: «Ого! Доведеться розіграти в карти». Ясь сидів біля вогню з забандажованою лівою рукою. Побачивши нас, невимовно зрадів і здивувався, але я пояснив:

— Принесли тобі вбрання. Хутенько перевдягайся. Тут за полум'ям тебе не буде видно.

Вольф вийняв ножика і, розпоровши йому мундира, вивільнив руку, ми помогли йому стягнути штани і чоботи, хоча він чобіт і не хотів лишати.

— Дурний ти, — сказав я, — знаєш приказку: знати пана по халявах? По офіцерських чоботах тебе живо вирахують. Взувай капці. Документи кинь у вогонь.

Біля вогню лежав порожній мішок, у якому напевно приносили бульбу, я підняв його і накинув Яськові на поранену руку, щоб не кидалося в очі, що він її тримає зігнутою. Виходячи з табору, я посміхнувся до вартового, але він скорчив невдоволену міну і відвернувся, я не мав нічого проти, за кілька кроків ми зникли в сутінках. Я відрадив Яська йти додому і запровадив його до Люції, а там, на диво, застали ми Йоська з пораненим поліцаєм, якого дівчина перев'язала і перевдягнула. Вона ж їх і забрала до себе з церкви. І так ото зібралася гарна компанія, Люція приладила вгощення, принесла з пивниці вина, і ми собі любенько посиділи, а наслідком тих посиденьок виявилося те, що Ясько втріскався у Люцію, а вона — в нього. Ну, нарешті знайшла собі щирого поціновувача на свої конфітури.

20

Заникуючись та переступаючи з ноги на ногу, Марко повідомив:

— Знаєш, ми з Данкою збираємося одружитися.

Після цих слів він зробив паузу, але Ярош мовчав, новина його вразила, він усіма силами намагався не зрадити свого хвилювання, здавалося, що це йому погано вдається, але Марко не дивився на нього, він сперся на підвіконня і милувався вивіркою, що стрибала по горіхові. Ярош гарячково шукав якісь слова, які мали б ухвалити вибір сина, але слів йому бракувало, ледве видушив коротке «угу», з якоїсь причини те, що звістив йому син, викликало в нього глибокий смуток, ба навіть щось схоже на відчуття паніки. Водномить йому забаглося усамітнитися, зачинитися у своєму кабінеті і перетравити новину на самоті, але це виглядало б дивно, і він, підступивши до бару, налив два келихи вина та простягнув Маркові.

— Ну, тоді є чудова причина випити, — сказав якомога спокійнішим тоном, але вийшло це дещо по-театральному, з притиском, а вуста при цьому ледве-ледве склалися в усмішку.

— Правда ж, вона найкраща? — запитав Марко, тепер уже дивлячись йому у вічі.

— З тих, що ти приводив раніше? — Ярош відвів погляд, підійшов у кут і сів у фотель. — Звичайно, звичайно… вона таки найкраща…

— Таке враження, що ти не зовсім упевнений.

— Чому? Ти, мабуть, її краще знаєш. Мені вона теж сподобалася. Розумна, цілеспрямована, знає, чого хоче. Однак… чи буде жінка-науковець ідеальною дружиною? Ти ж, я так розумію, в науку пірнати не збираєшся.

— Ні, я вирішив зосередитися на комп'ютерних програмах… теорія мене не приваблює. Так що в нас буде гармонія: вона теоретик, я практик.

— Можливо. Насправді я жодних застережень не маю… я це так сказав…

— Ну, коли так, то, може, ти не будеш проти, якщо наступної неділі ми прийдемо до тебе з її батьками?

Тут він відчув знову той самий панічний страх і бажання зникнути, забитися в якесь темне тихе місце і заплющити очі. Він відкидав саму думку про те, що йому ця новина чимось не до шмиги, він намагався сприймати її так, як і повинно було бути, але чомусь не виходило, його проймав незрозумілий страх і відчуття неймовірної втрати. Втрати чого? Не хотів собі в цьому признаватися, але Данка останнім часом надійно загніздилася в його свідомості, дні, коли вони не бачилися, були для нього сповнені смутку, він перечитував її листи з текстами перекладів, які вона йому надсилала по Інтернету, шукаючи між словами і поза словами якогось іншого, неприсутнього, на перший погляд, змісту, якихось таємних знаків для себе, але їх не було, навіть у тих ієрогліфах, які вона просила розтлумачити, зміст був дуже далекий від того, що хотілося б йому побачити. Врешті-решт така гра словами і знаками його захопила, він сам почав у своїх посланнях ніби жартома підкидати якісь фрази, які мали б їх зближувати, робив це дуже делікатно, вдаючись до химерних алюзій і натяків, натомість отримував діловиті зауваги чи запитання, однак останнім часом, власне останнім часом ця діловитість, здається, скресла, він уже став помічати і з її боку жартівливий тон і деяку двозначність, а може, це йому лише здавалося, однак він почав прочитувати в її листах якісь особливі слова, звернені лише до нього і зрозумілі лише йому одному. І ось тоді, коли, здавалося б, між ними проклався місток, раптом усе зазнало руйнації. Зрештою, чого він очікував? Якщо б у її листах і справді було те, що йому ввижалося, то воно б знайшло свій вираз і в їхніх стосунках поза листами, скільки разів вони усамітнювалися у його кабінеті, сиділи пліч-о-пліч над манускриптами, часто дотуляючись колінами, обличчям і волоссям, але розмови їхні завше були фахові, жодних інших жестів чи слів, нічого, що давало б підстави відчувати тепер те, що відчував він. Прогулянки на Кортумову гору і Чортову скелю виявилися щасливим винятком, з якого робити якісь висновки було б зарано.

— Так, звичайно… — врешті він озвався до Марка. — А ти вже познайомив їх із твоєю мамою?

— Ні, вона на них не зробить потрібного враження.

— А ти вважаєш, що я зроблю? — Ярош розсміявся. — Хто її батьки?

— Не повіриш. Батько донедавна працював на митниці начальником, але його нова влада звільнила, проте він збирається з повним портфелем їхати в міністерство і відновитися на роботі. А мама доморядниця. Хоча й з вищою освітою.

— Батько був на митниці? Та ще й начальником? Важко собі уявити, щоб такий чоловік був дуже втішений вибором його доньки. Гроші люблять гроші.

— Але їхня донька не така, ти ж сам бачив.

— Так… Не така… І де ж ви будете жити?

— У її батька кілька квартир і приватних будинків. Жити є де. І машин він кілька має. Одне слово, буржуй.

— От я й кажу, що він може носом крутити.

— Але ж і я незле заробляю. Маю надійний шмат хліба, а його ще хтозна, чи відновлять на роботі. А то ще посадять. Ну, гаразд, якщо ти не проти, то чекай нас у неділю. Ми з Данкою приїдемо раніше, щоб щось приготувати, а батьки — пізніше. Тільки ти на політичні теми не заводься, бо її батько хоч-не-хоч, а мусить підтримувати злочинну владу, хоч вона його й зрадила.

— А якщо він сам почне? Я маю хвалити дебільний уряд?

— Та ні, ніхто від тебе цього не вимагає. Досить, аби не висловлював тих думок, які присутні у твоїх інтерв'ю і статтях.

— А ти впевнений, що він нічого мого не читав?

— Де там! Він читає тільки бульварну пресу і дивиться тупе телебачення. З Інтернетом взагалі не спілкується. Матінка теж. Та читає бабські романчики. Насправді у вас буде не надто багато тем для розмови. Погода, футбол, кулінарія, медицина…

T

Сонце зайшло і не сказало, чи повернеться. У ту першу ніч совєтської окупації з 22-го на 23-тє вересня Львів не спав, лунали постріли, крики, грабіжники, скориставшись безладом, метнулися до ювелірних і годинникових крамниць, вони нічого не боялися, бо мали зброю, якої тоді по всьому місту валялося цілі купи, навіть більшовики остерігалися втручатися. А наступного дня Львів прокинувся вже від зовсім інших незвичних звуків. Не чутно було усіх тих голосів, якими жило місто дотепер, бо навіть за ці десять днів оборони місто не здавалося, з усіх сил намагаючись переконати своїх мешканців, що воно насправді не змінилося, живе і пульсує, тішиться життю, як і колись, але тепер то вже було місто переможене, впокорене і полонене, місто-невільник, смуток і зневіра з'явилися на обличчі львів'ян.,

Коли загорілася від бомби славетна горілчана фабрика Бачевського*, люди кинулися рятувати той неоціненний скарб, який вона продукувала: горілку, лікери, наливки виносили ящиками і торбами, мішками і ряднами, як мурахи, що рятують свої подушечки, на ту пору нагодилася й чота красноармійців і, побачивши таке диво, й собі метнулися рятувати народне добро, залишивши одного бійця вартувати амуніцію, і треба сказати, що чинили вони це воістину героїчно, бо фабрика не просто горіла, а ще й вибухала і стріляла полум'ям у небеса, а ноги слизькали на горілчаних струмках, і струмки ті теж спалахували синім вогником та часом радісно лизькали чоботи. Та на відміну під львів'ян, які відразу ж із тим порятованим скарбом зникали, утікаючи по хатах, бійці легендарної армії не мали куди горілку нести і складали її побіля вартового з амуніцією, поки спохопилися, що врятували її цілком достатньо, аби їм цей подвиг зарахували і тут, і на родінє, та й сіли біля ящиків пити, пили з горла, закрутивши пляшку гвинтом так, аби горілка, вливаючись у горлянку, теж крутилася без булькання й вихлюпування, однак цілюща рідина таки вихлюпувалася й текла їм по бородах, по грудях, по штанах, у чоботи, але вони не зважали, а пили так, мовби то був останній день у їхньому житті, а за якихось півгодини усі вони так сп'яніли, що вже нічого не тямили, одних чогось понесло до паркана на протилежному боці вулиці, і вони, вхопившись за штахети, стали його розхитувати, а потім попадали у фосу, другі полягали біля амуніції і захропли, як підсвинки, а треті тинялися вулицею, розкинувши руки, і намагалися зупинити людей, що волочили горілку, відтак усі вони ледь не водночас почали ригати, вивергаючи з себе різнобарвну смердючу суміш, у якій вгадувалася неперетравлена перловка, кукурудза, червоні, помаранчеві й зелені шкірки помідорів, кісточки кавунів, розжовані яблука і навіть шкаралупа яєць, і ось саме тоді, коли вони уже, залляні на трупа, лежали хто де, притарабанився з возиком Йоськів стрийко Зельман Мількер, який хоч і був комуністом та членом КПЗУ, але при своєму розумі, бо, коли совєти перестали давати гроші закордонним комуністам, багато хто емігрував у країну своїх мрій, у той Едемський сад, який обіцяли Лєнін і Сталін, поїхали й члени КПЗУ, але всі вони в 1937-му були ліквідовані, як імперіалістичні шпигуни. Зельман був мудрий, волів плекати Едемський сад коло хати, але коли прийшли визволителі, то зібрав ще зо три десятки мрійників про комуністичний рай та пішов вітати визволителів із квітами і прапорцями, які вирізав з червоної штори, а що матеріал був грубий, то прапорці не хотіли тріпотіти на вітрі, а звисали, як псячі хвости. Зельман, який уже зробив зі своїм возиком кілька успішних наворотів, побачивши вісім п'яних, як беля, бійців, не міг стримати свого полум'яного комуністичного пориву і при допомозі кількох охочих завантажив двох вояків на свого возика та відвіз до хати, а там вони уже з дружиною Ривкою занесли їх до вітальні і вклали на підлогу. Отак він перевіз до себе і решту славних червоноармійців разом із їхніми гвинтівками і врятованою для народу горілкою, і так ото мрія його життя збулася — у його хаті відпочивали сном праведників довгоочікувані визволителі, вартові пролетаріату. Але сам Зельман заснути не міг, йому хотілося зробити щось надзвичайне, щось таке, аби визволителям запам'яталося на все життя, тому пішов у сад і, хоча його Ривка заламувала руки і яйкала, бо не поділяла його прогресивних поглядів, нарвав цілий букет хризантем, жоржин, троянд і чорнобривців, порозпихавши їх у вази, тихенько заніс до вітальні, однак не заспокоївся на тому, бо згадав, що ростуть у нього ще й пізньоцвіт, безсмертники, стокротки, лілії, то він і їх нарвав і, порозпихавши уже в баняки та відра, знову ж таки тихенько заніс до вітальні, а потім ще довго не міг заснути, фантазуючи собі, яке чудове пробудження чекатиме улюблених визволителів, які принесли на своїх багнетах волю і рівноправ'я трудящих. Прокинувся він досить пізно, сонце уже разило очі, а Ривка немилосердно калатала кохлею*, розмішуючи у виварці горохову юшку, якою збиралася годувати гостей. Зельман поцікавився, котра година, і дуже здивувався, що гості ще сплять, але вирішив, що тут нема нічого дивного, бо визволителі мусили добряче натомитися у своєму визвольному поході, і попросив Ривку, аби не так радісно калапуцькала в баняку, на що Ривка назвала його мішіґіном* і постукала себе мокрою кохлею по лобі, очевидно, натякаючи, що Зельман з'їхав із глузду з тією гостиною і з тими квітами, бо тепер не буде що дорогій родині на цвинтар занести після того, як він обчухрав усі грядки, але час ішов, а з вітальні не долинало ані звуку, тоді врешті Ривка не витримала і, відіпхавши свого чоловіка так, що він беркицьнув на канапу, відчинила двері. У ніс їй відразу вдарили фантазійні пахощі осінніх квітів, весь той букет запахів, який за ніч скомпонувався у дивочуйний коктейль, аж голова замакітрилася, але свідомості вона не втратила, помітивши, що славні визволителі все ще продовжують спати, і коли вона кашлянула, вони все ще спали, Ривка вийшла з вітальні, похитуючись і тримаючись одною рукою за голову, а другою намагаючись намацати стіну, і якби її не підхопив чоловік, могла б і впасти, щойно тоді він почав здогадуватися, що щось не в порядку, що бійці сплять якимсь неприродним сном, посадивши Ривку на крісло, він підскочив до найближчого бійця і торкнувся його руки, рука була зимна, обличчя — зимне, жах скував серце Зельмана, він розчахнув обидва вікна навстіж та почав обмацувати солдата за солдатом, усі вони були закоцюрблі, бо мертві, і хоча смерть їхня була прекрасна, куди приємніша, ніж на полі бою, адже задихнулися вони найпрекраснішими ароматами осені, але Зельман, вилетівши з вітальні з божевільними очима, уздрів іно божевільні очі Ривки і пролопотів: «Нам гаплик!», і Ривка з приреченим виглядом згідливо кивнула, миттю зів'янувши, як осіння квітка, і теж усвідомивши, в яку халепу вони потрапили, бо вісім бійців Червоної армії жодною випадковістю не витлумачиш, «на ліцо» терористичний акт, праця на японську розвідку і спроба контрреволюційного перевороту. Зельман обхопив голову руками і гарячково думав, як виплутатися з такої трагічної ситуації, і не надумав нічого іншого, як помчати на крилах розпачу до мами Йоська, а Ґолда, зачувши новину, не могла не поділитися нею з подругами. Отже, зібралося в нашій хаті добре товариство — я, Йосько, Ясь, Вольф і всі наші мами на чолі із Зельманом. На столі перед нами лежало вісім червоноармійських посвідчень. Для початку Ріта, як найпринциповіша, підвела риску: чота сержанта Кузькіна полягла смертю хоробрих разом із сержантом Кузькіним, і якщо досі ніхто по них не зголосився, отже начальству й невідомо, куди вони поділися.

— Ай, Ріта! — аж сплеснула руками Ґолда. — Яка ти мудра! Ти мені то просто з язика смикнула! Можна не хвилюватися, за ними ніхто не прийде.

— Ну, то так, — сказав Ясь, — але що далі робити з тими трупами? То ж не оден і не два, а цілих вісім.

— Їх треба поховати, — сказала моя мама. — І я навіть знаю як.

Навіть не конче було, аби вона при цьому промовисто зиркнула на мене, я відразу дошолопав, куди вона хилить, але я потряс головою і сказав, що ні за які скарби не піду до пана Кнофлика, бо відколи він збзікував, з ним важко порозумітися. Але Зельман заломив руки і так благально поглянув у мої очі, а пані Зельманова пообіцяла великого начиненого карпа і цибульового пляцка, аби-но я лише пішов, що я скрушидуха погодився.

— Орцю, — сказав Зельман, проводжаючи мене за двері, — повідж му, жи я ся розрахую цьмаґою. Бо і так стільки не вип'ю, скільки до хати привіз.

Яким же було моє здивування, коли я застав пана Кнофлика при гарному настрої, у випрасуваному одязі, гладко зачесаного і поголеного, уздрівши мене, він пішов одразу назустріч з розкинутими руками й обняв мене:

— Прокрістепана! Сакра-кумакра! Кого я бачу! Тебе, камераде, мені послали шестикрилі херувими. Знайомся, це моя дружина Ленка, — і потягнув у глиб приміщення, де біля оздобленої ружами домовини порядкувала дебела білявка з пишними персами і не менш пишним животом. — Бачиш? Бачиш? — гладив він дружину по животику. — Нарешті буду мав Іржика або Власту.

Його радість була зрозуміла, адже покійна Власта не могла мати дітей, а тепер пан Кнофлик як на світ народився. А там далі самозаглиблено шурхав гимблем пан Боучек і щось собі наспівував під ніс, я помахав йому рукою, але то було однаково, що махати вербам при дорозі.

— Як добре, що ти прийшов, мені тебе бракує, — торохтів пан Кнофлик, — твого естетичного ставлення до справи, твого поетичного дару, з яким ти підходив до кожного покійника. Можеш хоч зараз братися до роботи. Маю для тебе ексклюзив: чудовий, сексуальний, свіжесенький труп оперової співачки з янгольським голосом, яка виглядає так, що, здається, ось-ось заспіває арію Аїди. А чому? Чому вона так чудово виглядає? Бо була мудра і передбачлива і не повісилася, не втопилася, не викинулася, не отруїлася якоюсь гидотою, яка б спотворила її делікатні риси, а гарненько залізла в теплу ванну в готелі «Жоржа» й акуратно потяла собі жили на руках. Оце я називаю найвищою ознакою шляхетності й естетизму! Як сказав поет, краса врятує світ.

Я ледве зупинив нестримний потік балаканини пана Кнофлика, повідомивши йому про тих вісім покійників, які раптом упали нам на голову…

— Прокрістепана! Боже, яка радість! — сплеснув у долоні пан Кнофлик і звернув свій вдячний погляд у небо. — Недарма мені снилося вісім линів, які я упіймав голими руками у власному ліжку! А в мене, абисьте знали, є якраз вісім домовин вищої якості.

— Пане Кнофлик, ці вісім небіжчиків не прості небіжчики, — додав я пошепки. — Це наші визволителі.

Пан Кнофлик вмить роззирнувся, схопив мене за руку і потягнув до свого кабінету і, посадивши біля себе, наставив вуха.

— Ці славні наші визволителі загинули, як герої, — продовжив я. — Рятуючи легендарну горілчану фабрику Бачевського, вони полягли смертю хоробрих.

— Тедка йо! Так-так-так, — пожвавився пан Кнофлик, — дуже цікаво. Ми влаштуємо для них величний тріумфальний похорон. Я найму хор жіночої гімназії, вони вберуться в білі грецькі туніки з вельонами і віночками, мовби то ідуть зрозпачені наречені, і будуть, заламуючи руки, оплакувати героїв, як то робили троянки, оплакуючи троянців.

— Пане Кнофлик! Дайтеся на стримання! Герої померли справді, як троянці. Але троянським конем виявилася горілка. Це вона поклала їх трупом. Вісім, як скло, товариства лягло.

— Ов! Горілка! Темна справа. Величний похорон відпадає.

— Їх треба поховати на жидівському цвинтарі, як жидів. Пан Зельман Мількер усе оплачує. Горілкою.

— Чудово. Бо тоті наші злоті скоро на сміття перетворяться. То ті покійники були жидами?

— Чи хтось може бути на сто відсотків певним, що він бодай трохи не жид?

Пан Кнофлик похитав головою в глибокій задумі і сказав:

— Кдєпак*! Навіть я не можу. Але вісім домовин, які будуть в один час їхати на цвинтар, можуть привернути увагу. Нині до мене заходив якийсь чубарик* зі звіздою на шапці і сказав, що я вже не директор, бо досить мені гнобити пролетаріат. Тому директором тепер буде представник пролетаріату товариш Боучек. Я ніц не мав проти. Товариш Боучек і так глухий, як пень, а тому я іно головою кивав і вигукував: «Долой буржуїв і попов!» Усе чудово складається, я буду мав святий спокій, а товариш Боучек буде ходити на збори, мітинги і дифіляди. Ага… то як нам з тими домовинами бути?

— Справді це надто ризиковане видовище. А може, ми їх поховаємо, як жидів, у білих простирадлах без домовин? Тоді ви усі вісім трупів поскладаєте у своєму катафалку штабелями і вісьта-вйо.

— Так теди йо! Так і зробимо. Тільки годилося б іще, аби за катафалком йшла дорога родина в траурі. І щоби хтось таки плакав. І як я вже не зароблю на домовинах, то бодай на вінках, нє? — Пан Кнофлик поклав на столі перед собою картку паперу і рахівницю та почав робити калькуляцію. — По два вінки на кожного — шістнадцять вінків з чорними стрічками. Плюс вісім букетів, вісім свічок… Свічки парафінові чи лоєві?

— Нехай будуть парафінові.

— Па-ра-фі-но-ві… Так… Вісім простирадл… Полотняних чи шовкових?

— Полотняних.

— По-ло-тня-них… М-м… О! Геле!* А вони у військовій формі?

— Аякже.

— Мусите їх перевдягнути в цивільне. Ану ж яка хулєра захоче глянути. Ну і останнє: скільки має бути могил? Хоча, що я питаю! Вісім могил — то вже епідемія! Щойно тільки нас визволили, як люди почали вмирати. Недобре. Але… най я на тому страчу… покладемо їх у дві могили. Тільки мусить хтось піти на цвинтар і домовитися.

Пан Кнофлик записав адресу й обіцяв прибути з катафалком над вечір, як почне уже сутеніти, а я помчав додому, аби втішити бідного Зельмана, що так усе гарно складається. Вислухавши новину, Зельман з Ґолдою стали нас просити, аби ми погодилися супроводжувати катафалк, зображаючи убиту невимовним горем родину, і що було робити — ми погодилися, відтак наші мами подалися до Зельмана перевдягати визволителів у цивільне. Зельман, на щастя, перед тим ще й привіз кілька мішків одягу з розбомбленої крамниці, то проблеми з тим не було. Йосько мотнувся на цвинтар, дав гробарям по три пляшки горілки, й ті погодилися поховати вісім трупів у двох могилах. Над вечір усі були готові й на місці, я вбрав чорну сорочку і чорні штани, Йосько насадив мені на голову свою ярмулку, йому вона була ні до чого, бо він і так скидався на жида, Ясь і Вольф вбрали чорні капелюхи, з під-яких стирчала, кучерявлячись, руда пакля замість пейсів. Пан Кнофлик діловито розпорядився загортати трупи в полотна і вантажити до катафалка. Поклали їх чотирьох уздовж і чотирьох зверху поперек, але навскоси, бо інакше не поміщалися. Стільки мештів Зельман не знайшов, тому покійники мали босі ноги в солдатських онучах. Солдатське вбрання Зельман спалив, пошкодувавши тільки кирзаки і ремені, з яких передбачливо познімав металеві пряжки з зірочками. Ну і врешті жалобний похід рушив з місця, пан Кнофлик сидів на козлах і прицмокував до коней, а ми йшли, тримаючи попід руки матерів, які, схиливши голови в чорних хустинах, невгавно торохтіли про все на світі і вмовкали лише тоді, коли минали перехожих, на совість працювала тільки наша бабуся, вона заводила внебоголос на мові, яку крім неї, либонь, ніхто не розумів, але кожен би зробив висновок, що то жидівський похорон. Коли ж ми прибули на цвинтар, то побачили дві свіжовикопані могили, на дні яких лежали п'яні гробарі — по два в ямі. Витягти їх нам так відразу не вдалося, тому поприв'язували їм до ніг шлеї, якими вони зазвичай спускали труни в могили, а другий кінець шлей вчепили до катафалка і так ото витягли та поскладали під кущами, а опісля спустили в могили визволителів, засипали їх глинистою землею, сформували горбики й обклали вінками та букетами. Зельман запалив вісім свічок і встромив у землю.

— Гарна в них смерть була, — сказав він з усією комуністичною прямодушністю, — спочатку собі добре попили, а потім заснули вічним сном серед райських пахощів… Кожному можна таке побажати, особливо в наш тривожний час…

21

У неділю Данка з Марком прийшли з самого ранку, аби допомогти поприбирати в хаті й зготувати вгощення, Ярош не вирізнявся особливим педантизмом, тому в нього всюди панував більший або менший розгардіяш, речі мали властивість зникати з тих місць, де їм належалося бути, й опинялися в куди невідповідніших місцях, але господар якось у тому всьому орієнтувався, тепер же, коли для кожної речі знаходила місце Данка, він з хвилюванням думав про всі наступні дні, коли доведеться розшукувати те чи інше кухняне приладдя, недочитану газету чи олівець, карточки паперу з занотованими телефонами, рахунки за газ і світло, а при тому всьому щось летіло і до смітника, доведеться і його завтра перетрусити, бо ніхто не в стані визначити цінності того чи іншого папірчика з якимись каракулями, окрім господаря. А що все це робилося дуже швидко, то Ярош, спочатку відстежуючи переселення усіх тих міштиґалків*, врешті махнув рукою і зайнявся гускою, яку спеціально для такої нагоди придбав учора на ринку. Він її спочатку обсмалив, потім вийняв усі нутрощі, перебрав їх і перемолов разом з намоченою булкою, додав смажену цибулю, подрібнену зелень, два сирі яйця і добре вимішав руками, потім гуску начинив і зашив гачкуватою голкою, яку йому подарував знайомий хірург.

— Як ви це вправно і швидко робите! — захоплено вигукнула Данка. — Я б із цим воловодилася півдня.

— Бо ви, мабуть, звикли усе робити старанно, а я отак — валь-паль, — засміявся Ярош. — Ручаюсь, що на смак це не вплине.

— Не сумніваюсь.

Після того, як гуска опинилася в братрурі*, Данка вийняла з торбинки кілька аркушів і попрохала подивитися на її переклади, вона переклала ще кілька віршів Люцилія. Ярош запропонував піти в кабінет, Марко махнув їм: «Ідіть, ідіть!», а сам увімкнув телевізор. Ярош відчував, як у нього тремтить голос, і не тільки голос, але й руки. Вони сіли біля столу, Ярош, намагаючись приховати хвилювання, втупився у текст. Данка перекладала досить вправно, намагаючись підбирати давні слова, щоб надати текстові своєрідного звучання. Ярош хотів зробити якесь зауваження, але відчув, що голос може його зрадити, він встав, підійшов до шафки, вийняв пляшку вина, налив склянку і випив одним духом.

— Вибачте, але я трішки хвилююсь перед візитом ваших батьків. Вам можна теж налити?

— Я, між іншим, якраз хотіла про це попросити, бо в мене теж мандраж.

— А у вас чого? Ви ж бо своїх батьків добре знаєте, — засміявся він, наливаючи їй келих.

— Власне тому, що знаю.

Він налив собі знову, і вони цокнулись. Приємне тепло розлилося по грудях, йому здалося, що разом із тим теплом вливається в нього неймовірна хоробрість, ось зараз він візьме й скаже… скаже… що скаже?.. слова згурдилися, збилися в некеровану отару і затупцяли на одному місці, насправді він не міг промовити ані слова, врешті знову сів за стіл і взяв у руки аркуш. Згадалося, що це вже в його житті було, коли дівчина, з якою він протанцював усю забаву, збиралася йти, і на неї чекав її кавалер, а вона не йшла і стояла біля Яроша, проте він так і не видушив із себе тих слів, які б дали змогу їм зустрітися знову, він відпустив її, і вона пішла, кинувши йому прощальний погляд, повний здивування й жалю. Рядки стрибали йому перед очима, відчув, як піт проступає на чолі, і коли вже хотів його змахнути хустинкою, помітив, що Данка дивиться не на текст, а на нього, якась сила повернула його голову до неї, їхні очі зустрілися, і чи то справді, чи йому лише здалося — у кутиках її очей помітив блискітки, так блищати могли тільки сльози, але вони не текли, вони застигли на узбережжі очей, Ярош силувано усміхнувся і пробурмотів: «Ваш переклад дуже добрий», — відтак відвів погляд, але вона продовжувала мовчки дивитися на нього, він відчував це, хоч і намагався не зиркати зизом*, у нього засіпалося віко, він витер з чола піт, це вже починало бути нестерпним, набравши в груди повітря, сказав, дивлячись просто себе у вікно, за яким виднілася яблуня і вертлява сорока на гілці, що вила собі гніздо (треба буде її зігнати, ще йому тут сорок не вистачало, особливо, якщо вони почнуть красти курчат у сусідів): «Ви хочете щось запитати?». Голос його лунав, мов з якихось потаємних глибин, він і не упізнав його, ба навіть здалося, що нічого насправді не промовив, що то все в його уяві, «бійся полуденного біса». Сорока злетіла з яблуні, а за мить повернулася з вовняним віхтем у дзьобі, от із чого вона снує собі гніздо — з гуцульського ліжника, якого Данка вивісила на балконі, щоб перевітрився, так чого доброго повисмикує усе, треба її прогнати, та й сорока ця якась дивна, восени — гніздо? Що це могло означати? Але сорока недовго відволікала його увагу, він повернув голову до дівчини і поглянув на неї з неприхованим острахом, в очах її уже не було того блиску — можливо, вона їх непомітно для нього витерла, — Данка закусила нижню губу і дуже повільно похитала головою, не зводячи з нього задуманого погляду, здавалося, вона думками перебувала зараз десь далеко-далеко, він кивнув, лизнув пересохлі вуста і знову взявся за її переклад, рядки стрибали йому в очах, наїжджали одні на одні, ставали дуба в зударах, розпливалися, але тут її долоня лягла на текст, рядки враз завмерли і виструнчилися, зате її тоненькі пальці тремтіли. Вона запитала: