Зниклі слова 9 страница

— Звичайно. Вгадайте з трьох разів.

— Творчість Люцилія на тлі епохи?

— Ага. І ви — мій керівник.

— Ну, не Книш же!

Обоє розсміялися, тип за столиком зиркнув на них скоса і закурив.

— У неділю, — сказав Ярош, — я був надто схвильований… чи знервований… Не надто уважно прочитав ваш переклад життєпису Люцилія, що його написав Альцестій. Але вчора я нарешті вчитався… Мені здається, ви надто серйозно поставилися до тексту… Альцестій насправді стібеться… кривляється… він ніколи не був Люцилієві товаришем, завше сприймав його за свого конкурента… Це така сама ситуація, яка була в нас із Шевченком і Кулішем. Куліш написав поему «Тарас у пеклі», де покпив і з самого Шевченка, і з Костомарова. Шевченко в пеклі має почеплене до шиї барильце з горілкою, але напитися не може, бо не сягне. Щось схоже бачимо і в Альцестія. Оті його історії про Люцилія… Це насправді якась пародія на житія… Альцестій, начебто зі слів Люцилія, оповідає різні випадки з його життя, ба навіть з дитинства. Але там виразно видно іронію. Якщо Люцилій йому щось таке й розповідав, то не в такій формі. Ну, от ви собі уявляєте, щоб син розповідав про свою матір як про королівську приспанку?

— Щось таке я й підозрювала, бо там надто багато таких деталей, які не проговорюються усно…

— Я дозволив собі зредагувати ваш переклад… тобто втручання мої були не такі вже й суттєві, але принаймні вони відображають, можливо, саме те, що хотів виразити Альцестій. Тобто я прибрав усю патетику і пишноту фраз.

— Ой, а можна поглянути?

— На жаль… Я ж не планував собі цієї зустрічі… думав, що в п'ятницю, коли в нас будуть практичні заняття…

— Але ж я не витримаю до п'ятниці! Я знаю, що ви скажете: надішлю імейлом. Ні, я хочу почути зредагований переклад з ваших вуст. Я буду тримати в руках свій переклад і звіряти з вашою редакцією. І знаєте, де це ми втілимо в життя? У вашому саду. Під тією старовинною грушею, яку ви хотіли зрубати. Мама казала, що там ще повно грушок. Надіюсь, голови наші не постраждають?

Вона це говорила зі сміхом, і очка її світилися й грали на сонці, Ярош залюбувався нею і, ще заки щось усвідомив, погодився.

— Тільки знаєте, що зробимо? — сказав він. — Ось вам гроші, візьміть і вийдіть, ніби до туалету, а насправді розрахуйтеся. А потім швидко йдіть на Підвальну. Я вас дожену. Цей тип, поки щось второпає, то так швидко не встигне розрахуватися.

Ярош із задоволенням спостерігав, як невідомий заметушився, побачивши, що він підвівся, почав махати офіціантові, але доки той підійшов, Ярош уже був за рогом. На Підвальній вони сіли в таксі й за кілька хвилин опинилися на Кривчицях, а там Ярош виніс із хати і поклав під грушею старого матраца, на якого обоє і вмостилися з вином та рукописами. Пані Стефа на сусідньому обійсті підв'язувала айстри, але не забувала час від часу позирати в їхній бік, при цьому задоволено усміхаючись.

— Ну, що — почнемо? — сказав Ярош і почав читати свою редакцію перекладу. — «Кати і жертви». Назву я залишив вашу, хоча в оригіналі було «Лісе а оло» — «Лицарі і голови». І я не певен, котрий варіант кращий. Отже, йдемо далі…

«У дитинстві мама ходила з Люцилієм до королівського палацу. Там вона залишала його у величезній залі, наказуючи зачекати, поки вона повернеться. Люцилій охоче погоджувався чекати, адже стіни були розмальовані чудернацькими рослинами і тваринами, здавалося, що ти потрапив у густелезний праліс — велике лапате листя, хижа папороть і виткі стебла ховали тіла леопардів, і тільки уважно придивившись, можна було розпізнати їхні вигинисті обриси, упіймати напружений спалах лютих очей, а вгорі тріпотіли барвисті птахи, яких ніхто ще не бачив у Арканумі. І Люцилій, роззявивши рота, дивився на це диво і жодного разу не знудився.

Під той час його мама звивалася в королівських обіймах. Король мав чимало наложниць, але жодна не розпалювала в ньому такої жаги, як Анастазія. Найперше, що його доводило до шалу, це те, що вона зовсім не соромилася своєї голизни і дозволяла розглядати себе з усіх можливих позицій, вона сама роздягала короля, клала його на постіль і обціловувала з голови до ніг так п'янливо, що той заплющував очі й злітав кудись попід хмари, щоб гойдатися з ними й зникати за обрієм. Інші його приспанки не мали й крихти тієї фантазії.

Цікаво, що вдома Анастазія поводилася дуже скромно і скидалася більше на затуркану мовчазну жінку. Її чоловік, воєвода Тулій, перебував переважно в походах, вдома засиджувався рідко, а крім того, був удвоє старшим од своєї жінки. Його слуги, яким він щиро довіряв, пильнували Анастазію, мов зіницю ока, і коли бачили, що вона кудись вибирається сама, одразу ж набивалися в супровід. Тому вона й брала із собою малого Люцилія, чим притупляла пильність челяді. Хлопець ніколи й не засумнівався в тому, що його мама займається зачісками королівських дочок, бо саме таке пояснення чув з її вуст. Разом із просьбою не говорити про це нікому. На щастя, Люцилій умів мовчати і не виносив з королівського палацу жодних інших вражень, крім згадок про дивовижний праліс на стінах.

Якось Люцилій підійшов дуже близько до зображення сарни, яка лежала в траві, а з її перекушеної горлянки цянула кров, і торкнувся пальцями рани, мовби хотів зарубцювати її. Рука несамохіть натиснула на стіну, і враз прочинилися двері. Люцилій, не роздумуючи, ступив у напівтемний покій. Те, що він побачив, запам'яталося потім на все життя. Посеред покою стояв дубовий стіл, а круг нього сиділо семеро лицарів, усі вони застигли непорушно з випростаними правицями, що стискали дерев'яні кухлі, на столі в мисках щось невідоме чорніло і зеленіло, прорісши буйним зелом.

Люцилій обережно пройшов повз лицарів і штовхнув двері у протилежній стіні. Цього разу побачив залу, завалену відрубаними головами. Проте, на відміну від лицарів, голови не лежали в безруху, вони крутили очима, моргали, жмурилися, шкірили зуби, сміялися, скавуліли і сопіли, а коли побачили Люцилія, то враз, мов на команду, зашипіли, загарчали й заклацали зубами, а деякі навіть покотилися до хлопця, намагаючись вкусити його за ноги.

Чомусь йому спало на думку, що голови ці відрубали саме поснулі лицарі. Не чекаючи, поки гострі кливаки вчепляться йому в литки, Люцилій прожогом вискочив із зали й затраснув двері. Услід йому лунали прокльони й лайки. Пробігаючи повз лицарів, хлопець зачепився за чийсь меч, що сягав підлоги, і впав просто на ногу лицаря. Враз усі семеро ожили і повільно-повільно почали підносити кухлі до вуст, але в мить, коли кухлі торкнулися вуст, їхні правиці знову завмерли і більше не ворухнулися.

Люцилій вибіг з покою. І саме вчасно — якраз з'явилася його мама.

— Мамо! Мамо! Що я бачив! — закричав хлопець.

— Тихенько! — торкнулась вона пальцем вуст. — Тут не можна галасувати. Дорогою усе розповіси».

— Ну, от бачите, — завершив читання Ярош, — начебто те саме, але й не те саме. В оригіналі ж бо нема й натяку на те, що це записано зі слів Люцилія, а у вас двічі після імені Люцилія вжито слово «каже»… Справді, ієрогліф «кт» можна читати, як «каяте» — каже… Але не в тих випадках, коли над ним риска, бо це вже «кайяяте» — підійшов, наблизився…

— А-а, я подумала, що риска стосується того ієрогліфа, що над «кт»… Ті риски над і під ієрогліфами однаковісінькі.

— Якщо ви уважніше придивитися, то переконаєтеся, що риски вгорі вужчі за ті, що під сподом. Через те у вас вкралося ще кілька помилок.

— Бо ви ті ієрогліфи видрукували так дрібно, як макове зерня. Хоч бери та й під лупою читай, — закопилила Данка губки. — Вірші Люцилія я ж переклала без помилок, бо там ви так не дріботіли.

— Я всюди намагався передати не тільки сам текст, а й те, як він виглядав на табличці. Вірші були написані на вужчих табличках, тому й ієрогліфи розмістилися вільно. А тут були ширші таблички. Може, вам справді варто носити окуляри? — усміхнувся Ярош.

— Знущаєтеся? — Тепер вона вже й зовсім надулася. Але тільки на хвильку, бо знову дорікнула: — А чому «райські» птахи стали «барвистими»?

— Який рай міг бути в уяві язичника?

— Але ж ці птахи так і зовуться «райськими»…

— Зараз так, а в ті часи це щось неможливе. Арканумці не мали жодного уявлення про рай.

— А я вам скажу, — перебила їх пані Стефа, раптом опинившись біля самісінької сітки, — що там, у раю, мені уже місце готове. Не раз навіть уві сні бачила. Шкода тільки, що не зустрінуся там зі своїм покійним чоловіком.

По тих словах вона пошкандибала у глиб саду, а Ярош і Данка, перезирнувшись, утекли до хати.

— Я хочу їсти, — заявила дівчина.

— У мене нема нічого готового, але можу насмажити дерунів. Маю чудове кисле молоко.

— Деруни? Це довго! — скривилася Данка.

— Яке довго? Хвилин двадцять.

— Не може бути. Моя мама готує деруни години дві.

— Ну, якщо велика сім'я…

— Де там! Три особи.

— А я зготую за двадцять хвилин.

— Добре, я засікаю час. Якщо не встигнете, дасте мені почитати книжку, яку я сама виберу.

— А якщо встигну?

— Ну-у, тоді… тоді… Тоді отримаєте те, про що не здогадувались. Побачите небачене, почуєте нечуване, ковтнете нековтане.

— Ще один мамин пляцок?

Данка розсміялася і захитала головою:

— Ніколи не вгадаєте. Час пішов.

Ярош вибрав чотири великі картоплини, швиденько помив і обібрав спеціальним ножиком із рухомим лезом, якого привіз з Америки, ножик слухняно рухався по всій поверхні картоплі, зістругуючи довгі пасма лушпайок так, що за хвилину картопля була почищена. Ще раз її сполоснув і почав терти на дрібну тертку, міцно притискаючи, завдяки чому картоплини просто на очах розповзалися і маліли. Потім поставив на вогонь дві чавунні сковорідки, влив трохи олії, а тим часом до тертої картоплі додав яйце і ложку муки, посолив, перемішав і став викладати пляцки. На сильному вогні вони смажилися лише по півхвилини з кожного боку, ще не минуло й двадцяти хвилин, як миска з пляцками опинилася на столі. Данка була ошелешена.

— Вам треба виступати в кулінарних шоу, як Джеймі Олівер.

— Ви теж дивилися його передачі?

— Я в захваті, як він усе спритно робить. Хоч я й не готую, але залюбки дивилася цілий серіал з ним. Ви виграли. І на вас чекає несподіванка.

— Чудово. Але, може, спочатку перекусимо?

Ярош розлив у горнятка кисляк, і пляцки захрумкотіли на зубах, Данка усім своїм виглядом демонструвала, як це їй смакує:

— У моєї мами вони якісь інакші… Теж смачні, але інакші…

— Це, між іншим, одна з найбільших загадок: чому в кожного, хто б їх не готував, деруни виходять інакші? Я навіть колись вагався: чому себе присвятити? Вивченню мертвих мов чи дослідженню дерунів?

— Боже мій! — театрально заломила руки Данка. — Захистивши дисертацію на тему дерунів, ви б викладали в якому-небудь кулінарному технікумі, і ми б ніколи не познайомилися.

— Чому ні? Ви б познайомилися з Марком. А Марко познайомив би зі мною.

— Але чим би мене міг зацікавити дерунознавець? Чи то пак дерунолог?

— Ага, то я вас цікавлю тільки як арканумонолог?

— Не тільки. Але про це згодом, — із загадковим усміхом промовила дівчина.

Коли вони закінчили їсти, Данка зібрала тарілки і помила, а потім зникла в лазничці. Ярош налив собі вина й одним духом випив, відчувши, як калатає серце, щось його змушувало хвилюватися, щось, що мало відбутися за хвилю, передчуття цього невідомого його лякало і навіювало сумнів, чи варто піддаватися, чи не пора, поки не пізно, вирватися… і втекти, забитися в куточок…

Аж ось і Данка, на її обличчі грає радісна усмішка, вона ступає до нього повільними кроками, і він бачить, як з-під сукні випирають її перса, як вирисовуються її стегна, і він не в стані відвести погляду, а вона не зупиняється, вона наближається впритул, оплітає його шию своїми тонкими руками, і знову він чує на своїх вустах її поцілунок, але цього разу поцілунок триває довго, він відповідає на нього, його руки обнімають її за талію, притискають до себе, її язичок проникає йому в уста, тремтить і лоскоче, він чує її перса на своїх грудях, вона прилягає усе тісніше до нього своїм животом, і все там у ньому виструнчується, впирається в неї, прямісінько в ту улоговину, що між ногами, тоді його долоні поволі опускаються по її спині, не зачіпаючись за жоден виступ, бо під сукнею нема нічого, долоні лягають їй на сідниці, стискають їх у жменях, і тоді вона раптом, повиснувши на ньому, піднімає ноги і оплітає його стан, і коли він несе її до ліжка, не розмикають ані обіймів, ані вуст, ані рук, ані ніг, і вони падають на постіль, вона вивільняє його прутня і приймає у свій жар, у свій мед, у свій рай, і тоді він нарешті отримує те, про що не здогадувався, побачив небачене, почув нечуване, ковтнув нековтане.

W

У Львові справдешній Вавилон, населення зросло удвічі завдяки утікачам з Польщі й колонізаторам із Союзу, щораз частіше можна побачити сині й зелені картузи енкаведистів. Сновигають вулицями красноармійці, які скидаються на сухітників із сірими обличчями, дивляться тупо і замогильно, чоботи в усіх важкі й брудні, старшини зодягнені дещо краще і виглядають ситнішими, але тепер вони всі зайняті лише одним: накупити дефіциту, якого не бачили в себе за все життя. По всіх ресторанах і кнайпах, які перетворилися на вщерть переповнені «закусочні» та «чайні», повно большевиків, які тільки те й роблять, що жують, жують і жують, трощать усе без винятку, та це й не дивно, бо коли зрівняли рубель до злотого, то обід за два і піврубля здається казкою, а до того ж совєтські жінки готувати не вміють, і майже всі родини харчуються в їдальнях, у львівських каварнях і сніданкових покоях запанував специфічний запах, якого раніше тут не було, повис ядучий дим від махорки і залунало голосне чвакання, плямкання і сьорбання, хтось видуває носа просто на підлогу, затиснувши одну ніздрю великим пальцем, хтось спльовує під час їжі, майже всі витирають масні губи рукавами, смачно відригують і колупаються брудними нігтями в жовтих зубах. Галичани намагаються оминати такі заклади, щоб ота какофонія звуків не псувала їм апетиту, воліють перейтися трохи далі від центру, де ще в маленьких перевулочках можна надибати «закусочну», не сплюндровану кирзаками.

Совєтські люди, які прибули в Галичину, викликали в нас неабиякий подив, вони геть інші, вони не звикли вітатися на вулицях, піднімаючи капелюха чи кашкета, не просять вибачення, коли когось штовхнули, всюди, де є черга чи більше скупчення людей, поводяться, як дикуни, лаються і грубіянять, а найпопулярнішим словом серед міліції, двірників і взагалі будь-якого совєтського урядовця є «давай»: «давай назад», «давай впєрьод», «давай прахаді», і всім вони тикають, незважаючи на те, якого віку людина, зайшовши до галичан у хату, ніхто з них не скине шапки. Простих робітників за зовнішністю приймають за інженерів чи навіть за буржуїв, бо вбрані набагато краще за їхніх службовців.

— Чи помітили ви, як виглядають їхні жінки? — запитала Рута, коли ми одного вечора цілою своєю бандою сиділи в «Атлясі», який доживав уже свій зоряний час, і ділилися враженнями про наших визволителів. — Усі в червоних беретах, насунутих аж на брови, обличчя непривітні, тонкі губи, сірі й заспані очі, худюще напацькане обличчя, довга вузька спідниця, френч і чоботи. Свою приналежність до інтелігентської «кляси» зазначують коротко підстриженим волоссям та грубо пофарбованими вустами. Наша Галичина здається для них казковою країною. У нас поселилася одна дама з «Укрстраху», жидівка, але ні слова по-нашому не вміє. Мала з собою маленьку валізочку, а в ній — ти б бачив! — таке лахміття, що в нас хіба б ним підлогу мити. Було там дві пари бавовняних до колін майток, які у них називаються досить таємничо «блюмерс». Усі однієї — яскраво-волошкової. Як згодом виявилося, ті, що були на ній, були такої ж барви. Але особливістю цих майток є те, що вони замість гумки мають довгу бавовняну тасьму, яку вона мусить обкрутити тричі довкола стану. Можете уявити, яка то розкіш для кобі-ти! Пояси до підв'язок на панчохи скроєні з побіленого полотна, стаників взагалі нема. Панчохи в неї такі блискучі, що аж разять очі, а що вони не зв'язані до самого кінця, то на кінчику мають дзюрку, крізь яку видно пальці. Врешті я її пошкодувала і подарувала пару майток, то вона їх аж до лиця тулила і не могла натішитися. А вчора наш курс повели до театру на п'єсу Корнійчука «Богдан Хмельницький». Театр переповнений. Купа різних клерків та старшин Красної армії. І чимало совєтських жінок, які вже встигли причепуритися в наших крамницях. Але ти б бачив, як то все виглядало! На одних — довгі вечірні сукні, спущені по халявах кирзаків, на других — уже муслінові сукні ясно-рожевої барви, і жодна навіть не здогадується, що це жіночі нічні сорочки! А треті вбрали на себе нічні вишивані сорочки «мілянез», які мають велике декольте. За відсутності бюстгальтерів, особливо якщо спостерігати за цим з балькону, картина вимальовувалася незабутня. А коли в такій «сукні» товаришка потрапляла на просвіт, то можна було роздивитися й те, що вона мала під сподом, а там — часто не польські тендітні майточки, а совєтські майталеси до колін.

— Наша нова викладачка, яка приїхала з Харкова, накупила собі різного вбрання і щодня тепер дефілює в чомусь іншому, — підхопила Лія. — Одного разу прийшла в шифоновій сукні, другого — в новому шляфроку, третього — в моряцькій блюзці і плісованій спідничці, як яка-небудь гімназистка, але вершиною гардеробу була, звичайно, довга до землі вечірня сукня з вирізом на спині по саму талію, і коли вона надто рвучко рухалася, то з вирізу визирав краєчок голубих майталесів. Наші всі не могли стриматися від хихикання, а вона, бідна, не могла зрозуміти причини й тільки нервувала.

Далі уже кожен з нас знайшов, що вповісти на цю щедру тему.

— А я чув, що атвєтствєнниє работнікі, які оселилися в готелі «Жорж», одного разу поприходили на сніданок у ресторацію в піжамах. Кельнери їх делікатно випросили зі стримуваною злорадністю. Тепер кожен наш навіть бідний пролетар став почувати себе культуртрегером у порівнянні з дикунами-азіятами.

— А чули жарт? Чому большевички носять червоні берети? Щоб і воші мали свій «червоний куток».

— Та то віц*, а я вам правду вповім, бачив на власні очі. Питаються якось большевика: «Борошно у вас є?» — «Єсть, много!» — «А цукор?» — «О! Сколько завгодно!» — «А керосин?» — «Єсть, много, много!» — «А Копенґаґа?» — «Сколько хатіш!» А другого спитали: «А помаранчі у вас є?» — «Точно так». — «А де ж їх роблять?» — «Та на фабриках».

— А я оце, їдучи в трамваї, поцікавився у красноармійця: «Чи можна купити у вас косинус?» А той і не завагався: «Да, продається в крамницях». — «Ну, і почім?» — «По три рублі фунт». Нині рано йду попри пам'ятник Яну Собєському. Як відомо, усі совєти думають, що то пам'ятник Хмельницькому і фотографуються на його фоні. Йду і чую — один другому каже: «Ти сматрі і здєсь памятнік Хмєльніцкаму!» На це поляк: «То пшецєж нє єст Хмєльніцкі, але Собєскі!» — «Ну, канєшна, савєтскій Хмєльніцкій, савєтскій. У нас всьо савєтскає».

— Йой, слухайте, що я нині мала! Той дурний капітан, що в мене поселився, нині погрожував мені револьвером за саботаж. Я кажу: шо ся стрєсло? А він веде мене до кльозету, смикає за ланцюжок і верещить, жи вода не спливає без перерви, так що він ніколи не може встигнути помити голову.

— Та то ти не перша, хто вповідає, жи вони унітаз мають за вмивальник, ба навіть воду з нього п'ють і ще нарікають, що він надто низько. У сусідстві з нами поселилася офіцерська сім'я, і раз мене та офіцерша запросила на чай. Сидимо, щось пашталакаємо, врешті вона встає і каже, що зараз запарить ще окропу, і з чайником рушає по воду, але не на кухню. За хвилю винесла звідкись повний чайник і занесла на кухню. Це мені видалося підозрілим, і я запитала, де вона бере воду. «Да там, в комнатке». — «У вас там є кран?» — «Да с раднічка». — «Якого сраднічка!?» — отетеріла я. Тут вона заводить мене до кльозету, а там, крім білої мушлі, нічого нема.

— Так, а при цьому вважають, що рівень культури в Галичині дуже низький, бо нема відвошивень*. Просто не розуміють, як львів'яни могли обходитись без такого цінного закладу. А тепер неможливо полагодити якусь адміністративну справу без свідоцтва про виконане відвошивлення. Хтось із вас був уже в тій відвошивні на Рутовського? Бо я чув, що кожен, хто там побував, клене її на чім світ через псування одежі якимись жахливо смердючими дезінфекційними середниками і гарячою парою.

— Та слухайте, то якісь монголи. Усе, чого не розуміють, — нищать. Адиво їх знервували різальні машини в м'ясарнях, на яких краялося шинку, ковбасу, сир. «Кто ето видумал, так тонко резать?» І машини зникли.

— А до мене підходить краснармієць і питає: «Ви інженер?» Та де, кажу. «І так харашо адєт?» А я, видите, у цім самім, що зараз на мені, — у светрі.

— Що й казати, найбідніша наша служниця виглядає багатше вбраною за жінку офіцера. Коли нас уже стати не було на служницю, то пішла наша Вірунька на службу до совєтського полковника. Його дружина, дізнавшись, що її служниця має в скрині цілу купу сорочок, суконь і взуття, не могла повірити, що вона те все надбала сама, і звинуватила її, гейби обікрала попередню господиню. Вірунька мусила покликати нас, і ми підтвердили, що служниця усе сама собі купила. А далі баба влаштувала скандал чоловікові, що вона, дружина полковника, має іно одну подерту сорочку. Верещала, як мавпа в джунглях. Полковник так розізлився, що вигнав її. А відтак одружився на нашій Віруньці, і вже вона пані полковникова.

— А їден офіцер привів на базар свою жінку і зацікавився капелюхами, які розпродувалися з великою знижкою. Капелюхи уже вийшли з моди, але офіцерська жінка тим не переймалася, бо нічого схожого й так за своє життя не бачила. Продавець намагався допомогти вибрати капелюх і при цьому давав поради: «Тен капелюш пєнькни, але пані бардзо бляда*». Офіцер, зрозумівши лише останнє слово, вихопив револьвера і впав в істерику. Ледве його заспокоїли.

— Вони ж звикли, що в них там усе дефіцит. Вчора на Кракідалах підходить вояк до баби, яка продає булочки, і запитує: «Купіть можна?» «А чому ж би нє? — відказує баба. — Купуйте, будь ласка». Вояк недовірливо підходить ближче, несміливо бере булочку і знову запитує: «Можна?» Потім платить, але за хвилю вертається і запитує: «А можна іщо одну булку купіть?» «Можна», — каже баба. Він ховає в кишеню і другу булку й питає: «А третю можна купіть?» — «Можна і третю, і четверту, і всі». Вояк витріщив очі й процідив: «Вот как тут живут, можна купіть, сколька угодно».

24

Генерал вимкнув диктофон, відкинувся на спинку крісла, запалив цигарку, подивився крізь легкі клуби диму на підполковника Книша і зітхнув:

— Ну, я так зрозумів, що в тебе діло не просунулося. Ні Курков, ні Професор нічого тобі путнього не сказали.

— Працюємо. Розробляємо також його студентку і старого єврея. З усіма проведено розмову.

— Усе це дуже повільно. А тут мені дедалі частіше повідомляють про появу людей, які рангом починають пригадувати щось із свого попереднього життя. Як на зло, воно припало якраз на воєнні і повоєнні роки. Уже й з Києва дзвонили, питали, що це за хєрня. Мовляв, у нас же ж зараз нова політика, згладжуємо усі гострі кути з Росією, а тут знову — Катинь, розстріли в'язнів, більшовицький терор… І все це з уст очевидців! Звідки це береться?

— Це все та музика. Ми намагаємося таких людей ізолювати… ну, особливо активних… На Кульпаркові для них відвели окреме приміщення. Нехай собі згадують у своєму колі. Там у нас є «Сектор А» і «Сектор Б». В «А» перебувають безсумнівні божевільні, серед яких троє Вічних Жидів, так сказать Агасферів, два Нострадамуси, один пророк Вернигора і одна Михальда.

— Ці двоє — що за одні?

— Вернигора — легендарний пророк, який жив у XIX сторіччі, а Михальда — дуже популярна перед війною віщунка, яка жила в біблійну епоху. Вони теж розповідають різні історії з минулого, які бачили на власні очі. А в «Секторі Б» — там уже люди, які діють під своїми іменами, але згадують лише те, що бачили в попередньому житті.

— А між іншим, я пригадую цікавий випадок, — сказав генерал. — Це було десь на початку 60-х. Отримуємо листа з психіатричної лікарні: так і так, мовляв, я, лейтенант НКВД Калєснічєнко Васілій… у грудні 1939-го внаслідок травми втратив пам'ять і опинився в лікарні для божевільних на Кульпаркові під прізвищем Ілька Дубневича. Згодом пам'ять до мене повернулася, я згадав, хто я, але мені не вірять. Ну, ми перевірили — справді був такий Калєснічєнко Васілій, який пропав безвісти в грудні 1939-го. Вважалося, що його закатрупили підпільники. Приїхали ми до цього хворого, допитали… Назвав нам усіх своїх тодішніх начальників, товаришів по службі, описав розташування кабінетів у московському наркоматі. Одне слово, усе зійшлося.

— І що? Його випустили?

— А для чого? Майже всі, кого він пригадав зі своєї служби, були або розстріляні, або загинули на фронті. А сам він клявся-божився у своїй любові до Сталіна. Що з таким було робити? Залишили в психушці. А от тепер я й думаю: а чи не був це аналогічний випадок?

Генерал нахилився, відчинив дверцята в столі, вийняв пляшку «мартелю», налив у дві чарки й одну простягнув Книшу:

— Без ста грамів не розберешся… Я розумію так. Оця, скажемо, чудодійна мелодія «Танґо смерті» звучала перед тим, як ці люди в своєму попередньому житті загинули. Так?

— Так виходить, — кивнув Книш, видихаючи проспиртоване повітря.

— А звучала вона в Янівському концтаборі. Так? — Книш кивнув і зосередився, намагаючись вловити хід генеральської думки. — А виконували цю мелодію єврейські музиканти. Так? — Книш знову кивнув і теж закурив, щоб не зрадити свого хвилювання. — Виконували її тоді, коли німці ліквідовували гетто. Значить… — Генерал налив по другій чарці. — Значить, оті, що чули її перед смертю, а тепер почули її знову і пригадали своє попереднє життя, усі євреї?

Книш нарешті упіймав нитку і цупко закусив її зубами, але генерал вмовк, чекаючи на відповідь.

— Ні, не обов'язково. Я, знаєте, глибоко вивчав це питання. Національність тут ні до чого. Грає роль тільки стать. Людина може відродитися згодом ким завгодно, хоч би й студентом із Зімбабве. Є лише один нюанс. Людей, які спілкувалися в попередньому житті, були близькими чи родичами, у наступному знову якась сила притягує, вони, не усвідомлюючи цього, знову контактують, дружать чи закохуються.

— А вік? Вік грає роль?

— Ні, як це не дивно. Чоловік може зустріти свою попередню дружину і в образі однолітки, і набагато молодшою. Мати може зустріти сина, старшого за неї. Не знаю, від чого це залежить.

— То у вас що — там уже цілі подружжя?

— Ні, ви забули, що для того, аби хтось із цих перевтілених людей прозрів, він мусить почути мелодію. Якщо почув хтось один, то він і прозріває лише сам. Йому не дано упізнати в комусь близьку людину з попереднього життя, аж поки та людина теж не прозріє.

— Поки теж не почує ту мелодію?

— Так.

— І всі ці дані…

— З трактату Калькбреннера, я ж вам уже доповідав.

Генерал кивнув і знову розлив у чарки коньяк.

— Але звідки та музика? Хто її виконує? Де її можна почути? Ви з цим розібрались?

— Поки що ні. Ми отримуємо суперечливу інформацію. Наприклад, дізнаємося, що виконували це танґо в такому-то ресторані, допитуємо музикантів, беремо ноти — не те. Люди, які, скажемо так, прозріли після того, як почули цю мелодію, пригадати точно, де саме її чули, не можуть. Річ у тім, що на них раптово звалюється оте їхнє попереднє життя — усі знання і спогади. Для багатьох це шок, і те, що відбулося упродовж останніх годин, вони не пам'ятають. Дехто пригадує, що йшов вулицею, і раптом — чує мелодію, яку чув перед смертю, і — бац! — він уже не той, ким досі себе усвідомлював. Більше того — починає ошелешувати своїх близьких якоюсь неймовірною інформацією. А на додачу ще й шукати таких самих, як він, бо в ньому народжується неймовірна туга за тими, хто був для нього дорогим, кого він покинув у день своєї смерті. І такі люди найнебезпечніші.

— А буває таке, що хтось пригадує не тільки останнє попереднє життя, а й ще інші, попередні?

— Звичайно. Правда, рідко… Тоді людина раптом відкриває для себе, що розуміє ще якусь мову, окрім рідної, або починає вживати слова, які вийшли з ужитку.

— Ви, коли розмовляли з Професором, розповіли йому про ці випадки?

— Ні, що ви! Я лише розповів про одну даму, яка опинилася на Кульпаркові і почала вигукувати іспанські фрази. Але це все, що ми з неї добули. Ми не можемо встановити точні ноти, щоб самим провести успішний експеримент.

— А трактат?

— Бачите, ми не все ще розшифрували. Є кілька нот, які не піддаються розшифруванню. Точніше дві з дванадцяти. А без них ефект лише частковий. Не повний. Та й до того ж їх може виконати лише надзвичайний віртуоз, а розрізнити не може ніхто.

Генерал здивовано нахилився вперед:

— Як то — ніхто?

— Маю на увазі — усвідомлено… Ці ноти — щось як 25-й кадр. За бажання, їх можна вмонтувати в будь-яку мелодію. Але унтерштурмфюрер Рокіта* полюбляв саме танґа, от вони ці ноти туди й втулили. У нас зараз під прицілом перебуває Професор, тобто його робота над «КаеС». Можливо, розгадка криється там.

— А він що?

— Каже, що ще не завершив дослідження. Хоча, можливо, бреше.

— Ви ж розумієте, що завше треба тримати руку на пульсі… І втрутитися саме в той момент, коли він завершить роботу. Ні на день пізніше. Далі — відома річ, усі його напрацювання повинні опинитися тут. За будь-яку ціну. Ви в курсі, що ми його допитували ще за Союзу?