Зниклі слова 4 страница

Піднімаючись вгору Стрийською, я минав дівчат і хлопців, яких бачив на Фіялковій, та лише ковзав по них поглядом, ми не віталися і не звертали уваги одне на одного. З парку долинав запах розквітлих лип, властиво вони вже доквітали і в ці останні дні свого цвітіння вихлюпували з якоюсь самовдоволеною приреченістю весь свій букет, наче прощальні слова перед смертю… Перехожі зустрічалися мало коли, лише по одному-двоє крутилося біля дерев'яних будок із лимонадою, порівнявшись із входом на цвинтар, я зупинився, тут була моя стійка. Там далі, вгорі я побачив Люцію біля будки з лимонадою, вона порпалася у торбинці, шукаючи дрібні, мала на собі білу в квіточки сукню, мешти на низьких підборах, очевидно, щоб легше було давати драчки, а волосся заправлене в беретку. Я не курив, але дорогою купив пачку найдешевших папіросок і встромив одну до вуст, хоч і не припалював, мені здавалося, що я так природніше виглядаю — стовбичачи на одному місці, принаймні скидався більше на батяра, аніж на учасника атентату. Я відчував, як калатає моє серце, воно закалатало ще дужче, коли я побачив, що дівчина унизу вулиці нахилилася і застебнула пряжку на сандалях, а тим часом її проминув чоловік з папкою під пахвою, він навіть обернувся за дівчиною, яка нахилилася так, що випнулися усі її приваби, і усміхнувся, я черкнув сірниками і припалив папіросу, але не затягувався, потім глянув у бік Люції, вона, не кваплячись, пила лимонаду й милувалася квітучими липами, з цвинтаря вийшло двоє стареньких жінок у чорному, в капелюшках з чорними вуальками, які сягали їм до рота, тримаючи одна одну попід руки, вони звернули праворуч та пішли вгору, якщо вони будуть шкандибати так само повільно, то неодмінно стануть свідками атентату, я подумав, що треба їх затримати, надто, що інспектор уже мене минав, я скинув кашкет і витер чоло, а тоді оббіг бабусь і заговорив до них польською, бо чув, що й вони по-польському розмовляли, я запитав, чи не бачили вони на цвинтарі нічого підозрілого, бо я таємний агент поліції, і ми зараз висліджуємо небезпечного маніяка, який нападає на стареньких людей і грабує їх. Бабусі зупинилися і враз стали дуже статечними, вони спочатку одна одну перепитали, чи хтось із них чогось не помітив, опісля запевнили мене, що на цвинтарі усе спокійно, хоча…

— Так-так… — перейшла на шепіт одна з бабусь. — Щось мені здалося… там у кущах… о, видите?.. там… у тих кущах букшпану… біля того-о білого хреста… щось там шурхотіло… я подумала вітер, правда, Адельцю, я ще тобі сказала: вітер… а то, кажете, міг бути він?.. Але як то добре, що ви за нас дбаєте і пильнуєте… нам буде спокійніше… а скажіть, чи завтра ви теж тутка будете, бо ми прийдемо пополудні… тут наші чоловіки поховані, ветерани, у неділю тут буде грати оркестра, мусимо довести до ладу могилки…

Я не встиг відповісти, бо побачив, як Люція ставить склянку з недопитою водою на прилавок, потім спокійно виймає револьвера з торбинки і трьома пострілами кладе поліцая на землю, він ще пробує добути свою зброю, але вже не має сил і завмирає. Люція миттєво перебігає дорогу і зникає у парку, бабусі верещать, як недорізані, кричать щось до мене, як до поліційного агента, але я вже їх не слухаю, а теж біжу в парк, ніби навздогін за убивцею, у спину мені лунає: «Швидше, пане! Швидше!»

15

Ярош зі Стамбула вилетів раніше за Куркова, але ще встиг із ним побувати на знаменитому стамбульському критому базарі, який ошелешив його своєю безмежністю. Коли ж Курков, якого ще було запрошено до Анкари, повертався додому, у літаку поруч із ним сів невисокий тип, що все мружився, мовби йому хтось в очі світив, у кожному разі щось не сподобалося у його зовнішності письменникові, і він не став виймати з течки ноутбука, як то робив завше, щоб попрацювати над черговим романом, уявивши собі ці примружені очі збоку. Коли літак злетів, набрав висоту і з'явилися стюардеси з візком, пропонуючи обід і напої, незнайомець поцікавився у Андрія, чи той щось буде пити. Курков, який відзначався м'яким характером і звик ввічливо спілкуватися з будь-ким, навіть вислуховувати пияка, відчув якусь дивну відразу до цього чоловіка, йому зовсім не хотілося входити з ним у контакт, і він заперечливо хитнув головою, а незнайомцеві, видно, якраз цього найбільше й хотілося, бо він одразу попросив, щоб Андрій узяв ще одне віскі, ніби для себе, бо він сьогодні, мовляв, мав надто багато емоцій, мусить розслабитися, а отримавши дві склянки віскі, чоловік вихилив їх одним махом і захрумтів салатою. «Тепер він щоразу, коли стюардеси розвозитимуть напої, буде просити мене взяти йому ще одну склянку», — подумалося Андрію, і тут-таки виникла здорова ідея поспати, — бо не буде ж він його будити. Та тільки письменник умостився у кріслі зручніше, як незнайомець, який уже завершив своє хрумкання і чвакання, промовив:

— А я вас упізнав. Ви ж Андрій Курков, правда? — і, не чекаючи на ствердну відповідь, продовжив: — Ні, не скажу, що я вас читав, але за пресою стежу. Будьмо знайомі: підполковник СБУ Книш.

Довелося потиснути йому руку і пробурмотіти звичні у таких випадках слова. Стюардеси з'явилися знову, цього разу вони забирали сміття і недоїдки й наливали напої, і знову Курков змушений був обслужити свого сусіда, подумки вирішивши, що це буде востаннє. Та він помилився, бо той, перехиливши одну склянку і смакуючи другою, сказав:

— Я, бачите, був у відрядженні… по службі… Не буду завивати в папери… я маю до вас кілька питань як до людини… е-е, як би це сказати… близької нам…

— Що ви маєте на увазі? Я в КГБ не служив.

— Ви повинні були служити в КГБ, але викрутилися. Це нам відомо. Однак ви перебували на пенітенціарній службі… охоронцем у в'язниці. Отже, ви наш.

— Більше я вам віскі не візьму, бо ви починаєте молоти нісенітниці.

— Ну, вибачте, якщо я некоректно висловився. Віскі, звичайно, свою справу зробило. Але я все ж таки маю надію, що ви нам допоможете. Зараз ми з вами по один бік барикад.

— Яких барикад? Не бачу жодних.

— Ну, я читав якесь ваше інтерв'ю, де ви сказали, що вважаєте себе патріотом України, а до Росії не відчуваєте жодних сентиментів. Тому я й звертаюся до вас винятково як до патріота України. Бо і я патріот.

— А коли ви служили в КГБ, теж були патріотом України?

— Ціню ваш гумор. Але ближче до діла. Нас цікавить професор Ярош. Зокрема його дослідження Аркануму і певної книги, яка викликає у нас інтерес. Не знаю, чи ви помітили в читальному залі національної бібліотеки скромного чоловіка з лупою…

Курков з подивом зирнув на супутника, здається, він був одним із тих трьох читачів, що студіювали якісь старі видання.

— То були ви?

— Так, — кокетливо опустивши очі, проказав Книш, — я переглядав турецький атлас України Евлії Челебі. Дуже цікавий мандрівник. У нас його частково переклали. Але, звичайно, мене не атлас цікавив, а те, що говорилося у мене за спиною. Турецьку я ні бум-бум, а з англійською у мене, знаєте, як і у всіх випускників радянських шкіл, теж не найкращі стосунки. Я, як та собачка, усе розумію, але сказати не можу. Тобто на побутовому рівні — нема питань… як то кажуть, гавмач, гавдуюду, мейаспік, сенкюверімач і т. д. Отже, те, про що ви говорили в залі, я второпав. Але мене цікавить те, що було говорене в захристії…

— Як я вас розумію, — усміхнувся Курков. — Ба більше — співчуваю. Але я хочу спати.

Після тих слів він випростав ноги, наскільки то було можливо, склав руки і, відкинувши голову, заплющився. Постійні перельоти виховали в ньому вже невідворотну звичку почувати себе в літаку, як вдома. Він із якимсь самовдоволенням, перш ніж заснути, прислухався до чергового торохтіння возика і булькання напоїв.

О

Ще не було й сьомої ранку, як мене розбудив немилосердний гуркіт у двері, потім пролунав переляканий крик моєї матусі, й до покою увірвалося троє поліціянтів, які наказали негайно збиратися і їхати з ними. Мама намагалася щось їм доводити, переконувати, але поліцаї не звертали жодної уваги на мамині крики. Тоді мама вмить себе опанувала, метнулася по хаті і хутенько склала мені у торбинку все, що може придатися там, куди мене забирають. Коли ми виходили, услід нам лунали матусині прокльони й обіцянка звернутися до пана міністра, — якого вона знає особисто, і тоді поліція довідається, з ким має справу, при цьому мама дискретно прізвища міністра не називала. Усі її галасування не справили жодного враження на поліцію, і за якийсь квадранс я вже опинився в Бригідках* на Казимирівській перед ясними очима страховиська, відомого всім львів'янам, — комісара Кайдана. У кімнаті для допитів стояв дзиґлик, на якого мене посадили, а попід стінами лежали мотузки, палиці, кліщі та інше причандалля, від самого вигляду якого в мене зарябіло в очах.

«От же ж Господь наділив чоловіка прізвищем! — подумалося мені, а потім я подивився на його пику і подумав: — От же ж Господь пикою наділив!» На цьому мої роздуми завершилися, бо комісар наблизився і пальнув мене в писок, аж я ногами задер, злетівши з дзиґлика. Не так мене заболіло від його п'ястука, як від того, що я гримнувся головою об кам'яну підлогу, аж памороки забило. На губах відчув кров, але вирішив її не витирати, нехай думає, що розвалив мені морду на квасне ябко.

— Вставай, кабане, — сказав цілком лагідно Кайдан, — вставай і розповідай, хто стріляв.

Ага, то в справі атентату? А що я можу їм корисного повідомити? Я підвівся, підняв ослінчика й, сівши на нього, промовив по-українському:

— Прошу пана, я працюю в бібліотеці… в Оссолінеумі… Я не знаю нікого, хто вміє стріляти. Я не знаю навіть, у кого стріляли.

Наступний удар поцілив мені у вухо, і я знову беркицьнув, задерши ноги, а наді мною нависла червона пика Кайдана:

— Ти якою мовою відповідаєш, скурвий сину? Га? Ти де живеш? У Польщі? То говори по-польському, бо розвалю тобі голову! України тобі захтілося? Знаєш, де Україна? Під гаєм долина — в сраці Україна! Хіба ти не був учора ввечері на Стрийській?

Пам'ятаючи вуйкову настанову «ані слова мовою загарбника!», я мовчки замотав головою, не бажаючи знову отримати лупня.

— А до котрої ти, кабане, був у бібліотеці? — запитав комісар, вхопивши мене за обшлаги й поставивши на ноги.

Я щось замукав невиразне, мовби захлинаючись кров'ю, і показав вісім пальців. Комісар подивився на мене, примруживши очі, як дивиться різник на телятко, потім згріб зі столу якусь бібулу*, витер мені різкими рухами рота, кинув бібулу до коша, а тоді гукнув у двері:

— Приведіть тих цьоці-дрипць*!

За хвилю до кімнати увійшли дві старші пані, котрих я зустрів біля цвинтаря, вони уже не були вбрані в чорне, а мали куди святковіший вигляд, гейби їх чекала візита в бургомістра, обидві повбирали на себе строкаті сукні, а капелюшки мали оздоблені декоративними квіточками і листочками, з тією лише різницею, що в однієї з-поміж квіточок і листочків ще й грайливо визирали червоні сунички.

— То він? — запитав Кайдан без жодних зволікань, показуючи на мене.

— А так-так, прошу пана, — квапливо закудкудакали обидві бабусі, неймовірно тішачись, що їм випала така честь бути за свідків, а та, котру вчора її подруга назвала Адельцьою, збуджено заторохтіла: — Саме цей хлопчина повідомив нам, що він є таємним агентом поліції і висліджує небезпечного маніяка. І просив нас бути пильними. Ми йому за це дуже вдячні. А потім він мужньо кинувся навздогін за тою… тою, яка стріляла… Ми ще йому гукали: «Швидше! Швидше!» й махали парасольками…

— Адельцю! — перебила її бабуся-суничка. — Ти завше все плутаєш, то я махала парасолькою, а ти гукала «Швидше! Швидше!», бо ти парасольки не мала…

— Як то я не мала парасольки! — обурилася Адельця. — Та я з нею не розлучаюся, відколи пан дохтір Цибульський приписав мені триматися в тіні!

— Але тоді її в тебе не було, бо ти лівою рукою тримала мене попід руку, а в правій несла торбинку.

— Боже! І ти це тільки зараз мені кажеш? То виходить, я свою парасольку забула на цвинтарі?

Я б із задоволенням ще довго слухав цих приємних і добрих бабусь, але пан комісар мав іншу думку і, засопівши так грізно, що обидві враз вмовкли, сказав:

— А тепер прошу вийти до канцелярії і підписати свідчення. Дякую вам за вашу громадянську свідомість.

Бабусі зникли, а Кайдан усміхнувся до мене і продовжив:

— І що? Далі будемо крутити юра? — після цього він спритно, як якийсь футболіст, вибив ногою з-під мене стільця, а я знову гугупнув на підлогу і цього разу забив боляче ліктя, хоча й не так боляче, як вдав, бо врешті-решт вуйцьо нічого не сказав про те, що я не повинен видобувати з себе ані звуку, коли мене будуть лупцювати, бо легко їм казати «терпи», якщо я не готувався до виконання замахів за прикладом тих, що притискали собі руки дверима, а задля більшого ефекту ще й голки під нігті запихали, аби призвичаїтися до тортур. Тим часом комісар уже намірився копнути мене попід ребра, як задзвенів телефон, він підняв слухавку, зітхнув і сказав:

— Нехай заходить. — Потім тицьнув мені в руки бібулу: — Встати, мордяку витерти і сісти!

Ледве я встиг виконати його вказівку, як двері відчинилися, і зайшла пані Конопелька в супроводі молодого поліцая.

— Ця пані каже, — кивнув на неї поліцай, — що він був цілий вечір у бібліотеці.

— Так? — усміхнувся Кайдан. — І до котрої саме?

Я отерп. Зараз вона назве якусь іншу годину, і на тому все добре для мене закінчиться.

— Того дня надійшла нам пака книжок і часописів з Праги, — почала цілком спокійно пані Конопелька, — тому ми дещо затрималися на роботі. Мусили їх усі каталогізувати і розписати на окремих карточках. Зазвичай цим займається відділ бібліографії, але коли мова про чеські видання, я не можу їх довірити більше нікому, оскільки пан Барбарика має неабиякий досвід праці з чехами. Отже, біля мене пан Барбарика був до половини восьмої, потім я його відпустила, але попросила ще занести ті карточки до особи, яка завідує Генеральним каталогом, аби вона наступного дня розподілила їх по галузевих каталогах. А що та особа юна і миловидна, то, самі розумієте, їм не спішилося. Одне слово, коли він саме вийшов, я не знаю, бо я сиділа у своєму кабінеті ще досить довго.

Кайдан засопів так, мовби збирався злетіти під стелю, пальці його судомно скрутилися в кулаки, і я вже запереживав за пані Конопельку, але вона трималася мужньо й сміливо дивилася в очі комісара.

— Ви складете ці свідчення під присягою? — перепитав Кайдан.

— Під присягою я їх складу в суді, — не дала себе збити з пантелику пані Конопелька, — а зараз підпишу протокол допиту.

— Добре. А та особа?

— Вона теж прийшла, — сказав поліцай, який досі стояв мовчки. — Закликати?

Комісар кивнув. Яке ж було моє здивування, коли з'явилася Міля. Вона була вбрана в ситцеву сукенку з голими плечима, а на її чарівній бузі* розквітала чарівна усмішка. Угледівши мене, вона кинулася мені в обійми з такою пристрастю, ніби нас єднало неймовірної сили кохання, аж сам комісар отетерів і не відразу спинив її, заки вона виціловувала мене, але врешті він при допомозі другого поліцая таки відірвав її від мене.

— То вам не двірець*, а він не зійшов з потяга! — гаркнув Кайдан. — Коли ви його вчора бачили востаннє?

— Господи! Чому востаннє? На що ви натякаєте? Орчику! Ріднесенький! — Тут вона в розпуці заломила руки і настільки театрально заголосила, що я й сам ледве не заридав.

— Негайно припиніть! — гаркнув комісар. — Відповідайте на питання!

— Ми вийшли з бібліотеки п'ять по восьмій і розпрощалися.

— Хто бачив, як ви виходили?

— Ніхто, бо ми були останні.

— І ви, така любляча пара, не зайшли собі на каву, а відразу розпрощалися?

— Я не надто добре почувалася, — і, прискаливши око до Кайдана, додала з усмішкою: — Знаєте, як то в жінок буває…

Комісар цього разу засопів, як ковальський міх. Міля відповіла цілком мудро, бо якби сказала, що ми були на каві, то допитали б кельнерів. Кайдан погойдався хвильку на обцасах, закусуючи варґи, і сказав до поліцая:

— Заклич тих… тих старих порхавок…

Обидві цьоці-дрипці знову з'явилися перед нами, а їхні добрі усміхнені обличчя аж світилися невимовною радістю, доброта просто таки лилася їм з очей, якими вони ледь не ковтали пана комісара, готові задля святого діла на все.

— Шановні пані, — звернувся до них Кайдан, — я не знаю, кому вірити. Оця пані і ця панна переконують мене, що цей… цей гість… не міг учора бути на Стрийській, бо працював у Оссолінеумі до восьмої вечора, а атентат стався о пів на восьму. А ви кажете, що бачили саме його.

— Оссолінеум! — зацмокала пані-суничка. — Боже, я там провела найкращі роки свого життя. Я працювала у відділі… у відділі…

— Авжеж, — озвалася пані Конопелька, — я вас добре пам'ятаю. Ви працювали у відділі комплектації. Ми з вами рідко перетиналися, бо я працювала поверхом вище. Але одного разу я вручала вам грамоту від самого президента за сумлінну працю…

— Ах, так-так! — сплеснула ручками пані-суничка. — Ви ще назвали мене «квятушкєм», я ж була молода і вродлива! Невже ви мене упізнали? — Вона розчулено поправила на собі капелюшок. — Стільки літ! Але ви… ви зовсім не змінились…

— Досить, — перебив її Кайдан. — Ви наполягаєте, що саме цього хлопця бачили на Стрийській о пів на восьму?

Бабусі перезирнулися і зашарілися, потім обоє зиркнули на мене, на пані Конопельку і знизали плечима.

— Він схожий! — сказала пані Аделя.

— Дуже схожий! — закивала головою пані-суничка.

— Якби він щось промовив до нас… може б, ми й визначилися…

— Так, — звернувся до мене Кайдан, — ану скажи: «Jestem agent policyjny. Tropimy maniaka».

Я повторив слово в слово, але українською: «Я агент поліції. Переслідуємо маніяка». Кайдан знову засопів, зблиснув очима, стиснув кулаки, але від рішучих дій стримався. Натомість сухо проказав:

— Прошу те саме польською.

Тут втрутилася пані Конопелька:

— Пане комісар, згідно із законом лише державні працівники зобов'язані не тільки володіти польською, але й бути поляками…

— Нема такого закону.

— Але ж ви знаєте, що так воно є насправді. Українців і жидів не беруть на державну роботу, доки не перейдуть у католицизм.

Комісар невдоволено замотав головою:

— Ми тут не на дебатах у Сеймі. Ви хочете сказати, що він не володіє польською?

— Я його знаю давно. Він може щось сказати польською, але це буде настільки жахливо, що мене просто жаль бере за велику мову нашого Пророка.

— Нехай скаже, як може.

Я подумав, що вуйцьо не буде на мене ображений, якщо я спартачу польську мову, і я бовкнув:

— Я єст аґентом поліційним. Трупнмо маняка.

Кайдан так скривився, гейби з моїх вуст люрнула не щира польська мова, а блювота. Бабусі знову перезирнулися і ледь не хором проторохтіли:

— Ні-ні, той говорив інакше… і голос був не такий… дзвінкіший…

Ще би! Мені в писку назбиралося стільки крові і слини, що я ту фразу не так виговорив, як прошамкав.

— А знаєш, Адельцю, — сказала пані-суничка, — у того хлопця було світліше волосся… Тобі не здається?

— А таки так, — закивала пані Аделя, — і воно було ще й хвилясте, а вуха тісніше прилягали до голови.

— І той був вищим… не надто, але вищим…

Тут уже не на жарт скипів комісар і, ледве стримуючи свою лють, прохрипів:

— Усі вільні! — А до поліцая: — Склади протокол.

Уже на вулиці я запитав у Мілі і пані Конопельки:

— Звідки ви знали, яку годину назвати?

— А що тут довго гадати? — засміялася Міля. — Бібліотеку зачиняють о восьмій, ти міг назвати будь-який час, починаючи з сьомої тридцять. Але ми не допускали, що ти можеш назвати сьому сорок дві або сьому п'ятдесят одну.

— А та пані… яке щастя, що ви її упізнали за стільки літ… вона ж була тоді дівчиною…

— Яке там упізнала! Вперше бачу, — махнула рукою пані Конопелька.

— Як? Ви ж вручали їй президентську грамоту!

— То й що? Ми ті грамоти вручаємо щороку на якісь свята. Якщо вона в нас працювала, то рано чи пізно могла її отримати.

— А якби… якби саме вона не отримала? Якби вона пропрацювала там лише рік-два?

— Ну, що ж, — стенула плечима пані Конопелька, — часом варто й заризикувати.

— Не знаю, як вам і дякувати. Я ж бо…

— Ми знаємо, де ви були і що робили… — усміхнулася пані Конопелька і з таємничою міною, перед тим роззирнувшись, прошепотіла: — Труїти щурів викликали?

— І мишей також! — залилася сміхом Міля і, кинувши на прощання «Чао, Гарбуз!», узяла пані Конопельку під руку, й обидві почимчикували собі у напрямку центру. Я почухав голову і пішов утішати свою матінку, а дорогою вмився біля помпи, щоб вона бува не перелякалася.

16

Уроки Йосипа Мількера для Ярки стали якимсь сакральним дійством, вона раптом усвідомила собі, що, йдучи до старого, настроює себе на відповідний лад, ба навіть подумки розмовляє з ним, чуючи при цьому його репліки, вона й справді перейнялася музикою більше, ніж усім іншим, що її оточувало, Мількер став для неї справжнім гуру, вона готова була виконати будь-яке його бажання, а якби вчитель в особливо натхненні моменти гри на скрипці звелів їй стрибнути у вікно, вона б стрибнула, і це вона теж для себе усвідомила, і тепер, окрім нестримного потягу до уроків, загніздився у ній ще й острах, але він не заважав, він лише лоскотав нерви, збуджував і підбадьорював. Уроки музики, які Мількер давав Ярці, були геть не схожі на всі ті, які вона брала досі, коли кожен новий учитель навчав наново, так, мовби найбільше йому залежало на затиранні у пам'яті учениці всіх попередніх знань і вмінь. Мількер пішов іншим шляхом:

— Добування звуку — ось над чим вам доведеться працювати найбільше. Скрипка повинна мати красивий звук, а смичок буквально смоктати струну. Музикальністю вас Бог не обділив, тому я буду вчити вас уміння передати скрипці те, що звучить у душі!

Спочатку уроки відбувалися у старого вдома, де Ярці неймовірно подобалося, усе в цьому помешканні налаштовувало на якийсь особливий настрій, по особливому пахли старі меблі, викликаючи в пам'яті щось давно забуте, щось, що пахло так у дитинстві, книги своїми корінцями гіпнотизували і зачаровували, дівчина помітила, що, граючи, навіть дивиться на корінці книг, наче на ноти, але небавом усе змінилося, коли Мількер запропонував грати на вулиці. Ярка була здивована, не могла зрозуміти, навіщо такий експеримент, як можна брати уроки на вулиці, де попри тебе сновигають незнайомі люди, а хтось ще й зупиняється і витріщається, але вчитель стояв на своєму:

— Ви сковані, ви наче равлик у шкаралупці, а вам треба вивільнитися, ваша душа повинна вилетіти з вас, коли ви граєте, і пурхати в піднебессі. Я помітив, як ви ковзаєте поглядом по книжках, цього не повинно бути.

— Але ж я тоді буду ковзати очима по перехожих…

— Ні. Вони вам будуть заважати, тому ви перестанете звертати на них увагу, ви їх будете ігнорувати і не помічати. Це змусить вас зосередитися і жодним чином не асоціювати себе з тим місцем, у якому ви перебуваєте.

Ярці не залишилось нічого іншого, як погодитися, але остаточно її добило, коли Мількер, щойно вони вибрали місце для гри на площі Ринок, скинув з голови капелюха і поклав біля її ніг. Дівчині забило подих від хвилювання, вона розпачливо мотала головою і шепотіла: «Нізащо… не буду… що ви надумали?» Мількер терпляче слухав її і чекав, відчуваючи, що вона поволі втрачає запал до опору, тоді промовив:

— Починайте грати, і музика вас підніме над містом, ви не повинні нічого і нікого бачити, ви не повинні нікого чути, крім мене. Вас підхопить хвиля музики і понесе.

І Ярка скорилась. Звідтоді кожен урок відбувався в іншому місці Львова — у Стрийському парку, на Високому Замку, на Кайзервальді, на Личаківському цвинтарі, на Кортумовій горі…

Ярка не знала, що кілька днів перед тим до Мількера завітав Ярош і поцікавився, яким чином можна почути справжнє «Танґо смерті». Старий лише сумно похитав головою:

— На жаль, це поки що неможливо. Я його виконати не можу однією рукою. Та навіть якби й міг, не маю нот. Отих дванадцяти. Адже в них і потреби не було, я знав мелодію напам'ять, я міг її заграти хоч би й серед ночі. Але недавно в мене стався інсульт, пам'ять моя добряче надщерблена, аж тоді я схаменувся, що не записав нот. Хоча сподіваюся, що все ж таки згадаю.

— Можливо, вдасться відтворити мелодію. Днями я завершив її розшифрування з арканумської «Книги Смерті». Арканумці позначали ноти літерами. Мелодія, яку вони виконували в обряді смерті, складалася саме з дванадцяти нот. Ось вони… Можливо, також вам допоможе цей диск. Тут запис танцю дервішів.

— Танець дервішів… так-так… Я чув про нього. У тому танці теж вмонтовано усього дванадцять неповторних нот. Всі інші не відіграють жодної ролі, всі інші — лише фон. Як і в нашому танґові, — старий покрутив у пальцях диск, а відтак став учитуватися в ноти, які розшифрував професор.

— Мушу сказати, що коли я був присутній під час виконання танцю дервішів, то зі мною трапилися дивні речі. Я мовби покинув своє тіло і піднявся над землею. А потім, мабуть, взагалі знепритомнів. Більше я його не слухав. Мені було страшно. Можливо, такі самі відчуття має людина, коли помирає.

Мількер подивився на нього задумливим поглядом.

— Здається, ми близькі до істини. Однак… є деякі проблеми. Допустимо, мені вдасться відтворити ноти. Але хто їх виконає? Річ у тім, що там є такі нюанси, якщо їх не дотримати, то дія цієї мелодії буде така сама, як будь-якого танґа. Людське вухо не здатне розрізнити цих нюансів, але здатне на них реагувати. Якщо не знати таємниці виконання, то дайте ці ноти найбільшому віртуозові — наслідки будуть ялові.

— Як же вдалося вам?

— Калькбреннер зашифрував ноти. Але мені вдалося їх розшифрувати. Керуючись його вказівками, я зумів виконати це танґо… — Мількер знову придивився до нот, і папір затремтів у його руці. — Здається… здається, — прошепотів схвильовано. — Це щось схоже на… схоже на ноти «Танґа смерті»… Але я мушу переконатися. Це трохи потриває. І ще… — Він стурбовано подивився на Яроша. — Я увесь цей час шукав собі учня або ученицю… Людину, яку міг би навчити виконувати це танґо так, як виконували його ми… Але я щоразу зазнавав поразки… Проте надія мене не полишає…

Р

Незабаром після того, як я врятувався з в'язниці, мене покликали до війська. Мама відразу заявила, що не віддасть свого коханого синочка, що підніме на ноги усіх своїх знайомих, аби-но лише мене врятувати від побору, але я заспокоїв її, що можу і сам з тої халепи викрутитися, і сміливо пішов на медичну комісію, вдаючи глухого. Ну, не зовсім, а на одне вухо. Пани дохтори мусили до мене волати, як на полонині, а я відповідав їм так само голосно. Тоді вони звеліли мені зачекати в сусідній кімнаті, де таких самих глухих і глухуватих назбиралося добрий десяток. Дехто з них, думаючи, що перебуває у безпеці, вже не грав вар'ята, але не я, бо не був певен, чи нема серед них агента з комісії та за нами хто не підглядає. Аж от кличуть, заходимо знову і стаємо перед очі докторів. Звеліли нам стати в один ряд, ми стали, а тоді один із докторів нахилився до другого і сказав тихо, але виразно:

— Пане Міховскі, може, перевіримо їхній вестибулярний апарат?

— Авжеж, пане Жміховскі, — відказує той так само тихо, — ми їм накажемо постояти на одній нозі.

— Чудова ідея! Жоден глухий цього не виконає, бо йому не дозволить вестибулярний апарат. — І вже голосно: — Прошу усіх підняти ліву ногу і постояти на правій нозі п'ять секунд.

Як і треба було сподіватися, усі тоті глушмані гугупнули на підлогу, і лише я, як той бузьок, зостався стояти, бо мій вестибулярний апарат не піддався на провокацію, і стояв би я ще й далі, якби доктори не почали вже верещати, як навіжені, й руками махати. Ну і комісували лише мене одного. А за те, що я повів себе так мудро, уся моя вдячність належала лише вуйцьові, який такий самий фокус прокрутив років двадцять тому.

І хоча я врятувався від війська, але не врятувався Львів од війни. Однієї ночі, коли ми з друзями вертали пішки з горішнього Личакова, де добряче набамбурилися у кнайпі «Під вивіркою», то раптом уздріли дивну процесію — кілька десятків присадкуватих типів у довгих плащах і зелених шоломах тюпали нам назустріч, дивилися вони не просто перед себе, а чомусь на бруківку, коли вони порівнялися з нами, ми побачили, що плащі їхні мокрі, а з-під плащів визирають не мешти чи чоботи, а плавники, смерділо від них гнилими водоростями і йодом, вони сунули своєю вайлуватою незграбною ходою, жодної уваги не звертаючи на нас, лише очі їхні зблискували зеленим світлом, очі, в яких не було нічого живого, бо й світло те було мертвим. Жоден з нас не промовив ані слова, до кінця ще не втямивши — бачимо це насправді чи примарилося. Ми провели їх поглядами, спостерігаючи, як вони зникають у мряці, що раптово опустилася згори, потім ми перезирнулися і рушили своєю дорогою, все ще ошелешені і розгублені, а була то остання ніч серпня 1939 року.

День 1 вересня був сонячний, чимало львів'ян перебувало ще на вакаціях у Карпатах, Львів не був таким людним, як зазвичай, і коли я почув вибухи, то не відразу второпав, що то, думав, може, артилерія навчається, але вибухи не вщухали, а насувалися з заходу і скидалися на громи, а потім ті громи перейшли в гуркіт, і в небі з'явилися німецькі літаки, вибухи бомб стрясали місто, спалахували пожежі, гуділи сирени. Тиждень перед тим гуділи такі самі сирени, сповіщаючи місто про атаку німецьких літаків, але то була лише навчальна тривога, хоча й вона не одного перелякала, коли серед ночі під час гулу сирен у двері гупав шимон і кричав, аби негайно ховатися у підвали, а за дня львів'ян щокроку перестерігали чорно-жовті й біло-червоні плакати, повідомляючи про продаж газових масок, на вулицях сновигало щораз більше людей з почепленими до пояса масками в сіро-зелених футлярах, а дехто вдягав їх на обличчя і ставав схожим на якогось монстра, літаки скидали листівки і вказівками про те, як належить поводитися на випадок газової атаки, газети радили запастися поташем, про борошно, цукор і крупи вони не писали, але люди самі знали, що все це варто теж купити — не пропаде, навіть якщо війни й не буде.