Зниклі слова 2 страница

— Ая, пригрів, та я би її хіба заморозив.

Тут уже й інші перекупки зареготали, Мількер завше викликав у них заряд бадьорості, і кожна собі думала: а не зле отако в свої дев'ятдесят ще сновигати по базарах!

— Нє-нє, — хитав головою старий, — таки завдяки вам. Здорова їжа — це вам не жарти. Зараз піду ще помідорів куплю, баклажанів, перців, кабачків і зготую страву, яку моя мама готувала.

— Ану-ну, розкажіть, — зацікавилися перекупки.

— А то дуже просте. Усе це тушкуєте в олії з цибулею і зеленню, та й фертик. Жодної премудрості.

— І з чим то їсте? — спитала Славця.

— З хлібом.

— Без м'яса?

— М'ясо їм лише взимку і то не часто. І вам не раджу зловживати.

— Ага, — сказала Славця, запаковуючи йому сир, масло і сметану. — Тепер ми знаємо секрет довголіття. А мій чоловік, як м'яса на столі нема, кричить, що я його голодом морю. Нє, щоб мені такий скарб попався, як пан Йосип!

Тут її сусідка штурхнула під бік, регочучи:

— Та, Славцю, ще не пізно! Ади, який хлоп — як мур! Ще й сам їсти варить. А що, пане Йосипе, візьмете нашу Славцю?

Але старого Мількера не так просто можна було взяти на кпини:

— Та чо би нє? Але спочатку тре, аби пані Славця на дієту сіла, бо моє старосвітське ліжко нас не витримає.

Жінки реготали, аж за боки хапалися, а Славця ще й гикавку дістала, що аж мусила молоком запивати. Старий чемно з усіма попрощався і пішов у овочеві ряди, там він знайомих не мав, тому набитим оком уважно стежив, як важать і що важать, і не втримався від репліки:

— От ви підкинули мені надгнилого помідора і думали, що я не помічу. А я вам скажу, що ви не мені, ви собі зле робите.

— А то як? — здивувалася перекупка, слухняно міняючи надгнилого помідора на стиглого.

— А так, — продовжив Мількер, — бо коли покупець прийде додому і виявить, що ви йому підсунули свинство, то неодмінно прокаже на вашу адресу якісь погані слова. Може, навіть якусь клятьбу. А ці слова і та клятьба, щоб ви знали, вам так просто не минуться, а відіб'ються на вашому здоров'ї.

— Та йдіть! — не повірила перекупка і навіть роззирнулася по сусідках, шукаючи підтримки, але ті мовчали зі здивованими поглядами, і видно було, що слова Мількера їх зачепили, і кожна уже прокручує у голові ті не надто порядні трафунки, які були в їхньому житті.

— Так-так, — хитав він головою, — слова мають велику силу. І в Біблії пишеться, що Господь творив світ словом. Слово одних до небес піднімає, а других до землі прибиває. Бійтеся лихих слів, сказаних про вас.

Перекупка помогла йому спакувати овочі, і він відійшов, а жінки ще довго проводжали його задумливими поглядами, щось у цьому чоловікові було таке, що змусило їх прислухатися, та чи надовго — невідомо.

Вже вийшовши на Клепарівську, старий почув за спиною: «Пане Мількер!» Озирнувся і побачив якогось невисокого жилавого чоловіка з примруженими очима, оцей примружений погляд відразу викликав асоціації з повоєнними роками, коли сидів перед чекістами, які його допитували, коли всі його відповіді на їхні запитання вони вислуховували, примруживши очі, мовби даючи знати, що не вірять жодному слову.

— Вибачте, — сказав чоловік, виймаючи з кишені посвідчення підполковника СБУ, прізвища Мількер не встиг прочитати, але воно його й не цікавило, — що я вас затримую, але я б хотів перекинутися з вами кількома словами. Чи не могли б ми сісти тут десь на лавочці?

Мількер був останнім часом настільки обмежений у спілкуванні, що й не заперечував. Вони відійшли набік і сіли на лаві. Старий поклав біля себе свої закупи і випростав ноги.

— Можливо, це не найкраще місце для розмови, — проказав підполковник, — але, бачите, ми не хотіли вас турбувати повістками…

— Ага, — засміявся Мількер, — не хотіли турбувати, щоб не викликати неприємні спогади? Які ж ви тепер делікатні стали!

— Ну, ми ж зараз піклуємося про безпеку України. Я читав вашу справу, вам довелося багато чого пережити. Але нас зараз цікавить одна річ… Коли ви перебували в концтаборі, ви там виконували «Танго смерті»…

М

Ранок влетів у вуха голосним щебетом пташок, дівчини біля мене не було. Я звівся на лікті й роззирнувся, потім помацав шкарпетку — аркуші були на місці. За мить з'явилася Міля:

— Доброго ранку, сплюху! Ідіть отуди — там з-під верби б'є джерельце.

Я послухався і справді побачив у великому вазоні плакучу вербу, з-під якої била вода і зникала в землі, вона була прохолодна, і я з задоволенням помився, а потім зробив обережний ковток — вода була смачна, хотілося її пити й пити, хоч і ломила зуби.

Міля склала постіль, я заніс її на місце, потім ми поснідали і вирушили в дорогу. Туман розсіявся і клубочився лише під самою стелею, сонячне проміння ряхтіло і грало на корінцях книг, ми йшли, весело перемовляючись, коли раптом щось шмигонуло за стелажем і потюпало геть.

— Що то могло бути? — здивувався я.

— Щось таке, що нас не чекало.

— Таке враження, що то було щось мокре.

— І гидке.

Стелажі скидалися на скелі, на які можна було спинатися і зависати над прірвою, але ми їх воліли обминати, хоча це інколи було не так легко, бо що далі, то вони виструнчувалися далеко не такими рівними рядами, як на початку, а часто стояли навскоси, упоперек або ж упритул одні до одних, інколи вони, нахилені, скидалися на Пізанську вежу, і ми тоді минали їх, задерши голови, жахаючись, щоб не звалилися на нас і не поховали під завалами премудрості, час од часу зі стелажів могла злетіти якась книжка і, відчайдушно затріпотівши крилами сторінок, опуститися нам під ноги, мовби просячись до рук, але ми лише ковзали очима по назвах і йшли далі, хоча й не мали певності, що за нами ніхто не стежить, бо наші вуха вловлювали шелест і шурхіт, тонюсіньке сичання, попискування, а деколи хлюпотіння і плюскіт, що було й зовсім неймовірним на терені книгозбірні. Я вже почав думати про те, що ми потрапили в якісь неймовірні закамарки всесвіту, де запахи і звуки не відповідають тим, до яких ми звикли, з якими живемо, які відгукуються у наших душах, ми тут, вочевидь, чужі, і всі ці стелажі, і книги, і вазонки сприймають нас як зайд, що посягнули на їхні терени, сотні неприязних очей дряпали нам спини, а згори, коли ми ненароком зачіпали ногами чи плечима стелажі, сипався дрібненький сніжок або якесь зжовкле листя, скручене і поцятковане червоними плямами, та коли я упіймав кілька сніжинок, то побачив, що вони не у формі зірочок, а у формі розмаїтих літер і розділових знаків, і були там не тільки кириличні та латинські, але й арабські й жидівські, і навіть якісь ієрогліфи бозна-чиї, на жаль, вони так швидко танули, що второпати, яке послання сходить мені з бібліотечних небес, не було змоги.

Під ногами порипувала стара підлога, а знизу долинав гострий запах моря і водоростей, він мовби піднімався зі шпарин у підлозі, аж я, не витримавши, вклякнув і зазирнув в одну таку шпарину, там було темно, але морем пахло ще виразніше, у тій чорній густині, у волохатій тиші ледь-ледь чутно напливали хвилі на берег, непоспішно й сонно, мовби море ще не прокинулося, все ще перебуваючи в самозаглибленій дрімоті та вигойдуючись у неквапному ритмі, хвилі лягали м'яко і лагідно, мов ковдрочка на немовля. Нічого розгледіти я не міг, лише де-не-де блимали іскорки, скидаючись на світіння планктону, і коли вони спалахували, то можна було помітити якісь чорні лискучі пагорби, що виринали і зникали у хвилях, та марно було б вгадувати — то брили каміння чи спини якихось морських чудиськ, що теж іще дрімали, ніжачись у теплій постелі.

— Мені, мабуть, увижається, — пробурмотів я, — але там щось схоже на море.

— Ні, не ввижається, — промовила Міля, — море тут колись було, потім воно пішло під землю і продовжує жити, з часу до часу спинається на поверхню, підходить до підвалин будинків, а відтак знову опускається, залишаючи по собі цілі затоки… У тому морі живуть незвідані істоти — ні риби, ні люди, вони виходять інколи з глибин, і їх можна зустріти на вулиці. Та тільки пізно уночі. Вони вдягаються, як і ми, але мають великі зелені очі і ходять босо, бо їхні ластоподібні ноги не влізуть у жоден черевик. Цілком можливо, що вони проникають і до бібліотеки.

— Цим пояснюються оті мокрі сліди… водорості й медузи… — сказав я, підводячись. — Що ж, ходімо далі.

Зненацька ми вийшли на простір, який уже не чавив нас скелями стелажів, ми побачили перед собою різьблені та інкрустовані шафи, креденси, канапи, столи, бюрка, крісла, — і все це в різних старовинних стилях, що й зачудуватися можна було. Міля аж руками сплеснула: «Яка краса!» Ми ненадовго затрималися, щоб помилуватися тими скарбами, Міля причепурилася перед дзеркалом, я позазирав у шафи та бюрка, думаючи надибати там щось цікаве, але не виявив нічого, і ми знову подалися в глиб бібліотеки. Та щойно ми опинилися межи стелажів, як за нашими спинами голосно затраснулися якісь двері. Я здригнувся:

— Я всі дверцята позачиняв.

— Може, перетяг?

— У мене таке відчуття, що за нами хтось стежить. Інколи чути кроки, інколи шепіт, якесь шкрябання.

— Я теж усе це чула, але в такому великому приміщенні — це звична річ. Зимне й тепле повітря перебувають у постійному русі, а ще цей туман… Старе дерево на підлозі й стелажах потріскує, це нормально…

Несподівано повз наші очі щось пролетіло і сіло на каракатий рододендрон, з якого звисало безліч бурих вусів, то була маленька тоненька книжечка зі строкатою обкладинкою, що скидалася на метелика, який метушливо переступав з ніжки на ніжку, та коли я спробував наблизитися, книжечка спурхнула і зникла. Натомість друга книжка стрибнула зі стелажа і теж полетіла, тріпочучи сторінками, а зробивши коло, хляпнула на стіну й мовби приклеїлася, розпластавшись, за мить звідкілясь вигулькнула третя і, перетнувши простір, сіла зверху на ту другу, як ото чинять комахи, паруючись. Шурхіт біля ніг змусив нас відскочити набік — з-під стелажів виповзло кілька книжок і пошкутильгало, нагадуючи черепах, кудись у темінь, при цьому вони скрипіли і хрумкали, ніби гніваючись на нас. Не встиг я висловити своє здивування, як підлога під нами заколивалася, затріщала, і дошки розступилися й почали підніматися, ми відскочили і з жахом стежили, як з-поміж дощок починає проступати чиясь чорна лискуча спина, мокра й слизька, з прирослими мушлями і водоростями, вона піднімалася дуже повільно, усе розсуваючи і розсуваючи дошки та захоплюючи щодалі, то ширший простір, ще трохи — і стелажі поваляться, як будинки під час землетрусу. Це тривало, може, декілька секунд, а відтак спина враз опала, шубовснувши у воду, дошки зійшлися докупи, і лише велика мокра пляма залишалася німим свідком тієї дивної прояви. Мені стало моторошно, але я не хотів демонструвати перед Мілею своєї малодухості, надто, що вона була настрашена дужче за мене, я пригорнув її і поволік далі.

— Не думала, що це так страшно, — сказала вона, — досі вони поводилися цілком мирно, здавалося, так міцно сплять, що прокинуться лише через мільйон років, а тут якась сила їх розбурхала. Це, напевно, зле. Пані Конопелька казала, що востаннє таке спостерігалося перед війною. Як ви гадаєте? Може бути війна?

— Хтось обов'язково почне. Або Гітлер, або Сталін. А ми знову будемо, як горох при дорозі.

— Я втомилася і зголодніла, а ви як чоловік просто зобов'язані роздобути їжу.

Вона витягла з торбинки мапу і пояснила, над яким стелажем висить м'ясиво, а де можна знайти головку сиру й вино. За хвильку ми уже вигідно вмостилися під фікусом на стосах книжок і обідали. Я зиркнув на стелажі, до № 1730 вже було недалеко, бо сиділи ми під № 1688F, літери рідко коли доходили до К або L, тому була надія, що ще цього дня я добуду решту сторінок.

Коли ми вже намірилися рушати далі, з-за стелажів раптом вигулькнув маленький сухенький чоловічок зі зморщеним кривоносим обличчям і маленькими вузькими очима, вбраний був у якесь старосвітське манаття, добряче обтріпане і зашмульгане.

— Так я і знав! Вона знову вирядила експедицію на мої пошуки! — вигукнув він, а кинувши оком на шмат ковбаси, вхопив його і в три секунди згелемзав, потім вихопив у мене вино і духом випив. — Передайте їй, що я ніколи не повернуся у її світ. Ніколи! — тут він ще й тупнув ногою.

— Кому передати? — поцікавився я.

— Тільки не кажіть, що вас послала не Конопелька! От їй і передайте.

— Ага, то ви її наречений, якого вона уже стільки літ марно чекає?

— Я вже давно не її наречений… Я пішов від неї, щоб присвятити себе вивченню морського дна. Я живу там, — він тицьнув пальцем у підлогу. — Там у мене свій світ. Мене обслуговують найкращі морські панни. Я сплю на ліжку з висохлих водоростей, вкриваюся ковдрою з пуху чайок, а харчуюся рибами і молюсками. — Помітивши наші здивовані погляди, додав: — Сьогодні у мене був творчий день, я не виходив на лови. Тому й зголоднів. Зате я відкрив нікому не відомий вид Астурії Мітиленської*, яка перебуває у кревному зв'язку з Роделією Цуримською*, котра вимерла ще до Різдва Христового. Але тут… тут вона цвіте і п'янить пахощами. А все чому? Та тому, що книги творять під впливом моря особливий мікроклімат, ба навіть самі оживають. Ось буквально минулого місяця кілька книг, збившись у хижу зграю, загризли одного відомого вченого, який забрів сюди в пошуках мемуарів Альбрехта фон Валленштайна і його листів до Ґустава-Адольфа. Книгозбірня стає небезпечною. Вона живе своїм життям. Так-так, не дивуйтеся. Ось навіть ці стелажі, — він постукав пальцем по дереву, — навіть вони не зовсім тупі, як вам здається. І не такі вже й непорушні. Інколи вони мандрують. Міняються місцями. А зараз дослуховуються до наших слів. О, прошу дуже! — старий приклав вухо до сірої поверхні стелажа і прислухався. — Комусь може здатися, що це так шемраво шамкотить шашіль, а я вам скажу, що це не так. Це вони перешіптуються між собою своєю шурхотливою мовою. А так між нами: ви справді вірили в те, що мене можна знайти?

— Ви, мабуть, будете здивовані і розчаровані, — встряла Міля, — коли я вам повідомлю, що ми шукаємо не вас. Декого з нас і справді вирядила пані Конопелька, але зовсім з іншою метою, і нам ще до неї чимчикувати і чимчикувати.

— То що — та стара порхавка уже забула про мене? — з глибоким смутком промовив чоловічок.

— Ні-ні, — сказав я, — вона не забула, чекає на вас. Ба більше — береже свою цноту і каже, що не може вмерти, заки не втратить її з вами. Але ми і справді забрели сюди з іншою метою.

— Можна поцікавитися, з якою? — в очах чоловічка зблисли іскорки.

— Ні. Це не має нічого спільного з вашим зацікавленням.

— Гм. То ви не шукаєте карти дна Карпатського моря?

— Ні. А ви?

— Я, власне, шукаю. Двадцять восьму карту Клавдія Птоломея. Її згадує Павсаній. Я знаю, що вона десь тут. Але застерігаю вас — старі книги добряче уже здичавіли. Якщо не пильнуватися, то можуть і пальця відкусити. Ви ж знаєте, що є м'ясожерні рослини? От і стародруки залюбки пожирають усе, що їм трапиться, — мух, комарів, нетлю, міль, мишей… Я вже двічі натрапляв на обгризені людські кістяки. Та не буду вам заважати. Щасливої дороги.

Ми розпрощалися і якийсь час ішли мовчки. Відтак Міля стурбовано озвалася:

— Хтозна, що нас чекає…

Мовби на підтвердження її слів раптом згори сипонуло книжками просто перед нашим носом, серед них були й грубі фоліанти, які могли б незлецьки нас увередити, впавши на голови, мимоволі ми притиснулися до стіни і далі йшли попід нею.

Над вечір ми добралися до стелажа № 1730, я піднявся по драбині до верхньої полиці і добув «Occulta occultum occulta» Пауля Скаліха з металевими защіпками, але розгорнути книгу не зміг — вона була замкнена на ключ, самого ж ключа ніде не було, довелося прихопити книгу з собою і сховати в наплічнику. Я вже хотів спускатися, коли стелаж несподівано нахилився у мій бік, драбина відскочила назад і сперлася на другий стелаж, а на мене знову посипалися книжки, сторінки багатьох із них розліталися навсібіч, припадали до обличчя і обліплювали його, однією рукою я відбивався, наче від хижих птахів, а другою тримався за драбину, котра стрясалася і зловісно потріскувала, налякана Міля гукала, щоб я поквапився, але я ніяк не міг відбитися від безлічі сторінок та від книг, які щипали мене й кусали, а тим часом стелаж у мене за спиною тріщав і хилився, тоді я насліпу став спускатися, увібравши голову в плечі і прикриваючись однією рукою, хоч нічого й не бачив під собою, але Міля закричала: «Стрибай! Ти вже низько!», і я стрибнув та відскочив убік, і якраз вчасно, бо стелажі, між якими я опинився, лягли один на другого і, якби я загаявся, мене б розчавило. Книги перестали сипатися, а під стелею щось ухнуло і засопіло.

Ми відійшли на безпечну відстань, а за годину добралися до стелажа № 1739, останній, четвертий, аркуш містився у фоліанті, що називався «Labyrinthus mundi» легендарного Гермеса Трисмегіста і мав екслібрис віденського бібліофіла Антона Шварца фон Штайнера. Тим часом звечоріло, і ми знову розтаборилися на ночівлю. Втома зробила своє, повечерявши та випивши пляшку вина, я заснув сном праведника, а прокинувся білого ранку і знову не побачив біля себе дівчини. Думаючи, що вона десь миється та чепуриться, я не відразу відчув хвилювання, але за якийсь час, не зауваживши жодних ознак її присутності, обмацав себе в пошуках аркушів і, не знайшовши жодного, уже й не дивувався, що фоліант зник також. Один-єдиний ангел, який заховався в жінці, може виправдати перебування у ній сотні чортів, але Міля виявилася винятком, і тому я, вигукнувши: «О, курва!», чимдуж помчав навздогін, а щоб кроків моїх не було чути, роззувся й кинув мешти до наплічника. Я біг, долаючи перешкоди, і пильно прислухався, але вуха мої не вловили нічого втішного, всюди панувала тиша, тільки легенький вітерець недбало перебирав листям кущів і дерев. Інколи в повітрі злякано шугала яка-небудь книжка, осипалися сторінки і гойдалися у повітрі. Весь уже мокрий, години за три я перейшов на швидку ходу, переживаючи лише за одне: що та стерва могла зачаїтися десь та чекати, заки її проскочу. Надто далеко вона втекти не могла, бо ж була так само вчорашнім днем вимучена і мусила виспатися, тож випереджала мене, може, години на дві, не більше, не кажу вже про те, що вона так хутко бігти без перепочинку, як я, не могла, мусила десь відсапатися. Було вже пополудні, коли я почув якусь метушню, хтось із кимсь шарпався, чоловічий голос шлякав* і бурчав, а жіночий лише розпачливо попискував, скидалося на те, що хтось когось ґвалтує. За мить я побачив між стелажами парочку, що відчайдушно борюкалася, і легко упізнав у ній нареченого пані Конопельки та Мілю, фоліант Пауля Скаліха валявся неподалік, боротьба велася за аркуші, які Міля, вочевидь, заховала собі за пазуху. Блюзка на ній уже була розірвана, аркуші визирали з-під станика, але старий ніяк не міг до них дотягнутися, бо Міля відбивалася і руками, і ногами, а деколи ще й зубами клацала, так що дідусь був уже весь подряпаний і покусаний, а з носа йому аж юшило. Мені не залишалося нічого кращого, як, примірившись, притьма висмикнути аркуші і, підхопивши фоліанта, сховати все до наплічника. Розбзикана пара вмить занехаяла борюкання і, важко дихаючи, витріщилася на мене. У їхніх очах панували розпач і лють, але я був налаштований цілком приязно, тому помахав їм привітно рукою і рушив у дорогу. Услід мені кричала Міля:

— Ти — дурень! Це великі гроші! Схаменись! Я готова з тобою хоч на край світу!

Але голос її був зимний, мов зупа в придорожньому шинку. А старий прохрипів, кашляючи:

— Не вір жінці, вину і світлу місяця!

Наступного дня ополудні я повернувся на своє робоче місце і вручив аркуші та фоліант пані Конопельці, вона уважно вислухала всі мої пригоди і висловила обурення вчинком свого нареченого.

— Якщо він така скотина, то я не маю більше підстав берегти свою цноту. Як ви гадаєте? — прискалила до мене око. — Якщо я напацькаюся, як шльондра, вберуся у яскраву сукню, почеплю перуку і стану собі під «Віденкою»*, мені дадуть тридцять злотих за ніч?

— Можливо. Тільки раджу вам гроші узяти наперед і вислизнути з ліжка, ще заким розсвіте. Інакше повернетеся до бібліотеки з підбитим оком.

Стара розсміялася і сказала, що на сьогодні я вільний, але я звернув її увагу на фоліант Скаліха, до якого я не знайшов ключа. Пані Конопелька на мить замислилася, але потім ляснула себе по чолі і витягла з-за пазухи золотий ланцюжок, на якому висів золотий ключ. Він пасував до замка, як влитий, вона відчинила книгу і добула ще один аркуш. Я попрохав дозволу зробити знімки, вона не була проти і навіть дала для цього свій фотоапарат. Кожен аркуш я фотографував по частинах, аби потім не сліпати над світлинами. З бібліотеки я подався з фотоапаратом до Йоська, він проявив плівки і заходився вивчати аркуші. За той час, поки я мандрував закритими фондами, він уже в дечому розібрався. З'ясувалося, що окремі ноти замінюють літери, а окремі літери заступають ноти.

— Ну, ось поглянь, — пояснював Йосько. — У сучасній практиці прийняті такі назви нот: до, ре, мі, фа, соль, ля, сі. Усі вони походять з гімну Павла Диякона на честь Івана Хрестителя. За назви нот узяті перші склади рядків гімну, що співався у висхідній октаві. Назви усіх шести нот увів Гвідо д'Ареццо. Правда, нота ДО в нього називалася УТ, а перший рядок співався так: «UT queant laxis». Але згодом УТ замінили на ДО. У 1574 році додали ще й ноту СІ. Отже, перший вірш гімну виглядав так:

DOminus, Lord

REsonare fibris

MIra gestorum

FAmuli tuorum,

SOLve polluti

LAbii reatum,

Sancte Ioannes.

— І що це означає?

— А те, що над окремими нотами є крапочки, які вигулькнули щойно на світлинах. І оці ноти з крапочками — не ноти, а літери. При виконанні музики ці ноти треба пропускати. Одна крапочка означає першу літеру, яка йде після назви ноти. Якщо це SOL, то перша літера після назви цієї ноти в рядку гімну буде «v». Якщо LA, то — «Ь». Дві крапочки — друга літера і так далі. То робота марудна, але я нею захопився.

Як посувалася далі Йоськова праця над сторінками манускрипта, мені невідомо, небавом настали такі події, які вибили усіх нас зі звичної колії. Правда, Йосько ще попрохав мене написати слова приспіву до танґа, яке він став грати в «Брістолі», танґо було досить відоме, і виконували його вже кілька років, але Йосько сказав, що воно надзвичайне, бо він вклинив у нього розшифровані ноти, а тепер хоче внести зміни й у текст. Він наспівав мені мелодію, я увійшов у звичний для себе поетичний транс і витворив таке:

А як не стане мене з тобою,

вкриють піски тіла,

стрінемось там, де маки рікою,

там, де їх тінь лягла.

Йосько перечитав раз і вдруге і неабияк здивувався:

— Чому тобі спали на гадку саме маки?

— Не знаю. Так мені якось склалося.

— Це дуже дивно. Бо якраз згадку про маки і їхню тінь я знайшов у тих аркушах Калькбреннера, але не міг второпати, до чого вони. Я ж тобі про ті маки нічого не казав. А тут раптом… Дивний збіг. Але слова мені подобаються. Зустріч по смерті… у тіні маків… Ти саме це хотів висловити?

Я надувся, як індик, і відповів:

— Дорогий Йосичку! Справжній поет ніколи не зможе витлумачити жодного свого образу чи метафори. На це здатен лише графоман. Тому спиши усе на підсвідомість, — і я постукав себе пальцем по чолі.

Ніхто з нас і на хвильку не міг уявити, що слова мого приспіву стануть віщими.

14

Дивовижний збіг неймовірно втішив Яроша — його запросили на конференцію, присвячену літературі мертвими мовами, до Стамбула, це було цілком закономірно, адже на території Туреччини були і Лідія, і Лікія, і Урарту, і Хетська та Арканумська держави. У літаку, який вилітав з Києва, Ярош несподівано побачив біля себе Андрія Куркова і не міг стриматися, щоб не познайомитися. Письменник летів на презентацію свого роману «Пікнік на льоду», Ярош читав цей роман, особливо йому в пам'ять вбився сумний задумливий пінгвін, який жив у головного героя. Дорогою вони розговорилися, а турецьке вино, яке подавали стюардеси в маленьких стограмових пляшечках, виявилося дуже смачним. Коли ж Ярош розповів, чим займається, Андрій виявив жваве зацікавлення, зрадивши, що в його задумах було написати кримінальний роман, події якого крутилися б довкола старовинного рукопису, який мандрує зі сторіччя у сторіччя, але приносить новим його власникам лише страждання, муки і смерть, і він навіть замислився над тим, до якої культури мав би такий рукопис належати — до єгипетської чи античної, коли ж Ярош розповів про Арканум і його дивовижну літературу, яку письменники й історики творили не лише на глиняних табличках, але й на папірусі, Курков зацікавився і став розпитувати детальніше. Ярош розповів у загальних рисах, пообіцявши вислати йому свою історію арканумської літератури разом із хрестоматією.

— За моїм задумом, загибель кожного, хто заволодівав цим рукописом, мала б бути зашифрована в самому тексті, — розповідав письменник. — Тобто ключ до цього шифру буде знайдено лише у фіналі. Тому мені важливо було б ознайомитися із цими текстами, хоча я, з вашого дозволу, змушений буду їх дещо препарувати…

— У художньому творі це допускається. Це ми, науковці, пов'язані певними умовами і мусимо покладатися на тверді докази. І я вам навіть можу підказати, що то має бути за рукопис — арканумська «Книга Баала». Баал був темним духом, щось на зразок диявола. Це дивна і таємнича книга. За легендою, її написав сам Баал за одну ніч. Точніше, не він, а пустельник, у якого він вселився. Ця книга сповнена містики і незрозумілих фраз, читаючи її, відчуваєш, як у душу закрадається тривога, незрозумілий страх, достатньо пробігти з десяток сторінок, щоб уже цю книгу в паніці відкинути від себе, хоча вона ще якийсь час стоятиме перед очима, навіть буде снитися.

— Дивно. Я чув, що в Празі є теж книга, написана дияволом. І теж за одну ніч.

— Так, я знаю про неї. Це так звана Біблія Диявола, який допоміг монахові переписати Святе Письмо та інші твори. Вона не має нічого спільного з «Книгою Баала», прочитавши яку, можна здобути славу і багатство, але розплата наприкінці життя буде страшна.

— У наш час це вже мало кого відлякує.

— Звичайно, — погодився Ярош. — Але що цікаво… У Стамбулі в науковій бібліотеці зберігається манускрипт, написаний Іблісом. І теж за одну ніч. Мене дуже цікавить, чи не має і він якихось паралелей з «Книгою Баала».

— О, то ви маєте чудову нагоду в цьому переконатися.

— Невідомо. Таку стару книгу мені можуть і не видати. І хтозна, чи читання цієї книги безпечне.

— Однак ви б хотіли з нею ознайомитися?

— Є один давній спосіб, як це можна зробити. Саме так я проглядав Книгу Баала, яка зберігається в Лондоні. — Ярош вийняв з торби та задемонстрував Куркову головку маку і старого дерев'яного ножа, яким розрізають сторінки в часописах. — Якщо кожну сторінку перегортати ножем, який був освячений дванадцять разів, і посипати так само освяченим маком, то злі сили, які живуть у книзі, не зашкодять.

Андрій усміхнувся з недовірою:

— Вам не видається це дещо кумедним?

— Видається. Але тільки збоку. Я розмовляв з одним старим львівським священиком, який практикує вигнання диявола, розповів йому про ті книги, і то була його ідея — освятити ніж і мак. Чому я не маю вірити священику, який уже багато років воює з нечистою силою?

— Тоді здаюсь. Бо я думав, що це якась знахарка нашептала вам такі поради. А знаєте, можливо, я зможу вам допомогти. У національній бібліотеці в Стамбулі працює мій знайомий, він письменник. Мені й самому кортить поглянути на ту книгу.

Першого дня їхнього перебування у Стамбулі не відбулося нічого цікавого, розташувавшись у різних готелях, Ярош і Курков увечері зустрілися і вирушили гуляти вечірніми вулицями, водячи козу по тамтешніх кнайпах. Виявилося, не так просто знайти забігайлівку, де подають вино. Врешті вони натрапили на бар, де було повно молоді і гуло, як у вулику, то вже була кнайпа цілком у європейському стилі, і молодь нічим не відрізнялася від тієї, яку можна бачити деінде. А наступного дня після обіду, коли обоє звільнилися від своїх справ, зустрілися у каварні зі знайомим Куркова Орханом Надімом, який вільно володів англійською. Орхан, почувши, чого прагнуть Ярош і Курков, був здивований:

— Звідки вам відомо про цю книгу? Адже про неї нема жодних згадок у жодних каталогах.

— На неї посилається австрійський учений Калькбреннер. Він переглядав її у Стамбулі з дозволу самого султана Мурада Четвертого. Книга зберігалася у його книгозбірні.

— Так, але книгозбірня Мурада ще й досі до кінця не опрацьована. Я можу вас туди завести, але не знаю, чи вдасться побачити книгу. Пан Байкурт, який там працює, мій родич, і він зробить усе можливе.

Орхан завів їх до філії національної бібліотеки, що розташувалася у старовинній прибудові з великими ажурними вікнами. Саме тут зберігалися книги з бібліотеки Мурада. У невеликому затишному читальному залі панувала мертва тиша, за столами працювало лише троє читачів, які жодної уваги не звернули на прибульців, двоє з них щось конспектували, бо цифрувати старі видання заборонялося, а третій ледь не з головою занурився у якісь великоформатні мапи, озброївшись лупою і світячи лисиною до люстр. Орхан вписав гостей у книгу та підвів до старенького бібліотекаря, що сидів у кутку за столом, заставленим шухлядками з картотекою. Вони перекинулися кількома словами, з яких Ярош зрозумів, що Орхан представив їх бібліотекареві, а потім уже пошепки пояснив причину візиту, але з того, як видовжувалося обличчя бібліотекаря і як він став раптом нервово протирати окуляри хустинкою, видно було, що їхнє прохання виконати не так просто, спочатку він навіть рішуче замотав головою, потім погладив рукою бороду і заговорив по-турецькому, а Орхан тлумачив: