Книга порад 6 страница

— Матусю, — казав я, — невже у вас більше ніякого діла нема? Чи ви вже позамітали порохи з-під креденса? Мені здається, що там уже формується порохова куля, яка готова вибухнути за будь-якої нагоди. Чи спекли пляцок горіховий з бакаліями, якого мені обіцяли ще минулого тижня? Чи перекинулися кількома словами з сусідкою, в якої здохла кицька ожила і, випорпавшись із могили, як Лазар, повернулася домів? А може, ви вже завершили роботу над віршиком на могилі пана Цуцикевича? І знайшли щелепу нашого дідуся, яку він забув у кнайпі пана Дзємби? У вас повинна голова тріщати від навали проблем, а ви підкрадаєтеся до мене, як лисиця до курника!

— Це я лисиця? — обурилася матінка. — Це я — до курника? Я тобі варю, печу, перу, прасую, а ти! Дармоїд! Яке щастя, що твій батько не бачить цієї ганьби! А він так хотів, аби син його став лю-ди-но-ю!

Звідтоді я зачинявся у своїй кімнаті і часто лежав на ліжку, поринаючи в роздуми і фантазії, принаймні стелю я вивчив напам'ять, чого не скажеш про підручники, які валялися у мене під ліжком. Відтак я записав: «Навіть геній потребує товариства. Навіть геній може зраджувати своїй дружині. Навіть геній сам пере свої шкарпетки». Згадка про шкарпетки, які завше прала моя матуся, викликала асоціації з іншими частинами гардеробу, і наступна моя думка була така: «Те, що хтось носить майтки, не означає, що він потрапить до раю скорше за того, хто їх не носить». Гадаю кожен у своєму житті міг знати когось, хто не носив майток, я знав таких принаймні чотирьох. То була стара пришиблена пані Скоробецька, яка ще в 1894 році уславилася тим, що задерла спідницю і показала голу дупу першому львівському трамваю, який трюхикав на Личаків. Відтоді мало що змінилося, бо пані Скоробецька, хоч і геть згрибіла та зсохлася, але гола її дупа зосталася й надалі останнім аргументом у будь-якій суперечці. Другою і третьою особами без майток були дві перекупки на Ринку, котрі задемонстрували свої голі гепи одна одній, як останній вагомий аргумент у тривалій суперечці, свідком цієї історичної сцени був не тільки я, а ще ціла купа народу, так що ця знаменна подія мусила потрапити навіть у газети, а четвертою особою без майтків була Лія, вона з дитинства майточок не носила, хоч і була неабияка чепуруха і, йдучи до кльозету, завше прихоплювала з собою мидницю з теплою водою, аби відразу й помитися. Про це ми знали від Йоська, але я й сам колись у цьому переконався, коли ми бавилися у хованки, Лії було тоді одинадцять років, а мені чотирнадцять, очі у неї були, як дві жарини, а повні вишневі вуста виглядали так, мовби вона щойно випила кварту крові, і от у густелезних кущах бузини, де ми з нею заховалися, Лія сіла на траву, зігнувши перед себе коліна й обхопивши їх руками, а я ліг долілиць, обоє ми причаїлися і не розмовляли, і власне тоді я побачив поміж опущеним краєм її сукенки і травою голу сідничку з таємною щілинкою, яка нагадувала усмішку і якої досі мені бачити не доводилося, маленькі ріденькі волосинки ледь-ледь лише починали кучерявитися довкола лона, я не міг відвести своїх очей і завмер, не дихаючи, як тут край сукенки посунувся вгору, оголивши ще більше той дивовижної краси краєвид, до якого несамохіть уже потягнулася рука і накрила його долонею, мовби уберігаючи від усіх нещасть світу, і долоня відчувала усе наростаюче тепло, яким пашіло лоно, і це тепло рухалося по руці вгору, перейшло мені на груди, і я відчув уже такий пекельний жар за грудиною, що аж сахнувся, а Лія, мовби нічого й не сталося, опустила край сукенки і сказала: «Пора вже вилазити. Вони нас і так не знайдуть». Відтоді стала нас єднати якась невидима тоненька ниточка почуттів, ще не оформлених і не усвідомлених до кінця, але коли я, так само, як і всі мої ровесники, з часу до часу поринав у солодійство, то викликав з уяви саме Ліїне лоно, і тоді тепло знову проникало в мою руку і рухалося до грудей, та й було чого, бо з роками Лія ставала дедалі вродливішою і вродливішою, вже підлітком вона була така гарна, як лялька, чорні кучері обрамляли її голівку, а в очах з'явився звабливий блиск і рум'янці на щоках, до того ж у неї набубнявіли перса, кожне з яких уже б і не помістилося в долоні, а потому заокруглились стегна, і сідничка стала випирати так, що я мусив відводити очі набік. Доволі довго ми не мали нагоди ще раз усамітнитися, але завше, коли доводилося опинитися поруч, я торкався мізинцем її долоні, і вона відповідала таким самим ледь помітним доторком, від якого мене пронизував теплий струм, змушуючи серце битися швидше, інколи вдавалося упіймати її мізинця і потримати кілька хвилин під столом, відчуваючи, як на моє погладжування вона щоразу реагує своїми тоненькими пальчиками, жодним рухом голови чи голосом не зраджуючи себе, і така таємнича таємність притягала мене ще дужче, змушувала водно тільки й шукати нагоди для доторків. Але коли їй виповнилося шістнадцять, ми вже не мусили ховатися, я зустрічав її з гімназії і проводжав додому, а дорогою ми прогулювалися у Єзуїтському парку чи на Високому Замку, тримаючись за руки, і я довго ще, довго не міг насмілитися її поцілувати, вочевидь, молодшим я був сміливішим, не знати, як довго б це тривало, якби одного разу, коли ми сиділи на лавочці на Високому Замку, а довкола не було живої душі, окрім білок, Лія не пригорнула мою голову до себе і не поцілувала, і тоді вже я й сам припав вустами до її вуст, і хоча робили це ми уперше і добряче обслинили одне одного, але нам обом сподобалося, і я навіть насмілився та поклав одну руку їй на коліно, а вона накрила її своєю рукою, і ми сиділи отак притулені і мовчали, бо я не мав, що сказати, усього мене заціпило.

Ясьові і Вольфові з дівками йшло, як медом помащено, горнулися до них такі мавки, що аж очі сліпило, мені ж очі засліпила Лія, а Йосько мав на любовному фронті проблеми — маленький, худенький, клаповухий окулярник, йому подобалася Рута, яка вчилася з ним у консерваторії, але то була дівчина з гонором, вища за Йоська, я навіть не можу сказати, чого вона прагнула, може, лицаря на білому коні, але оточували її звичайні хлопці, а вона звичайного не хотіла. Рута була вихрещеною, ба навіть зукраїнізованою жидівкою, а її тато працював в українському часописі і писав статті на історичні теми, в яких щиро вболівав за наш бідний, нещасний, задрипаний нарід. Ми вирішили допомогти своєму товаришеві, якось зібралися в кнайпі, і я сказав:

— Йоську, ти ж знаєш, що ми твої кумплі на амінь* і ми готові задля тебе на будь-які жертви. — Йосько сумно кивнув. — Тоді робимо так. Підійдеш завтра до Рути і скажеш, що маєш щось важливе розповісти, і запроси її до Єзуїтського парку. Підете си на шпацірґанґ*. Дорогою мели що завгодно, а як уже опинитеся в парку, то до вас учепляться троє батярів. Руту спробують обняти, а тебе тримати за руки. Але ти вирвешся і порозкидаєш їх, як снопи.

Йосько з подиву іно очима закліпав і рота роззявив, та так із розкритим ротом обвів нас поглядом.

— Я? Тими-во руками? — і виставив нам свої худі бліді долоні з довгими пальцями.

— Не бійся. Тими батярами будемо ми.

— Ви? — не вірив він.

— Так, ми. Що ти дивуєшся? Мусимо то з тобою кілька разів спробувати, щоб усе вийшло гладко.

— Але… але… — потер чоло Йосько. — Хіба то буде по-лицарськи?

— Йосю, — поклав йому руку на рамено Вольф. — Розкрий сьліпундри*! При зустрічі з левом найліпше і самому бути левом. Але з жінкою завше треба бути лисом.

Нам врешті вдалося його переконати, після кількох спроб Йосько цілком незле списався, а раз так увійшов у роль, що розквасив мені варґу*. Коли я глянув у люстерко, то розквашена варґа, на якій блищала крапелька крові, викликала в мене дуже слушну ідею.

— Йоську, — сказав я, — мусиш прихопити з собою одну стиглу вишню, і коли будеш із нами борюкатися, непомітно її кинеш собі в писок і розкусиш так, аби сік тобі витік з вуст, а кісточку виплюнеш.

— А то для чого? — не второпав Йосько.

— Але ж ти мудрий! Як Беркові штани навиворіт. Та щоб то скидалося на кров. Рута, як зобачить, відразу витягне хустинку і стане тобі витирати. Уявляєш, який ти героїчний вигляд будеш тоді мати?

— Сила! — втішився Йосько. — Але чо тільки одну вишню? Візьму жменю!

— Здурів? — вигукнув Вольф. — Коли випустиш із себе стільки вишневого соку, то вона може здогадатися, що то не кров.

— І де гарантія, що разом із соком не вилізе тобі з писка вишнева шкірка? — цілком слушно зауважив Ясь. — Вона ще подумає, що ти собі кавалок язика відкусив. То має бути тоненька червона ниточка.

Наступного дня ми зачаїлися у кущах ясьмину, була пополуднева година, сонце парило, і в парку, де з самого ранку повно няньок з візочками та емеритів*, зараз панувало безлюддя. Недовго й чекати довелося, коли ми уздріли Йоська з Рутою, він щось жваво торохтів, розмахуючи руками, як вітряк, однак Рута слухала його неуважно, роззираючись на боки та милуючись пташечками і квіточками, бо то була така дівчина, яка знала ціну словам і ціну красотам природи. Ми натягли низько на чола кашкети, а писки зав'язали хустинками і несподівано вискочили на доріжку.

— Стати! — гаркнув Ясь і — до Рути: — Ану давай свою торбинку!

Ми тим часом підступили до Йоська і вхопили його за руки, але він спритно крутнувся і копнув мене в коліно. А бодай ті пес яйці лизав! Ми так не домовлялися! Я аж засичав від болю і побачив, як Рута луснула Яся торбинкою по голові, а в торбинці були, певно, дуже мудрі книжки, бо Ясь теж скрутився. Йосько з Вольфом повалилися в кущі, як і було сплановано, там Вольф голосно заойойкав і, вдаючи, що ледве від Йоська вирвався, взяв лахи під пахи і кинувся тікати, ми за ним, я накульгуючи, а Ясь тримаючись за голову, з вуха в нього цибеніла кров. Коли ми відбігли на достатню відстань і дослідили свої рани, то виявилося, що нам добряче дісталося, Рута вдарила Яся так вдатно, що надірвала йому вухо, я мав розсічене коліно, а у Вольфа з носа капотіло, як з ринви.

— А то не шлячок яснесісенький! — зітхав Ясь, прикладаючи до вуха хустинку. — Та тота дівка й сама кому хоч балабухи дасть*.

— Ну, Йосько! Ну, свинтус! — хитав я головою. — Замість літніх мештів узув черевики. Ти розумієш? Черевики взув! На грубій підошві! Як мене завалив по кулях, то аж мені свічки в очах засяяли. То що — ми хіба так домовлялися?

— А ми мали іно в кущах собі покатулятися і шлюс*, — бурчав Вольф. — А він мене якогось милого як зацідить кулаком в носа! А далі як дасть по крижбантах*! Тим своїм маленьким кулачком! Тими своїми тонюсінькими палюшками! І хто б подумав, що він на таке здатний? Але то кампа*!

Увечері ми чекали Йоська на умовленому місці в кнайпі Ціммермана на розі Янівської і Клепарівської, на столі перед нами стояли повні гальби* пива, кварґлі*, квашені огірки, хліб і мисочка шкварок. Йосько з'явився квітучий, усміхнений і був дуже здивований, помітивши наші похмурі міни. Коли ж ми йому висловили свої претензії щодо його негідної поведінки, він виправдовувався тим, що надто увійшов у роль, захопився, а крім того ж усе мало виглядати якнайправдивіше, от він і старався як міг, і ті старання його окупилися сторицею, бо Рута не тільки витерла йому з вуст «кров», але й цьомкнула. Йосько був на сьомому небі від щастя, а коли сказав, щоб ми собі замовляли, що тільки нам заманеться, а він фундує, ми врешті відтанули, хоч і пошкодували, що вибрали таку дешеву кнайпу, а не пішли до «Роми».

Тепер уже в кожного була своя дівчина, і ми уже в чотири пари вирушали собі на прогулянки, часто вибиралися на Кортумову гору і влаштовували там пікнік, милуючись містом з висоти, а там в долині на пательнях літа смажилися набряклі сади.

— Глянь, — казав я до Лії, — оно твоя хата.

— Ага, і пані Геля тріпає килим, — усміхалася вона.

— Бре! Ти не можеш цього бачити, бо цього не видно.

— Сьліпундра! Я навіть чую відлуння тих вилясків. О! Слухай!

Я прислухався, але чув лише спів пташок і шелест листя.

— А тамечки в садку засмагає Анелька, — підхоплював Ясь.

— Де? — не вірив я, але приглядався.

— Зовсім гола.

— Але де?

— У себе в саду… — казав Вольф і прикладав руку дашком до лоба. — Бачиш — оно… під вишнями… Ось на її дупцю сів метелик.

— Ага, — кивала Лія. — Червоний.

9

Старий триповерховий будинок на Клепарівській зберігав ще свої довоєнні запахи, які цупко в'їлися в облуплений тиньк, у порепані підвіконня і рами, рипучі сходи, які на кожен крок відгукувалися жалібним стогоном, — о, вони стільки бачили на своєму віку, їх топтали німецькі солдати, шукаючи євреїв, їх топтали чекісти, вистежуючи підпілля, а потім під цівками автоматів і ті, і тамті виводили когось на страту, і сходи співчутливо стогнали, і схлипували, і кашляли, а шиби ще довго тримали в собі каламутні відображення зниклих людей, їхні налякані обличчя, їхні нажахані очі, весь їхній розпач, і страх, і лють, і непримиренність, а на стінах ще довго відцвітали відбитки пальців.

Ярош піднімався на самий верх, на третій поверх, де було двоє дверей до помешкань, а вгорі — металеві двері на стрих. Двері до помешкань мали вузенькі прорізі, прикриті мідними пластинами з написом «Listy», у які колись легко протискалися газети й листи, аби за мить хляпнути на підлогу. Та лише на одних дверях на правому одвірку було прибито навскоси мідний футлярчик завбільшки з мізинець, то була мезуза, в яку вкладали згорнутий у рурочку* стих Святого Письма, написаний каліграфічно на пергаменті, виходячи з дому чи вертаючи домів, кожен побожний єврей прикладав два пальці до вуст, а потім до мезузи. На рівні очей виднілося кругле вічко, а під ним — подовгаста рамка, в яку вставляли картку з прізвищем мешканця, зараз вона пустувала. На одвірку масивний дзвінок нагадував персо з напнутим пиптиком, що заклично манить до себе вказівного пальця. Ярош натиснув дзвінок, пролунало якесь утробне квоктання, а за ним — непоспішне човгання пантофлів, вічко зблиснуло, і чиєсь око уважно обстежило гостя, а потому захриплий голос запитав: «Хто?» — «Ярош. Я вам телефонував». — «А-а, так-так…» Скрегіт ключа, дзенькіт ланцюжка, двері відчинилися, і в напівтемряві з'явилася згорблена худа й висока постать.

— Заходьте, заходьте… Можете не роззуватися, на вулиці ж болота нема…

Голос нагадував скрипіння сходів, специфічна галицька вимова і гаркаве рокочуче «р» лунали, мов звуки якоїсь доісторичної істоти, та це й не дивно, бо старий галицький єврей — це така ж дивовижа, як і динозавр, його вже не можна побачити живцем, його можна тільки викопати. Розкопки Яроша увінчалися успіхом — йому вдалося добути з небуття старого Йосипа Мількера, телефон якого повідомила йому Данка.

— Прошу, прошу, — старий повів його довгим коридором до просторого світлого кабінету, ущерть заставленого стелажами книг, яким господар вочевидь не дозволяв поринути в приємну дрімоту, раз по раз рухаючи, беручи в руки, перегортаючи і переставляючи з місця на місце. Очі Яроша ковзнули старими палітурками, впізнаючи написи на їдиші, івриті, німецькою, польською та українською мовами. Чимало книг пишалися білими закладками, наче науковими регаліями — нас читають і вивчають! Ще одна річ, яка вразила гостя, — вазонки з маками. Йому вперше довелося побачити таке розмаїття маків у хатніх умовах, до того ж ці маки були незвичні — не тільки червоні й лілові, але й білі, рожеві, жовті, бордові, а ще вони були значно вищі за ті, які росли на полі чи на городі, окремі з них сягали стелі і були завбільшки з голову, одні уже відцвітали, інші щойно випустили пуп'янки.

Старий запросив сідати у фотель, сам теж умостився навпроти, поклав суху поморщену правицю на худих колінах, замість лівої — порожній рукав, заправлений за ремінь.

— Маки — то моя слабість, — усміхнувся до гостя. — Я давно займаюся їхньою селекцією.

— Ніколи не бачив таких великих і високих маків.

— Маки дуже чутливі. Я з ними розмовляю, вмикаю їм музику, читаю вголос… Самотні чоловіки, знаєте, інколи мають свої дивацтва. Але це моє дивацтво дало свої плоди. То що ж саме вас цікавить про Янівський табір?

— «Танґо смерті». Текст, музика й автори. Наскільки мені відомо, ви були одним із музикантів.

— Так. Я грав на скрипці. Дивно, що ще когось це цікавить.

— Усі решта загинули?

— Можна й так сказати.

— Що ви маєте на увазі?

— Смерть — не завжди є смертю. Інколи це лише дивовижна інсценізація, перформенс. «Танґо смерті» на перший погляд — меланхолійна, сповнена ностальгії мелодія. Здається, нічого особливого. Ви ж її чули?

— Звичайно. Це та сама мелодія, що й у танго «Мельонґа».

— Щось схоже, але насправді найближчим за звучанням до «Танґа смерті» було «Макабричне танґо», під яке стрілялися закохані. Уявіть собі — заходить такий зрозпачений молодик до ресторації, платить оркестрі, замовляє танґо, а потім на очах у всіх стріляється за столом, перед тим вихиливши кілька келихів. Тому й прозвали це танґо «Танґо-макабра», але насправді називалося воно цілком мирно — «Та остання неділя». Однак мушу сказати, що й тут схожість лише позірна. Для нефахівця. Музикант відразу помітить різницю. Партитуру цієї мелодії написали ми втрьох з професором консерваторії Штріксом і диригентом Львівської опери Кубою Мундом*. До війни я грав зі Штріксом у ресторані «Брістоль», де він керував оркестрою. Коли ми опинилися в ґетто, я показав їм дивовижні ноти… Точніше, усього дванадцять нот… Вони походили зі старого манускрипта… Автором цього манускрипта був львівський аптекар Йоганн Калькбреннер… У 1640 році він вивіз із Кракова, звідки утік до Львова, латинський переклад старовинного рукопису, що був написаний не відомою досі мовою…

— Арканумською?

— Так. Як ви здогадалися? — зблиснув очима господар. — Вам щось відомо про Арканум?

— Якщо чесно, я мав би відразу вам про все розповісти. Я займаюся давньою культурою Близького Сходу і зокрема Арканумом. Написав підручник з арканумської мови, уклав словника, зараз працюю над перекладами літературних творів.

Далі він розповів про арканумську «Книгу Смерті» і танець смерті «dan-go mrah».

— Це справді дуже цікаво, — похитав задумливо головою пан Йосип. — Тоді вам буде не зайве почути щось іще. Отже, той латинський переклад арканумського рукопису зладив на початку XVI сторіччя краківський рабин Натан Шпіро, кабаліст і талмудист. Аптекар написав книгу, яка збереглася не повністю, частину цієї книги складали переклади давніх текстів, зокрема й переклад Натана Шпіро, а решта були його коментарі. І ось окремі картки з того манускрипта знайшов мій приятель з дитячих літ у бібліотеці Оссолінеуму*. І коли ми почали його читати, то відкрили для себе дивовижну теорію. Людська душа, покинувши тіло, через якийсь час — а це може бути і за рік, і за двадцять чи за сорок років — народжується знову в новому тілі, але вона про своє попереднє життя нічого не пам'ятає. Люди, які пережили велике кохання, зустрічаються у новому житті й переживають його знову, нерозлучні друзі дуже природно, ненав'язливо знайомляться у новому житті і товаришують до смерті, батьки зустрічаються зі своїми дітьми… Але ніхто з них нічого-нічого не може пригадати, ба навіть не здогадується, що можна щось пригадати… Правда, інколи трапляються випадки, коли після стресу в людини прокидаються приспані знання, і вона починає, скажімо, говорити не відомою раніше для неї мовою, або повідомляти в деталях щось, що відбувалося колись давно. У кожному разі, можете собі уявити, наскільки легше було б людям помирати, якби вони знали, що їхня душа, втілившись в іншу особу, не втратила нічого зі своїх попередніх знань і почуттів. Однак насправді ми вже нічого не пам'ятаємо. І от аптекар відкриває в тому рукописі таємницю, завдяки якій можна розбудити в собі ті попередні знання і мовби продовжити своє попереднє життя. Для цього перед смертю треба увібрати в себе особливу мелодію…

— Увібрати особливу мелодію? — перепитав Ярош.

— Боюсь, що дуже примітивно пояснюю… Отже, я не помилився — не прослухати, а таки увібрати. Усім тілом, усім єством. Річ у тім, що тональність звучання будь-якої ноти відповідає тональності звучання відповідного органа чи частини тіла. Іншими словами, наша душа — це музичний твір, який виконує цілий злагоджений оркестр внутрішніх органів. Розумієте? — І помітивши здивування в очах Яроша, продовжив: — Йоганн Калькбреннер відкрив, що людська душа — окрема симфонія, період звучання якої триває не тільки від народження до смерті, а й довше, можливо, навіть вічно, треба лише міняти склад оркестру. У тому манускрипті містився і його трактат про те, у який спосіб можна створити партитуру такої життєвої симфонії для будь-якої людини, аби вона, суворо дотримуючись розписаних нот, могла жити якомога довше і бачити, де її підстерігають небезпеки, та могла вчасно їх уникнути. Кожна людина — це окремий камертон, який дуже чутливий, і коли спеціально підібрані звуки пройдуть через людину, то відкриється особливе бачення, треба тільки дозволити звукам наповнити себе.

— І який тут зв'язок із «Танґом смерті»?

Старий підвівся:

— Пробачте, мушу зажити пігулки. Моя оркестра вже партачить. — Він вийняв із шухляди ліки, запив їх мінералкою і запитав: — Може, вас пригостити чаєм або кавою?

Але Ярош відмовився, йому не хотілося відволікатися від захоплюючої розмови.

— Зв'язок із «Танґом смерті» той, що танґо і стало тією мелодією, яка відігравала роль тунелю для нового перевтілення душі. Роковані на смерть у Янівському таборі умирали саме під цю мелодію… Точніше, майже під цю мелодію, бо те, що грали ми, мало деякі ледь вловимі нюанси, без яких трансформація душі не відбудеться. Ми грали відоме усім танго, в яке було вмонтовано усього лише дванадцять нот з манускрипта. Без цих нот танґо втрачало будь-яку силу. Ноти, які були в нас перед очима, мали певні знаки, які були зрозумілі лише нам, то могли бути якісь крапочки, хляпки чи підкреслення. Музикант, не посвячений у їхнє значення, відіграв би цю мелодію без жодних наслідків. Отже, нове народження душі відбувалося лише з тими, хто перед смертю чув нашу оркестру. А відтак вони воскресали і жили, і, можливо, досі живуть… Тільки вони цього не усвідомлюють, а ті, хто їх знав за життя, впізнати їх не можуть. Хоча я ще й досі не втратив надії зустрітися з ними.

— Тоді не бачу сенсу в такому перевтіленні. Що з того, що моя душа буде жити в іншому тілі, якщо МЕНЕ вже не буде? Це вже буде інша людина, з іншими інтересами і захопленнями. Це не буду Я.

— А все ж у людини можна розбудити спогад про попереднє життя за однієї умови: якщо ця людина перед смертю чула мелодію з трактату Калькбреннера. І зробити це можна лише одним-єдиним способом: людина повинна почути цю мелодію знову.

— Тобто вона згадає лише те життя, яке залишила, чуючи цю мелодію? І це не стосується усіх попередніх життів?

— Саме так.

— Я десь читав у Оскара Вайльда, що музика дарує нам наше власне минуле, про яке ми до цієї хвилини не підозрювали, змушуючи шкодувати про втрати, яких не було, і вчинки, за які ми не винні.

— Мабуть, і у вас інколи виникали такі відчуття, що ось те-то й те-то уже з вами відбувалося, або якась людина, яку ви бачите уперше, нагадує вам когось, кого ви знали, проте коли це було — згадати несила. Інколи в снах ви бачите вулички, яких не існує, але сон повертається знову і знову… ви вже вивчили ці вулички і будинки напам'ять, у вас навіть виникає бажання відшукати їх… Хоча ви розумієте, що це лише сон. Сни вилущують з нас втрачену пам'ять, але ми мало що зі своїх снів пригадуємо. Якби ми спробували проаналізувати свої сни, заглибитися в них, рушити на пошуки тих примарних вуличок і людей, які нам сняться… Авжеж, потрібні певні зусилля… Якийсь поштовх. Люди, з якими ви контактували в попередньому існуванні, можуть бути зовсім поруч, бо колишні друзі притягують колишніх друзів, а колишні кохані притягують колишніх коханих. Інша річ, що вони про це навіть не підозрюють. Але люди, які перед смертю чули мелодію «Танґа смерті», носять її у собі і в наступному існуванні.

— Звідки ж має прийти той поштовх?

— Можливо, вони отримають його, почувши знову мелодію «Танґа смерті», а, можливо, так, як це пояснив рабі Шпіро.

— На жаль, я не знайомий з його працями.

— Тоді мушу вам дещо розповісти. Бо аптекар у своїх коментарях базувався саме на теорії рабі Шпіро, який на весь світ дивився, як на серпанок, що вкриває розмаїту у своїх проявах містичну субстанцію. Не лише Тора — увесь всесвіт в його очах був одним великим таїнством. Усе матеріальне — людина і тварина, вогонь і вода, кущі, дерева, каміння — було для нього сповнене глибокої символіки. Видимий світ — це лише оболонка мандрівних душ, які шукають здійснення вищої мети. Шпіро і його вчитель Іцхак Лурія знали таємницю цих душ, їхній шлях у світ, їхній початок і стадії минулих і майбутніх перевтілень. Для них досить було лише зазирнути людині в обличчя, щоб відразу довідатися, чия душа в неї перевтілилася. Вони були наділені здатністю розкривати джерело душ усіх біблійних, талмудичних і післяталмудичних праведників. Чи то блукаючи зі своїми учнями за містом, лугами й лісами, чи пливучи морем, усюди і в усьому — у хлюпотінні хвиль, у шелестінні дерев, у тріпотінні крил, у сюркоті стрикоників, у кумканні жаб, у здриганні гілок, у мерехтінні повітря і в співі птахів — усюди вони вбачали юрмища душ, які шукали досконалості і покути, чули їхні голоси, їхній шепіт…

Іцхак Лурія назвав це вчення, яке стало центром усієї його кабалістичної системи, «Ойлом а-тікун», що означає «Світ удосконалення», або ж «Світ очищення». Рабі Шпіро це вчення розгорнув. Усі душі, учив він, в усіх своїх видах були спочатку зосереджені в прародичеві Адамі при його появі на світ; одні з них гніздилися в його голові, інші — в його очах, в усіх порах і членах його тіла. У цих первісних душах панував початок добра, але після гріхопадіння «добро і зло змішалися», і нині світ повен чистими душами, перемішаними з іскрами зла, і душами нечистими, злими, перемішаними з іскрами добра і святості. Душа, закута в тілесній оболонці, просякає своїми боговитими соками і нечисту оболонку, як ото стовбур дерева передає цілющі соки плодам, листю і корі. Від цього процесу просякання тіла душею і залежить пришестя Месії, яке настане тільки тоді, коли процес очищення душ, розмежування добра і зла остаточно завершиться.

Пан Йосип встав, підійшов до стелажа і, добувши якусь стару книгу, розкрив її на закладці.

— Мушу зазирнути до трактату рабі Шпіро. Пам'ять уже підводить. Отже, до диференціації добра і зла ведуть два шляхи: «ґілґул» (переселення душ) та «ібур» (щеплення душі). «Ґілґул» — це переселення душі, що вже відбулося на землі, в тіло новонародженої дитини; від народження до смерті душа приречена ділити з тілом усі поневіряння і негаразди його долі. «Ібур» — це вселення додаткової душі в живу, ба навіть зрілу людину, схоже, як у вагітній жінці зароджується нове життя. Отож, в людині ув'язнено дві душі: одна — з моменту народження, друга — у зрілому віці. Бувають два типи «ібура». Перший — душа, яка зародилася в дорослій людині і перебуває в ній заради себе самої, натхнена потребою виконати заповідь — міцву, якої вона не виконала на шляху її минулих перевтілень. І другий тип — душа вселяється в людину заради порятунку тої людини, щоб підтримати її і спрямувати на правдивий шлях. Перша душа заповнює всю істоту людини як її основна духовна субстанція і залишається в ній доти, доки не вдасться задовольнити свою потребу і виконати пошукувану міцву, і тільки виконавши її, вона може покинути тіло людини. Друга ж душа вільна від обов'язкової участі в стражданнях і злигоднях тіла; не маючи певного терміну перебування в цьому тілі, залишається лише доти, поки людина йде праведним шляхом добра, і що праведніша людина, то тісніше пов'язується з нею ця душа. Але варто людині звернути на шлях гріха, душа покидає її і йде геть. Таким чином, цими двома шляхами — «ґілґул» і «ібур» — відбувається виділення добра зі зла і фільтрація самого добра. Отож, коли шкаралупа зла відпаде від ядра добра — і настане пришестя Месії.

— Це дуже схоже на те, що я відкрив в арканумській «Книзі Смерті». Тацит писав, що «великі душі не розпадаються разом з тілом». Буддисти вірять, що кожен з нас прожив безмежне число життів, але вони ніколи не намагалися знайти спосіб, за яким досвід і знання попереднього життя могли б перелитися в нове. Арканумці спробували це зробити, і їхня «Книга Смерті» цьому підтвердження.

— Як і «Танґо смерті».

— Але ж ви ще не знайшли остаточного підтвердження. Ви ще не зустріли жодного із тих, кому грали своє танго.

— Не зустрів, але все ще чекаю. І не помру, доки не дочекаюся. — Усмішка пана Йосипа була сумна, а очі, що поглянули на Яроша, мружились і тріпотіли повіками, мовби поборюючи непрохану сльозу. За хвилю він продовжив: — Нас було четверо нерозлучних друзів. Українець, поляк, німець і я, жид. — Помітивши здивування Яроша, сказав: — Так-так, жид. Ми тут в Галичині інакше себе й не називали, це в 1939-му, коли прийшли визволителі, то наказали нам називати себе євреями. Але «єврей» було образливе слово для кожного жида. То було трефне слово. Назвати когось євреєм — то було однаково, що назвати приблудою, покидьком, нікчемою. Але після того, як німці винищили жидів, у Львові поселилися самі євреї. Так от, хочу вам дати один рукопис, який дивом зберігся. Написав його один із трьох моїх найдорожчих друзів — Орест Барбарика. Там описані всі наші пригоди, а головне для вас — там є і про те, як було віднайдено сторінки з манускрипта Йоганна Калькбреннера.

Старий підвівся і почалапав до бюрка*, висунув шухляду, витяг папку і вручив її Ярошу.

— Я зберігав його тривалий час у підвалі в скляному бутлі, аби миші не потрубили. А задля маскування засипав пшеницею. Як бачите, зберігся він добре, хоч і писаний від руки, але почерк доволі каліграфічний. Орест мав дриґ до писання. На жаль, інші його записки пропали.